Версiя для друку Обговорити в форумi

Траурний мітинг з нагоди 60-річчя з дня депортації кримськотатарського народу розпочався і закінчився дощем. Сумним, прохолодним, немовби осіннім.
- Здається, то небо плаче з приводу трагедії, що зібрала сьогодні людей на площу, - цю досить банальну фразу я сказала, звичайно ж, щиро... Саме так і сприйняли її мої співрозмовники - Шевкет Фахідов та Зудіє Аметова з Алушти. У Зудіє заблищали очі. Вона одразу ж пригадала батька, Куршута Рашидовича: він так мріяв повернутися в Крим, але не вистачило життя... В розмові ожили події 60-річної давнини. Тоді Куршут Аметов обороняв свою рідну Керч. Чи думав, що незабаром його відірвуть від домівки і закинуть на чужину? Та хіба ж його одного!
- Я здійснював спротив, так і напишіть, - сказав своє слово нагороджений багатьма орденами і медалями Шевкет Фахідов. - Я ж був партизаном, зазнав кілька поранень, відморозив ногу і думав, що вже ніхто не має права чинити наді мною насильства. Але мене скрутили і доставили з-під Алушти в Сімферополь під конвоєм.
Розповів колишній партизан і про своїх старших братів: 85-річного Сейтяя-агу, нагородженого орденом Червоної Зірки за форсування Дніпра, та 81-річного Сервера-агу, що 250 днів захищав від ворога Севастополь. Їх теж "відзначила" Батьківщина висланням в Узбекистан.
Зважаючи на вік, старші Фахідови на мітинг не приїхали. І спасибі за те кримській владі, що взяла активну участь в його організації, забезпечивши бажаючих транспортом і розвантаживши ситуацію від зайвої напруги, що не на користь людям. Це п'ять років тому в день скорботи, замордувавшись кількаденним пішохідним перегоном, старенькі люди сідали на бордюри і навіть втрачали тяму. І не тому що їх гнали в спину - не бачили іншого виходу в боротьбі за права свого народу, вважаючи пожиттєвим обов'язком цю справу. Адже серед них переважали ветерани національно-визвольного руху.

Багато що змінилося за ці п'ять років. І багато гасел відійшло у минуле. А ті, що залишилися, - про статус кримськотатарського народу та його мови, рівноправне наділення землею, відновлення топоніміки тощо, вже позбавилися агресивних загрозливих ноток. І якщо п'ять років тому державний прапор міг бути лише безперечною ознакою присутності в натовпі українця, то тепер він став вже своїм і для кримського татарина. Навіть з'явився своєрідний змішаний його варіант: до блакитної частини прапора "інте-грувався" кримськотатарський національний символ. І вже нікому не приходить в голову піднімати питання про квоту у владних органах для представників кримськотатарського народу - вони увійшли туди без будь-яких квот, не як "потерпіли", "ображені долею", а завдяки своєму авторитету, на рівноправних умовах. Тож цілком логічно, що поруч із заступником голови ВР АРК Ільмі Умеровим були присутні на трибуні і перші особи усіх гілок кримської влади: Борис Дейч, Олександр Діденко, Сергій Куницин. Можливо, хтось з тих, що обіймали ці посади раніше, і не хотів приймати "до своєї компанії" таких завзятих пікетувальників, як, скажімо, нинішній віце-спікер, та поступово всі потроху приборкали свої амбіції і навчилися шукати одне в одному не ворогів, а друзів або ж позбулися народної довіри.
Нинішнього року трагічну дату в долі наших земляків відзначали і в Києві, де 14 травня відбувся траурний захід з цієї нагоди. На ньому був присутнім і Президент України Леонід Кучма, що відзначився несподівано відвертою і проникливою промовою. Про це говорив, зокрема, Сергій Куницин, він же повідомив і про той неподарований дарунок, який готувала до цього дня кримським татарам патріотично налаштована частина Верховної Ради України. Депутати сподівалися на прийняття закону про реабілітацію кримськотатарського народу. Та засідання законодавчого органу влади, що відбулося саме 18 травня, цей закон відхилило - не вистачило під час голосування восьми голосів.
У зв'язку з цим Сергій Володимирович зауважив, що й сьогодні діє антикримськотатарська пропаганда і йому, зокрема, доводиться відбиватися від журналістських закидів через своє доброзичливе ставлення до кримських татар. Але це не якісь політичні загравання. Він переконаний, що кримськотатарський народ "працелюбний, шанобливий і дуже порядний". І приклад тому - хоча б траурні дати, які щорічно збирають на площі Леніна в Сімферополі багатотисячні натовпи. Проте в цей день жодного разу ніхто з присутніх не дозволив собі ні провокаційних, ні якихось інших протиправних дій.
І люди аплодували Сергію Куницину, президентським словам (а це, м'яко кажучи, досить незвично), але найбільше оплесків "зірвав" голова Кримської крайової організації Народного Руху України Леонід Пілунський, що промовляв кримськотатарською мовою і, певне, від цього промова не програвала щодо своєї афористичності, притаманної здібному журналісту і оратору.
Звичайно ж, аби бути цього дня разом зі своїм народом, до Сімферополя повернувся голова меджлісу, народний депутат України Мустафа Джемілєв, який, як і годиться, говорив рідною мовою.
В Крим завітали і делегації з Росії (зокрема Татарстану), Литви, Туреччини, Румунії (найчисельніша - в 15 осіб).
У виступі голови мусульманської общини Республіки Татарстан "Іттіфах" Февзії Байрамової привернули увагу такі слова:
- Ваше і наше щастя, що народ лишився у складі України, - після чого вона з неприхованою гордістю підхопила думку, яку пов'язувала ще з висловлюваннями В'ячеслава Чорновола про спільність українського і кримськотатарського коріння, духовне споріднення двох народів.
А ось з Узбекистану, на зміцнення добробуту якого кримські татари 60 років покладали працю і здоров'я, делегації не було. Не надійшло і якихось телеграм. І це помітила я в першу чергу тому, що одна з простих селянок - свідок нашої розмови з Шевкетом Фахідовим та Зудіє Аметовою, взявши мене за руку, сказала: "Спасибі вам. А в Узбекистані на нашу скорботну дату ніхто не звертає жодної уваги".
Так, ми різні. Що правди ховати, і стосункам поміж народами Криму теж бракує відкритості, взаємодовіри. Не дарма ж всі центральні магазини 18 травня зачинилися на облік або ремонт (боялися!). А під час спілкування з кримськими татарами я раптом потилицею відчула чийсь гострий погляд. Озирнулася.
- Я росіянин, - сказав чоловік з білими від ненависті очима. - Ви когось шукаєте? Знайдіть того, хто катував мого батька в радгоспі "Красний".
І я зрозуміла, що він прийшов на цей мітинг шукати зрадника. Хоча зрадник цей, можливо, був зовсім не кримськотатарської національності. Проте ким би він не був, але як з таким тягарем на душі виховувати дітей, онуків?
Адже зло не розмикає порочного кола. Помста породжує помсту. А там, де помста, там і війна, яка не потрібна ні нам, ні нашим нащадкам.

Фото Ю. ЖАГЛІНА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 21.05.2004 > Тема "З потоку життя"