Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Початок у «Кримській світлиці» №23-27)

НАШІ ПУБЛІКАЦІЇ В ПРЕСІ
Перебуваючи в Києві в серпні 2000 року, я лишила редакції газети "Слово Просвіти" свою статтю-роздум про роботу Феодосійської "Просвіти", яку надрукували в ч.8 (74) під заголовком
Яка "Просвіта" потрібна Україні і українцям?
Прощаючись з директором української школи після довгої і неприємної розмови про взаємини між школою і керівниками шкільної освіти, керівник, сумно дивлячись на підшивку "Кримської світлиці" з неприємними для неї статтями просвітян (невже ця підшивка нарешті з'явилась у місцевому відділі освіти?), раптом зі сльозами в голосі сказала: "Раньше я думала, что "Просвіта" - это что-то святое"..
Почувши такі слова, я замислилась. Спочатку над тим, що, можливо, ми і правда замутили світлий образ "Просвіти" в очах певної частини кримської громадськості? Можливо, і справді робимо щось не те? Збиралися б собі десь тихенько в куточку (такий куточок нам давали на початку 90-их років у читальному залі Будинку офіцерів), відроджували б самі для себе українську мову, читали б собі "незалежні" газети, та ще й не дуже голосно, щоб не заважати працівникам бібліотеки, бо українська мова різала їхні ніжні російські вуха.
Так і було. І збиралось нас тоді на засідання чи збори багатенько, повний зал (чоловік 45). Найбільшу частину присутніх просвітян становили хлопці-галичани з нафтогазорозвідки. У 1993 році організували збори української громади міста, почали щороку відзначати Шевченківські дні в березні і травні. Гарно відзначали, з виставками вишиванок, хорошими концертами українських пісень (дякуючи ансамблю "Ятрань" та його керівникові і чудовому співакові Тимофію Тимофійовичу Копиленку, на жаль, нині покійному), з невеликими, але цікавими і змістовними розповідями нашого просвітянина Миколи Івановича Осацького про нашого українського Пророка.
А як перепліталися вони, Шевченкові поезії, з сьогоденням, з подіями в багатостраждальній Чечні-Ічкерії!..
З першого ж року незалежності відзначали ми її річниці. Самі, без підтримки, але й без спротиву місцевої влади. І так чотири роки, а на п'ятий з'явився указ чи розпорядження Президента про відзначення Дня Незалежності, і тоді до підготовки долучилася міська влада, а нас тихенько відсунули вбік. Тоді мером був пан, чи то пак товариш Є. Костюк - представник «славної когорти» "розуму, честі і совісті епохи". І хоч він був ще й представником державної, тобто української влади, та чомусь дуже боявся нашого герба-тризуба. Правда, на грошових знаках зарплати він його не помічав (а працівники бюджетної сфери їх, тобто грошей, при Костюку роками не бачили), а от сісти під гербом не міг ніяк. Тому це велике свято ми відзначали без герба. Отоді вже довелося воювати "Просвіті" з керівниками міста, вимагаючи прикріпити над сценою герб. Добре пам'ятаю діалог з товаришкою Т. Єжовою, заступницею мера:
Т.Єжова "У нас нет герба".
Я: "Так ось же він", - тримаю великий герб, який стояв за кулісами і яким ми весь час користувались.
Т.Єжова: "А, тризубец. Это - не герб. Он не утвержден Верховным Советом", - і тикає мені Конституцію.
Що лишалось робити? Битися? Я пішла зі сцени, але у своїй співдоповіді таки розповіла всім присутнім, чому державне свято проходить без головного державного символу. Та наш мер тоді і під прапор не сів - сидів у залі, подалі від гріха.
Але загалом "Просвіта" спочатку вела себе тихо і мирно, тому, мабуть, і створився в уяві деяких наших "українолюбців" світлий чи навіть святий образ цієї організації. На жаль, ми обманули вас, дорогі товариші. Мабуть, вчасно згадали Тарасове: "Учися, серденько, колись з нас будуть люде, - ти сказала. А я й послухав, і учивсь. І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде?»
І справді, які? "Раби, підножки, грязь Москви..."
І ось, коли основна маса просвітян мирно обговорювала українські проблеми, вивчала свою історію, дехто з нас включився в боротьбу за справжнє, а не на словах, відродження рідного слова, рідної мови, народних традицій, національного виховання, - а все це можливе лише в умовах національної української школи.
А як її відкрити? Та дуже просто: зберіть заяви у батьків. Є вісім заяв до одного класу - відкривай! Еге ж, так і відкрили. Отой наказ про вісім заяв дуже довго і дуже глибоко ховали від неспокійної (чи непокірної?) громадськості. І ще. А кому потрібно подавати ті заяви? Та, звичайно, директорові школи... російської. А він їх десь покладе та й забуде. Ну, десь загубилися, що зробиш, буває. Та не забуде послати до "заявителя" хорошого вчителя-прихильника єдиного на весь світ "государствєнного язика", і він терпеливо і аргументовано пояснить: "А зачєм вам етот украінскій язик? Крым и вся Украина вот-вот в Россию перейдет. Все равно у хохлов ничего не получится." І лише дуже впертий українець (не хохол) не піддасться на умовляння.  
Нині представниця Міністерства освіти Криму, яка недавно там працює і, можливо, не все знає про створення українських шкіл у Криму, заявляє: "Ну, вашу же школу открыли без проблем?"
Якби ж то так. Тоді не було б заяв "Просвіти" та інших громадських організацій, не було б кількох звернень до Президента України, як до гаранта нашої Конституції, до депутатів Верховної Ради України, а потім депутатських запитів у парламенті, в Представництво Президента в Криму, в Міністерство освіти і науки України, де до нас з нашою справою побувала Слава Стецько (голова Конгресу Українських Націоналістів), численних наших поїздок у Міністерство освіти Криму, не було б наших пікетів на 14-му зборі ОУН у Києві в травні 1997-го, заяви цього збору з вимогою відкрити українську школу в Приморському, не стояв би в пікеті на сходах будинку, де проходив Всесвітній форум українців, Ігор Багатов, і не захищали б його іноземні журналісти від сваволі нашої міліції, яка хотіла заарештувати Ігоря, а там і до смерті забити могла б (згадайте ганебне побиття учасників похорону патріарха Володимира в Києві).
А десятки публікацій у "Кримській світлиці", "Українському слові", інших газетах"? Їх передрукували в США, Канаді, Австралії, де українці з тривогою і надією чекали: буде, нарешті, українська школа в Криму, чи ні. А радіо- і телепрограми наших кримських патріотів України Алли Петрової, Олександра Польченка?
То що, всього цього не було?
Школу відкрили без проблем?!
А сім років боротьби нашої?
Спитаєте: проти кого боролись? Проти всіх, хто не хоче бачити Україну незалежною демократичною державою. Хто й тепер вважає нас, українців, бидлом, здатним лише танцювати гопака та співати "Розпрягайте, хлопці, коней", їсти сало і гнути спини перед "старшим братом".  
Та про ці сім довгих років боротьби, скоріше не проти, а за: за школу, за гідність, за честь я писала (і не тільки я) багато разів. Досить переглянути підшивки "Кримської світлиці" за 1995-2000 роки.
Якщо ж і справді "без проблем" відкрили у Приморському українську школу, то чому ж досі нема державної української школи в самій Феодосії, в Керчі, Євпаторії, Леніно, Кіровському, Джанкої і в багатьох інших містах і селах Криму? Що, лише в Приморському зібралося стільки українців, що вчаться в українській школі №20 більш як двісті дітей? А в інших містах українців нема? Не хочуть батьки, діти? А може, бояться, що, як напишуть таку заяву, то і школу не відкриють, і до дитини будуть ставитись упереджено?
Можливо, ніхто не береться пояснити батькам, що, посилаючи дітей в російські (саме в російські, а не російськомовні) школи, вони ускладнюють їхнє подальше життя, можливість працевлаштування в Україні (в усіх установах України і у нас, в Криму, вимагається знання державної мови, та інакше в цивілізованому світі і бути не може); важко буде і в вузах навчатись, де викладання поступово переводиться на українську. Важко півроку-рік, а потім звикнуть до мови, освоять термінологію і все буде гаразд. Знаю це з власного досвіду: закінчивши українську школу і вступивши на математичний факультет Львівського (не Луганського чи Харківського) університету, першу сесію склала на "трійки", бо освоювала нову для себе російську термінологію (погодьтесь, що не дуже схожі слова: доданки-слагаємиє, добуток-проізвєдєніє, дотична-касатєльная, похідна-проізводная і т.д.), і це при тому, що російську мову я знала непогано, багато читала книжок російською ще з дошкільного віку, а розмовляти не могла.
Наші ж кримські діти українську чують лише по радіо, телебаченню і на уроках української мови, тож хорошої розмовної практики в наших дітей нема зовсім. Та ще й така біда: батьки удовбують їм у голови, що українську мову треба ненавидіти. (Дитина-першокласниця сказала мені: "Я нєнавіжу етот украінскій язик". За що? Хто їй це сказав? Хто навчив? Мама? Бабуся? Сусідка?)
Посилаючи дітей в російські школи, ми закриваємо перед ними цілий світ -чарівний світ прекрасної, барвистої, багатої, співучої, солов'їної української мови. Можливо, і справді варто було б "Просвіті" частіше виступати з лекціями про нашу мову і культуру. Українське радіо говорить на такі теми. Однак цього мало. Мало, бо потрібно не одне покоління виховувати, щоб повернути все населення України лицем до своєї Батьківщини, навчити любити рідну землю, ту, на якій живеш. (А то живуть на українській землі, а люблять Сибір чи Поволжя, хоч повертатися туди не хочуть).
Українська земля протягом більш як трьох століть страждала під ярмом держав-поневолювачів. Вони забороняли нашу мову, культуру, намагаючись частково винищити, частково асимілювати нас, щоб не були ми українцями, а відчували себе малоросами, хохлами з комплексом меншовартості. Наша еліта змушена була живити своїм талантом науку, культуру, мистецтво. навіть мову північного "брата", а ті, що не скорялись, нещадно знищувались, особливо в останні сімдесят три роки - роки радянської імперії. "Ніхто з категорії, яка підлягала знищенню, не міг вижити. Через густеньке ситечко було пропущено - прошарок за прошарком - усе населення. Унаслідок цього було знищено найкращу, найактивнішу, найосвіченішу, найпродуктивнішу його частину. На розплід залишили покірних "плохих овець", яких "схрещували" з привезеним агресивним, безбожним, "матоязичним насєлєнієм". Одного тільки 1934 року у виморені голодом села східних областей України було переселено 240 тисяч сімей з Росії - це називалось "допрісєлєніє"." Це - з книги Сергія Білоконя "Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941рр.)". І далі: зв'язок часів урвався. Багато рис нашого часу не випливають з попередньої культури українського народу. Більшовизм перервав історичні зв'язки.
І як нам з недобитків, з цієї людської маси не кращої якості виліпити сучасну європейську націю? На відродження піде багато десятиліть. Господь нас вихопив з-над самісінької прірви і дав ще один шанс. Якби незалежність нам була дана через років 15-20, то вона була б уже ні до чого (як білорусам). Тож, щоб відродження відбулося, потрібно надзусиль не одного покоління української еліти, яка щойно починає формуватись. І "Просвіти". Ми не можемо спокійно чекати, поки хтось за нас збудує для нас справді українську Україну".
Такі роздуми викликали в мене два вислови: про святість "Просвіти" і про безпроблемне відкриття української школи у Приморському, Феодосії.

Алла Осадча,
м.Феодосія.
Газета "Слово Просвіти", серпень, ч.8 (74), 2000 рік
 
"Просвіта" і міське радіо Феодосії
Я вже писала про співпрацю нашої "Просвіти" з міським радіо Феодосії. Писала, як тодішня голова феодосійської "Просвіти" Зоя Михайлівна Богатова добилась виділення нашій організації 20 хвилин часу щотижня для наших передач. І цей час надавав кримський комітет радіомовлення не за рахунок часу міського радіо.
Виховали ми й свого ведучого Альохіна О.Г., а от в мене зовсім не було досвіду роботи з мікрофоном, і коли довелось одного разу провести радіопрограму самій, дуже хвилювалась, записала її в школі селища Орджонікідзе, залучивши до розповіді наших учнів.
З метою розширення рамок роботи "Просвіти" я познайомилась з працівниками нашого міського радіо:
Лідією Скидан - головним редактором, Василем Єжовим і Іриною Комаровою, подружилась з ними. З допомогою цих прекрасних людей я почала досить часто виступати по нашому міському радіо, спочатку як голова феодосійської "Просвіти", а з 2001 року як голова феодосійської організації Союзу Українок.
Були теми, які стали традиційними: День Соборності України 22 січня, день пам'яті героїв Крут 29 січня, день народження Тараса Шевченка 9 березня, День нашої Конституції 28 червня, День Незалежності 24 серпня та інші. Не завжди ці передачі вела я сама, часом запрошувала школярів з української школи №20 ім. Олени Теліги, чи з школи-колегіуму "Аріадна". Пригадується дуже вдала передача-розповідь про історію створення нашого Гімну "Ще не вмерли України ні слава, ні воля", яку я прочитала в "Кримській світлиці" і не могла не поділитись цією історією з радіослухачами.
Цікавою була радіо-зустріч з нашим просвітянином, талановитим самодіяльним поетом Іваном Сургучем. Я розповідала про нього, а він читав свої глибоко патріотичні вірші, які закликають наш народ піднятися з колін, здобувати вже нині щастя і свободу, бо завтра може бути пізно, бо лишимося ні з чим.
Наші радіопередачі знаходили відгук в серцях наших слухачів, які після передач, знайшовши мій номер телефону, дякували мені за українське слово, яке пролунало нарешті по нашому геть зрусифікованому радіо.
Жаль, що після реформ, які проводить влада партії регіонів, зникло місцеве радіо, і ми можемо почути нашого улюбленого Василя Єжова лише в коротенькій програмі регіонального радіо один раз в тиждень. Зрозуміло, що для наших виступів там часу нема...

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 13.07.2018 > Тема ""Білі плями" історії"