Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Початок у «Кримській світлиці» №23-26)

ЗАСНОВНИКИ «ПРОСВІТИ»
Першим засновником "Просвіти" в Феодосії, а спочатку - Товариства української мови імені Тараса Григоровича Шевченка, слід назвати Василя Івановича Симонова, з розповіді якого про витоки "Просвіти" я почала історію Феодосійської організації. Я зберегла номер Феодосійської міської газети "Побєда"(23 серпня 1996 року), в якому - нарис журналістки Людмили Шутової "Українець з російським прізвищем" та ще й фото Василя Івановича в сорочці-вишиванці і з військовими нагородами.
Подаю частину цього нарису в перекладі українською мовою.

ТВОЇ ЛЮДИ, ФЕОДОСІЯ
УКРАЇНЕЦЬ З РОСІЙСЬКИМ ПРІЗВИЩЕМ

...Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю,
Чому я не сокіл, чому не літаю?..

Василь Іванович Симонов, ветеран війни та праці, слухаючи улюблену пісню, спіймав себе на думці, що й справді сидить та думку гадає про своє вже достатньо довге життя. 1 квітня йому виповнилось79 років.
Сьогодні в Україні свято - День Незалежності. Країна отримала самостійність, має президента, культуру українську пропагує на весь світ - це добре. Хай не все поки що вдається в молодій державі - економіка стоїть на колінах, людям живеться не дуже солодко. Та не все ж зразу складається. Головне - вірити в те, що житиме Україна хороше і вільно, як повноправний партнер всіх країн і народів.
А в тому, що так і буде, у Василя Івановича нема жодного сумніву. Він історик, і тому добре знає, які біди довелось пережити українському народові за віки, як він з честю виходив зі страшних випробувань Взяти хоча б зовсім недавнє - його 79 років. Хоч такий проміжок часу для історії - ніщо. А для людини - життя. І все воно пов'язане з Україною.
Народився Василь Симонов в селі Крива Лука в селянській сім'ї.
Село налічувало всього 40 дворів. Розмістилось воно на мальовничому березі Дністра. Вечорами хлопці і дівчата збиралися на березі річки. Сміялися, любилися, співали пісні - українські, мелодійні, чарівні. І хлопчаки тут же крутилися: гралися, купались. Мабуть, з цих, зовсім юних літ полюбив Василь Симонов на все життя українські пісні. І часто, коли ставало зовсім сумно, заспіває широку, як українські степи, пісню, і відразу стане на душі легко і радісно.
Коли в 1924 році селянам почали роздавати землі поміщиків, сім'я Симонових перебралась в село Васюківку, на нове господарсто.
Працювали від зорі до зорі, не шкодуючи сил, і життя стало заможнішим: на подвір'ї з'явились пара волів, ще одна корова, конячка, вівці, кури та інші птахи, сільськогосподарський реманент для обробітку землі. Василько з сестричками пішли до школи, а після закінчення сільської початкової школи Василь продовжив навчання в місті.
З того часу почалось його самостійне життя: ФЗУ (фабрично-заводське училище), металургійний завод імені Фрунзе, навчання на робітфаці — робітничому факультеті. А в 1936 році він поступив на історичний факультет Харківського педагогічного інституту, який закінчив у 1940 році.
А завтра - війна...
Першу бойову тривогу оголосили 15 травня. Зібрались, пішли та вернулися з півдороги - "отбой". 20 червня - знову тривога. Солдатам видали чисту білизну, медальйони для впізнання, виготовленні з жерсті (з часом їх замінили на пластмасові з кришкою, яка закручувалась, бо жерстяні швидко іржавіли від дощів). Зібрались і вранці 22-го підійшли до Дністра. І тут побачили перший авіаналіт... Хоч і готувались до війни, не повірили своїм очам. Побачивши хрести на крилах, подумали, що літаки санітарні. І тільки тоді, коли посипались бомби і перші вибухи розірвали тишу мирних полів, зрозуміли, що літаки - німецькі.  
Так з перших хвилин початку війни Василь Симонов, сержант-зв'язківець, українець з російським прізвищем, став її учасником. Важкі бої на західному кордоні, оточення, в яке попали три армії Південно-Західного фронту, а це - майже сімдесят тисяч чоловік, які опинились в кільці, діаметр якого був не більше кілометра. Це була бойня - загинули майже всі, тому що після авіації і артилерії недобитих давили танками, розстрілювали з автоматів... Живі, серед яких був сержант Симонов, вирвалися з страшного кільця і продовжували відступати з боями аж до Сталінграда в складі Донського фронту під командуванням маршала Рокосовського, брали участь в боях під Сталінградом, в оточенні і розгромі армії Паулюса.
Фронт, дивізія випускали свою газету. Напередодні 1943 року бійців запитали: яким вони хотіли б бачити наступний рік? Відповідь В.Симонова опублікували в грудні 1942 року, коли точилися жорстокі бої:
"Хочу, щоб 1943 рік був переможним для нашої армії. Хочу бачити звільненою від фашистів рідну Україну. Хочу вклонитись пам'ятникові Т.Г. Шевченка - геніального поета і пророка, який в 1845 році в своєму заповіті писав: "Вставайте, кайдани порвіте! І вражою злою кров'ю волю окропіте..."  
Я вірю, що ці пророчі слова Кобзаря збудуться. Ми розіб'єм німецько-фашистські війська і закінчимо війну в Берліні".
Сталінградська перемога додала нових сил - почався наступ. Після тяжких боїв за визволення Запоріжжя Василя Івановича Симонова нагородили орденом Слави третього ступеня.
За бої під Варшавою Василь Симонов одержав орден Вітчизняної війни першого ступеня, і це була його остання нагорода. Під час форсування Вісли він отримав тяжке поранення від авіабомби, яка розірвалась поруч. Півтора сантиметри не вистачило зазубреному шматку металу до серця. Медсанбат, госпіталі, де він лікувався до лютого 1945 року, і був комісований з осколком в легенях.
А незабаром настала Перемога і почалось нове життя.
Україна поверталась до мирного життя. Та як тяжко було бачити зруйновані міста, спалені до тла села... Після складної операції на легенях по видаленню звідти осколка, Василь Іванович Симонов згадав, що він - учитель. Працював на Донбасі, та здоров'я не поліпшувалось, і лікарі порадили перебиратись до моря. Так і потрапив він спочатку в Херсон, а згодом, в 1954 році - в Феодосію, яка стала для нього рідною. Працював редактором міського радіо, вчителем, лектором товариства "Знання", співав в хорі, навіть бандуру освоїв.
І завжди поруч з ним були такі мелодійні і рідні українські народні пісні.
В семидесяті-восьмидесяті роки українець з російським прізвищем Симонов пропагував культуру України, її звичаї і традиції, її історію. Саме для цього в 1989 році він створює товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, яке згодом реформувалось в "Просвіту" - культурно-просвітницьку організацію, і Василь Іванович - її активний учасник. Він вважає, що саме українські пісні, улюблені вірші Т.Г. Шевченка, Лесі Українки, С. Олійника допомагали йому жити і чесно служити своїй Батьківщині.
***
Цей нарис про Василя Івановича Симонова написала журналістка Людмила Шутова, яка переїхала до Криму, в Феодосію, з Росії. Людмила зразу полюбила наш край, наших людей, поважала Україну, намагалась пізнати культуру, звичаї нашого народу.
Спочатку вона працювала в редакції міської газети “Побєда”, а згодом стала редактором газети “Все для Вас”. Шутова запросила мене на ювілейний вечір газети і запропонувала раз в місяць робити в газеті українську сторіночку українською мовою. Я не відмовилась і відразу підготувала матеріал для різдвяного номера газети. Головною темою ми вибрали “Звичаї - скарб українського народу”, а саму сторінку назвали “Джерела”. В лютому вийшла друга, остання сторіночка “Джерел”, де ми писали про нашу мову, про українську школу в Приморському.
На жаль, така ініціатива Людмили Шутової не сподобалась господарям газети чи міста, і хоч я і підготувала березневу сторіночку, звісно, про нашого Кобзаря - Шевченка, її вже не нарукували. Та й Шутова стала газеті не потрібна...

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ АНДРУЩЕНКО -
один із засновників «Просвіти» - генеральний директор електромереж в Феодосії, заслужений енергетик України, нагороджений міжнародною відзнакою в Парижі.
Він не відвідував наші зібрання, але надавав транспорт для поїздок на всілякі конгреси чи конференції в Сімферополі, видав нам якусь суму грошей (гривень 500 — на той час досить солідна сума), щоб ми могли передплатити газету «Слово Просвіти» для організації чи профінансувати витрати на радіопередачу «Струмок», на поїздки в Сімферополь за отриманням довідки статуправління з кодами організації, витрати на виготовлення нових печатки і штампу "Просвіти" і знищення старих. Василь Іванович пішов на пенсію і дуже скоро його не стало…
Пригадую, як в 1996 чи 1997 році ми — вчителі та учні українських класів Приморської школи №7: Зоя Михайлівна Багатова, її діти - Ольга і Ігор - учень українського класу, вчителька Череповська Олена, Арсенюк Наталя, яка працювала в українських класах і має чудовий, сильний голос, маленький внук Зої Михайлівни Ярослав і я (Осадча А.М.) вирішили поколядувати на Різдвяні свята. Поїхали в міськвиконком до мера Шайдерова В.О., зайшли в відділ освіти до нашої ворогині Гришиної Тетяни Василівни, яка на посаді завідуючої відділу освіти міськвиконкому вимагала, щоб директор української школи зверталась до неї з письмовими справами російською мовою, бо державною українською Гришина не володіє. (Заяву нашої Феодосійської "Просвіти" з цього приводу я поміщу в "Додатках"). І там поколядували, а потім поїхали до Андрущенка. Він дуже гостинно прийняв нас, співав разом з нами колядки, нагодував нас вечерею в їдальні електромереж.
В той час в Криму, як і в усій Україні, були проблеми з електропостачанням. Жителі міста часто пікетували РЕС. Варта довго не пускала нас до Андрущенка, думаючи, що ми - пікетувальники, а коли пустила, ми влаштували йому, а він нам справжнє різдвяне свято. Тоді ж ми колядували в банку "Таврія", де в той час працював управляючим Максименко, на офсетній фабриці, директором якої працював Микола Іванович Стрюк - випускник Львівського поліграфічного інституту, наш симпатик.
Цими колядками в різдвяні дні ми засвідчили свою українськість, свою любов і повагу до народних звичаїв українців, звичаїв, які так вперто і наполегливо витравлювала з нас 73 роки більшовицька влада.
З 1946 року мені пощастило жити на Львівщині, де ми мали можливість пізнати традиції святкування Різдвяних і Великодніх свят. Діти ходили з колядками, а деякі навіть «Вертепи» пробували підготувати: клеїли крила для ангела, косу для Смерті. Тому я з перших днів Незалежності скомпонувала з різних газет віршований текст «Вертепу» і ходила разом з дітьми з різдвяною зіркою вітати людей з Різдвом, знайомлячи кримчан з невідомими для них звичаями нашого народу.

ВАЛЕРІЙ ДМИТРОВИЧ ТАРАСОВ - ПИСЬМЕННИК, ЖУРНАЛІСТ,
тоді - редактор Феодосійської міської газети "Побєда" - не міг лишатись осторонь створення такої потрібної культурно-просвітницької організації, як "Просвіта", і став одним із засновників цієї організації і першим головою феодосійської "Просвіти".
Валерій Дмитрович народився на Дніпропетровщині, але навчався в школі у славному селі Дермань на Волині. Село славне своєю історією. Тут діяв монастир, в якому першодрукар Іван Федорів надрукував Острозьке Євангеліє, на якому присягали на вірність Україні гетьмани, а в наші часи - Президенти. Донині є в Дермані криниця, яку називають "Батиєва", з кришталево чистою і холодною, крижаною водою. За легендою, Батий напоїв свого коня водою з цієї криниці, а кінь здох. Розлючений Батий наказав засипати криницю. Наказ виконали, та назавтра криниця знову наповнилася крижаною чистою водою...
Славне село Дермань ще й тим, що з стін Дерманської школи вийшли три письменники: знаменитий Улас Самчук, який змушений був жити і писати в далекому американському зарубіжжі, і тільки в незалежній Україні ми змогли прочитати його книги, які увійшли в фонд світової культури і зараз входять до програми середньої школи ("Марія" - доля простої української жінки на початку 20 століття, в громадянську війну, в часи голодомору 1933 року...), Борис Тен і Валерій Тарасов.
Після закінчення середньої школи Валерій Тарасов в 1961-1966 роках навчався на факультеті української філології Львівського державного університету ім. Івана Франка.
Після закінчення університету одержав направлення на роботу в Крим, в село Восточне (Східне) Совєцького (Радянського) району. Працював спочатку вчителем, а згодом - завучем восьмирічної школи. Та вже через рік його запросили на роботу в газету "Приазовська зірка", завідувати відділом.
З 1968 року Валерій Тарасов працює в газеті "Побєда" у Феодосії. Пройшов всі ступені: від простого кореспондента до головного редактора цієї газети. Газета при редакторстві В. Тарасова стала цікавою, тому в ній вважали за честь друкуватись не тільки феодосійці, а й дописувачі з інших міст Криму, і не тільки Криму.
Тираж газети зростав, і про те, що це була найтиражніша регіональна газета не тільки Криму, а СРСР, писав навіть тижневик "Аргументи і факти" в 1989 році. В цей час газета відігравала особливу роль: надаючи місце в газеті людям з різними політичними поглядами (хоч в часи панування комуністів це було непросто), газета сприяла політичному прозрінню читачів.
Я зберегла сторінку газети від 7 листопада 1991 року (№213).
Тут "На перекрестке мнений" - на перехресті думок в рубриці "Трибуна депутата" велика стаття народного депутата СРСР Юрія Кольцова "Про представництво Криму в Верховній Раді СРСР", яка закінчується словами тодішнього Голови Верховної Ради України Л.М. Кравчука в його виступі на сесії Верховної Ради Криму 23 жовтня: "Ніколи Верховна Рада України не вмішувалась в справи, дії Кримської Верховної Ради, не зупиняла їх. Цього не було, нема і не буде".
Тут і допис А. Банделюка з Сімферополя "Голосувати хочу в Криму", який вітає рішення 13-ої сесії Феодосійської міської ради, заяву депутатів Феодосії, які підтримали Акт проголошення незалежності України. І ще він обурений діями Республіканського руху Криму, який пропонує українцям їхати з Криму, щоб брати участь в референдумі 1 грудня десь в Україні. І ще цей дописувач звертається до депутатів Феодосії за допомогою, за захистом конституційних прав українців.
Дописувач Дейнего закликає кримчан не дати розпалити вогонь напруги в нашому благодатному краї, піднімаючи питання, з ким бути Криму: з Україною чи Росією? Головне для нас сьогодні не з ким бути, а яким бути.
Тут і істерика з приводу "українізації" росіян, бо 28 жовтня відключили російський канал ЦТ-2, хоч в програмі на цей день попереджали, що канал не працюватиме 28 жовтня у зв'язку з профілактикою.
Тут і величенький допис А. Осадчої з Орджонікідзе "Що у кого болить", в якому і подяка редакції за цікаві матеріали в підтримку незалежності України, проти перегляду кордонів, чого так жадають деякі псевдодемократи. Подяка за звіт про зустріч з популярною тоді серед українців Ларисою Скорик - народним депутатом, подяка за статті на теми економіки, "За колір золотої ниви і синього неба" та інші матеріали... Та краще я приведу весь текст цього допису в "Додатках".
Ще можу відмітити, що газета була інтелектуальною, в ній часто друкувались матеріали про видатних людей Феодосії, чи тих, які долею були закинуті сюди і сприяли підвищенню іміджу цього стародавнього міста. Так, часто читали ми про зустрічі різних людей з М. Волошиним, сестрами Цвєтаєвими, про письменника-романтика, який досить довго жив у Феодосії - Олександра Гріна, Віру Мухіну, Анну Ахматову, геніального генерального конструктора Сергія Корольова і багатьох інших. Історичні матеріали: про жорстокий терор більшовиків в Феодосії в час громадянської війни (Є.О. Дробоцький "Червоний терор ). Страшні спогади свідків голодомору 1933 року та інші правдиві матеріали.
Валерій Дмитрович Тарасов згуртував навколо себе талановитий колектив однодумців. Це журналісти Євген Дробоцький, Руфина Максимова, Ірина Комарова, Василь Єжов, фотограф Тетяна Бовва та інші. Отриманий в "Побєді" досвід допоміг Василю Єжову і Ірині Комаровій плідно працювати на міському радіо Феодосії, створювати програми, які могли конкурувати з передачами центрального радіо не тільки Криму, а й України.
При підготовці до референдуму про Незалежність України всі газети Криму надрукували зразок бюлетеня для голосування і на питання "Чи підтримуєте ви Акт про незалежність України" поставили відповідь "ні",
і тільки газета "Побєда" на питання, чи підтримуєте ви акт про незалежність України, відповіла "так". Можливо, саме це дало по Феодосійському регіону 72% за незалежність України - при 54% по Криму, хоча без 72% по Феодосії кримський показник був би нижчим.
Валерій Тарасов займається не тільки журналістикою, а є ще й письменником. В роки незалежності він започаткував серію художньо-документальних повістей "Феодосія: дійові особи" про наших сучасників, які в цей час працювали в нашому місті: перший міський голова не з партійної номенклатури - Володимир Олександрович Шайдеров. Шайдеров багато зробив для міста, та найголовніше, що разом з Президентом України Леонідом Кучмою дав Феодосії природний газ, без якого було дуже важко. Побудовані нові будинки, готелі, вулиці покривають керамічною плиткою, запрацював стадіон "Кристал", а українці Приморського отримали дозвіл на відкриття української школи.
Цікава й документальна повість "Крізь терни до зірок" про Людмилу Михайлівну Борщ - людину, яка зуміла піднятися від продавчині овочевого магазину до ректора першого вищого навчального закладу Феодосії, який вона створила на пустому місці - Фінансово-економічного інституту, який зараз вже виріс до академії.
Третя книга цієї серії "Подолання" - про тодішнього директора Феодосійської нафтобази О. Бартенєва - першого феодосійця - Героя України. Його дідусь служив на крейсері "Аврора", от і Олександр став моряком, та не простим, а командиром великого військового корабля, а згодом - командиром дивізіону кораблів. Після закінчення служби почалось цивільне життя. В Феодосії став директором нафтобази, яка "славилась" ржавими цистернами з нафтоматеріалами, що стояли у високих бур'янах і очеретах. Проїжджаючи на автобусі мимо нафтобази, ми раптом почали помічати, що гігантські цистерни стали прикрасою міста: пофарбовані в сніжнобілий колір, та ще й з кольоровою смугою зверху. А замість пожухлих бу'рянів і очеретів - чисті площадки, квітники, місця для відпочинку під тінистими деревами. Нафтобаза почала давати прибуток і якась частина його поступала в бюджет міста. Олександр Володимирович родом з Тамбовщини, та ще працюючи директором нафтобази, почав вивчати українську мову. Допомагала йому колега, яка закінчила Львівський університет. Після несподіваної смерті міського голови Феодосії В. Шайдерова Бартенєв був обраний міським головою.
Вважаю, що книжечки В. Тарасова про наших сучасників дуже потрібні.
Писала я це в лютому 2013 року. Радилася з Валерієм Дмитровичем, розпитувала про якісь подробиці його життя, про написану ним книжку про Бартенєва, словом, морочила йому голову, коли йому вдавалось підійти до телефону, який далеченько стояв від його ліжка. Поспішала... І недаремно, бо 2 березня дружина Валерія Дмитровича сповістила мені по телефону, що Валерія Дмитровича вже нема... Так боляче втрачати таких близьких, таких прекрасних людей... Всі феодосійські газети відгукнулись словами болю на цю сумну звістку, Кримська організація Національної спілки письменників України, редакція "Кримської світлиці ("Прощавай, вірний друже" - Данило Кононенко), журналісти Феодосії в газеті "Провінція" - "Памяти Валерия Дмитриевича Тарасова".
Близьким другом В. Тарасова ще з студентських часів був Василь Латанський - вчитель української мови, дитячий письменник і поет. Я познайомилася з ним в кабінеті редактора газети "Побєда" В. Тарасова ще в перші роки нашої Незалежності, а потім слідкувала за його творчістю, вивчила навіть вірш - відгук на Шевченкове "Мені однаково" і читала його на одному з Шевченкових свят в школі №17. Василь Латанський, мабуть, найкраще знав Валерія Дмитровича, тому я приводжу тут повністю його

СЛОВО ПРО ВАЛЕРІЯ ТАРАСОВА
Доля звела нас півсотні літ тому, коли були ще пречисто молодими і вчились на українській філології славного Львівського університету. З пам'яті не стерлось перше враження. На чергове засідання літстудії "Франкова кузня" швидким кроком увійшов новачок. Широкоплечий, кремезний, високий зморшкуватий лоб, добра усмішка. Помітивши мою увагу (тоді я очолював літстудію), назвався - першокурсник Валерій Тарасов. Ім'я мені було незнайоме. Це вже згодом, коли ми дружили-браталися, як-то кажуть, одним духом дихали, я знав його, а він - мій до подробиць життєпис.
Хіба ж не буває так: із сотень облич западе тобі в душу одне - і ти заворожений ним назавжди? Щось схоже сталося і зі мною від зустрічі з Валерієм. Чим заворожив-причарував цей богатирської статури красень? Може, тим, що мав багату, незвичну, як на студента, біографію, може, своїми оригінальними новелами, які захоплено читав на заняттях літстудії, а відтак "публікував" у довжелезній, на весь коридор, стіннівці. А може, тим, що був не дуже балакучий, належав до вимираючого племені диваків (у них справді: слово – діло, слово - золото), і попри вроджену делікатність одчайдушно ставав на бій зі злом безстрашно і безкомпромісно. У ньому завжди, скільки пам'ятаю, жив бойовий дух.
Він приїхав до альма-матер із Дніпропетровщини, де і народився. Можна чимало розповісти, як нелегко жилось сім'ї Тарасових з п'яти осіб. Матір замучили фашисти, батько поневірявся в Бухенвальдскому концтаборі. Хлопця виховувала бабуся Векла. Після повернення батько працював на трубному заводі в Нікополі, куди перебралася й родина. Тут Валерій вчився до сьомого класу. Середню школу закінчив у селі Дермань на Рівненщині, знамениту тим, що в ній свого часу навчалися знані письменники - Улас Самчук та Борис Тен. У цій школі вчителювала його старша сестра - філолог за фахом. Після школи Валерій працював, як і батько, на Нікопольському трубному заводі (в ті хрущовські часи, аби стати студентом, треба було мати дворічний стаж роботи). Там, у багатотиражці, надрукував своє перше оповідання. А 1961 року любов до слова привела в університет ім. Івана Франка. Тож в нього вдача - січеславська, коріння - рівненське, закваска - львівська.
Університет послав нас учителювати до Криму, у степовий Совєтський район. Спочатку мене, а через рік і його, в село Восточне. Пам'ятаю, як нестандартно, по В. Сухомлинському, Валерій навчав дітей української мови: усім класом ішли на поле чи на берег річки, де наживо збагачували словниковий запас. Така методика була не до вподоби директору-консерватору і він побіг скаржитися в райвно. Там скаргу зрозуміли по-своєму: молодого педагога призначили завучем Восточненської восьмирічки. В цій школі разом з дружиною Тамарою, теж учителем-словесником, організовує музей Керченсько-Феодосійського десанту і згодом на основі зібраного матеріалу і свідчень десантників, тих, що лишились живими (з кожних десяти уцілів тільки один!), напише повість "Десант". Вона з'явилась у журналі "Дніпро" 1973 року і була схвально оцінена Павлом Загребельним. А перша книга повістей і оповідань під назвою "Десант" побачила світ через чотири роки у видавництві "Молодь".  Вогник ентузіазму і пізнання людей не згасав в очах мого друга і в сиві літа. Одне його не переставало цікавити повсякчас - люди енергійні, дійові, сміливі в думках і вчинках. Він зневажав тих, хто пишномовно клявся в любові до України, але палець об палець не вдарив для покращання добробуту рідної нації. В основі його документальних повістей із серії "Феодосія: дійові особи" - розповіді про людей саме конкретної дії, справжніх державників у цьому курортному місті - Олександра Бартенєва, Людмилу Борщ, Володимира Шайдерова. А ще ж книги про будні міліції, про воїнів-афганців, не кажучи про сотні гарячих, як саме життя, нарисів, статей про земляків-сучасників, опублікованих в періодиці і, зокрема, й на сторінках "Кримської світлиці". Та й взагалі в усіх його книжках, і художніх, і документальних (а їх понад два десятки) - люди високої моралі, спраглі живої діяльності. Чи не тому, що й сам належав до когорти таких людей.
До жодної політичної партії за часів незалежності він не був причетний (із КПРС вийшов ще 1990 року, написавши заяву), проте можу засвідчити - його добре знали як голову Феодосійського осередку товариства української мови імені Т.Г. Шевченка, як депутата міської ради, як одного з фундаторів місцевої організації "Крим з Україною". А в республіканській Спілці письменників він кілька років поспіль - заступник голови ревізійної комісії. І скрізь прагнув допомогти. Не кожен може похвалитися таким досвідом (і автор цих рядків теж), який був у В. Тарасова, адже він із власної волі опікувався вирішенням проблем.
Та найповніше Валерій сьорбнув отієї політики, коли редагував феодосійську міську газету "Побєда", орган тодішнього міськкому компартії. Тридцять років трудився в цьому російськомовному часописі, з них 15 - головним редактором. Ох і муляло ж комуністам те, що газета духом українська, а не проросійська. І вони натискали на всі доступні їм важелі, щоб редактор з російським прізвищем теж "почервонів" і взяв курс "на возрождение "Союза". Піймавши облизня, компартійці по-єзуїтськи розправилися з непокірним: звільнили з посади головного редактора. А йому ж до пенсії залишалось менше року. Два серцевих напади переніс, проте не здався. Нелегко таке навіть уявити. Тоді декларовані штатні патріоти навіч побачили, яка вдача у справжнього українського патріота, невтомного талановитого письменника Валерія Тарасова. Побачили, як конкретними діями треба доводити патріотичні почуття.
Того дня в його квартирі на вулиці Свиридових у Феодосії за бесідою ми провели чимало часу. Будучи важко хворим, він, як завжди, зберігав бойовий дух і говорив тільки про життя, не допускав думки про неминуче... "А оце дарунок від хлопців-афганців, - показав на розкішний телевізор. - Подяка-гонорар за те, що написав про них книжку". І освітив, як тільки він умів, доброю щирою усмішкою, дістаючи з полички ту саму книжку, солідне ілюстроване видання.
Коли телефон тривожно повідомив, що серед живих не стало Валерія Тарасова, ця звістка боляче запала в моє серце і досі не відпускає. Зранила, напевне, серце кожного, хто знав цього великого трудівника на ниві нашої духовності, невтомного талановитого письменника. Віриться, що й з берега вічності він спонукатиме нас до праці і творчого неспокою.
Царство Тобі Небесне, любий друже!
Василь Латанський
Газета "Кримська світлиця", 5 квітня 2013 року

АНАТОЛІЙ СЕРГІЙОВИЧ ПІВНЕНКО,
один із засновників товариства "Просвіта" в Феодосії

ШКОЛА-КОЛЕГІУМ «АРІАДНА»
А.С. Півненко створив в Феодосії першу в Криму школу з українською мовою навчання — «Аріадну». Сам знаходив вчителів, учнів, діставав необхідні підручники, зумів передати своїй школі комп’ютери з міжшкільного навчально-виробничого комбінату, де він працював до самого закриття цього закладу. (Такі комбінати створювались у містах, щоб учні могли там здобути якісь професії. Але цікаво, що ті, хто їх впроваджував, самі не вірили, що отримати професію, провчившись один день на тиждень в тому комбінаті, можливо, а тому дані про це навчання і оцінка його навіть не вносилась до атестату про середню освіту).
А.С. Півненко налагодив зв’язки з Києво-Могилянською Академією, яка допомагала школі-колегіуму «Аріадна» методично і гарантувала два місця в академії випускникам цієї школи. Гадаю, що саме ці два фактори — перший в Феодосії комп’ютерний клас і можливість потрапити в Києво-Могилянську академію - допомагали набрати учнів в цю школу, за навчання в якій потрібно було платити немалі гроші.
Керівники Феодосійської освіти не тільки не допомагали цій школі, а робили все, щоб вона перестала існувати. Звичайно, ніякого фінансування з бюджету не було. Меблі діставали, де могли. Проблеми були й з приміщенням школи. Спочатку навчались в Будинку піонерів і школярів, який постраждав від пожежі і стояв без вікон і дверей. В одному відремонтованому крилі продовжував свою роботу Будинок школярів, в іншому, який довелось самим сяк-так відремонтувати, в прохідних кімнатах вчились діти платної школи. Кількість учнів в класах була невелика, вчителі могли кожному допомогти, а головне — комп’ютери! Ми ж їх тоді ще не бачили, а тут діти вже могли з ними працювати!
Пройшов якийсь час, і школі довелось шукати нове місце для роботи. Знайшли частину приміщення дитячого садочка «Берізка» на вулиці Войкова,105. Великі кімнати, холодні, пусті, бо ж дітей в класі 4, 6, 7, але якось жити можна. З допомогою західної діаспори зібрали вже непогану бібліотеку, мали підручники, якісь таблиці. Мали певний контингент учнів, які приїжджали з різних кінців міста, і навіть з селища Орджонікідзе. Та й це приміщення довелось звільняти, бо відділ освіти вирішив перевести "Аріадну" в приміщення школи №9, виділивши колегіуму цілий поверх, навіть з окремим входом. Дарма, що це — на другому кінці міста, куди дітям з Орджонікідзе чи Приморського треба добиратися двома автобусами, а це — і час, і гроші. Та ще й передали їм це приміщення після того, як його добряче поруйнували: вибили вікна, «покалічили» двері, вирвавши з них ручки, замки, обрізали навіть лампові патрони, вирвали вимикачі електричні. Довелося все ремонтувати.
Зрештою, школа припинила своє існування. Вже не пам’ятаю, коли і як це сталося, бо часто їздити туди двома автобусами я вже не могла, бо це - і гроші, які ми, пенсіонери, отримували з великими затримками, і частіше - продуктами (цукор, борошно, яке завалялось десь на складі), і час.
Великим недоліком школи була плиннісь кадрів, спричинена тим, що директор школи «забував» платити вчителям зарплату, особливо вчителям української мови, очевидно, вважаючи, що якщо ми любимо Україну, то можемо попрацювати на неї безплатно, хоч про себе він, звісно, не забував. Не стало «Аріадни», та й Анатолій Сергійович зник, а куди — невідомо.
Я (Осадча А.М.), тоді — голова «Просвіти», та й до того, як стала головою, допомагала цій школі, як могла. Ще коли вони працювали в Будинку піонерів, підготувала і провела в "Аріадні" Шевченківське свято, навіть навчила дітей співати пісні на слова Т.Г. Шевченка («Думи мої, думи мої», «Така її доля», «Тополя», "Заповіт"), а заодно і веселішу українську народну пісню за їх бажанням — «Із сиром пироги».
Ці діти вперше попробували співати українською, і їм це сподобалось. На свято я привезла із школи №6 селища Орджонікідзе, в якій працювали дуже сильні вчителі української мови Галина Гаврилівна Корольова і Нінель Іллівна Євтухова, плакати на Шевченківську тематику і свої вишиті рушники. На святі говорили про Т.Г. Шевченка, декламували його вірші, показали уривок з вистави за поемою "Катерина", співали вивчені зі мною пісні.  
А коли "Аріадна" перейшла в приміщення дитячого садочка «Берізка», я допомогла їм підготуватись до міністерської комісії: оформила класи портретами видатних вчених, письменників, поетів, знайшла періодичну таблицю Менделєєва, яка валялась десь в бібліотеці серед сміття, і повісила в кабінеті фізики-хімії, бо не розуміла, як можна проводити урок хімії чи розділ атомної фізики без такої таблиці. Залучала дітей до щотижневого випуску стінного календаря історичних дат і т. ін.
Два місяці їздила я в «Берізку», працювала з учнями, оформляла бібліотеку, стенди з розкладами занять. Директор обіцяв щось заплатити, та не оплатив навіть проїзд.
«Просвіта» зверталась до міської влади з проханням підтримати «Аріадну», не переводити її в приміщення школи №9, бо вони при цьому втрачають контингент учнів, та нас ніхто не слухав і, зрештою, школа припинила своє існування. А жаль… Тому так цінно і важливо, що Зоя Михайлівна Багатова з самого початку боролась за відкриття не приватної, а державної школи з державною мовою навчання, з українським вихованням на кращих традиціях української родини.
Анатолій Сергійович Півненко вмів налагоджувати контакти з різними організаціями і людьми. Я вже згадувала про Києво-Могилянську Академію.
Пригадую, як першого вересня вчителів і учнів вітала гостя з академії, яка приїхала на запрошення А.С. Півненка. Приятелював він і з Валерієм Фоковичем Семененком, який очолював в Москві українське товариство.
Валерій Семененко приїжджав у Феодосію, і в мене в Орджонікідзе побував разом з сім’єю. Хоч живуть вони в Москві, і дружина—росіянка, вся сім'я спілкувалась українською, діти — хлопчик і дівчинка - були в вишитих сорочках, а Тарасик ще й в брилику. Я зберегла листа до мене цього справжнього українця, який і зараз (червень 2012 року), коли російський новий-старий президент В. Путін заборонив українські товариства в Росії, продовжує боротись за свої національні права (чула по радіо чи ТВ).

Лист українця з Москви
Валерія Фоковича Семененка
17.02.1995
Добрий день, пані Алло!
Мабуть, не чекали звістки з Москви? За тим вбиваю двох зайців. Пишу Вам листа і відсилаю бандероль п. Півненкові. (До речі, в бандеролі була дуже цінна книжка про російщення України).
В Москві ми працюємо на українській ниві, але важко йде робота, особливо на освітянській ниві. Треба робити нормальну українську школу, або хоч двомовну (викладання додатково історії України, української мови тощо), але за браком учнів нам то не вдається. Московська влада формально йде назустріч: будуть заяви, дамо ставки.
Видаємо газету «Український вибір». Це — єдина загальноросійська українська газета. Останнього номера не встиг вкласти. В Москві функціонує непогано Український музичний салон. В ньому зосереджується підготовка до культурних заходів.
У травні цього року на Арбаті по плану має бути побудований Культурний центр України в Москві. Зокрема, хочемо там створити елітарний український освітянський заклад.
У кінці травня в Севастополі має відбутися фестиваль «Червона рута». Хочу зробити велику делегацію від Росії. Мені потрібні координати українських організацій Сімферополя, Севастополя. І то терміново. Адреси п. Півненка я не маю. Тож передайте йому газети англо-українські для школи, і листа.
За тим із щирою пошаною В. Семененко.
Москва

МИКОЛА ІВАНОВИЧ ОСАЦЬКИЙ – AКТИВНИЙ ЧЛЕН «ПРОСВІТИ»
Майже всі наші літературно- мистецькі заходи починались його цікавими, змістовними, актуальними виступами, які надавали цим заходам особливого значення. Подаю автобіографію Миколи Івановича, яку він написав (на моє прохання) ще в 2005 році.
Народився я 16 лютого 1929 року в місті Луганську. Батьки – українці. Шести років навчився читати. Перша книжка в домі — «Кобзар» Т. Шевченка.
Вечорами до нас приходили сусіди грати в лото. Коли збиралися всі, то починали з того, що говорили: «Миколо, читай!». Я сідав до каганця, бо, пам’ятаю, гасової лампи в нас ще не було, і починав читати. І, як завжди, «Катерину». Жінки схлипували, чоловіки замовкали.
Мама моя співала пісні. Особливо своєї улюбленої «Стоїть гора високая»… Пізно увечері я вже лежав у ліжку, а мама поралася у сусідній кімнаті чи на кухні і співала.
Та «гора високая» мені теж припала до душі, з неї я почав вслухатись в українське слово. Шевченко теж захопив мене змалку, хоча пізнавати його по-справжньому я почав пізніше.
З любов’ю до рідного слова залишаюсь і сьогодні, в похилому віці.
Мене дивує, що сьогодні комусь треба ділити Україну на Захід і Схід. На Сході, мовляв, більшість росіян і весь Схід схильний до Росії. Але то не так. На Сході України, особливо по селах, майже всі — українці, і говорять вони українською мовою, але мова ця перекручена, скривлена внаслідок тривалого «російщення» українського населення.
І сьогодні про скривлену українську мову говорять, що вона нерозвинена, і взагалі то не мова, а «нарєчіє руського язика». А ось російська мова – «культурна».
Українська і російська мови — слов’янські мови, але то — різні мови. І, взагалі, мов не може бути кращих і гірших, бо кожна мова своєрідна. І якщо людина добре знає свою рідну мову та ще мову сусіднього народу, то й культурний рівень цієї людини підвищується. Не забуваймо вислів геніального російського письменника Льва Толстого: «Сколько человек знает языков, столько раз он и человек».
Дитинство і юність пройшли в злиднях і голоді, бо то був час після голодомору 33-го року, потім війна, окупація, післявоєнне відновлення. 1948 року закінчив 10 класів, та мрію свою — вчитись далі у вищому закладі на факультеті української мови і літератури здійснити не зміг. Добрі люди порадили: «Йди, Миколо, у воєнне училище, там нагодують і вдягнуть». Так я опинився в воєнно-хімічному училищі в місті Кострома, де провчився три роки. А взагалі, армії було віддано 30 років.
Світла сторінка мого життя — дев’ять років служби в Західній Україні. Добре пізнав Закарпаття, Львівщину, Івано-Франківщину, Рівненщину. Не з розмов чи газетних сторінок я знаю життя людей цього регіону, і пошана до них залишиться в мене назавжди.
Під час служби в армії три роки вчився на київських курсах іноземних мов, вивчав французьку мову.
Сьогодні вже давно на пенсії, та зацікавленість до життя набуває нових обертів.
Україна як незалежна держава відбулась, про це знають у всьому світі. Та наповнення України українським змістом до самодостатності не відбулось. Зміни, що стались в нашому житті після останніх виборів (2004 року), дають на це надію. Що воно буде завтра? Хочеться не тільки знати, а й щось робити для цього.
М. Осацький
24.03.2005 р.

Хоч Микола Іванович і не отримав освіти на факультеті української мови і літератури, та все життя тягнувся до знань в цьому напрямі. Постійно передплачував українську «Літературну газету», читав і вивчав твори класиків і сучасників. В десятому класі почав писати вірші, протягом багатьох років друкував їх в армійських газетах, а згодом в феодосійській газеті «Побєда», в колективній збірці членів феодосійського літературного об’єднання «Світанок» («Рассвет»).
Мене (Осадчу Аллу) так вразило, коли він на одному з наших літературно-мистецьких заходів, присвячених Т. Шевченкові прочитав напам’ять поему «І мертвим, і живим,…», а на іншому — поему «Кавказ», що я теж вивчила ці безсмертні твори (в віці десь років 65, а в 75 - поему Максиміліана Волошина «Дом поэта», а в 80 – поему Тараса Шевченка «Сон», яка так вплинула на долю нашого Кобзаря. Навчаючись в школі, ми вчили багато уривків з цієї поеми, та поема велика, і мені страшно було за неї братися. Але таки змогла! Та ще й в такому поважному віці, який називають похилим. Я і зараз продовжую вивчати й інші твори, які мені подобаються чи вражають).
Не можу не навести тут хоч кілька віршів Миколи Івановича Осацького, які я знайшла в збірці творів феодосійських авторів студії «Рассвет»:
* * *
Люблю короткие стихи
Без громких слов и без названья,
Наполненные содержаньем
Про наши беды и грехи.
Там точные слова стоят
О том, что жизни не хватило
Познать, что есть, и то, что было…
Над ними, словно три светила,
Три малых звездочки горят.
 
В защиту собаки

Трусливым не бывает пес
И злым он тоже не бывает,
В него попробуй камень брось —
Он тут же недоумевает,
Трусцой в сторонку отбежит
И лает он на расстояньи,
И в голосе его дрожит
Не страх, а разочарованье.
Ты со щенка его учил
Хранить добро, измен не зная,
Потом ты миру объявил,
Что во дворе собака злая.
А я люблю порой ночной,
Вдруг рассыпающийся в мраке,
Всегда привычно-озорной,
Далекий верный лай собаки.
 
Волк

Я видел волка. Молодой,
Он приближался понемногу,
А мы валили всей гурьбой,
Загородив ему дорогу.
Под улюлюканье и свист
Он на холме остановился…
Был вечер ярко-золотист,
И дух земли вокруг струился.
И каждый яростно галдел,
Вперед подталкивал друг друга,
А волк мгновенье лишь глядел
На нас без всякого испуга.
Очнуться не успели мы,
Как виновато дал он ходу,
Ушел за желтые холмы
В свою безлюдную свободу.

Чудаки

О чудаках, об их уменьи
Нам подарить последний грош,
Ты говоришь с большим сомненьем:
- А много ли таких найдешь?
И если ты о них толкуешь,
Что не мудры, не глубоки,
Ты просто серцем их не чуешь, -
Они разумны, чудаки.
Не звон монет, а звон капели
Их будоражит до утра,
И пусть они не преуспели
В приобретении добра,
Но не ухмылка, а улыбка
На их лице – как светлый дым…
И если положенье зыбко,
Я доверяю только им.
 
Вечные огни

Не мог я верить похоронке,
Не мог я сразу осознать,
А потому стоял в сторонке
И слушал, как рыдает мать.
Да и сейчас еще не верю
И часто вслушиваюсь я:
А вдруг он тихо скрипнет дверью –
И снова в сборе вся семья.
Он не один. Их много было,
В последний бой ушли они.
Остались братские могилы,
Пылают вечные огни.
Лежит сейчас он в чистом поле,
А я среди живых живу,
С моей невысказанной болью –
Его б увидеть наяву.
Николай Иванович ОСАЦКИЙ
***
На фото - українець з російським прізвищем, засновник Товариства української мови ім. Т. Шевченка, а згодом «Просвіти» у Феодосії Василь Іванович Симонов

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 06.07.2018 > Тема "Душі криниця"