Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2882)
З потоку життя (6054)
Душі криниця (3354)
Українці мої... (1439)
Резонанс (1458)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1645)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
НА ВОЛИН╤ ЗНАЙШЛИ СТАРОВИННУ ╤КОНУ, ЯКУ РЕСТАВРУВАВ ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Про ╕кону розпов╕в шевченкознавець, письменник, зав╕дувач кафедри журнал╕стики Нац╕онального...


ДРУГА ХВИЛЯ “СОЛОК╤╥”
Жодне ╕нтернет-видання не зам╕нить друкованого слова, тим паче, коли воно наповнене глибоким...


«СИН ВЛАШТУВАВСЯ В РУМ╤*, А ДОЧКА В КРИМУ»
Старовинний казахський висл╕в в╕добража╓ геопол╕тичне мислення наших пращур╕в.


КОЛИ НАСТА╢ «БАБИНЕ Л╤ТО»
Наш╕ традиц╕╖


БОРГ
Юл╕я ╤люха — укра╖нська письменниця, поетка, журнал╕стка, колумн╕стка.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #27 за 06.07.2018 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#27 за 06.07.2018
Алла ОСАДЧА. ╤СТОР╤Я ФЕОДОС╤ЙСЬКО╥ «ПРОСВ╤ТИ» (1989-2012)

(Продовження. Початок у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» №23-26)

ЗАСНОВНИКИ «ПРОСВ╤ТИ»
Першим засновником "Просв╕ти" в Феодос╕╖, а спочатку - Товариства укра╖нсько╖ мови ╕мен╕ Тараса Григоровича Шевченка, сл╕д назвати Василя ╤вановича Симонова, з розпов╕д╕ якого про витоки "Просв╕ти" я почала ╕стор╕ю Феодос╕йсько╖ орган╕зац╕╖. Я зберегла номер Феодос╕йсько╖ м╕сько╖ газети "Поб╓да"(23 серпня 1996 року), в якому - нарис журнал╕стки Людмили Шутово╖ "Укра╖нець з рос╕йським пр╕звищем" та ще й фото Василя ╤вановича в сорочц╕-вишиванц╕ ╕ з в╕йськовими нагородами.
Подаю частину цього нарису в переклад╕ укра╖нською мовою.

ТВО╥ ЛЮДИ, ФЕОДОС╤Я
УКРА╥НЕЦЬ З РОС╤ЙСЬКИМ ПР╤ЗВИЩЕМ

...Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю,
Чому я не сок╕л, чому не л╕таю?..

Василь ╤ванович Симонов, ветеран в╕йни та прац╕, слухаючи улюблену п╕сню, сп╕ймав себе на думц╕, що й справд╕ сидить та думку гада╓ про сво╓ вже достатньо довге життя. 1 кв╕тня йому виповнилось79 рок╕в.
Сьогодн╕ в Укра╖н╕ свято - День Незалежност╕. Кра╖на отримала самост╕йн╕сть, ма╓ президента, культуру укра╖нську пропагу╓ на весь св╕т - це добре. Хай не все поки що вда╓ться в молод╕й держав╕ - економ╕ка сто╖ть на кол╕нах, людям живеться не дуже солодко. Та не все ж зразу склада╓ться. Головне - в╕рити в те, що житиме Укра╖на хороше ╕ в╕льно, як повноправний партнер вс╕х кра╖н ╕ народ╕в.
А в тому, що так ╕ буде, у Василя ╤вановича нема жодного сумн╕ву. В╕н ╕сторик, ╕ тому добре зна╓, як╕ б╕ди довелось пережити укра╖нському народов╕ за в╕ки, як в╕н з честю виходив з╕ страшних випробувань Взяти хоча б зовс╕м недавн╓ - його 79 рок╕в. Хоч такий пром╕жок часу для ╕стор╕╖ - н╕що. А для людини - життя. ╤ все воно пов'язане з Укра╖ною.
Народився Василь Симонов в сел╕ Крива Лука в селянськ╕й с╕м'╖.
Село нал╕чувало всього 40 двор╕в. Розм╕стилось воно на мальовничому берез╕ Дн╕стра. Вечорами хлопц╕ ╕ д╕вчата збиралися на берез╕ р╕чки. См╕ялися, любилися, сп╕вали п╕сн╕ - укра╖нськ╕, мелод╕йн╕, чар╕вн╕. ╤ хлопчаки тут же крутилися: гралися, купались. Мабуть, з цих, зовс╕м юних л╕т полюбив Василь Симонов на все життя укра╖нськ╕ п╕сн╕. ╤ часто, коли ставало зовс╕м сумно, засп╕ва╓ широку, як укра╖нськ╕ степи, п╕сню, ╕ в╕дразу стане на душ╕ легко ╕ рад╕сно.
Коли в 1924 роц╕ селянам почали роздавати земл╕ пом╕щик╕в, с╕м'я Симонових перебралась в село Васюк╕вку, на нове господарсто.
Працювали в╕д зор╕ до зор╕, не шкодуючи сил, ╕ життя стало заможн╕шим: на подв╕р'╖ з'явились пара вол╕в, ще одна корова, конячка, в╕вц╕, кури та ╕нш╕ птахи, с╕льськогосподарський реманент для оброб╕тку земл╕. Василько з сестричками п╕шли до школи, а п╕сля зак╕нчення с╕льсько╖ початково╖ школи Василь продовжив навчання в м╕ст╕.
З того часу почалось його самост╕йне життя: ФЗУ (фабрично-заводське училище), металург╕йний завод ╕мен╕ Фрунзе, навчання на роб╕тфац╕ — роб╕тничому факультет╕. А в 1936 роц╕ в╕н поступив на ╕сторичний факультет Харк╕вського педагог╕чного ╕нституту, який зак╕нчив у 1940 роц╕.
А завтра - в╕йна...
Першу бойову тривогу оголосили 15 травня. З╕брались, п╕шли та вернулися з п╕вдороги - "отбой". 20 червня - знову тривога. Солдатам видали чисту б╕лизну, медальйони для вп╕знання, виготовленн╕ з жерст╕ (з часом ╖х зам╕нили на пластмасов╕ з кришкою, яка закручувалась, бо жерстян╕ швидко ╕ржав╕ли в╕д дощ╕в). З╕брались ╕ вранц╕ 22-го п╕д╕йшли до Дн╕стра. ╤ тут побачили перший ав╕анал╕т... Хоч ╕ готувались до в╕йни, не пов╕рили сво╖м очам. Побачивши хрести на крилах, подумали, що л╕таки сан╕тарн╕. ╤ т╕льки тод╕, коли посипались бомби ╕ перш╕ вибухи роз╕рвали тишу мирних пол╕в, зрозум╕ли, що л╕таки - н╕мецьк╕.  
Так з перших хвилин початку в╕йни Василь Симонов, сержант-зв'язк╕вець, укра╖нець з рос╕йським пр╕звищем, став ╖╖ учасником. Важк╕ бо╖ на зах╕дному кордон╕, оточення, в яке попали три арм╕╖ П╕вденно-Зах╕дного фронту, а це - майже с╕мдесят тисяч чолов╕к, як╕ опинились в к╕льц╕, д╕аметр якого був не б╕льше к╕лометра. Це була бойня - загинули майже вс╕, тому що п╕сля ав╕ац╕╖ ╕ артилер╕╖ недобитих давили танками, розстр╕лювали з автомат╕в... Жив╕, серед яких був сержант Симонов, вирвалися з страшного к╕льця ╕ продовжували в╕дступати з боями аж до Стал╕нграда в склад╕ Донського фронту п╕д командуванням маршала Рокосовського, брали участь в боях п╕д Стал╕нградом, в оточенн╕ ╕ розгром╕ арм╕╖ Паулюса.
Фронт, див╕з╕я випускали свою газету. Напередодн╕ 1943 року б╕йц╕в запитали: яким вони хот╕ли б бачити наступний р╕к? В╕дпов╕дь В.Симонова опубл╕кували в грудн╕ 1942 року, коли точилися жорсток╕ бо╖:
"Хочу, щоб 1943 р╕к був переможним для нашо╖ арм╕╖. Хочу бачити зв╕льненою в╕д фашист╕в р╕дну Укра╖ну. Хочу вклонитись пам'ятников╕ Т.Г. Шевченка - ген╕ального поета ╕ пророка, який в 1845 роц╕ в сво╓му запов╕т╕ писав: "Вставайте, кайдани порв╕те! ╤ вражою злою кров'ю волю окроп╕те..."  
Я в╕рю, що ц╕ пророч╕ слова Кобзаря збудуться. Ми роз╕б'╓м н╕мецько-фашистськ╕ в╕йська ╕ зак╕нчимо в╕йну в Берл╕н╕".
Стал╕нградська перемога додала нових сил - почався наступ. П╕сля тяжких бо╖в за визволення Запор╕жжя Василя ╤вановича Симонова нагородили орденом Слави третього ступеня.
За бо╖ п╕д Варшавою Василь Симонов одержав орден В╕тчизняно╖ в╕йни першого ступеня, ╕ це була його остання нагорода. П╕д час форсування В╕сли в╕н отримав тяжке поранення в╕д ав╕абомби, яка роз╕рвалась поруч. П╕втора сантиметри не вистачило зазубреному шматку металу до серця. Медсанбат, госп╕тал╕, де в╕н л╕кувався до лютого 1945 року, ╕ був ком╕сований з осколком в легенях.
А незабаром настала Перемога ╕ почалось нове життя.
Укра╖на поверталась до мирного життя. Та як тяжко було бачити зруйнован╕ м╕ста, спален╕ до тла села... П╕сля складно╖ операц╕╖ на легенях по видаленню зв╕дти осколка, Василь ╤ванович Симонов згадав, що в╕н - учитель. Працював на Донбас╕, та здоров'я не пол╕пшувалось, ╕ л╕кар╕ порадили перебиратись до моря. Так ╕ потрапив в╕н спочатку в Херсон, а згодом, в 1954 роц╕ - в Феодос╕ю, яка стала для нього р╕дною. Працював редактором м╕ського рад╕о, вчителем, лектором товариства "Знання", сп╕вав в хор╕, нав╕ть бандуру осво╖в.
╤ завжди поруч з ним були так╕ мелод╕йн╕ ╕ р╕дн╕ укра╖нськ╕ народн╕ п╕сн╕.
В семидесят╕-восьмидесят╕ роки укра╖нець з рос╕йським пр╕звищем Симонов пропагував культуру Укра╖ни, ╖╖ звича╖ ╕ традиц╕╖, ╖╖ ╕стор╕ю. Саме для цього в 1989 роц╕ в╕н створю╓ товариство укра╖нсько╖ мови ╕мен╕ Т.Г. Шевченка, яке згодом реформувалось в "Просв╕ту" - культурно-просв╕тницьку орган╕зац╕ю, ╕ Василь ╤ванович - ╖╖ активний учасник. В╕н вважа╓, що саме укра╖нськ╕ п╕сн╕, улюблен╕ в╕рш╕ Т.Г. Шевченка, Лес╕ Укра╖нки, С. Ол╕йника допомагали йому жити ╕ чесно служити сво╖й Батьк╕вщин╕.
***
Цей нарис про Василя ╤вановича Симонова написала журнал╕стка Людмила Шутова, яка пере╖хала до Криму, в Феодос╕ю, з Рос╕╖. Людмила зразу полюбила наш край, наших людей, поважала Укра╖ну, намагалась п╕знати культуру, звича╖ нашого народу.
Спочатку вона працювала в редакц╕╖ м╕сько╖ газети “Поб╓да”, а згодом стала редактором газети “Все для Вас”. Шутова запросила мене на юв╕лейний веч╕р газети ╕ запропонувала раз в м╕сяць робити в газет╕ укра╖нську стор╕ночку укра╖нською мовою. Я не в╕дмовилась ╕ в╕дразу п╕дготувала матер╕ал для р╕здвяного номера газети. Головною темою ми вибрали “Звича╖ - скарб укра╖нського народу”, а саму стор╕нку назвали “Джерела”. В лютому вийшла друга, остання стор╕ночка “Джерел”, де ми писали про нашу мову, про укра╖нську школу в Приморському.
На жаль, така ╕н╕ц╕атива Людмили Шутово╖ не сподобалась господарям газети чи м╕ста, ╕ хоч я ╕ п╕дготувала березневу стор╕ночку, зв╕сно, про нашого Кобзаря - Шевченка, ╖╖ вже не нарукували. Та й Шутова стала газет╕ не потр╕бна...

ВАСИЛЬ ╤ВАНОВИЧ АНДРУЩЕНКО -
один ╕з засновник╕в «Просв╕ти» - генеральний директор електромереж в Феодос╕╖, заслужений енергетик Укра╖ни, нагороджений м╕жнародною в╕дзнакою в Париж╕.
В╕н не в╕дв╕дував наш╕ з╕брання, але надавав транспорт для по╖здок на вс╕ляк╕ конгреси чи конференц╕╖ в С╕мферопол╕, видав нам якусь суму грошей (гривень 500 — на той час досить сол╕дна сума), щоб ми могли передплатити газету «Слово Просв╕ти» для орган╕зац╕╖ чи проф╕нансувати витрати на рад╕опередачу «Струмок», на по╖здки в С╕мферополь за отриманням дов╕дки статуправл╕ння з кодами орган╕зац╕╖, витрати на виготовлення нових печатки ╕ штампу "Просв╕ти" ╕ знищення старих. Василь ╤ванович п╕шов на пенс╕ю ╕ дуже скоро його не стало…
Пригадую, як в 1996 чи 1997 роц╕ ми — вчител╕ та учн╕ укра╖нських клас╕в Приморсько╖ школи №7: Зоя Михайл╕вна Багатова, ╖╖ д╕ти - Ольга ╕ ╤гор - учень укра╖нського класу, вчителька Череповська Олена, Арсенюк Наталя, яка працювала в укра╖нських класах ╕ ма╓ чудовий, сильний голос, маленький внук Зо╖ Михайл╕вни Ярослав ╕ я (Осадча А.М.) вир╕шили поколядувати на Р╕здвян╕ свята. По╖хали в м╕ськвиконком до мера Шайдерова В.О., зайшли в в╕дд╕л осв╕ти до нашо╖ ворогин╕ Гришино╖ Тетяни Васил╕вни, яка на посад╕ зав╕дуючо╖ в╕дд╕лу осв╕ти м╕ськвиконкому вимагала, щоб директор укра╖нсько╖ школи зверталась до не╖ з письмовими справами рос╕йською мовою, бо державною укра╖нською Гришина не волод╕╓. (Заяву нашо╖ Феодос╕йсько╖ "Просв╕ти" з цього приводу я пом╕щу в "Додатках"). ╤ там поколядували, а пот╕м по╖хали до Андрущенка. В╕н дуже гостинно прийняв нас, сп╕вав разом з нами колядки, нагодував нас вечерею в ╖дальн╕ електромереж.
В той час в Криму, як ╕ в ус╕й Укра╖н╕, були проблеми з електропостачанням. Жител╕ м╕ста часто п╕кетували РЕС. Варта довго не пускала нас до Андрущенка, думаючи, що ми - п╕кетувальники, а коли пустила, ми влаштували йому, а в╕н нам справжн╓ р╕здвяне свято. Тод╕ ж ми колядували в банку "Тавр╕я", де в той час працював управляючим Максименко, на офсетн╕й фабриц╕, директором яко╖ працював Микола ╤ванович Стрюк - випускник Льв╕вського пол╕граф╕чного ╕нституту, наш симпатик.
Цими колядками в р╕здвян╕ дн╕ ми засв╕дчили свою укра╖нськ╕сть, свою любов ╕ повагу до народних звича╖в укра╖нц╕в, звича╖в, як╕ так вперто ╕ наполегливо витравлювала з нас 73 роки б╕льшовицька влада.
З 1946 року мен╕ пощастило жити на Льв╕вщин╕, де ми мали можлив╕сть п╕знати традиц╕╖ святкування Р╕здвяних ╕ Великодн╕х свят. Д╕ти ходили з колядками, а деяк╕ нав╕ть «Вертепи» пробували п╕дготувати: кле╖ли крила для ангела, косу для Смерт╕. Тому я з перших дн╕в Незалежност╕ скомпонувала з р╕зних газет в╕ршований текст «Вертепу» ╕ ходила разом з д╕тьми з р╕здвяною з╕ркою в╕тати людей з Р╕здвом, знайомлячи кримчан з нев╕домими для них звичаями нашого народу.

ВАЛЕР╤Й ДМИТРОВИЧ ТАРАСОВ - ПИСЬМЕННИК, ЖУРНАЛ╤СТ,
тод╕ - редактор Феодос╕йсько╖ м╕сько╖ газети "Поб╓да" - не м╕г лишатись осторонь створення тако╖ потр╕бно╖ культурно-просв╕тницько╖ орган╕зац╕╖, як "Просв╕та", ╕ став одним ╕з засновник╕в ц╕╓╖ орган╕зац╕╖ ╕ першим головою феодос╕йсько╖ "Просв╕ти".
Валер╕й Дмитрович народився на Дн╕пропетровщин╕, але навчався в школ╕ у славному сел╕ Дермань на Волин╕. Село славне сво╓ю ╕стор╕╓ю. Тут д╕яв монастир, в якому першодрукар ╤ван Федор╕в надрукував Острозьке ╢вангел╕╓, на якому присягали на в╕рн╕сть Укра╖н╕ гетьмани, а в наш╕ часи - Президенти. Донин╕ ╓ в Дерман╕ криниця, яку називають "Бати╓ва", з кришталево чистою ╕ холодною, крижаною водою. За легендою, Батий напо╖в свого коня водою з ц╕╓╖ криниц╕, а к╕нь здох. Розлючений Батий наказав засипати криницю. Наказ виконали, та назавтра криниця знову наповнилася крижаною чистою водою...
Славне село Дермань ще й тим, що з ст╕н Дермансько╖ школи вийшли три письменники: знаменитий Улас Самчук, який змушений був жити ╕ писати в далекому американському заруб╕жж╕, ╕ т╕льки в незалежн╕й Укра╖н╕ ми змогли прочитати його книги, як╕ ув╕йшли в фонд св╕тово╖ культури ╕ зараз входять до програми середньо╖ школи ("Мар╕я" - доля просто╖ укра╖нсько╖ ж╕нки на початку 20 стол╕ття, в громадянську в╕йну, в часи голодомору 1933 року...), Борис Тен ╕ Валер╕й Тарасов.
П╕сля зак╕нчення середньо╖ школи Валер╕й Тарасов в 1961-1966 роках навчався на факультет╕ укра╖нсько╖ ф╕лолог╕╖ Льв╕вського державного ун╕верситету ╕м. ╤вана Франка.
П╕сля зак╕нчення ун╕верситету одержав направлення на роботу в Крим, в село Восточне (Сх╕дне) Сов╓цького (Радянського) району. Працював спочатку вчителем, а згодом - завучем восьмир╕чно╖ школи. Та вже через р╕к його запросили на роботу в газету "Приазовська з╕рка", зав╕дувати в╕дд╕лом.
З 1968 року Валер╕й Тарасов працю╓ в газет╕ "Поб╓да" у Феодос╕╖. Пройшов вс╕ ступен╕: в╕д простого кореспондента до головного редактора ц╕╓╖ газети. Газета при редакторств╕ В. Тарасова стала ц╕кавою, тому в н╕й вважали за честь друкуватись не т╕льки феодос╕йц╕, а й дописувач╕ з ╕нших м╕ст Криму, ╕ не т╕льки Криму.
Тираж газети зростав, ╕ про те, що це була найтиражн╕ша рег╕ональна газета не т╕льки Криму, а СРСР, писав нав╕ть тижневик "Аргументи ╕ факти" в 1989 роц╕. В цей час газета в╕д╕гравала особливу роль: надаючи м╕сце в газет╕ людям з р╕зними пол╕тичними поглядами (хоч в часи панування комун╕ст╕в це було непросто), газета сприяла пол╕тичному прозр╕нню читач╕в.
Я зберегла стор╕нку газети в╕д 7 листопада 1991 року (№213).
Тут "На перекрестке мнений" - на перехрест╕ думок в рубриц╕ "Трибуна депутата" велика стаття народного депутата СРСР Юр╕я Кольцова "Про представництво Криму в Верховн╕й Рад╕ СРСР", яка зак╕нчу╓ться словами тод╕шнього Голови Верховно╖ Ради Укра╖ни Л.М. Кравчука в його виступ╕ на сес╕╖ Верховно╖ Ради Криму 23 жовтня: "Н╕коли Верховна Рада Укра╖ни не вм╕шувалась в справи, д╕╖ Кримсько╖ Верховно╖ Ради, не зупиняла ╖х. Цього не було, нема ╕ не буде".
Тут ╕ допис А. Банделюка з С╕мферополя "Голосувати хочу в Криму", який в╕та╓ р╕шення 13-о╖ сес╕╖ Феодос╕йсько╖ м╕сько╖ ради, заяву депутат╕в Феодос╕╖, як╕ п╕дтримали Акт проголошення незалежност╕ Укра╖ни. ╤ ще в╕н обурений д╕ями Республ╕канського руху Криму, який пропону╓ укра╖нцям ╖хати з Криму, щоб брати участь в референдум╕ 1 грудня десь в Укра╖н╕. ╤ ще цей дописувач зверта╓ться до депутат╕в Феодос╕╖ за допомогою, за захистом конституц╕йних прав укра╖нц╕в.
Дописувач Дейнего заклика╓ кримчан не дати розпалити вогонь напруги в нашому благодатному кра╖, п╕дн╕маючи питання, з ким бути Криму: з Укра╖ною чи Рос╕╓ю? Головне для нас сьогодн╕ не з ким бути, а яким бути.
Тут ╕ ╕стерика з приводу "укра╖н╕зац╕╖" рос╕ян, бо 28 жовтня в╕дключили рос╕йський канал ЦТ-2, хоч в програм╕ на цей день попереджали, що канал не працюватиме 28 жовтня у зв'язку з проф╕лактикою.
Тут ╕ величенький допис А. Осадчо╖ з Орджон╕к╕дзе "Що у кого болить", в якому ╕ подяка редакц╕╖ за ц╕кав╕ матер╕али в п╕дтримку незалежност╕ Укра╖ни, проти перегляду кордон╕в, чого так жадають деяк╕ псевдодемократи. Подяка за зв╕т про зустр╕ч з популярною тод╕ серед укра╖нц╕в Ларисою Скорик - народним депутатом, подяка за статт╕ на теми економ╕ки, "За кол╕р золото╖ ниви ╕ синього неба" та ╕нш╕ матер╕али... Та краще я приведу весь текст цього допису в "Додатках".
Ще можу в╕дм╕тити, що газета була ╕нтелектуальною, в н╕й часто друкувались матер╕али про видатних людей Феодос╕╖, чи тих, як╕ долею були закинут╕ сюди ╕ сприяли п╕двищенню ╕м╕джу цього стародавнього м╕ста. Так, часто читали ми про зустр╕ч╕ р╕зних людей з М. Волошиним, сестрами Цв╓та╓вими, про письменника-романтика, який досить довго жив у Феодос╕╖ - Олександра Гр╕на, В╕ру Мух╕ну, Анну Ахматову, ген╕ального генерального конструктора Серг╕я Корольова ╕ багатьох ╕нших. ╤сторичн╕ матер╕али: про жорстокий терор б╕льшовик╕в в Феодос╕╖ в час громадянсько╖ в╕йни (╢.О. Дробоцький "Червоний терор ). Страшн╕ спогади св╕дк╕в голодомору 1933 року та ╕нш╕ правдив╕ матер╕али.
Валер╕й Дмитрович Тарасов згуртував навколо себе талановитий колектив однодумц╕в. Це журнал╕сти ╢вген Дробоцький, Руфина Максимова, ╤рина Комарова, Василь ╢жов, фотограф Тетяна Бовва та ╕нш╕. Отриманий в "Поб╓д╕" досв╕д допом╕г Василю ╢жову ╕ ╤рин╕ Комаров╕й пл╕дно працювати на м╕ському рад╕о Феодос╕╖, створювати програми, як╕ могли конкурувати з передачами центрального рад╕о не т╕льки Криму, а й Укра╖ни.
При п╕дготовц╕ до референдуму про Незалежн╕сть Укра╖ни вс╕ газети Криму надрукували зразок бюлетеня для голосування ╕ на питання "Чи п╕дтриму╓те ви Акт про незалежн╕сть Укра╖ни" поставили в╕дпов╕дь "н╕",
╕ т╕льки газета "Поб╓да" на питання, чи п╕дтриму╓те ви акт про незалежн╕сть Укра╖ни, в╕дпов╕ла "так". Можливо, саме це дало по Феодос╕йському рег╕ону 72% за незалежн╕сть Укра╖ни - при 54% по Криму, хоча без 72% по Феодос╕╖ кримський показник був би нижчим.
Валер╕й Тарасов займа╓ться не т╕льки журнал╕стикою, а ╓ ще й письменником. В роки незалежност╕ в╕н започаткував сер╕ю художньо-документальних пов╕стей "Феодос╕я: д╕йов╕ особи" про наших сучасник╕в, як╕ в цей час працювали в нашому м╕ст╕: перший м╕ський голова не з парт╕йно╖ номенклатури - Володимир Олександрович Шайдеров. Шайдеров багато зробив для м╕ста, та найголовн╕ше, що разом з Президентом Укра╖ни Леон╕дом Кучмою дав Феодос╕╖ природний газ, без якого було дуже важко. Побудован╕ нов╕ будинки, готел╕, вулиц╕ покривають керам╕чною плиткою, запрацював стад╕он "Кристал", а укра╖нц╕ Приморського отримали дозв╕л на в╕дкриття укра╖нсько╖ школи.
Ц╕кава й документальна пов╕сть "Кр╕зь терни до з╕рок" про Людмилу Михайл╕вну Борщ - людину, яка зум╕ла п╕днятися в╕д продавчин╕ овочевого магазину до ректора першого вищого навчального закладу Феодос╕╖, який вона створила на пустому м╕сц╕ - Ф╕нансово-економ╕чного ╕нституту, який зараз вже вир╕с до академ╕╖.
Третя книга ц╕╓╖ сер╕╖ "Подолання" - про тод╕шнього директора Феодос╕йсько╖ нафтобази О. Бартен╓ва - першого феодос╕йця - Героя Укра╖ни. Його д╕дусь служив на крейсер╕ "Аврора", от ╕ Олександр став моряком, та не простим, а командиром великого в╕йськового корабля, а згодом - командиром див╕з╕ону корабл╕в. П╕сля зак╕нчення служби почалось цив╕льне життя. В Феодос╕╖ став директором нафтобази, яка "славилась" ржавими цистернами з нафтоматер╕алами, що стояли у високих бур'янах ╕ очеретах. Про╖жджаючи на автобус╕ мимо нафтобази, ми раптом почали пом╕чати, що г╕гантськ╕ цистерни стали прикрасою м╕ста: пофарбован╕ в сн╕жноб╕лий кол╕р, та ще й з кольоровою смугою зверху. А зам╕сть пожухлих бу'рян╕в ╕ очерет╕в - чист╕ площадки, кв╕тники, м╕сця для в╕дпочинку п╕д т╕нистими деревами. Нафтобаза почала давати прибуток ╕ якась частина його поступала в бюджет м╕ста. Олександр Володимирович родом з Тамбовщини, та ще працюючи директором нафтобази, почав вивчати укра╖нську мову. Допомагала йому колега, яка зак╕нчила Льв╕вський ун╕верситет. П╕сля неспод╕вано╖ смерт╕ м╕ського голови Феодос╕╖ В. Шайдерова Бартен╓в був обраний м╕ським головою.
Вважаю, що книжечки В. Тарасова про наших сучасник╕в дуже потр╕бн╕.
Писала я це в лютому 2013 року. Радилася з Валер╕╓м Дмитровичем, розпитувала про як╕сь подробиц╕ його життя, про написану ним книжку про Бартен╓ва, словом, морочила йому голову, коли йому вдавалось п╕д╕йти до телефону, який далеченько стояв в╕д його л╕жка. Посп╕шала... ╤ недаремно, бо 2 березня дружина Валер╕я Дмитровича спов╕стила мен╕ по телефону, що Валер╕я Дмитровича вже нема... Так боляче втрачати таких близьких, таких прекрасних людей... Вс╕ феодос╕йськ╕ газети в╕дгукнулись словами болю на цю сумну зв╕стку, Кримська орган╕зац╕я Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, редакц╕я "Кримсько╖ св╕тлиц╕ ("Прощавай, в╕рний друже" - Данило Кононенко), журнал╕сти Феодос╕╖ в газет╕ "Пров╕нц╕я" - "Памяти Валерия Дмитриевича Тарасова".
Близьким другом В. Тарасова ще з студентських час╕в був Василь Латанський - вчитель укра╖нсько╖ мови, дитячий письменник ╕ поет. Я познайомилася з ним в каб╕нет╕ редактора газети "Поб╓да" В. Тарасова ще в перш╕ роки нашо╖ Незалежност╕, а пот╕м сл╕дкувала за його творч╕стю, вивчила нав╕ть в╕рш - в╕дгук на Шевченкове "Мен╕ однаково" ╕ читала його на одному з Шевченкових свят в школ╕ №17. Василь Латанський, мабуть, найкраще знав Валер╕я Дмитровича, тому я приводжу тут повн╕стю його

СЛОВО ПРО ВАЛЕР╤Я ТАРАСОВА
Доля звела нас п╕всотн╕ л╕т тому, коли були ще пречисто молодими ╕ вчились на укра╖нськ╕й ф╕лолог╕╖ славного Льв╕вського ун╕верситету. З пам'ят╕ не стерлось перше враження. На чергове зас╕дання л╕тстуд╕╖ "Франкова кузня" швидким кроком ув╕йшов новачок. Широкоплечий, кремезний, високий зморшкуватий лоб, добра усм╕шка. Пом╕тивши мою увагу (тод╕ я очолював л╕тстуд╕ю), назвався - першокурсник Валер╕й Тарасов. ╤м'я мен╕ було незнайоме. Це вже згодом, коли ми дружили-браталися, як-то кажуть, одним духом дихали, я знав його, а в╕н - м╕й до подробиць житт╓пис.
Х╕ба ж не бува╓ так: ╕з сотень облич западе тоб╕ в душу одне - ╕ ти заворожений ним назавжди? Щось схоже сталося ╕ з╕ мною в╕д зустр╕ч╕ з Валер╕╓м. Чим заворожив-причарував цей богатирсько╖ статури красень? Може, тим, що мав багату, незвичну, як на студента, б╕ограф╕ю, може, сво╖ми ориг╕нальними новелами, як╕ захоплено читав на заняттях л╕тстуд╕╖, а в╕дтак "публ╕кував" у довжелезн╕й, на весь коридор, ст╕нн╕вц╕. А може, тим, що був не дуже балакучий, належав до вимираючого племен╕ дивак╕в (у них справд╕: слово – д╕ло, слово - золото), ╕ попри вроджену дел╕катн╕сть одчайдушно ставав на б╕й з╕ злом безстрашно ╕ безкомпром╕сно. У ньому завжди, ск╕льки пам'ятаю, жив бойовий дух.
В╕н при╖хав до альма-матер ╕з Дн╕пропетровщини, де ╕ народився. Можна чимало розпов╕сти, як нелегко жилось с╕м'╖ Тарасових з п'яти ос╕б. Мат╕р замучили фашисти, батько понев╕рявся в Бухенвальдскому концтабор╕. Хлопця виховувала бабуся Векла. П╕сля повернення батько працював на трубному завод╕ в Н╕копол╕, куди перебралася й родина. Тут Валер╕й вчився до сьомого класу. Середню школу зак╕нчив у сел╕ Дермань на Р╕вненщин╕, знамениту тим, що в н╕й свого часу навчалися знан╕ письменники - Улас Самчук та Борис Тен. У ц╕й школ╕ вчителювала його старша сестра - ф╕лолог за фахом. П╕сля школи Валер╕й працював, як ╕ батько, на Н╕копольському трубному завод╕ (в т╕ хрущовськ╕ часи, аби стати студентом, треба було мати двор╕чний стаж роботи). Там, у багатотиражц╕, надрукував сво╓ перше опов╕дання. А 1961 року любов до слова привела в ун╕верситет ╕м. ╤вана Франка. Тож в нього вдача - с╕чеславська, кор╕ння - р╕вненське, закваска - льв╕вська.
Ун╕верситет послав нас учителювати до Криму, у степовий Сов╓тський район. Спочатку мене, а через р╕к ╕ його, в село Восточне. Пам'ятаю, як нестандартно, по В. Сухомлинському, Валер╕й навчав д╕тей укра╖нсько╖ мови: ус╕м класом ╕шли на поле чи на берег р╕чки, де наживо збагачували словниковий запас. Така методика була не до вподоби директору-консерватору ╕ в╕н поб╕г скаржитися в райвно. Там скаргу зрозум╕ли по-сво╓му: молодого педагога призначили завучем Восточненсько╖ восьмир╕чки. В ц╕й школ╕ разом з дружиною Тамарою, теж учителем-словесником, орган╕зову╓ музей Керченсько-Феодос╕йського десанту ╕ згодом на основ╕ з╕браного матер╕алу ╕ св╕дчень десантник╕в, тих, що лишились живими (з кожних десяти уц╕л╕в т╕льки один!), напише пов╕сть "Десант". Вона з'явилась у журнал╕ "Дн╕про" 1973 року ╕ була схвально оц╕нена Павлом Загребельним. А перша книга пов╕стей ╕ опов╕дань п╕д назвою "Десант" побачила св╕т через чотири роки у видавництв╕ "Молодь".  Вогник ентуз╕азму ╕ п╕знання людей не згасав в очах мого друга ╕ в сив╕ л╕та. Одне його не переставало ц╕кавити повсякчас - люди енерг╕йн╕, д╕йов╕, см╕лив╕ в думках ╕ вчинках. В╕н зневажав тих, хто пишномовно клявся в любов╕ до Укра╖ни, але палець об палець не вдарив для покращання добробуту р╕дно╖ нац╕╖. В основ╕ його документальних пов╕стей ╕з сер╕╖ "Феодос╕я: д╕йов╕ особи" - розпов╕д╕ про людей саме конкретно╖ д╕╖, справжн╕х державник╕в у цьому курортному м╕ст╕ - Олександра Бартен╓ва, Людмилу Борщ, Володимира Шайдерова. А ще ж книги про будн╕ м╕л╕ц╕╖, про во╖н╕в-афганц╕в, не кажучи про сотн╕ гарячих, як саме життя, нарис╕в, статей про земляк╕в-сучасник╕в, опубл╕кованих в пер╕одиц╕ ╕, зокрема, й на стор╕нках "Кримсько╖ св╕тлиц╕". Та й взагал╕ в ус╕х його книжках, ╕ художн╕х, ╕ документальних (а ╖х понад два десятки) - люди високо╖ морал╕, спрагл╕ живо╖ д╕яльност╕. Чи не тому, що й сам належав до когорти таких людей.
До жодно╖ пол╕тично╖ парт╕╖ за час╕в незалежност╕ в╕н не був причетний (╕з КПРС вийшов ще 1990 року, написавши заяву), проте можу засв╕дчити - його добре знали як голову Феодос╕йського осередку товариства укра╖нсько╖ мови ╕мен╕ Т.Г. Шевченка, як депутата м╕сько╖ ради, як одного з фундатор╕в м╕сцево╖ орган╕зац╕╖ "Крим з Укра╖ною". А в республ╕канськ╕й Сп╕лц╕ письменник╕в в╕н к╕лька рок╕в посп╕ль - заступник голови рев╕з╕йно╖ ком╕с╕╖. ╤ скр╕зь прагнув допомогти. Не кожен може похвалитися таким досв╕дом (╕ автор цих рядк╕в теж), який був у В. Тарасова, адже в╕н ╕з власно╖ вол╕ оп╕кувався вир╕шенням проблем.
Та найповн╕ше Валер╕й сьорбнув от╕╓╖ пол╕тики, коли редагував феодос╕йську м╕ську газету "Поб╓да", орган тод╕шнього м╕ськкому компарт╕╖. Тридцять рок╕в трудився в цьому рос╕йськомовному часопис╕, з них 15 - головним редактором. Ох ╕ муляло ж комун╕стам те, що газета духом укра╖нська, а не пророс╕йська. ╤ вони натискали на вс╕ доступн╕ ╖м важел╕, щоб редактор з рос╕йським пр╕звищем теж "почервон╕в" ╕ взяв курс "на возрождение "Союза". П╕ймавши облизня, компарт╕йц╕ по-╓зу╖тськи розправилися з непок╕рним: зв╕льнили з посади головного редактора. А йому ж до пенс╕╖ залишалось менше року. Два серцевих напади перен╕с, проте не здався. Нелегко таке нав╕ть уявити. Тод╕ декларован╕ штатн╕ патр╕оти нав╕ч побачили, яка вдача у справжнього укра╖нського патр╕ота, невтомного талановитого письменника Валер╕я Тарасова. Побачили, як конкретними д╕ями треба доводити патр╕отичн╕ почуття.
Того дня в його квартир╕ на вулиц╕ Свиридових у Феодос╕╖ за бес╕дою ми провели чимало часу. Будучи важко хворим, в╕н, як завжди, збер╕гав бойовий дух ╕ говорив т╕льки про життя, не допускав думки про неминуче... "А оце дарунок в╕д хлопц╕в-афганц╕в, - показав на розк╕шний телев╕зор. - Подяка-гонорар за те, що написав про них книжку". ╤ осв╕тив, як т╕льки в╕н ум╕в, доброю щирою усм╕шкою, д╕стаючи з полички ту саму книжку, сол╕дне ╕люстроване видання.
Коли телефон тривожно пов╕домив, що серед живих не стало Валер╕я Тарасова, ця зв╕стка боляче запала в мо╓ серце ╕ дос╕ не в╕дпуска╓. Зранила, напевне, серце кожного, хто знав цього великого труд╕вника на нив╕ нашо╖ духовност╕, невтомного талановитого письменника. В╕риться, що й з берега в╕чност╕ в╕н спонукатиме нас до прац╕ ╕ творчого неспокою.
Царство Тоб╕ Небесне, любий друже!
Василь Латанський
Газета "Кримська св╕тлиця", 5 кв╕тня 2013 року

АНАТОЛ╤Й СЕРГ╤ЙОВИЧ П╤ВНЕНКО,
один ╕з засновник╕в товариства "Просв╕та" в Феодос╕╖

ШКОЛА-КОЛЕГ╤УМ «АР╤АДНА»
А.С. П╕вненко створив в Феодос╕╖ першу в Криму школу з укра╖нською мовою навчання — «Ар╕адну». Сам знаходив вчител╕в, учн╕в, д╕ставав необх╕дн╕ п╕дручники, зум╕в передати сво╖й школ╕ комп’ютери з м╕жшк╕льного навчально-виробничого комб╕нату, де в╕н працював до самого закриття цього закладу. (Так╕ комб╕нати створювались у м╕стах, щоб учн╕ могли там здобути як╕сь профес╕╖. Але ц╕каво, що т╕, хто ╖х впроваджував, сам╕ не в╕рили, що отримати профес╕ю, провчившись один день на тиждень в тому комб╕нат╕, можливо, а тому дан╕ про це навчання ╕ оц╕нка його нав╕ть не вносилась до атестату про середню осв╕ту).
А.С. П╕вненко налагодив зв’язки з Ки╓во-Могилянською Академ╕╓ю, яка допомагала школ╕-колег╕уму «Ар╕адна» методично ╕ гарантувала два м╕сця в академ╕╖ випускникам ц╕╓╖ школи. Гадаю, що саме ц╕ два фактори — перший в Феодос╕╖ комп’ютерний клас ╕ можлив╕сть потрапити в Ки╓во-Могилянську академ╕ю - допомагали набрати учн╕в в цю школу, за навчання в як╕й потр╕бно було платити немал╕ грош╕.
Кер╕вники Феодос╕йсько╖ осв╕ти не т╕льки не допомагали ц╕й школ╕, а робили все, щоб вона перестала ╕снувати. Звичайно, н╕якого ф╕нансування з бюджету не було. Мебл╕ д╕ставали, де могли. Проблеми були й з прим╕щенням школи. Спочатку навчались в Будинку п╕онер╕в ╕ школяр╕в, який постраждав в╕д пожеж╕ ╕ стояв без в╕кон ╕ дверей. В одному в╕дремонтованому крил╕ продовжував свою роботу Будинок школяр╕в, в ╕ншому, який довелось самим сяк-так в╕дремонтувати, в прох╕дних к╕мнатах вчились д╕ти платно╖ школи. К╕льк╕сть учн╕в в класах була невелика, вчител╕ могли кожному допомогти, а головне — комп’ютери! Ми ж ╖х тод╕ ще не бачили, а тут д╕ти вже могли з ними працювати!
Пройшов якийсь час, ╕ школ╕ довелось шукати нове м╕сце для роботи. Знайшли частину прим╕щення дитячого садочка «Бер╕зка» на вулиц╕ Войкова,105. Велик╕ к╕мнати, холодн╕, пуст╕, бо ж д╕тей в клас╕ 4, 6, 7, але якось жити можна. З допомогою зах╕дно╖ д╕аспори з╕брали вже непогану б╕бл╕отеку, мали п╕дручники, як╕сь таблиц╕. Мали певний контингент учн╕в, як╕ при╖жджали з р╕зних к╕нц╕в м╕ста, ╕ нав╕ть з селища Орджон╕к╕дзе. Та й це прим╕щення довелось зв╕льняти, бо в╕дд╕л осв╕ти вир╕шив перевести "Ар╕адну" в прим╕щення школи №9, вид╕ливши колег╕уму ц╕лий поверх, нав╕ть з окремим входом. Дарма, що це — на другому к╕нц╕ м╕ста, куди д╕тям з Орджон╕к╕дзе чи Приморського треба добиратися двома автобусами, а це — ╕ час, ╕ грош╕. Та ще й передали ╖м це прим╕щення п╕сля того, як його добряче поруйнували: вибили в╕кна, «покал╕чили» двер╕, вирвавши з них ручки, замки, обр╕зали нав╕ть лампов╕ патрони, вирвали вимикач╕ електричн╕. Довелося все ремонтувати.
Зрештою, школа припинила сво╓ ╕снування. Вже не пам’ятаю, коли ╕ як це сталося, бо часто ╖здити туди двома автобусами я вже не могла, бо це - ╕ грош╕, як╕ ми, пенс╕онери, отримували з великими затримками, ╕ част╕ше - продуктами (цукор, борошно, яке завалялось десь на склад╕), ╕ час.
Великим недол╕ком школи була плинн╕сь кадр╕в, спричинена тим, що директор школи «забував» платити вчителям зарплату, особливо вчителям укра╖нсько╖ мови, очевидно, вважаючи, що якщо ми любимо Укра╖ну, то можемо попрацювати на не╖ безплатно, хоч про себе в╕н, зв╕сно, не забував. Не стало «Ар╕адни», та й Анатол╕й Серг╕йович зник, а куди — нев╕домо.
Я (Осадча А.М.), тод╕ — голова «Просв╕ти», та й до того, як стала головою, допомагала ц╕й школ╕, як могла. Ще коли вони працювали в Будинку п╕онер╕в, п╕дготувала ╕ провела в "Ар╕адн╕" Шевченк╕вське свято, нав╕ть навчила д╕тей сп╕вати п╕сн╕ на слова Т.Г. Шевченка («Думи мо╖, думи мо╖», «Така ╖╖ доля», «Тополя», "Запов╕т"), а заодно ╕ весел╕шу укра╖нську народну п╕сню за ╖х бажанням — «╤з сиром пироги».
Ц╕ д╕ти вперше попробували сп╕вати укра╖нською, ╕ ╖м це сподобалось. На свято я привезла ╕з школи №6 селища Орджон╕к╕дзе, в як╕й працювали дуже сильн╕ вчител╕ укра╖нсько╖ мови Галина Гаврил╕вна Корольова ╕ Н╕нель ╤лл╕вна ╢втухова, плакати на Шевченк╕вську тематику ╕ сво╖ вишит╕ рушники. На свят╕ говорили про Т.Г. Шевченка, декламували його в╕рш╕, показали уривок з вистави за поемою "Катерина", сп╕вали вивчен╕ з╕ мною п╕сн╕.  
А коли "Ар╕адна" перейшла в прим╕щення дитячого садочка «Бер╕зка», я допомогла ╖м п╕дготуватись до м╕н╕стерсько╖ ком╕с╕╖: оформила класи портретами видатних вчених, письменник╕в, поет╕в, знайшла пер╕одичну таблицю Мендел╓╓ва, яка валялась десь в б╕бл╕отец╕ серед см╕ття, ╕ пов╕сила в каб╕нет╕ ф╕зики-х╕м╕╖, бо не розум╕ла, як можна проводити урок х╕м╕╖ чи розд╕л атомно╖ ф╕зики без тако╖ таблиц╕. Залучала д╕тей до щотижневого випуску ст╕нного календаря ╕сторичних дат ╕ т. ╕н.
Два м╕сяц╕ ╖здила я в «Бер╕зку», працювала з учнями, оформляла б╕бл╕отеку, стенди з розкладами занять. Директор об╕цяв щось заплатити, та не оплатив нав╕ть про╖зд.
«Просв╕та» зверталась до м╕сько╖ влади з проханням п╕дтримати «Ар╕адну», не переводити ╖╖ в прим╕щення школи №9, бо вони при цьому втрачають контингент учн╕в, та нас н╕хто не слухав ╕, зрештою, школа припинила сво╓ ╕снування. А жаль… Тому так ц╕нно ╕ важливо, що Зоя Михайл╕вна Багатова з самого початку боролась за в╕дкриття не приватно╖, а державно╖ школи з державною мовою навчання, з укра╖нським вихованням на кращих традиц╕ях укра╖нсько╖ родини.
Анатол╕й Серг╕йович П╕вненко вм╕в налагоджувати контакти з р╕зними орган╕зац╕ями ╕ людьми. Я вже згадувала про Ки╓во-Могилянську Академ╕ю.
Пригадую, як першого вересня вчител╕в ╕ учн╕в в╕тала гостя з академ╕╖, яка при╖хала на запрошення А.С. П╕вненка. Приятелював в╕н ╕ з Валер╕╓м Фоковичем Семененком, який очолював в Москв╕ укра╖нське товариство.
Валер╕й Семененко при╖жджав у Феодос╕ю, ╕ в мене в Орджон╕к╕дзе побував разом з с╕м’╓ю. Хоч живуть вони в Москв╕, ╕ дружина—рос╕янка, вся с╕м'я сп╕лкувалась укра╖нською, д╕ти — хлопчик ╕ д╕вчинка - були в вишитих сорочках, а Тарасик ще й в брилику. Я зберегла листа до мене цього справжнього укра╖нця, який ╕ зараз (червень 2012 року), коли рос╕йський новий-старий президент В. Пут╕н заборонив укра╖нськ╕ товариства в Рос╕╖, продовжу╓ боротись за сво╖ нац╕ональн╕ права (чула по рад╕о чи ТВ).

Лист укра╖нця з Москви
Валер╕я Фоковича Семененка
17.02.1995
Добрий день, пан╕ Алло!
Мабуть, не чекали зв╕стки з Москви? За тим вбиваю двох зайц╕в. Пишу Вам листа ╕ в╕дсилаю бандероль п. П╕вненков╕. (До реч╕, в бандерол╕ була дуже ц╕нна книжка про рос╕йщення Укра╖ни).
В Москв╕ ми працю╓мо на укра╖нськ╕й нив╕, але важко йде робота, особливо на осв╕тянськ╕й нив╕. Треба робити нормальну укра╖нську школу, або хоч двомовну (викладання додатково ╕стор╕╖ Укра╖ни, укра╖нсько╖ мови тощо), але за браком учн╕в нам то не вда╓ться. Московська влада формально йде назустр╕ч: будуть заяви, дамо ставки.
Вида╓мо газету «Укра╖нський виб╕р». Це — ╓дина загальнорос╕йська укра╖нська газета. Останнього номера не встиг вкласти. В Москв╕ функц╕ону╓ непогано Укра╖нський музичний салон. В ньому зосереджу╓ться п╕дготовка до культурних заход╕в.
У травн╕ цього року на Арбат╕ по плану ма╓ бути побудований Культурний центр Укра╖ни в Москв╕. Зокрема, хочемо там створити ел╕тарний укра╖нський осв╕тянський заклад.
У к╕нц╕ травня в Севастопол╕ ма╓ в╕дбутися фестиваль «Червона рута». Хочу зробити велику делегац╕ю в╕д Рос╕╖. Мен╕ потр╕бн╕ координати укра╖нських орган╕зац╕й С╕мферополя, Севастополя. ╤ то терм╕ново. Адреси п. П╕вненка я не маю. Тож передайте йому газети англо-укра╖нськ╕ для школи, ╕ листа.
За тим ╕з щирою пошаною В. Семененко.
Москва

МИКОЛА ╤ВАНОВИЧ ОСАЦЬКИЙ – AКТИВНИЙ ЧЛЕН «ПРОСВ╤ТИ»
Майже вс╕ наш╕ л╕тературно- мистецьк╕ заходи починались його ц╕кавими, зм╕стовними, актуальними виступами, як╕ надавали цим заходам особливого значення. Подаю автоб╕ограф╕ю Миколи ╤вановича, яку в╕н написав (на мо╓ прохання) ще в 2005 роц╕.
Народився я 16 лютого 1929 року в м╕ст╕ Луганську. Батьки – укра╖нц╕. Шести рок╕в навчився читати. Перша книжка в дом╕ — «Кобзар» Т. Шевченка.
Вечорами до нас приходили сус╕ди грати в лото. Коли збиралися вс╕, то починали з того, що говорили: «Миколо, читай!». Я с╕дав до каганця, бо, пам’ятаю, гасово╖ лампи в нас ще не було, ╕ починав читати. ╤, як завжди, «Катерину». Ж╕нки схлипували, чолов╕ки замовкали.
Мама моя сп╕вала п╕сн╕. Особливо сво╓╖ улюблено╖ «Сто╖ть гора високая»… П╕зно увечер╕ я вже лежав у л╕жку, а мама поралася у сус╕дн╕й к╕мнат╕ чи на кухн╕ ╕ сп╕вала.
Та «гора високая» мен╕ теж припала до душ╕, з не╖ я почав вслухатись в укра╖нське слово. Шевченко теж захопив мене змалку, хоча п╕знавати його по-справжньому я почав п╕зн╕ше.
З любов’ю до р╕дного слова залишаюсь ╕ сьогодн╕, в похилому в╕ц╕.
Мене диву╓, що сьогодн╕ комусь треба д╕лити Укра╖ну на Зах╕д ╕ Сх╕д. На Сход╕, мовляв, б╕льш╕сть рос╕ян ╕ весь Сх╕д схильний до Рос╕╖. Але то не так. На Сход╕ Укра╖ни, особливо по селах, майже вс╕ — укра╖нц╕, ╕ говорять вони укра╖нською мовою, але мова ця перекручена, скривлена внасл╕док тривалого «рос╕йщення» укра╖нського населення.
╤ сьогодн╕ про скривлену укра╖нську мову говорять, що вона нерозвинена, ╕ взагал╕ то не мова, а «нар╓ч╕╓ руського язика». А ось рос╕йська мова – «культурна».
Укра╖нська ╕ рос╕йська мови — слов’янськ╕ мови, але то — р╕зн╕ мови. ╤, взагал╕, мов не може бути кращих ╕ г╕рших, бо кожна мова сво╓р╕дна. ╤ якщо людина добре зна╓ свою р╕дну мову та ще мову сус╕днього народу, то й культурний р╕вень ц╕╓╖ людини п╕двищу╓ться. Не забуваймо висл╕в ген╕ального рос╕йського письменника Льва Толстого: «Сколько человек знает языков, столько раз он и человек».
Дитинство ╕ юн╕сть пройшли в злиднях ╕ голод╕, бо то був час п╕сля голодомору 33-го року, пот╕м в╕йна, окупац╕я, п╕сляво╓нне в╕дновлення. 1948 року зак╕нчив 10 клас╕в, та мр╕ю свою — вчитись дал╕ у вищому заклад╕ на факультет╕ укра╖нсько╖ мови ╕ л╕тератури зд╕йснити не зм╕г. Добр╕ люди порадили: «Йди, Миколо, у во╓нне училище, там нагодують ╕ вдягнуть». Так я опинився в во╓нно-х╕м╕чному училищ╕ в м╕ст╕ Кострома, де провчився три роки. А взагал╕, арм╕╖ було в╕ддано 30 рок╕в.
Св╕тла стор╕нка мого життя — дев’ять рок╕в служби в Зах╕дн╕й Укра╖н╕. Добре п╕знав Закарпаття, Льв╕вщину, ╤вано-Франк╕вщину, Р╕вненщину. Не з розмов чи газетних стор╕нок я знаю життя людей цього рег╕ону, ╕ пошана до них залишиться в мене назавжди.
П╕д час служби в арм╕╖ три роки вчився на ки╖вських курсах ╕ноземних мов, вивчав французьку мову.
Сьогодн╕ вже давно на пенс╕╖, та зац╕кавлен╕сть до життя набува╓ нових оберт╕в.
Укра╖на як незалежна держава в╕дбулась, про це знають у всьому св╕т╕. Та наповнення Укра╖ни укра╖нським зм╕стом до самодостатност╕ не в╕дбулось. Зм╕ни, що стались в нашому житт╕ п╕сля останн╕х вибор╕в (2004 року), дають на це над╕ю. Що воно буде завтра? Хочеться не т╕льки знати, а й щось робити для цього.
М. Осацький
24.03.2005 р.

Хоч Микола ╤ванович ╕ не отримав осв╕ти на факультет╕ укра╖нсько╖ мови ╕ л╕тератури, та все життя тягнувся до знань в цьому напрям╕. Пост╕йно передплачував укра╖нську «Л╕тературну газету», читав ╕ вивчав твори класик╕в ╕ сучасник╕в. В десятому клас╕ почав писати в╕рш╕, протягом багатьох рок╕в друкував ╖х в арм╕йських газетах, а згодом в феодос╕йськ╕й газет╕ «Поб╓да», в колективн╕й зб╕рц╕ член╕в феодос╕йського л╕тературного об’╓днання «Св╕танок» («Рассвет»).
Мене (Осадчу Аллу) так вразило, коли в╕н на одному з наших л╕тературно-мистецьких заход╕в, присвячених Т. Шевченков╕ прочитав напам’ять поему «╤ мертвим, ╕ живим,…», а на ╕ншому — поему «Кавказ», що я теж вивчила ц╕ безсмертн╕ твори (в в╕ц╕ десь рок╕в 65, а в 75 - поему Максим╕л╕ана Волошина «Дом поэта», а в 80 – поему Тараса Шевченка «Сон», яка так вплинула на долю нашого Кобзаря. Навчаючись в школ╕, ми вчили багато уривк╕в з ц╕╓╖ поеми, та поема велика, ╕ мен╕ страшно було за не╖ братися. Але таки змогла! Та ще й в такому поважному в╕ц╕, який називають похилим. Я ╕ зараз продовжую вивчати й ╕нш╕ твори, як╕ мен╕ подобаються чи вражають).
Не можу не навести тут хоч к╕лька в╕рш╕в Миколи ╤вановича Осацького, як╕ я знайшла в зб╕рц╕ твор╕в феодос╕йських автор╕в студ╕╖ «Рассвет»:
* * *
Люблю короткие стихи
Без громких слов и без названья,
Наполненные содержаньем
Про наши беды и грехи.
Там точные слова стоят
О том, что жизни не хватило
Познать, что есть, и то, что было…
Над ними, словно три светила,
Три малых звездочки горят.
 
В защиту собаки

Трусливым не бывает пес
И злым он тоже не бывает,
В него попробуй камень брось —
Он тут же недоумевает,
Трусцой в сторонку отбежит
И лает он на расстояньи,
И в голосе его дрожит
Не страх, а разочарованье.
Ты со щенка его учил
Хранить добро, измен не зная,
Потом ты миру объявил,
Что во дворе собака злая.
А я люблю порой ночной,
Вдруг рассыпающийся в мраке,
Всегда привычно-озорной,
Далекий верный лай собаки.
 
Волк

Я видел волка. Молодой,
Он приближался понемногу,
А мы валили всей гурьбой,
Загородив ему дорогу.
Под улюлюканье и свист
Он на холме остановился…
Был вечер ярко-золотист,
И дух земли вокруг струился.
И каждый яростно галдел,
Вперед подталкивал друг друга,
А волк мгновенье лишь глядел
На нас без всякого испуга.
Очнуться не успели мы,
Как виновато дал он ходу,
Ушел за желтые холмы
В свою безлюдную свободу.

Чудаки

О чудаках, об их уменьи
Нам подарить последний грош,
Ты говоришь с большим сомненьем:
- А много ли таких найдешь?
И если ты о них толкуешь,
Что не мудры, не глубоки,
Ты просто серцем их не чуешь, -
Они разумны, чудаки.
Не звон монет, а звон капели
Их будоражит до утра,
И пусть они не преуспели
В приобретении добра,
Но не ухмылка, а улыбка
На их лице – как светлый дым…
И если положенье зыбко,
Я доверяю только им.
 
Вечные огни

Не мог я верить похоронке,
Не мог я сразу осознать,
А потому стоял в сторонке
И слушал, как рыдает мать.
Да и сейчас еще не верю
И часто вслушиваюсь я:
А вдруг он тихо скрипнет дверью –
И снова в сборе вся семья.
Он не один. Их много было,
В последний бой ушли они.
Остались братские могилы,
Пылают вечные огни.
Лежит сейчас он в чистом поле,
А я среди живых живу,
С моей невысказанной болью –
Его б увидеть наяву.
Николай Иванович ОСАЦКИЙ
***
На фото - укра╖нець з рос╕йським пр╕звищем, засновник Товариства укра╖нсько╖ мови ╕м. Т. Шевченка, а згодом «Просв╕ти» у Феодос╕╖ Василь ╤ванович Симонов

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #27 за 06.07.2018 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=20138

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков