|
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 14.05.2004 > Тема "З потоку життя"
#20 за 14.05.2004
"НАШІ ГЕНИ СИЛЬНІШІ ВІД СМЕРТІ!"
Дінара АБЛАЄВА, учениця 10-го класу Журавлівської ЗОШ Сімферопольського району.
Трагедія кожної кримськотатарської сім'ї - немов краплина сльози, у якій відбивається доля цілого народу... Кримськотатарська школярка надіслала до редакції розповідь про свою сім'ю, якій випало пережити депортацію. З таких розповідей складається історія, з таких сльозин - пам'ять. І поки вона жива, поки діти несуть із собою в майбутнє невмирущий ген пам'яті - ми маємо підставу сподіватися, що це страхітливе минуле не повториться...
Хочу поділитися з читачами газети своїми роздумами про долю моєї родини. Я - кримська татарка, Аблаєва Дінара. Навчаюся у десятому класі Журавлівської ЗОШ Сімферопольського району.
Найстарішою та найшановнішою людиною в нашій сім'ї є бабуся по материнській лінії - Яшлавська Ніяр Джаферівна.
Народилася моя бабуся 20 березня 1927 року в Криму (Бахчисарайський район, село Ханишкой, нині Відрадне) в сім'ї агронома.
В родині було семеро дітей - чотири доньки та троє синів. Дівчата: Гульнар (1925), Ніяр (1927), Дінара (1938), Хатідже (1944). Хлопці: Бахтіяр (1930), Мансур (1933), Сервер (1941). Батьки моєї бабусі були дворянського походження. До 1941 року батько працював агрономом, мати була домогосподаркою, займалися садівництвом. Діти вчилися в татарській школі.
Восени 1941 року перше лихо прийшло в нашу сім'ю - під час німецької окупації забрали старшу сестру на примусові роботи до Німеччини, де вона й згинула.
З німцями жилося нелегко. Роботи та грошей не було. Пішки ходили до Мелітополя і до Запоріжжя, щоб речі виміняти на їжу. Тяжко було, але діждалися приходу Червоної Армії.
17 травня 1944 року моя бабуся пішла до своєї подруги, щоб їй допомогти з дітьми. Там вона й лишилася ночувати. Вночі прийшли радянські солдати, дали 15 хвилин, щоб усі зібрали потрібні речі, і позаганяли їх у вантажівки. Моя бабуся допомогла подрузі одягти маленьких діточок. Вони всі вийшли з будинку. Солдати наказали: "Йдіть усі в машину!" Подруга і діти сіли, а бабуся обіперлась на паркан і продовжувала стояти. Один солдат приставив автомат до її шиї...
Раптом бабуся почула голос брата, Бахтіяра, він вигукнув: "Ось моя сестра!". Бабуся, Бахтіяр та солдат пішли до бабусиної хати. Вздовж дороги стояли машини з односельцями. Навколо було дуже гамірно, чувся жіночий та дитячий плач. "Важко про це розповідати, складно передати ті почуття - ту трагедію, яку пережив наш народ. Я з болем згадую ті страшні часи і не можу спокійно розповідати про це..." - каже бабуся.
Вони їхали недовго, приблизно один кілометр. Біля річки Альми, звідки йшла дорога до Бахчисарая, зупинились. Дали наказ - усім йти до протитанкових ровів. Здійнялась паніка, думали, що зараз почнуть усіх стріляти. Але потім знов наказали йти в машини. Їх усіх: жінок, дітей, старих, немічних, - привезли в Бахчисарай на залізничний вокзал. Там стояв товарний поїзд, на якому раніше перевозили худобу. Людей почали заганяти у вагони, від яких смерділо, навколо лежала солома. По 50 - 60 чоловік навпочіпки - розвернутися було ніяк. Двері вагона заглушили, зачинили на замок і повезли на схід. Опісля четвертої доби випустили в лісах Саратова. Всі кинулися шукати в кущах ягоди, щоб можна було хоч щось поїсти. Потім знову почали заганяти у вагони. У вагонах людей заїдали клопи, воші, блохи... На п'яту добу усім дали по одній рибині - суха вобла, яка вся була покрита товстим шаром солі. З голоду усі їли - усім було погано від вобли, хотіли пити, але три доби поїзд не зупинявся. Але все ж таки настала довгоочікувана мить - поїзд зупинився в Бухарській області. Як тільки відчинили двері - усі побігли до арика - зелено-сірої води з пуголовками та жабами, нагнулися і почали пити брудну воду.
Дорогою до Узбекистану (кінцевого місця прибуття) повмирало багато людей, яких просто викидали з вікон вагону. Односельців бабусі привезли в Янгіюль. Одразу ж мати моєї бабусі захворіла малярією. Вночі в постелі матері вмерла найменшенька дитина - Хатідже. Моя бабуся навіть не знає, де її поховано.
В Янгіюлі щоденно на кожну людину видавали маленький шматочок хліба. Бахтіяр в 14 років працював конюхом, бабуся пішла працювати бухгалтером. Щодня вона йшла 4 кілометри від дому до роботи, ні на хвилину не можна було запізнитися - за це давали 7 років перебування в колонії.
Багато років люди жили в бараках, вчитися дітям було заборонено, будівельні матеріали не виділяли на спорудження житла. Лише через кілька років люди почали самі виготовляти цеглу з глини, робили все, що вміли, а головне - допомагали одне одному, бо без підтримки не вижили б. Знов нещастя - помер брат Сервер від голоду.
Після війни Дінара, сестра бабусі, вчилася у школі, Бахтіяр вступив до ремісничого училища.
До війни бабуся жила в місті Євпаторії. Під час десанту в грудні 1941 року її було двічі поранено в стегно. Від голоду і холоду рана загострилась, і в Ташкенті повинні були зробити операцію. Бабусю поклали до лікарні - майже рік вона там прожила, лише один раз в два місяці її дозволяли відвідувати. Їй повинні були ампутувати ногу, але батьки не дозволили. Усі говорили, що вона загине, але, слава Богу, вона вижила. Зараз бабуся каже: "Моїй матері говорили, що вона помре від хвороби, але вона не вмерла. Мені також усі говорили, що я загину, але я не загинула. Певно, наші татарські гени сильніші від смерті!".
Ми з бабусею повернулися на рідну землю у 1990 році. Одразу поселилися у селі Журавлівка. Бабуся має дві дочки, які здобули вищу освіту. Старша дочка Ліля - це моя мама, вона має двох дітей - мене і брата Сейрана. Молодша донька бабусі - Едає має сина Ісу, живе в місті Сімферополі.
Спогади час від часу засмучують мою бабусю - вона не може заспокоїтись, до сих пір розшукує свою рідну сестру Гульнар, котра десь загубилась в Німеччині, не може забути минулих страждань.
Я вважаю, що в "Кримській світлиці" треба продовжувати вести рубрику, де б розповідалося про трагедію кримськотатарського народу. Я закликаю всіх, хто може розповісти про ті жахливі часи депортації, надсилати свої матеріали до газети, щоб люди знали справжню правду!
На фото - Дінара
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 14.05.2004 > Тема "З потоку життя"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2007
|
У В╤ДНОСИНАХ З ПОЛЬЩЕЮ НЕ ВАРТО НАТИСКАТИ НА ╤СТОРИЧН╤ “МОЗОЛ╤”, ЩО НАТЕРЛИСЯ ЗА 400 РОК╤В
╤СТОР╤Я ОДН╤╢╥ РОДИНИ НА ТЛ╤ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАЦ╤ОНАЛЬНОГО РУХУ
МОЖЕ ТАК СТАТИСЬ, ЩО КРИМ ПОВЕРТАТИМЕТЬСЯ ДИПЛОМАТИЧНИМ ШЛЯХОМ
БИТВА ЗА УКРА╥НУ
