Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2910)
З потоку життя (6084)
Душі криниця (3366)
Українці мої... (1440)
Резонанс (1461)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1647)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«РИМОВАНИЙ ╤РП╤НЬ»
3 жовтня в столичному Будинку письменник╕в в╕дбулася презентац╕я зб╕рника поез╕╖ «Римований...


«ЯК ДАЛ╤ ЛОВИТИМЕШ ГАВИ - НЕ БУДЕ У ТЕБЕ ДЕРЖАВИ!»
Наше покол╕ння на цих знущаннях повинно поставити крапку. Щоб н╕коли ╕ н╕кому не хот╕лося б╕льше...


ЗАХИСТИ, ПОКРОВО-МАТИ!
День Покрови Пресвято╖ Богородиц╕ — велике християнське свято, яке щор╕чно в╕дзнача╓мо 14...


ТА╥НА СЛОВА
У золот╕ вереснев╕ дн╕ Червоноград ста╓ центром л╕тературного свята... П╕дбито п╕дсумки VIII...


ОСТР╤В МАМАЯ
До нас у дн╕ кв╕тучих трав Козак з легенди зав╕тав.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #23 за 08.06.2018 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#23 за 08.06.2018
ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ. В╕ктор╕я ТОРОН

ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ

Господинею сьогодн╕шньо╖ «Поетично╖ Св╕тлиц╕» ╓ В╕ктор╕я Торон з доб╕ркою ╖╖ вдумливих, проникливих в╕рш╕в.
Дитинство ╕ юн╕сть поетеси минули у Львов╕. Зак╕нчила мед╕нститут, протягом десяти рок╕в працювала л╕карем у Ки╓в╕.
Паралельно зак╕нчила Л╕тературний ╕нститут ╕м. Горького, публ╕кувала в пер╕одиц╕ сво╖ в╕рш╕ й коротку прозу.
Зараз живе у США.

В╕ктор╕я ТОРОН

МИР ТОД╤ НАСТА╢

Мир тод╕ наста╓, коли ти вже про нього не мр╕╓ш,
коли ти вже не молишся р╕зним у св╕т╕ богам.
Просто жар в╕дпустив, ╕ гостинна дорога б╕л╕╓,
недалеко — н╕чл╕г, ╕ прив╕льно ступати ногам.

Пам’ятатимеш все, що сп╕ткало б╕дою ран╕ше,
тих, хто кривди в╕к╕в, н╕би спалах болючий, прошив.
Шк╕ра душ наших зм╕ниться – в кокон╕, темряв╕, тиш╕,
╕, очима ус╕ян╕, крила розгорнем ушир.

В╕дшука╓м загублену в час╕ себе половину –
— сокровенну, несу╓тну, г╕дну, без пафосних сцен,
╕ моза╖ка битих стор╕ч укладеться в картину,
що ╓ б╕льшим за щастя в╕дчути – усе мало сенс?

Не долине до вуха зухвале: «Н╓ всьо л╕ равно л╕?»,
в╕тер гратиме словом зневаги, мов глеком пустим,
╕ косм╕чна розгадка «хто ми?» осягнеться у школ╕,
╕ подружиться зр╕л╕сть ╕з нами, немов побратим.

СХОДЖЕННЯ (Вертикальна земля Донбасу)

Драбина в небо. Тво╓ обличчя – б╕ле, як сн╕г.
Н╕ в╕тру, н╕ спеки, н╕ дихання.
Як швидко все ск╕нчилось!
Ти дума╓ш, що ╕деш по неск╕нченн╕й прям╕й до горизонту,
а насправд╕ йдеш по колу, яке замика╓ться у 19 л╕т, у 20, 25...
╤ тод╕ лиша╓ться т╕льки драбина в небо,
тому що на земл╕ б╕льше м╕сця для тебе нема╓.
Життя зосталось внизу – перстнем з руки,
в╕дкритим у криков╕ ротом,
з╕м'ятим листям, об╕ймами чи╖хось б╕лих рук,
повзучою сльозою.
Ти вже зв╕льнений. Ти легко зд╕йма╓шся сходами,
так невимушено, так природньо,
н╕би зна╓ш дорогу ╕ знав ╖╖ завжди,
ще з того часу – 19, 20, 25 рок╕в назад.
Ст╕ни панельних будинк╕в – для сходження,
вертикальна земля Донбасу – для сходження,
вибух – пов╕льний, як ╕стор╕я св╕ту – для сходження,
╕ куля, що обрива╓ над╕╖ – також.
Т╕ло кудись зника╓, розчиня╓ться,
╕ ти вже – т╕льки оч╕, безл╕ч очей,
т╕льки знання, якого так не вистача╓ на земл╕
(але тепер ╕ само╖ земл╕ нема╓).
Ти вже – усюди,
ти ширя╓ш над теренами твор╕ння, як володар,
╕ так хочеш щось сказати отим, хто плаче внизу,
от╕й жменьц╕ ж╕нок у чорних хустках,
так хочеш ╖м щось пояснити,
але вуста не рухаються у того, хто лежить у трун╕,
╕ чоло його - холодне, спок╕йне, непорушне.
Ми чу╓мо, ми зна╓мо, ми потерпимо.
Ми не в╕дпуска╓мо тебе – ╕ в╕дпуска╓мо.
Вертикальна земля Донбасу залиша╓ться тут.

ЛЮДИ Б'ЮТЬСЯ

Люди б’ються за м╕фи, ╕де╖, фантоми,
за портрет у п╕ску на краю океану,
за уроки пори початково╖ школи,
за ведучу, в╕д штучного пафосу п’яну,
за слова мерехтлив╕ – «велика», «культура»,
що забилися в пам’ять тверд╕ш «отченашу»,
так, що пружиться зверхност╕ мускулатура,
╕ душа порива╓ться в б╕й рукопашний.

Люди йдуть убивати за гордост╕ рану,
за нав╕яну пам’ять уявно╖ слави,
за нап╕й одурманливий самообману,
маячливий дел╕р╕й сл╕по╖ розправи,
за в╕длуння книжок, недочитаних змалку
(а дочитан╕ – з пам’ят╕ стерт╕, забут╕),
╕ за те, щоб в╕ддати себе до останку
добров╕льно незряч╕й, розбурхан╕й лют╕.

Люди пр╕рви розхитують в древн╕х глибинах,
давн╕ струпи зривають, горять в лихоманц╕,
у чужих – власну хитр╕сть ховають – провинах
╕ втрачають себе в макабричному танц╕.

НАВЧИ МЕНЕ НЕ СПЕРЕЧАТИСЬ,
або молитва про здатн╕сть до пасивного опору

Навчи мене не сперечатись —
— кр╕зь зап╕тн╕л╕ крильця л╕нз
у щось невидиме вдивлятись
╕ усм╕хатися, як сф╕нкс,

п╕знаючи за ураганом
чужих надуманих образ
то самолюбства ржаву рану,
то рик зневаги без прикрас.

Нехай простяться мен╕ втрати
хитких словесних рубеж╕в,
коли, щоб правду в╕дстояти,
нема╓ сил, нема╓ сл╕в.

Але не дай мен╕, загравшись,
згубити компас ╕ весло,
нехотячи, не роз╕бравшись,
несамох╕ть п╕дтримать зло,

утратить пильн╕сть ненароком,
щоб ан╕ воля, н╕ рука
не проросли в пасивний оп╕р —
— останню зброю б╕дака.

Не дай п╕д сп╕в чужо╖ казки
забуть, що вин╕с м╕й народ,
й шукати схвалення ╕ ласки,
немов дог╕дливий холоп.

КРИХ╤ТКА ЦАХЕС (O Fortuna)

Зло трима╓ нас в чеканн╕, у бунтуюч╕й тривоз╕,
аутичне ╕ безбарвне, ╕з лицем мучно╖ маски.
Божа ясн╕сть в╕дступа╓, розум щулиться в облоз╕,
оживають, виростають т╕н╕ гофмансько╖ казки.

Цахес-крих╕тка керу╓ ╕ за кожним нагляда╓,
до нутра к╕сток д╕стане всевидющим пильним оком,
╕ за спиною у нього люд шепоче: «В╕н все зна╓,
пощастило нам, нарешт╕, пощастило ненароком".

Цахес-крих╕тка сл╕дку╓ ╕ в душ╕ сво╖й рад╕╓:
м╕л╕они у гарячц╕ — це страшна для св╕ту зброя;
хто лиш стане на дороз╕ — в╕дсахнеться, сполотн╕╓,
об╕йде широким колом, лячним словом заспоко╖ть.

“O Fortuna!”* — хор сп╕ва╓, привид смерт╕ ос╕длавши,
╕з прискоренням ритм╕чним грозового паротяга.
Юрми б’ються з дзеркалами, в них себе не уп╕знавши,
прошива╓ ╖х ут╕шно хтивий зирк бл╕дого мага.

Цахес слуха╓ уважно, пульс раху╓ на зап’ястях
cвого збуреного люду й уготовано╖ жертви.
Три чар╕вних волосини млявим золотом зм╕яться,
доки десь за видноколом золот╕ см╕ються верби.

*Carl Orff “O Fortuna (Carmina Burana)”Bottom of Form

ЦЯ РУБ╤НОВА МОВА

Ця руб╕нова мова – вино в криштал╕,
бархат уст ╕ розбурханий шеп╕т,
це кружляння замр╕яне, сонце в г╕лл╕,
листя спогад╕в зв╕яний шерх╕т.
Це в╕днайдення р╕дних могил в бур’янах,
у поклон╕ покладен╕ кв╕ти,
це оживлення ╕стин, що вмерли в св╕тах,
╕ багаття, щоб ╖х об╕гр╕ти.
Мова вдумливих друз╕в, що тихо гудуть
про життя, задивившись у веч╕р,
(млосно св╕тяться перли античних погрудь,
Бог провинно торка╓ за плеч╕).
Мова та╖н сп╕вочих – великих, малих,
кожне слово – мов знаючий усм╕х.
Чу╓ш в╕дгук збережених бур св╕тових
у в╕ками шл╕фован╕й мушл╕?
Вихор мови - долання на довгих шляхах,
згуба душ, перегуки, прозр╕ння,
╕ зрина╓ вона на в╕дважних устах,
оживляючи неба кор╕ння.

НЕВИДИМ╤

Навколо нас не дихають, стоять
громадою згуртовано-н╕мою,
в сорочках полотняних ╕ хустках,
тримаючи д╕тей сво╖х прозорих...
У вицв╕лих колодязях очей —
мовчання потойб╕чного опори,
в обрубаних, об╕рваних життях —
непрощення, вкор╕нене ст╕ною.

Н╕ скарги, ан╕ докору у них,
до дна допита чаша не тривожить,
минулися житт╓ва боротьба,
оч╕кування й страх н╕чного гостя.
У петербурзьких чорних болотах
лежать козацьк╕ виб╕лен╕ кост╕
пров╕сниками св╕жих покол╕нь,
що ╖х ц╕лунок Дракули знеможить...

В селянських брилях, з сапкою, серпом,
мовчать вони - у чоботах ╕ бос╕,
╕ д╕ти, що навчилися ходить,
тримаються за мамин╕ сп╕дниц╕.
До вечора було ╖м не дожить,
щоб вирости у д╕вчину-з╕рницю,
у парубка, що струсить, ╕дучи,
холодно╖ трави блискуч╕ роси.

На св╕т╕ не лишилося сл╕д╕в
в╕д ген╕╖в, учених, музикант╕в.
П╕шли у гурт╕ Плужник, Хвильовий
╕ Соловк╕в розстр╕лян╕ етапи,
ус╕ «хахли», «бандери», «куркул╕»,
кого на муку породила мати,
хто т╕льки за провину, що живий,
пожбурений у круг пекельний Дант╕в.

Вони нас не покинули самих —
╖х душами заповнен╕ узб╕ччя.
Без л╕ку - незагойних порожнин
в розтоптан╕й грибниц╕ генофонду.
За кожним ╕з в╕днайдених облич —
уривки пошматованого роду,
╕ клини уб╕╓нних покол╕нь
пронизують скривавлен╕ стор╕ччя.

КОЛИ СВОЮ ЗЕМНУ ЗАК╤НЧАТЬ ПУТЬ

Коли свою земну зак╕нчать путь,
нехай святяться, Боже три╓диний,
солдати, що, мов д╕ти, упадуть
в засмагл╕ тепл╕ руки Укра╖ни.

З косм╕чною любов’ю в ун╕сон
сп╕ватимуть загибл╕ у любов╕.
Останн╕й б╕й, немов жахливий сон, -
╕ мир, немов з╕тхання по розмов╕...

Юначе т╕ло в болю задзвенить,
за нац╕ю пройшовши кр╕зь горнило,
у думц╕ сивим птахом пролетить
спок╕йне й вмиротворене «зд╕йснилось».

╤ хтось для них рукою роз╕йме
границ╕ цього св╕ту ╕ сполуки,
╕ в╕чна Укра╖на ╖х збере,
як хлопченят, у материнськ╕ руки.

╥М БАЙДУЖЕ, ЩО НАС ВБИВАЮТЬ

╥м байдуже, що нас вбивають,
тим юнакам, що я ╖х знала
(тепер вони - давно в пошан╕
╕ мають книги та онук╕в).
Один, неначе у припадку,
кричить: «Рос╕ю ображають!
Не дам уразити Рос╕ю!
Ус╕х наклепник╕в – на муки!»

Вони байдуж╕ до портрет╕в,
пекучих лиць у чорних рамках,
до т╕л, скал╕чених нав╕ки,
сир╕т з косм╕чними очима.
А що колись сид╕ли поруч,
у скверах вештались ╕ парках?
Принади дружби тимчасов╕,
╕ сп╕льна пам’ять незначима.

╥м байдуже, що нас вбивають,
╕ це г╕рк╕ше в╕д полин╕.
Що з того нам, що також люди
вони в душ╕ сво╖й основ╕?
Це час у книгу записати,
нав╕к затямити в╕днин╕:
пиха кривавить справедлив╕сть,
╕ лют╕сть дужча в╕д любов╕.

Вони невтомно пишуть в╕рш╕
╕ дружать с╕м’ями сво╖ми,
вони сп╕вають про природу
╕ колос зр╕лого кохання.
«Хто дав вам право нас вбивати?!» -
Мовчать в╕дчужено ╖х рими.
...У кожного – сво╖ уроки
╕ шлях скорботного зростання.

НАШ╤ ВТРАТИ

Ворожбою чи обманом — не сказати —
Розливаються туманом наш╕ втрати.

Ми проводимо ╖х маршем до порога,
Зв╕дти йдуть вони урозсип ╕ не в ногу.

Дал╕ йдуть вони мовчазно, без упину,
╤ тремтять в молочн╕м св╕тл╕ ╖хн╕ спини.

Не обернуться, не глянуть оч╕ с╕р╕,
Чи ж бо знають: ми в боргу у них — без м╕ри?

В т╕м краю, де воля д╕╓ться не наша,
Чи побачили — яка чека╓ чаша,

Нам призначена — глибока чи безм╕рна?
Ск╕льки душ ╖╖ наповнити повинно?

Чи поглине все, що диха╓ довкола,
Чи така, що не заповнити н╕коли?
       
СПОВИНУТ╤ В ТУМАН╤

Що Бог нам присудив в сво╓му план╕?
Як ляжуть карти дол╕ на стол╕?
Чи усп╕ху зазна╓м на земл╕,
чи знов блукати будемо в оман╕,
шукаючи просв╕ток у ╕мл╕?

Мов деревом, сповинутим в туман╕,
нам випало, впираючись, рости
╕ проростати стовбуром св╕ти,
╕ в бурштинов╕м одинок╕м стан╕
спл╕тать з г╕лок над пр╕рвами мости.

Вс╕ б╕ди, незаслужен╕ й незван╕,
вс╕ наш╕ псевдодруз╕ й вороги
не мають того обсягу й снаги,
таланту у шахрайств╕ ╕ обман╕
╕ сл╕поти людсько╖ навкруги,

щоб розхитати в хижому старанн╕
те дерево, що рине до небес
╕ живиться св╕дом╕стю себе
у впертому затятому зростанн╕,
у слав╕ м╕ж сус╕дами - чи без...

СТРАШНА КАЗКА

...╤ буде тв╕й ворог безжальний ╕ хитрий.
В болотн╕й гарячц╕, отруйн╕м пов╕тр╕,
в недужому мозку — з бажанням убити.
«За що?» — в╕н не зможе тоб╕ пояснити.
╤ будуть навколо задушлив╕ хащ╕,
де праведн╕ душ╕ ╕ душ╕ пропащ╕,
де не розбереш серед цв╕т╕ вс╕╓╖ —
— де св╕тло, а де маячлив╕ ╕де╖.
Ти сам зрозум╕╓ш холонучим серцем —
— в отру╓них душах нема╓ братерства,
╕ смерть твоя буде для ближнього — свято,
бо г╕рш не бува╓ за ворога-брата.
Слова будуть в неб╕ — як чорн╕ ворони,
з к╕лькох ╕нф╕кованих будуть м╕льйони,
несу╓тний роздум н╕чого не значить —
— зло ма╓ коротш╕ шляхи передач╕.
Це прал╕с — глухий, непроникний, первинний,
просякнутий страхом ╕ адренал╕ном;
це св╕т вовкулак╕в, абсурду, спотворень, —
— ти б сам у такий не пов╕рив н╕коли,
якби наразившись на в╕стря незрим╕,
не падали мертв╕ тво╖ побратими.
Для ╖хн╕х гол╕в тво╖ руки — як ложе...
П╕шов без вагання? Храни тебе, Боже...

╤ ЛЬВ╤В НЕ ТОЙ, ╤ КИ╥В СПИТЬ

╤ Льв╕в не той, ╕ Ки╖в спить,
нервовим спазмом перейнятий.
«Попса» з динам╕к╕в хрипить —
╕ ти бо╖шся щось сказати.

Про тих бо╖шся нагадать,
що десь лежать - очима в порох -
в степах, де вибухом дзвенять
серця, розгойдан╕ на сполох.

Цим не збентежити краян —
«непробивних» п╕вукра╖нц╕в,
самодостатн╕х «хуторян»,
нап╕всво╖х-нап╕вчужинц╕в.

╤ ти диву╓шся земл╕,
що м╕ж людьми-чагарниками
ще родить сосни чимал╕
й виносить кронами за хмари.

Т╤ ПЕРШ╤*

Т╕ перш╕, що стали на захист кра╖ни,
яка розгубилась, завмерла, змал╕ла,
розпачливо оч╕ руками закрила,
прощала, благала губами сухими,
т╕ перш╕, що прапор - двокол╕рний, скромний -
в раптов╕й в╕дваз╕ життям захищали,
╕, кинут╕ в р╕ки, нав╕к замовкали —
пор╕зан╕, бит╕, незряч╕, притомн╕,
подружжя святе, що розстр╕ляне в пол╕
(лишилась машина убивцям для фото) —
в м╕сцях, де колись гуркот╕ла к╕ннота —
козацька, махновська, потоплена в кров╕
в умисно забут╕м звитяжному мор╕,
де степ ковиловий летить з-п╕д копита...
О як незворотньо утробного схлипу
п╕дняла ╖х хвиля й вознесла п╕д зор╕!
*Присвячу╓ться св╕тл╕й пам’ят╕ депутата В.╤.Рибака,
студента Юр╕я Поправко, подружжя Олени Кул╕ш
та Володимира Альох╕на та ╕нших,
як╕ опинились сам-на-сам
╕з машиною тваринно╖ ненавист╕ ╕ смерт╕.

ТВЕРДИЙ ГОР╤ШОК

Як ворог не вступа╓ться н╕тр╕шки
╤ лють його не можна загасить,
Вдягни шкарлупу, стань твердим гор╕шком
╤з тих, що неможливо розкусить.

Якщо вже не уникнуть тоб╕ згуби,
Що хлюпа╓ на дн╕ його з╕ниць,
Нехай злама╓ хиж╕ сво╖ зуби
Через твою закам’ян╕лу м╕ць.

Ще радост╕ засв╕тяться окрайц╕
╤ справедлив╕сть збудиться стара,
Як ворог тв╕й грабк╕ злама╓ пальц╕,
Д╕стаючись до н╕жного нутра.

╤ нав╕ть як сьогодн╕ ненароком
поглине в╕н ╕м'я тво╓ ╕ р╕д,
Нехай йому назавтра вийде боком
Безумством завойований об╕д.

БОЖЕ, ХРАНИ НЕТЕРПЛЯЧИХ

Боже, храни нетерплячих,
тих, що ╖м ворог — чекання,
чесних, на╖вних, гарячих —
в парал╕ч╕ зависання;

╖хн╕ розв╕ян╕ гриви,
потом просякнут╕ шати,
╖х благородн╕ пориви,
╖хн╕ см╕шн╕ результати.

Боже, врятуй ╖х в╕д слави,
в╕д сл╕поти ╕ гордин╕,
в╕д спостережень лукавих
тих, хто у тихому плин╕.

Людяним — др╕бку удач╕
кинь ╕з одв╕чного саду,
надто — отим нетерплячим...
Терпляч╕ дадуть соб╕ раду.

+7(495), АБО ЗНИКЛА КРА╥НА

Набира╓ш +7(495) перед дзв╕нком у кра╖ну, яко╖ б╕льше не ╕сну╓.
Н╕, вона ╕сну╓ як географ╕чна одиниця, як одиниця в╕йськова,
яко╖ сл╕д боятися (саме того вона й хот╕ла).
Вона не ╕сну╓ в культурному простор╕, у простор╕ тво╓╖ душ╕.
Вона не гра╓ б╕льше в н╕й н╕яко╖ рол╕, н╕чим не живить ╖╖.
Те, що живило, тепер зда╓ться ╕люз╕╓ю, яка розв╕ялась.
«За плодами ╖хн╕х д╕й п╕зна╓те ╖х».
Ще ╓ к╕лька старих друз╕в, як╕ живуть там, у Задзеркалл╕, або на Марс╕.
Обм╕ню╓шся з ними якимись л╕нками (т╕льки не про пол╕тику!),
як-от, скаж╕мо, про нову ╓вропейську з╕рку —
9-л╕тню сп╕вачку, яка так чудово викону╓ «Мio babbino caro».
Або про народн╕ методи л╕кування грипу.
Або про кумедн╕ вит╕вки тварин.
Т╕льки не про пол╕тику!
╤ з кожним разом, я пом╕чаю, мен╕ все важче робити нав╕ть це.
Мен╕ байдуже, чи ╖м ц╕каво, чи н╕ (можливо, ╖м так само).
Зда╓ться, продовжу╓ш це робити тому, що бо╖шся здатись нецив╕л╕зованою.
Так, н╕би нав╕ть якщо точиться в╕йна ╕ тво╖х сп╕вв╕тчизник╕в вбивають,
на особистому р╕вн╕ все повинно залишатись у рамках цив╕л╕зованост╕.
Ми ж культурн╕ люди.
Дивно, але на в╕дм╕ну в╕д них, у мене нав╕ть нема╓ ненавист╕.
Була, а тепер нема╓. Т╕льки байдуж╕сть.
Мене не ц╕кавить, якими збоченнями або хворобами стражда╓ ╖хн╕й л╕дер
(улюблена тема зах╕дних ЗМ╤). Не ц╕кавить курс ╖хньо╖ грошово╖ одиниц╕.
╤ коли вони часом обережно натякають: «В наш╕й кра╖н╕ також ╓ проблеми»,
мен╕ треба напружитись, щоб зрозум╕ти,
що вони говорять серйозно, ╕ н╕чого не в╕дпов╕сти.
Парадокси людського сприйняття наст╕льки вражаюч╕,
що тяжко знайти в╕дпов╕дн╕ слова.
Так ми й кружля╓мо навколо слона в к╕мнат╕, вдаючи, що його нема╓.
Пот╕м я в╕шаю трубку ╕ повертаюсь у ╕ншу реальн╕сть, у р╕зноголосся розпачу,
мужност╕, страждання, применшених жертв, благання про допомогу.
У пологовий будинок, у родильний зал, у напруження, зусилля ╕ нев╕дом╕сть результату.
У пр╕рву ╕ злет життя.

НЕ ЗНАЮ

- Де ти мандру╓ш? Де ти пропала?
- На роздор╕жжях у хмар╕ буденност╕:
глянеш додолу – котяться чвалом
дн╕ ╕ години, в╕дблиски, темност╕.
╥х поганя╓ турбота-н╕мотниця,
лине життя, мов чуже, переб╕жками,
сл╕по ╕де по руках – не соромиться,
хтось незнайомий посмику╓ в╕жками.
Форми зм╕шались у швидк╕сн╕й сутен╕,
звуки словесн╕ – мов шуми на провод╕,
мит╕, окрем╕ лиш мит╕ заплутан╕
у павутин╕ прогалистих спогад╕в.
Гадка приб’╓ться, знайде, перестрашить,
стане самотньо, ╕ холод пройма╓:
наше життя – чи таке воно «наше»?
що нам належить у ньому?
- Не знаю.

...╤ СТРАШНО

П╕д л╕хтарями — тепло, непорушно,
немов у ват╕.
Культ╕ асфальту втоплен╕ у т╕нях
╕ н╕здрюват╕.
Поснули люди. Блякла скатертина —
в нер╕вних складках.
Сл╕дку╓ тиша. Скн╕╓ недопите
вино в карафках.
Життя застигло в спазмових об╕ймах
чужо╖ форми —
в р╕дких з╕рках, кошлатому тер’╓р╕,
деревах чорних.
Навкруг стоять ╕стоти без обличчя,
мовчать уважно.
...Тривожно м╕ж пришельц╕в незнайомих —
╕ страшно.

НАПЕРЕДОДН╤ ПРОЩАННЯ (старому другов╕)

Все б╕льш розплива╓ться значення сл╕в ╕ речей,
╕ тоне у далеч╕ погляд коханих очей.
Позаду лишаються кривди, тривоги, труди,
життя поста╓ н╕би символ╕в знаних ряди.
╤ ти ще за см╕хом хова╓ш ц╕кав╕сть ╕ страх,
а оч╕ виказують ту найпильн╕шу з уваг,
що – в г╕лл╕ рясн╕м новозрубаних впалих дерев,
в стр╕л╕ антилопи, яку пересл╕ду╓ лев.
Тв╕й з╕р понад голови лине ╕ понад часи,
в обставинах м╕сця – н╕ сенсу нема, н╕ краси,
╕ т╕льки одне гр╕╓ душу, холодну, як скло,
протяжливе – тих, хто лиша╓ться вдома – тепло.
Ти зна╓ш – доходить до краю ця п’╓са чи гра,
щось тихо чека╓, а значить – в дорогу пора,
╕ двер╕ в╕дкрит╕, ╕ св╕тлими стали труди,
╕ ти, як лосось, в╕дчува╓ш п╕дказку – куди.

Н╤ЧНА ЗАПАДИНА. СПОВ╤ЛЬНЕННЯ ГОДИН

Н╕чна западина. Спов╕льнення годин.
Душа тепл╕ша╓ у стан╕ перемовин,
╕ кр╕зь з╕рчастий, лунко вичищений комин
шука╓ з╕р когось у плетив╕ судин

свято╖ тиш╕, що, мов виснажений птах,
зл╕та╓ махом на земн╕ затвердл╕ крихти,
на дн╕ з╕ниць його гуляють жовт╕ в╕хт╕,
╕ чорн╕ крила спочивають на кущах.

Я м╕ркувала – св╕т великий ╕ чужий,
але в украден╕ н╕чн╕ глух╕ години
в╕н змерзлим гостем переможеним прилине,
за день приборканий, з утоми п╕вживий.

Я тереблю його, та носом в╕н клю╓,
ми сидимо за ненакритими столами,
в╕н вислухову╓ мо╖ набридл╕ драми
або ц╕кав╕сть нап╕всонно уда╓.

В╤Н МАВ ПРОДОВЖЕННЯ — ДИТЯЧИЙ НАШ РОМАН

В╕н мав продовження — дитячий наш роман.
Був страх засв╕дчити сумн╕ т╕лесн╕ зм╕ни
╤ недомовками, хоча б до половини
В╕дкрити ╕ншому рубц╕ житт╓вих ран.

В належну паузу, на спогад╕в меж╕
З’явилось в╕яло побл╕длих фотограф╕й,
Де вс╕ були не в м╕ру рад╕сн╕, завзят╕,
В припадках см╕ху бешкетлив╕ ╕... чуж╕.

Кудись раптово розкотилися слова,
╤ ти сказав мен╕ «поплач на мо╖х грудях...»
В яких не знаних мен╕ вистудах ╕ буднях
Ця люба памороззю вкрилась голова?

Не вбол╕вай — мен╕ н╕тр╕шечки не жаль
Т╕╓╖ юност╕, зухвало╖ й пружно╖,
Твого волосся, н╕би хвил╕ золото╖,
Тво╓╖ усм╕шки, мов сонячний кришталь,

╤ нетривко╖ оболонки, що врочисто
Колись доручено нам було до пори.
╥╖ ми в юност╕ бездумно прийняли —
╤, як приречен╕, наповню╓мо зм╕стом…

П╤ДХОПИ МЕНЕ, МИТЬ

П╕дхопи мене, мить, на похил╕й ╕люз╕й,
На меж╕ неприв╕тного серцю прозр╕ння,
Доки я ще в хм╕льн╕м ╕ сумн╕вн╕м союз╕
З розмальованим витвором свого хот╕ння.

Коли т╕льки у думц╕ почне розвиднятись,
Згаснуть бажан╕ сни, небокрай зас╕р╕╓,
Я в╕дпущу тебе й буду г╕рко вт╕шатись
З ус╕╓╖ халепи, см╕ху, верем╕╖.

╤ коли повернусь — винувата, змал╕ла,
До нудьги ╕ тверезост╕ в денному круз╕,
Я не раз пригадаю ще, як було мило
В швидкоплинних об╕ймах затишних ╕люз╕й.

МОЛОД╤СТЬ - КОСМ╤ЧНИЙ КОРАБЕЛЬ

Молод╕сть – косм╕чний корабель;
рад╕сне ╕ збуджене, стогриве
полум’я в душ╕ палахкотливе,
дружба – як гран╕тна цитадель.

Тр╕щини у камен╕ – тонк╕,
скрадлив╕, поб╕жн╕, непом╕тн╕;
блиском сонця в парковому кв╕тн╕
миготять пришпорен╕ думки.

Скоро╖ судьби передчуття
холодком обв╕трю╓ ╓диним,
золотим в уяв╕ апельсином
крутиться над обр╕╓м життя.

Мчить без нас косм╕чний корабель -
промайнули скупан╕ у див╕
оч╕, коли вс╕ були щаслив╕
в той ╓диний паморочний день...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #23 за 08.06.2018 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=20066

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков