Версiя для друку Обговорити в форумi

У ніч на 7 червня в Одесі померла видатний український кінорежисер
В Одесі затишніше було жити і радісніше до неї приїжджати, коли знав, що, гуляючи містом, можеш зустрітися з Кірою Георгіївною. Особливо ця ймовірність підвищувалася під час прогулянок Французьким бульваром, тим більше в районі Одеської кіностудії і напередодні кінопоказів. Від одного її виду, останніми роками – завжди під руку з чоловіком, художником і сценаристом Євгеном Голубенком, розсипалися важкі гранітні слова «геній», «легенда», «неповторна». Ставало просто тепло і радісно, при тому, що кіно її якраз зовсім не легке, не сюсюкаюче.

ЗАЛ – ВЕСЬ СВІТ, АКТОРИ – ОДЕСИТИ
Її домом була Одеса, її кінозалом – весь світ. Її акторською бригадою – знову ж таки Одеса. У фільмах Муратової знімалося безліч моїх друзів, знайомих, профі та аматорів. Усі були однаково органічні. Хоча ні, органічні, але всі по-різному. Тому що Кіра Георгіївна вміла витягати з кожного, дбайливо фіксуючи на кіноплівці, його емоційну сутність.
І сама вона була... Як же це визначити? Для різних сфер діяльності є різні визначення: «політична тварина», «золоті руки», «майстер від Бога». Муратова була – кіноістотою, чудовим кІнтавром, у якому людина нерозривно поєднувалася з кіноапаратом, а людське життя – з кінематографічним процесом. І фільми були природні – часто всупереч неприродності, надприродності, протиприродності того, що відбувається на екрані. Так і з відходом Муратової. Для нас він протиприродний. Для світу, для природи – на жаль...
Фільми Муратової – абсолютно за Кантом – і «річ у собі» і «річ для нас». Невиразні часто сюжети, неправильні плани, неможлива вимова (для Одеси, втім, нормальна). Жіночий палець водить взад-вперед по канавці архітектурного декору, жінка довго-довго піднімає ручку, раз за разом падаючу з почтамтівського столу. А ти дивишся на це, не в силах відірватися. Вона довела медитативність і самоцінність своєї художньої нірвани до такого рівня, що отримані роботи можна вважати мало чи не дистилятом «авторського кіно». Але це ніколи не було самоціллю. Часто у неї замість другого, третього, п'ятого, десятого смислів і планів проявлявся раптом найпростіший – перший. Що теж викликало подив критиків-гурманів: це ж треба, але ми першого не замовляли.
ПОЛІТИКА, УКРАЇНА. ТАРКОВСЬКИЙ, ЖОРСТОКІСТЬ
Зараз такий час, що зовсім без політики не обійтися, навіть у такому випадку, як цей. Муратова не любила говорити про політику. Але коли було потрібно, коли про це питали в інтерв'ю, відповідала, пояснювала – дуже просто і зрозуміло. Особливо для "Ымперцев" (як пише і вимовляє це слово один мій друг). Ось як Муратова розтлумачувала в середині березня 2014 року те, що відбулося і відбувається в Україні (а заодно і по всьому периметру РФ): «Я добре розумію людей – їх дістали, їх дуже довго гнобили і принижували. Українців, так само як і молдаван, в Росії вважали дурнями, анекдоти розповідали про їхню дурість, а вони посміхалися – так, ми дурні. Настав момент, народ вирішив повстати і змінити своє життя – вони мали на це право. Я на боці цього народу, я розумію прагнення змінити систему».
А ще через рік з гаком вона підтвердила свою позицію у цій війні і чітко відкинула спроби інтерв'юера приписати їй позицію «над сутичкою»: «Ні, я не над сутичкою, я стаю на бік України. Мені не подобається, що вона воює, але я не знаю, як можна з цього вийти – в тих стандартах, в яких живе людство: "Треба захищати свою територію, треба боротися!"». І лише зафіксувавши свою позицію у підтримці України, далі вже вона говорила про недосконалість, неправильність такого світоустрою, який робить війни неминучими, який приводить до нерозв'язної суперечності позиції пацифізму в країні, яка обороняється...
І тут, вибачте, кілька слів у дусі «Я і великі». Шість років тому писав книгу «Великие кинорежиссеры мира. 100 историй о людях, изменивших кинематограф». До того щось знав, пам'ятав про скандали, які супроводжували зйомки Тарковським геніального «Андрія Рубльова». Історія, нагадаю, була в тому, що під час зйомок було жорстоке поводження з тваринами. Коні ламали ноги, падаючи з дерев'яних помостков і після цього відправлялися на бойню. Але пік усього – режисер знімав наживо палаючу корову. (Причому ці кадри у фінальний монтаж фільму не ввійшли, лише щось подібне зустрічається на частку секунди в кадрі).
На мій подив, Кіра Муратова, яка до того видавалася мені принциповим жерцем мистецтва, висловилася з цього приводу жорстко і однозначно, без будь-яких виправдань з огляду на геніальність колеги: «Я не люблю плутати життя і мистецтво. Я багато разів чула, що Тарковський спалив корову. Думала – розмови, плітки. Але ось нещодавно показали по телебаченню фільм про Тарковського. І я побачила цей кадр, який не увійшов в «Рубльова»: палаючу, як каскадер корову, яка біжить. Тарковський для мене перестав існувати. Все. Більше мені нічого сказати». Так, здається, ніхто більше не говорив – ні до неї, ні після. Все сюсюкання і сюсюкання.
І в цьому теж є її заповіт, її персональна відповідь на вічне пушкінське питання про «геній і лиходійство».
ПРО ЖІНОЧИЙ КІНЕМАТОГРАФ
Не можна не згадати зайвий раз – геній кінематографа Кіра Муратова, власне кажучи, жінка. Що для режисерської професії рідкість (у зв'язку з чим останнім часом йдуть окремі суперечки і навіть звинувачення). За силою погляду, його зоркістю, вона була однією з найвидатніших.
Цікаво, однак, послухати, що сама Муратова говорила про «слабку стать» у режисурі: «Жінки-режисери для мене відкрилися на фестивалі у Кретеї – біля Парижа є таке місто-супутник. Не знаю, чи проходить він зараз, але у часи гострого захоплення фемінізмом був знаменитий фестиваль, в ньому брали участь тільки фільми режисерів-жінок. Мене туди запрошували кілька разів. Я спочатку дивувалася: яка дурниця, що означає "жіноча режисура", "чоловіча режисура"? Талант є або його немає. І з таким скептичним ставленням я поїхала у Кретей. І з подивом побачила, що жіноче кіно існує: жахливо цинічне, жорстоке кіно. Всі фільми дуже злобні, сухі, роздратовані. Це фільми озлоблених рабинь, які дорвалися і все сказали, плюнули в обличчя все, що всередині довго накопичувалося і загострилося до межі. Про жодних маленьких крихт або щось подібне. Я була здивована. Тому я визнаю існування тигрів, медуз, павуків і жіночого кінематографа».
Погодьтеся, в цих жорстких словах чуються відзвуки слів іншої одеситки (правда, якраз за народженням, а не проживанням) Анни Ахматової: «Я не поетеса, я поет!». Муратова теж була категоричним противником штучного виділення «сектора жіночого кіно».
НАБУТТЯ ПРОФЕСІЇ ТА ІМЕНІ
Її батько Юрій Коротков був комуністом-підпільником у бессарабському містечку Сороки, яке відійшло разом зі всією Молдовою у 1918 році Румунії, а у 1940-му було повернуто Радянським Союзом назад. У роки війни батько загинув. І Кіра якийсь час жила зі своєю мамою Наталею Коротковою-Скурту в братній Румунії.
Однак в умовах соцтабору стара імперська столиця тягнула до себе, і дівчина поїхала до Москви. Навчаючись на філфаці МДУ, пізніше вступила до ВДІКу. Але не на акторське відділення, що було б звичним для молодої симпатичної дівчини, а на режисерське. Вчителями її були Сергій Герасимов з Тамарою Макаровою: «Герасимов навчив мене багато чому. Працювати з актором, чути людську мову, любити і чути характери, їхні взаємовідносини. Навчив тому, що є психологічною драматургією: вмінню зловити інтонацію, повторити її і добитися від актора органіки. Він відразу пробудив у мені інтерес до цієї сторони кінематографа, а потім стали з'являтися інші».
У 1961 році Кіра Короткова стала режисером Одеської кіностудії і відтоді вже ніколи не змінювала місця роботи і проживання. Тут же вона стала дружиною українського режисера кримськотатарського походження Олександра Муратова. Отримане прізвище, яке незабаром стало брендом, також вже не змінювала. Відтепер і назавжди – Кіра Муратова!
СРСР: КОРОТКІ ЗУСТРІЧІ, ДОВГІ ЗАБОРОНИ
Перші роботи у них були спільні: короткометражка «Біля крутого Яру» (1961), великий фільм «Наш чесний хліб» (1964) зроблені, імовірніше, у руслі сільського, поетичного кіно (не дарма пізніше, у 1967 році Олександр Ігорович переїхав саме на кіностудію ім. Довженка до Києва). А ось власне Кіра і лише Кіра Муратова почалася з фільмів, які за назвою виглядають дилогією: «Короткі зустрічі» (1967), «Довгі проводи» (1971).
У першій стрічці режисер вибудовує дуже своєрідний любовний трикутник – не жаркий, задушливий, пристрасний, а... інтелігентний, легкий, духовний. У головних ролях Володимир Висоцький, Ніна Русланова (це її перша роль) і сама Муратова. Не знайшовши виконавиці, яка б підійшла на роль, режисер перевтілилася на Валентину Іванівну, дружину Максима, героя Висоцького. У «Довгих проводах» основне навантаження – на Зінаїду Шарко, яка чудово зіграла: у її героїні все начебто так просто і впізнавано: син, який підростає в розводі, старіння, яке наближається, бажання кохання, страх втратити сина... Усе це зроблено м'яко – контурно, але невловимо точно.
Втім, прокатна доля цих фільмів, зовні у ставленні до влади зовсім невинних, була непростою («Довгі проводи» – просто заборонені). І далі проблеми у Муратової тільки наростали. Робота над наступними двома фільмами (за назвою вони теж видаються дилогією – «Пізнаючи білий світ», 1979, «Серед сірих каменів», 1983) перетворилася на тортури, довге і безглузде бодання з цензурою. Хоча у картинах знову ж таки не було нічого «такого» – дослідження людських відносин та їхніх дивних особливостей. Але владу не влаштовувало, що у фільмах не заявлено, нехай навіть пунктирно, класовий підхід. Вже одне це виглядало крамолою. Звинувачення зверху були словесно оформлені такими важковловимими поняттями, як «буржуазний вплив» і «антигуманістична спрямованість».
Справа дійшла до того, що після правок «Серед сірих каменів» режисер замість свого імені проставила у титрах знущальний псевдонім Іван Сидоров.
ЗМІНА УЧАСТІ: ФІЛОСОФІЯ ПЕСИМІЗМУ ТА ОПТИМІЗМУ
Загалом до початку V З'їзду кінематографістів доби перебудови, який в Росії обпльовують і проклинають як «скулеж бездарностей и завистников», у Кіри Муратової, чудового, визнаного колегами майстра, було за душею тільки 4 фільми – покалічених, напівзаборонених і заборонених.
Свобода, яка прийшла, була благотворною для художника, який вважав за краще усі ці роки мовчати, але не робити те, чого він не хоче, ніяк не може. Перший її фільм нових часів мав назву, ніби співзвучну перебудові та гласності – «Зміна участі» (1987). Але це був лише своєрідний гумор непокірного режисера, який «гуляє сам по собі». Насправді – це екранізація оповідання Моема «Записка» про вбивство, ревнощі, корисливість.
Наступна робота доби перебудови - «Астенічний синдром» (1989) - була вже точно про нас. Але впізнавати себе в цих образах не дуже приємно. Складний фільм, по суті, маніфест вітчизняного песимізму, про нашу бездіяльність і безпорадність: найкраще ми вміємо впадати в сплячку і безсило матюкатися. В кінці сонний герой їде в темний тунель. Після такої безпросвітності хочеться на повітря. І знятий слідом «Чутливий міліціонер» (1992) про хлопця, який знайшов в капусті немовля і хоче його усиновити, дійсно світліший. Режисер побоялася потонути в мізантропії.
І далі, при всіх складнощах ринку, Кіра Муратова видає своє сильне авторське кіно, передбачуване у своїй непередбачуваності. Частенько у неї грають не актори, а типажі, тому що для Муратової головне - це природність. Саме вона відкрила Ренату Литвинову (в простенькому «Захопленні», 1994). Часто у неї грають артисти з тоді шоу-трупи, а нині Одеського театру «Маски» (їхній справжній бенефіс - в абсурдних «Чеховських мотивах», 2002). А у дивно логічно-сюжетному, як для Муратової, кримінальному «Настройщику» (2004) Делієва і Литвинову доповнюють Алла Демидова і Ніна Русланова... А в наступній картині «Два в одному» (2006) у Муратової грав Богдан Ступка – у несподіваній для нас, і здається, для нього самого, ролі божевільного жінколюба.

Дуже показовим був передостанній фільм «Мелодія для шарманки» (2009) – про сиріт, хлопчика та дівчинку. Зимова історія, дуже схожа на різдвяну, проте з поганим, трагічним фіналом. Тобто різдвяна історія навпаки! Ось вже де зовсім немає егоїзму та самозамилування, часом властивого авторському кіно. Ця історія зворушує всіх, навіть тих, чиє серце зачерствіло після інтернетівської прози з яскравою обложкою на кшталт «прасабачку» і «прасиротак».
Частенько сценарії Кірі Георгіївні і з Кірою Георгіївною писав Євген Голубенко. Ось і в останній роботі він був не тільки художником фільму, але й автором останньої сцени «Розіграша». «Вічне повернення» (2012) – філософська «гіпнотична воронка» про вічну повторюваність у природі. Світ – як вселенська шарманка зі своєю мелодією. Після прем'єри режисер оголосила, що ця остання картина. Тобто, по суті, свою смерть, свій відхід вона зіграла вже тоді. І це означає, заповіла нам своє вічне повернення.
Олег Кудрін
(Укрінформ)

«ЗАЛИШИТЬСЯ В НАШИХ СЕРЦЯХ»
Президент України Петро Порошенко висловив співчуття родині, друзям та шанувальникам творчості української режисера Кіри Муратової, яка померла 6 червня. Про це йдеться в повідомленні на сторінці Порошенка в Facebook. "Надзвичайно талановита режисерка, людина-епоха. Її погляду на цей світ аплодували найвибагливіші критики. Її талант відзначали на найпрестижніших кінофестивалях. Жити в один час з нею було великою честю", - написав Порошенко. "Світла пам'ять про Кіру Муратову залишиться в наших серцях…", - додав президент.
***
Народні депутати хвилиною мовчання вшанували пам’ять режисера Кіри Муратової, яка померла вчора в Одесі. Як передає кореспондент УНІАН, голова Верховної Ради Андрій Парубій закликав парламент вшанувати хвилиною мовчання пам’ять Муратової. Він зазначив, що померла видатний режисер Кіра Муратова, яка знімала фільми, на яких «виховувалося ціле покоління українців». Депутати вшанували хвилиною мовчання пам’ять митця.
www.unian.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 08.06.2018 > Тема "З потоку життя"