Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 14.05.2004 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#20 за 14.05.2004
ДЕ ЗАРАЗ ВИ, КАТИ МОГО НАРОДУ?!
Василь СКУРАТІВСЬКИЙ, головний редактор журналу «Берегиня».

 (Закінчення. Поч. у № 18 - 19).
 Раніше офіційна влада замовчувала - а дехто й досі заперечує - масовий голодомор в Україні. З цього приводу варто процитувати депешу, що нині стала доступною, начальника Харківського обласного відділу ДПУ Кацнельсона, якого важко звинуватити у підробці фактів. Ось що він пише: «...ми маємо значне посилення напливу в Харків бездомного, безпритульного і бідуючого селянства. Поруч з цим значно збільшилася кількість трупів померлих на вулицях... Переважно голодують колгоспники та члени їх сімей, серед них є багато хворих і опухлих від недоїдання... В деяких районах продуктом харчування є м’ясо здохлих тварин (свиней та коней), зафіксовані випадки вживання в їжу псів і котів. Поруч з цим також прогресує людоїдство і труповживання. Часті випадки, коли батьки від недоїдання вживають трупи померлих дітей. Також є факти, коли на ґрунті голоду члени сім’ї вбивають слабших, головним чином дітей, споживаючи їхнє м’ясо... Варто відзначити, що смертність набрала таких широких масштабів, що деякі сільради припинили реєструвати мерців».
 Від наведених фактів, яким не можна не вірити, кров холоне в жилах. Як засвідчують автори документального фільму «Жнива розпачу», весною і літом 1933 р. щодня помирало 25 тис. душ, 1 000 осіб за годину, 17 людей щохвилини. Водночас Косіор і Постишев розсилали документи під промовистою назвою «Довідка про надуманий голод з метою боротьби проти хлібозаготівель». Ось як повідомляв кремлівського вождя горезвісний Косіор: «У нас є окремі випадки і навіть окремі села, які голодують. Але це наслідок місцевого головотяпства, перегинів, зосібна стосовно колгоспів. Будь-які розмови про «голод» в Україні треба категорично відкидати».
 А тим часом масово гинули люди, однак америки й росії мовчали. І все ж деякі іноземні посли повідомляли свої уряди про це страхітливе явище. Ось що писав італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго своєму послу в Москві (цитую за книгою
Б. Ткаченка «Під чорним тавром»): «Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то ж і про українську проблему, бо Україна стане де факто територією з переважно російським населенням».
 Консул вважав: «Цей голод штучний і спеціально створений для того, аби «провчити селян»». Цікавим є й такий фрагмент з листа: «Голод і далі шаленіє й нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатися байдужим до такого лиха і як міжнародна преса так охоче й нагально закликає до міжнародного осуду Німеччини за так зване «жорстоке переслідування євреїв», може спокійно спостерігати масове вбивство, яке організував радянський уряд і в якому євреї відіграють важливу, хоч і не провідну ролю».
 З таким висновком важко не погодитися. Жодна з країн не виявила сміливості й наполегливості, щоб зорганізувати бодай міжнародний трибунал кремлівським сатанистам, які свідомо спланували й бездоганно здійснили геноцид супроти українців. Могла б та ж Німеччина відмовитись від дешевого хліба, яким заполонили їх країну совєти з українських чорноземів, де мученицькою смертю помирали мільйони людей. Могла б, але ж на один копил природа пошила садистську взувачку як Сталіну, так і Гітлеру, хіба що з однією відмінністю - перший нищив свій народ, а другий лише завойовані...
 Залишається підсумувати: скільки ж людських життів забрав голодомор 30-х років? Дотепер одностайної думки нема. Називають різні цифри: 3 - 4 млн., більшість дослідників схильні вважати, що померло близько 8 млн., а дехто переконаний, що померло понад 10 млн. людей.
 Я ж зважусь назвати - понад 20 млн. І ось чому. Лише так званих куркулів виселено за межі України до 2 млн., які здебільшого не повернулися в Україну. А вони ж були дітородними. В етнічній Україні під час голоду найбільше загинуло дітей - майбутніх репродукаторів нації. Відтак обірвався потужний ланцюжок кількох поколінь, кот-рі б поповнили народонаселення; відомо ж, що в ті роки сім’ї були багатодітними. Ось і підрахуйте, яку кількість своїх громадян недорахувалася в наступні роки Україна.
 А якщо до цього додати страшні репресії проти інтелігенції - науковців, учителів, священиків, письменників. При цьому вар-то процитувати репліку Сталіна, яку він кинув секретарю ЦК КП(б) України і Харківського обкому та міськкому Р. Терехову: «Нам казали, що ви, товаришу Терехов, добрий оратор. Виявляється, що ви добрий розповідач - вигадали таку казку про голод, думаєте нас залякати, але - не вийде! Чи не краще вам залишити пости секретаря обкому і ЦК КП(б)У і піти працювати до спілки письменників - будете казки писати, а дурні будуть читати».
 Відтоді почалися репресії і на національну інтелігенцію, передусім на письменників, які, на думку вождя, писали «казки для дурнів». Майже всіх повпредів красного письменства було репресовано, залишили в живих, але з переламаними хребтами, лише кількох осіб, про яких ви добре знаєте. Це також безпосередньо пов’язано з геноцидом. Тому мав рацію Ленін, коли застерігав: «Надвелика помилка думати, що НЕП поклав кінець терору. Ми ще повернемось до терору і терору економічного».
 І таки повернулися.

Де зараз ви, КАТИ МОГО НАРОДУ?

 Третій за совєтів голодомор зорганізували більшовики у 1947 р. Якщо про перші два, зокрема про голодомор 30-х років, вже з’явилося чимало публікацій, то про повоєнний маємо найменше відомостей. Між тим він також забрав кілька мільйонів людських життів, навіть, як стверджують деякі дослідники, траплялися поодинокі випадки людоїдства. У моєму родовідному селі в кількох родинах опухали діти. Але нас, поліщуків, рятував ліс.
 Ми крадькома ходили на колгоспний лан, щоб накопати трухлявої картоплі, яку змішували з потертим липовим листям та товченими жолудями. Такі пиріжки, які в нас називали «пердунами», були смачнішими від будь-яких делікатесів, але скільки мук доводилося через них переносити, бо вони так скріплювали шлунок, що матерям доводилося, вибачте за натуралізм, силоміць вивільняти пряму кишку від запеклого калу.
 Збирали ми і колоски на вже звільнених від збіжжя полях. Але й це заборонялося робити, адже ще не була скасована горезвісна постанова, підписана Сталіним у серпні 1932 р., яку в народі називали «законом про п’ять колосків»: за жменю зерна чи пучок колосків, зірваних або зібраних на лану, давали десять років концтаборів, а то й розстрілювали. У сусідньому селі двом багатодітним жіночкам за невеличкі пучки молочно-воскової стиглості колосків дали по п’ять років, а дітей забрали в патронат.
 Пригадую такий випадок. Я із сусідським однолітком, коли переорювали стерню з-під жита, пішли збирати вже почорнілі від дощів одинокі колосочки. Назбирали ми десь по дванадцять чи п’ятнадцять штук, коли це на краю лану замаячив верхи на коні лановий, якого поза очі називали «Коровою». Цього нелюда сільчани особливо боялися: у 30-х роках він був одним з найактивніших членів «червоної бригади», довірливим сексотом у репресивних органів, що «здав» до десятка своїх сільчан у руки ДПУ-НКВС.
 Побачивши його, ми кинулися втікати до узлісся. Я таки встиг забігти у лісок, а Миколку він наздогнав і почав періщити пугою з густо нав’язаними булавками. Бідолаха тиждень пролежав з кров’яними пухирями у ліжку; у нього й дотепер залишилися на тілі «автографи» від «Корови».
 Надвечір лановий зайшов і до нашої хати. Ледве переступивши поріг, голосно виматюкав батька. Переляканий тато попервах сказав: мовляв, стерню ж орали, то що такого вчинив син? «А ти ж знаєш закон про п’ять колосків? - не вгамовувався «Корова». - Ніхто не має права розкрадати колгоспне добро...» - «Та знаю, - притишено пробурмотів батько. - Воно б все одно згнило, але коли так, то я покараю його», - і він, давши мені кілька зашийників, змусив у сутінках віднести напівпорожню торбинку до вже переораного поля.
 Тоді я вельми розізлився на батька. Нині ж, вивчивши документи, цілковито розумію його: якби «Корова» оприлюднив мій «злочин», татові довелося б пасти ведмедів у далекому Сибіру...
 І все ж нам, поліщукам, про що я вже згадував, завдяки географічно-кліматичним умовам, як і у 30-х роках, ще поталанило вижити. Окрім того, наші сільчани, аби не вмерти з голоду, купно виїздили на західноукраїнські терени, де ще не встиг пройти «більшовицький смерч». В обмін на зерно та борошно краяни везли мистецькі та рукодільні релікти - ікони, рушники, вишиті блузи, домоткані сорочки, намиста тощо.
 За свідченням сільчан, «західняки» чи «бандерівці» (так називали мешканців частково Рівненської, Волинської, Тернопільської і Львівської областей) люб’язно приймали своїх братів і сестер: залишали на ночівку, годували й вигідно робили взаємообмін. Але цих нещасних селян, коли вони повертались додому з клумаками збіжжя, знову грабували як репресивні органи, так і розбишаки.
 Одначе 1947 рік став трагічним і для «західняків». Бандерівський рух, що протистояв як фашистам, так і совєтам, став причиною масових репресій: каральні органи (а це і є продовженням голодомору 1947 року) репресували й виселяли не тільки окремі родини, а й цілі села до Сибіру, арештовували й розстрілювали причетних до нього людей української національності. Жуков і Берія розробили спеціальну програму, згідно з якою всіх українців у повоєнні роки мали депортувати з етнічних земель, а на наших теренах «оселити обітований народ». На превелике щастя, щоб здійснити цю ганебну акцію, не знайшлося технічних можливостей; зрештою, як дехто засвідчує, буцімто Сталін не підписав запропоновану постанову, сказавши, начебто не має до українців особливої претензії. Я не маю достатніх доказів, як мислив «вождь народів», але те, що україноненависники виношували ідею депортувати нашу націю, - факт незаперечний.
 Сукупність трьох голодоморів, репресії і депортація українців - конкретне свідчення того, що іноетнічники використали всі можливі засоби, щоби знищити наш народ. Це була цілеспрямована, структурно продумана і ретельно проведена акція. Але і на цей раз українофобам не вдалося довести до кінця свої плани. Нація поступово у надмірно тяжких умовах, але таки відновлювала свої потенції, продовжуючи справу попередників.
 2002 рік позначений трьома сумними ювілеями: виповнилося 80 років першому голодомору, 70 - другому і 55 - третьому. Якийсь дивний і загадковий збіг обставин. Складається враження, що «командири великого голодомору» непогано засвоїли математичну циклічність репресій проти українців.
 Так хто ж вони - основні організатори штучного голоду в Україні? Більшість дослідників схильні вважати відповідальним за все Сталіна, забуваючи, що Ленін першим започаткував репресивні органи, табори, каральні загони, так звані трійки, яким дозволялося без суду і слідства арештовувати й розстрілювати. Це ж його вчення взяв Сталін зі своєю клікою - «Ми ще повернемося до терору...».
 Два останні голодомори вдало провели Каганович з Молотовим, скориставшись параноїдальністю Сталіна. Це ж вони понасаджували своїх однородців на вищі керівні посади: Косіора, Постишева, Якіра та інших садистів, а на трон репресивних органів коронували одного з найжахливіших катів - Балицького, вихованого такими одіозними людиноненависниками, як Дзержинський, Єжов і Ягода. Це за його панування стала повсякденною нормою геометрична прогресія: кожен арештований має закласти десятьох «співучасників». На кожне село й район начисляли кількість «ворогів народу», яка зазвичай удвічі, а то й утричі перевиконувалась. Неймовірні тортури не кожен міг перенести, тому лжесвідчили син на батька (згадаймо історію з Павликом Морозовим), батько на сина, сусід на сусіда...
 Уже не є таємницею, що керував усім цим процесом патологічний іуда Каганович. Після загадкової смерті Алілуєвої (1932 р. - чи не випадкова дата) він зі своєю тічкою шакалів підсунули Сталінові сестру Лазаря Розу, щоб керувати параноїком. Відтак Україна стає об’єктом геноциду. З цього часу Лазар Мойсейович стає улюбленцем Сталіна.
 Трохи інший аспект пов’язаний з Молотовим (Скрябіним). Цей хитрий, брутальний і жорстокий деспот, на совісті якого також мільйони винищених  українців, одружився з сіоністкою Перлою Карп (псевдо - Жемчужина). Власне, вона й решетувала людомором в Україні. Аби не бути голослівним, процитую (за книжкою А. Куліша «Геноцид. Голодомор 1932-33. Причини, жертви, злочинці») висловлювання Сталіна на пленумі ЦК КПРС від 16 жовтня 1952 р.: «А що варта пропозиція передати Крим євреям?.. У нас є єврейська автономія. Хіба цього не достатньо?.. Молотову не варто бути адвокатом незаконних єврейських претензій на наш Радянський Крим...
Т. Молотов так сильно поважає свою дружину, що ми не встигаємо прийняти рішення Політбюро з того чи того важливого питання, як це швидко стає відомим
т. Жемчужиній. Виходить, будь-то якась загадкова нитка з’єднує Політбюро з дружиною Молотова Жемчужиною та її друзями. А її оточують друзі, яким не можна довіряти...».
 Чим закінчилася загадкова смерть Сталіна - історичні реалії вже частково відомі. Я міг би навести чимало інших і не менш шокуючих фактів, але й ці засвідчують, що винищення української нації було заздалегідь продумане і бездоганно виконане. Хто за цим стояв - здогадатися неважко. Але до кінця наш народ їм не вдалося знищити. Тому мав рацію Великий Українець Василь Симоненко, коли писав:
 Де зараз ви, кати мого народу?
 Де велич ваша, сила ваша де?
 На ясні зорі і на тихі води
 Вже чорна ваша злоба не впаде.
 І далі:
 Ви, байстрюки катів осатанілих,
 Не забувайте, виродки, ніде:
 Народ мій є! В його гарячих жилах
 Козацька кров пульсує і гуде!
 Але пророчі слова, на жаль, і досі залишаються гласом волаючого в пустелі. Жоден з катів, які дожили до нашого часу і користуються всіма пільгами, не зазнав заслуженого покарання.
 Яке ж завдання ставили перед собою організатори мору? Цілком зрозуміло - щоб винищити одну з найчисельніших і етнічно наймобільніших націй, яка проживала (і живе!) на вигідному географічному, а відтак і геополітичному, терені з багатими чорноземами, природними копалинами та помірним кліматом у центрі Європи. Цього прагнули практично всі зайди упродовж багатьох століть. Таку ж мету поставили перед собою і вожді голодоморів, щоб заселити цей райський куточок іноетнічниками (достатньо згадати, як дорікав Сталін своєму поплічникові Молотову, дружина якого намагалася заселити євреями Крим).
 Щоб здійснити такий план, потрібно було вирішити два питання: знищити, по-перше, селянство як репродукатора нації і, по-друге, етнічну інтелігенцію - еліту народу, залишивши лише кастрованих рабів, які копирсалися б в землі. Наведіть мені бодай один приклад, щоб іноетнічник працював орачем, сіячем, гноєвозом, дояркою чи пастухом. Цю тяжконевдячну працю виконували лише аборигени. Організатори
голодокосту обіймали високі керівні посади і управляли репресивними органами.
У цьому й полягає вся таємниця, чому саме в Україні були проведені ці страхітливі етноциди.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 14.05.2004 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2002

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков