Версiя для друку Обговорити в форумi

Вчора Президент Порошенко подав до парламенту своє звернення до Вселенського патріарха з проханням надати самоврядність Українській православній церкві. Законопроект №8284 постанови ВР про підтримку звернення Президента було внесено до порядку денного і підтримано 268 голосами депутатів. Прогнозовано голосували проти колишні регіонали - Опозиційний блок та група «Відродження». При тому, голова фракції регіональних опозиціонерів пан Бойко розцінив внесення звернення Президента до парламенту як старт нової президентської кампанії. З огляду на помпу, з якою відбувалося дійство в сесійній залі ВР, коли в певні моменти мимоволі виникало відчуття, що питання надання автокефалії вирішується саме тут і зараз, така думка старого регіонального вовка не позбавлена певного сенсу.
Ще хтось, більш цинічний та зіпсований, міг би припустити, що на цей крок Президент пішов, аби хоч якось затушувати ефект від оприлюдненого напередодні депутатом-утікачем Олександром Онищенком скандального аудіозапису, де у явно корупційному контексті слухач чує голос дивовижним чином схожий на його, П.О. Порошенка, голос. Тож чи справді аж таким важливим саме зараз є змагання за надання Українській православній церкві права автокефалії? Віра і релігійність, справи Божі і людські – все так непросто…
Будучи людиною віруючою, автор цих рядків сповнений переконанням, що істинна віра має панувати в душі, виявлятися у наших повсякденних вчинках, а не зводитися лише до цілування мальованих образів, афектованого повзання на колінах чи примітивного лобохрестіння. Віра незміримо вища всього того. На жаль, більшість з нас, як правило, неусвідомлено, схильні підмінювати її релігійністю, зводити свої стосунки з Богом до якихось чисто ритуальних проявів, замішаних на усталених традиціях. Звідси поверховість, нещирість, що проростає з духовних лінощів, з інфантилізму одних і суєтного бажання приватизувати Бога, поставити його на службу собі інших – тих, хто наполягає на своєму праві посередництва між Ним та людиною.
Чи ж дивно, що саме амбіції цих посередників, їх бажання монополізувати своє становище приводило упродовж віків до кривавих міжконфесійних протистоянь, до повномасштабних релігійних війн? Здавалося б, ясно означено в Писанні: Богу Богове, а кесарю кесареве. Сумно, але ж і сьогодні мало хто дотримується тої настанови.
Ще сумніше, що не дотримуються її згадані тут посередники, вплутуючи в спілкування людини з Богом справи суто мирські, а часто й густо замішані на завищених і, як правило, далеких від моральності амбіціях тих чи інших «кесарів». Замість того, щоб, спираючись на Божі заповіді, поскромнювати захланність сильних світу цього, щоденно нагадувати їм про великий гріх облуди, надмірної жадоби, сріблолюбства, злодійства і вбивства, замість навертати їхні помисли в бік самовідданого, принаймні, чесного служіння народу, пастирями якого вони так настійно домагалися бути, багато з тих, хто рядиться в ряси служок Божих, натомість підігрують їм. То сумне і гидке видовище. Але справді небезпечним воно стає, коли ті, хто пнуться говорити від імені Бога на землі, починають запопадливо відбілювати брудні справи мирських владик, вдаються до апологетики їх нездорових амбіцій.
Московський патріархат, продовжуючи традиції партійних попів часів есересеру, схоже, не має тут рівних. Саме тому сьогодні, в часі війни, розв’язаної проти України кремлівським режимом, діяльність УПЦ МП – найбільшої, найчисленнішої церкви на її теренах, викликає цілком обгрунтоване занепокоєння. І підстав для нього задосить.
Не секрет, що попри формальну незалежність від РПЦ, ставлення ієрархів УПЦ МП до різних подій українського політичного життя упродовж всіх років Незалежності дивним чином збігалися з баченнями Московії. І справа ж не лише у якомусь відстороненому світоглядному ставленні. Ми ж не забули ще молебні та хресні ходи на підтримку угодного Московії кандидата в Президенти за Помаранчевих часів? Ще пам’ятаємо, яка церква приймала так звані Дари Волхвів за місяць до появи зелених чоловічків в Криму? Пам’ятаємо, хто в тій делегації числився відповідальним за безпеку тих «дарів»? За даними СБ України, саме він, Ігор Гіркін, під прикриттям РПЦ, спираючись на мережу УПЦ МП на півострові, по суті, займався підготовкою до вторгнення. Власне, його вояжі в складі православних делегацій не обмежувалися одним лише Кримом. Як виявилось, пан Гіркін був практично постійним членом таких делегацій в Україні. Є підтвердження, що він планомірно відвідував так само Південні і Східні єпархії УПЦ МП. Фактично, це була розвідувальна місія, що готувала грунт для реалізації плану «Новоросія».
Це не означає, звісно, що всі священники УПЦ МП, з якими контактували ті делегації, були колаборантами. Це означає лише, що патріарх Московії, без чийого благословіння склад подібних делегацій не затверджується, не міг не знати, люди якого відомства діють під прикриттям церкви. Це означає, що знаючи про те, він використав свій вплив на УПЦ МП зовсім не задля збільшення слави Божої. З іншого боку, ця ситуація наводить на думку про те, що певне крило УПЦ МП свідомо чи не свідомо сприяло діям сусідньої держави з дезінтеграції України. Так, згідно розслідування, проведеного журналістами ТСН ще в 2014 році, існувала ціла мережа служителів УПЦ МП, серед яких були не одні лише священики, протоієреї, диякони, але й особи зі значно вищих щаблів церковної ієрархії, які так чи інакше допомагали московським диверсантам на Сході. За даними, отриманими тоді тележурналістами, священики Краматорська, Слов’янська налаштовували своїх прихожан проти українців, а священик зі Славкурорту, такий собі отець Віталій, прямо закликав брати до рук зброю і захищати від них Московію. Власне, мова йде не про одні лише заклики. Відомі випадки реального використання культових споруд, церков, православних готелів і навіть Святогорської лаври в якості баз для диверсійних груп.
Безперечно, навіть в разі незгоди священики нічого не могли протиставити збройним людям, але ж сам вже той факт, що московські диверсанти шукали прихисток саме в культових спорудах УПЦ МП, є аж надто красномовним. Хіба ні? Навіть абстрагувавшись від тих вкрай шокуючих випадків, хіба не пригадають вірні УПЦ МП мимохітні, мовби й ненароком зронені їх «батюшкою» слова про «братовбивство» на Сході, спричинене «майданівською веремією», чи щось в тому ж дусі? А що вже казати про випадки, подібні тому, коли священнослужителя Київської лаври, який їде в орендованому тою ж лаврою окремому вагоні до Москви, митники ловлять на кордоні з незадекларованими 65 тисячами доларів США. Доводь потім обивателям, що УПЦ МП не докладає зібрані в Україні копійки «на храм» для підтримки церкви держави-агресора! Може мій читач уявити, щоб з чимось подібним їхав сьогодні до Білокам'яної мнішок якоїсь УГКЦ, чи попик УПЦ КП? Отож...
Воно, звісно, можна апелювати до того, що на шляху повернення до цивілізаційних цінностей, на шляху осмислення себе у світі, який пішов далеко вперед, в той час, як ми брьохалися в болоті тоталітаризму, корупції, зневіри, ведені по колу облудними мойсеями, українці мають поступово відходити від пустопорожньої релігійності, замішаної на милих серцю традиціях, і прихилятися натомість до Бога, який не потребує посередників. За таких умов боротьба за єдину помісну церкву, за автокефалію вже не сприймається чимось аж надто критичним для безпеки держави. Але ж то не надто швидкий процес.
Саме тому, з огляду на загрози, перед якими стоїть сьогодні Україна, попри всі можливі трактування і пояснення причин її появи, ініціатива Президента щодо об’єднання українських церков в єдиній помісній автокефальній церкві Київського патріархату є вельми актуальною, важливою, державницькою за своєю суттю. Сподіваймось, що Вселенський патріарх, перейнявшись прагненням великого числа українських вірян мати свою єдину, незалежну, самоврядну церкву, таки вволить їх бажання.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2018 > Тема "Резонанс"