Версiя для друку Обговорити в форумi

Цього тижня в Києві, в Театрі на Подолі, відбулося нагородження фіналістів дитячого літературного конкурсу "Ми - діти твої, Україно!". Започаткований у 1998 році з легкої руки редактора відділу літератури тижневика «Кримська світлиця», кримського українського поета Данила Кононенка, чиє ім’я носить нині, цей конкурс упродовж 13 років не лише сприяв пошуку серед юних кримчан літературних дарувань,  їх першим крокам в світі красного письменства, але й утверджував тим самим Україну в Криму. Адже, на відміну від безликої, по-суті, все тої ж совково-холопської мовної політики, від якої Україна не зважується відступитися і досьогодні, світлично-кононенківський літературний конкурс був виключно українськомовним. Чи просто було з тим в змосковленому Криму?
В чомусь просто,  адже  від самого свого початку він будувався виключно на зацікавленості, найперше, самих діток в проявленні своїх талантів. А ще на інтересі вчителів української мови, для яких світличний літературний конкурс був справжньою знахідкою – таким собі чарівним небосхилом, на якому так яскраво сяяли результати їх професійної діяльності. А ще - на інтересі батьків. І то не обов’язково були лише етнічні українці. Це сьогодні модно заявляти про суцільну кримсько-хохляцьку зраду. Але ми пам’ятаємо часи, коли черга до Української гімназії в Сімферополі була такою, що батькам, аби  вписати своє дитятко саме до неї, доводилось робити те ще на етапі влаштування його до дитсадочка.
З чим було непросто, що вражало до глибини душі, а часом било під дих, то майже цілковита байдужість до українськомовного літературного конкурсу з боку української ж держави. На жаль, упродовж усіх десяти років його кримської іпостасі, велемудрим чиновникам держави Україна не було діла до нього. Вони його, схоже, просто не помічали. Як не помічають і сьогодні, коли звільнена  "високодумними" нездарами високих київських кабінетів – всіма тими щекунами-кириленками-нищуками – за відмову, кинувши свого кримського читача, перебиратися до Києва, кримська редакція «Кримської світлиці» не лише відродила кримський кононенківський конкурс, перебуваючи фактично в окупації, але й вивела його на всеукраїнський рівень.  Що то – звичайна дегенеративна недоумкуватість нашої псевдоеліти, чи таки щось значно гірше?  Такі думки мимоволі обсідають голову, коли на фоні все глухіших лозунгів типу «крим-таки-наша», нам все частіше і настійливіше підкидають з приватизованих реальними бенефіціарами української влади телеекранів тези про… недоцільність  змагання за окуповані території. Мовляв, не було й немає там нічого українського. Найогидніше, коли провідниками тих відверто кремлівських посилів виступають ті, хто пнеться до сонму моральних авторитетів нації. З легкістю розпатякуючи сьогодні  про доцільність відмови від тотально «скацапленого», «неколонізованого» Криму, від Донбасу – де були вони тоді, коли Іван Низовий застоював рідне слово на Луганщині, коли кримські активісти виборювали Українську гімназію в Сімферополі, їздили по Криму, переконуючи  директорів шкіл відкривати українські класи, коли Данило Кононенко через створене ним «Джерельце», через започаткований ним дитячий літературний конкурс долучав до життєдайної вологи українського слова молоде пагіння нового Криму? Чи часто приїздили до Криму не на золоті його пляжі, а з творчими доробками, з презентаціями своїх книжок, з виставами для кримської публіки? Яким чином докладалися до утвердження України на Донбасі, в Криму? А відтак, намовляючи тих, хто довіряє їм, відмовитися від своєї землі, від братів, залишених на поталу ворогу, хіба не вчиняють гріха? Хіба вже забуто: «Аще спокусить хто одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, і його потопити в морській глибині…» (Матв.18.6)?
Насправді, тенденція та є надзвичайно небезпечною, оскільки підводить певне «ідеологічне» підгрунтя під відверто дезінтеграційні вектори. Замість об’єднання Краю через інтенсивний розвиток науки, впровадження нових технологій, через динамічне відродження економіки, через утвердження і плекання основи-основ будь-якої держави – мови титульної нації, нинішня привладна мафія устами своїх апологетів приживлює нам, натомість, формулу, за якою завтра можна легко виправдати здачу тої ж Одещини, Січеславщини, Харківщини…
На жаль, ставлення сьогоднішньої влади до дитячого літературного конкурсу «Ми - діти твої, Україно!» імені Данила Кононенка – конкурсу, який і до сьогодні є місточком, що єднає Україну з Кримом, лише підтверджує сказане. За три роки його організатори не отримали від неї не те що якоїсь копійки для формування призового фонду, щорічного видання збірки творів переможців, ба! - навіть простого визнання своїх зусиль. На думку автора, то є безсумнівним свідченням тяжкої недуги нашої влади. Відтак, не варто й дивуватися, що метастази її підкосили і кримсько-київську діаспору. Так, за всі три роки проведення конкурсу жодна з кримських за назвою організацій, що облаштувались на материку, не запропонувала руку допомоги, ба! – навіть не зацікавилась непересічною подією. І це при тому, що й самі потерпають від тавра нерезидентів, болісно ностальгують за милим своїм Кримом. Здавалося, мали б триматися купи. Натомість, час від часу з їх середовища то лунають дивні звинувачення ледь не в колаборації - через те лишень, що хтось і досі підтримує у Криму життєдіяльність Музею української вишивки Героя України Віри Роїк, а то висловлюється подив, чого це ми там досі не заарештовані. Щиро здивованим пояснюю: ще не заарештований, певно, тому, що всупереч наказу генерального директора НГЖВ пана Щекуна не став провокувати московські спецслужби, пересилаючи через їх стіл, себто, засобами Роспошти, свої, хай і невинні, кореспонденції до незареєстрованої київської газетки, яку він видає під «позиченою» в КС назвою. Але то емоції.  Біда в тому, що хибні уявлення, ниці підозри, клятий розбрат знову й знову підігрують ворогам. Схоже на те, що життя не вчить нас нічому. І то так сумно, дрібненькі мої паненята…
Але повернімось до теми. Цьогорічна, вже третя церемонія нагородження переможців світличного кононенківського літературного конкурсу відбулася, як і попередні дві, в Театрі на Подолі, приміщення якого щоразу люб'язно надає його директор пан Віталій Малахов.
Що надзвичайно радує, то це щораз вищий рівень творчих робіт конкурсантів, їх тонке сприйняття реалій, їх не по-дитячому глибоке розуміння того, що відбувається в Україні і з Україною.
Дуже приємним було те, що цьогоріч конкурс вшанували своєю увагою народні депутати України п.п. Рефат Чубаров та Леонід Ємець.Затамувавши подих, слухали фіналісти конкурсу, їх батьки, гості події народного депутата України, голови Меджлісу, президента Світового конгресу к’иримлар Рефата Чубарова. Його теплі слова на адресу організаторів та учасників конкурсу, його впевненість в тому, що їх зусилля є важливими в справі відновлення справедливості щодо Криму, були так само тепло сприйняті аудиторією. Справжнім сюрпризом для діток стало те, що окрім вдячності за їх внесок в єднання Криму і України, пан Чубаров передав оганізаторам конкурсу ще й колекцію монет, присвячених Криму, які стали поцінною частиною отриманих ними призів.
Не менш проникливим і переконливим було також звернення до переможців конкурсу пана Ємця.
То, може,  не все вже так і безнадійно? Може ж українська держава, замість пустопорожніх, не підкріплених реальними справами заяв про те, що Крим, мовляв – це Україна, замість затягування з відновленням справедливості стосовно автохтонного народу Криму, замість ганебного вкидання в суспільство думок про доцільність позбуття зрусифікованих Криму та Донбасу, які з її благословення, озвучують все нові й нові шклярі, замість підленького ігнорування, а то й відвертого шельмування тих, хто, безвідносно до їх етнічної приналежності, продовжують залишатися в Криму українцями, вже одним своїм перебуванням на півострові тримають його в українському просторі – може ж вона, натомість, таки визнає, що одними лише плачами по тих, кого замордовано, кинуто за грати, одними лишень сподіваннями на всемогутнього дядька Трампа та прокльонами в бік ВВП, Крим в Україну не повернути, що те потребує копіткої, добре продуманої, системної роботи найперше з її боку?

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 13.04.2018 > Тема "Душі криниця"