Версiя для друку Обговорити в форумi

Данило КОНОНЕНКО
ЙОГО ДУША – МОВ ТРОНКА У СТЕПАХ…

Коли цвітіння настає пора,
Коли весна
 смичком струмка заграє,
Тоді ми
 з днем народження вітаєм
Славетного Олеся Гончара!
Олесь Гончар –
 сумління України,
Любов пречиста.
Пісня і зоря.
По духу вірний правнук
 Кобзаря,
Великий син
 великої родини.
Він наш увесь.
Він — твій митець і мій.
Улюбленець вкраїнського
 народу.
Він – втілення думок його
 і мрій,
Палкий поборник правди
 і свободи.
Він порохом важких доріг
 пропах,
Він – із тривог і болю.
Весь – неспокій!
Його душа – мов тронка
 у степах,
Його душа –
Собор надій високих!
Ущух Циклон.
Та вогник – пломенить!
І бригантина в мандри
 вирушає,
До Берега Любові завертає,
Де майстер і тривожиться,
 й не спить!
Бо вже ж цвітіння
 настає пора.
Бо вже весна на кобзі сонця
 грає…
Вся Україна славить і вітає
Свого Співця –
 Олеся Гончара!
Квітень 1993 р. (вірш написано до 75-річчя О. Гончара)

На ілюстраціях: початок присвяченого Олесю Гончару вірша, написаний рукою Д. Кононенка; книга з автографом дружини О. Гончара Валентини Данилівни, з якою Д. Кононенко за життя підтримував теплі і дружні стосунки. І це не випадково – адже саме Олесь Гончар у грудні 1992 року тепло і дружньо привітав редакцію «Кримської світлиці» з виходом першого номера української газети в Криму і сприяв потім, як міг, її становленню…

У КИЄВІ ПРОЙШЛИ УРОЧИСТОСТІ ЗАХОДИ З НАГОДИ 100-РІЧЧЯ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

3 квітня розпочалися урочистості з нагоди 100-річчя від дня народження письменника, громадського діяча, першого Лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, Голови Спілки письменників України, академіка НАН України, Героя України Олеся Гончара.
В  Інституті філології  Київського національного університету  імені Тараса Шевченка відбулась церемонія відкриття  Музею-кімнати імені Олеся Гончара. У заході взяли участь міністр культури України Євген Нищук, ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Леонід Губерський і директор Інституту філології Григорій Семенюк.
«Свого часу Міністерство культури підтримало ініціативу родини Гончарів створити в Києві музейну кімнату Олеся Терентійовича та провести на державному рівні відзначення 100-річчя цієї видатної особистості. Зусилля не були марними і сьогодні ми відкриваємо унікальний Музей-форум», - сказав Євген Нищук.
«Відкриття музею-кімнати Олеся Гончара – це не тільки велика урочиста подія, але й занурення в ту атмосферу, в якій жив і творив один із класиків української літератури. У майбутньому цей Музей-кімната  стане майданчиком для проведення конференцій, зустрічей, презентацій і диспутів. І це є чудовою ініціативою родини Гончарів», - підкреслив Міністр.
Першими відвідувачами Музею-кімнати стали дружина письменника Валентина Гончар, онука Гончара,  письменники, громадські і культурні діячі.
Заходи продовжились спецпогашенням художнього поштового конверту з оригінальною маркою, який Укрпошта 28 березня ввела в обіг на честь святкування 100-річчя Олеся Гончара. Також відбулося урочисте засідання та врученням Державної літературної премії ім. Олеся Гончара
У музичній програмі - виступ гурту "Шпилясті кобзарі", дуету «Сестри Адріана та Мідея Наруцькі» та інші.
https://www.kmu.gov.ua

***
Слід зазначити, що відкриттю Музею-форуму та проведенню інших заходів зі вшанування видатного письменника передував опублікований ще минулої осені ВІДКРИТИЙ ЛИСТ РОДИНИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА щодо святкування його 100-літнього ювілею. Пропонуємо цей лист увазі читачів:
Копії:
Президентові України Порошенку П. П., Прем’єр-міністру Гройсману В. Б., міністру культури Нищуку Є. М., віце-прем’єр міністру Кириленку В. А., міністру освіти Гриневич Л. М., меру Києва Кличку В. В., Парубію А. В., Комісаренку С. В., Академії наук України, СПУ, засобам мас-медіа (“Українська Правда”, “Літературна Україна”, “День”, “Слово Просвіти”, засоби мас-медіа української світової діаспори), можливим меценатам і спонсорам, громадським організаціям, небайдужим людям
Наближається 100-ліття Олеся Гончара, класика української літератури, академіка, посмертно Героя України, громадського діяча — 3 квітня 2018 року. Україна перебуває у стані війни, тож замість проведення пишних заходів: вечорів, концертів, одноразових показових акцій для “освоєння” бюджетних коштів — вважаємо доцільним відзначити цю дату у новому форматі. Я, Валентина Данилівна Гончар, дружина письменника, — як благодійний внесок з нагоди 100-ліття Олеся Гончара 2018 року передаю для майбутнього музею-форуму письменника його кабінет, архіви, бібліотеку, картини і особисті речі.
Музей планується у форматі “живого” музею-форуму, де про- ходитимуть конференції, творчі зустрічі, презентації. Інститут філології КНУ ім. Шевченка (Семенюк Г. Ф.), колектив ІФ, ректор КНУ і вчена рада університету підтримали і уможливили цю ідею, виділивши приміщення для створення музею-форуму Олеся Гончара з окремим виходом на бульвар Шевченка, в музейному серці столиці.
Міністерство культури України є куратором цього проекту. Наголошуємо, що створення музею-форуму при Інституті філології КНУ ім. Шевченка і повне академічне видання творів — це єдино правильне пошанування пам’яті письменника, а не інші пишні короткочасні заходи, недоречні в часи війни. Родина Олеся Гончара і я особисто продовжуємо шукати кошти на цей проект (оскільки у фінансуванні з боку держави нам було відмовлено), на каталогізацію експонатів, архівів і бібліотеки, які я передаю заради створення музею.
У бібліотеках світу є такі “живі” музеї, мені довелося побувати в одному — Генрі Менкена, в Балтиморі, США. На власні очі я бачила потік відвідувачів, які, прийшовши по книжку, відкривали для себе через кабінет-музей ще й іншу добу, її контраверсійність, внутрішній світ процесу творчості свого великого земляка. Тому у створюваному нами музеї-форумі Олеся Гончара при КНУ ім. Т. Шевченка крізь “ауру” письменника було б доречно і студентам, і відвідувачам дати відчуття непростої радянської доби і як жилося у ній людям творчим, патріотам, розповісти про їхні поразки й перемоги, заради Правди і нащадків.
В усі часи тоталітарні влади своїх духовних провідників нищили, демократичні ж влади — просто їх не помічали… Створення музею-форуму Олеся Гончара при Інституті філології КНУ ім. Т. Шевченка і повне академічне видання творів, на наше глибоке переконання, і стане достойним пошануванням пам’яті письменника до його 100-ліття. Опинившись наодинці із вирішенням фінансування музею (перевезення та реставрації експонатів і підготовки приміщення), звертаємось до всіх небайдужих людей і громадських організацій стати меценатами і допомогти цьому проекту будь-яким внеском.
Валентина ГОНЧАР, дружина Олеся Гончара, заслужений працівник культури Людмила ГОНЧАР, донька, перекладач з англійської
Леся ГОНЧАР, онука, письменниця, заступник голови ГО “Етнічні козаки Подніпров’я”
Руслан НАЙДА, скульптор

ЧИМ ПИШАВСЯ І ДЯКУВАВ ЗА ЦЕ БОГОВІ ФРОНТОВИК ОЛЕСЬ ГОНЧАР
На тлі післявоєнної літератури, яка насамперед славила партію і Сталіна, окремішність «Прапороносців» особливо впадала в очі…

На відміну від обвішаних нагородами штабників, у більшості фронтовиків, які повернулись із Другої світової війни, єдиною нагородою була фактично ювілейна медаль «За перемогу над Німеччиною». У кращому разі з нею сусідила одинока медаль «За відвагу» чи якийсь орден. Причина цього не в боягузтві солдатів, а в елементарній неможливості вціліти, коли щодня доводилося ходити у криваві атаки, а не віддавати накази про них іншим.
Олесь Гончар ще у травні 1993 року написав, що «Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України». Це потрібно знати, щоб належно оцінити аж три солдатські «Відваги» і ордени Слави та Червоної зірки на грудях мінометника-сержанта Олеся Гончара. Нині вже доступні архіви, які свідчать, що мужнього солдата представляли до нагородження орденами, замість яких колишнього військовополоненого відзначали медалями. Тільки переможної весни 1945 року вже членові ВКП(б) Олесеві Гончару нарешті вручили солдатську «Славу» замість вказаного в поданні на нагородження вищого за статусом ордена.
Отож ні мужності, ні елементарного талану майбутньому авторові «Прапороносців» ніколи не бракувало, адже в мінометній батареї, яка стояла відразу за спинами піхоти, не раз траплялися ситуації, коли тільки диво рятувало життя талановитого хлопця. Уже після війни студентові Олесеві Гончару, чий нарис «Модри Камень» став об’єктом нещадної критики, вистачило стійкості і сміливості, щоб із трибуни, де мали прозвучати слова покаяння, відбрити запопадливого оратора-професора. Мовляв, щиро дякую за переказ газетних рецензій на мій твір, бо в нашому університеті преси ніде не побачиш. Тим більше української.
Сатисфакцією для літератора-початківця стало присудження йому в 1948 році Сталінської премії ІІІ ступеня за дві перші частини роману «Прапороносці». Нині вистачає недоброзичливців, які характеризують цей твір як кон’юнктурний і антагоністичний окопній правді. При цьому ігнорують, що на тлі післявоєнної літератури, яка насамперед славила партію і Сталіна, окремішність «Прапороносців» особливо впадала в очі.
Роман Олеся Гончара — класичний зразок романтичного реалізму, який з легкої руки Олександра Довженка насамперед став візитівкою українського поетичного кіно. Отож навіть класики літератури окопної правди, які почали творити у часи хрущовської відлиги, напрочуд високо цінували роман «Прапороносці».
Зрозуміло, що, на відміну від суворої воєнної прози, в Олеся Гончара фронтовики постають радше такими, якими вони хотіли бути, ніж такими, якими були. Та нині дивуєшся, як пильна радянська цензура пропустила крамолу, що спонукала читача до малоприємних для тоталітарної влади узагальнень і висновків.
Згадаймо, як замполіт майор Воронцов ставить за приклад закоханій у лейтенанта Брянцева Шурі Ясногорській лебедину вірність, а після загибелі її обранця не менш переконливо торочить, що люди вищі від обмежених своїми тваринними інстинктами птахів. У підсумку постає типовий образ комісара, який може обґрунтувати і виправдати будь-що, починаючи від репресій «ворогів народу» і завершуючи кардинальною зміною «курсу партії».
Саме переляканий війною і принижений життям їздовий Хома Хаєцький, а не офіцери чи навіть замполіт Воронцов, стає ініціатором «соціалістичних перемін» у зайнятих Червоною армією угорських селах. Мимоволі спадає на думку, що йдеться про узагальнений образ недолугого селянина-комнезамівця, який колись розкуркулював своїх працьовитих односельців-хліборобів, а нині не менш щиро і безжально взявся за більшовицькі перетворення чи у то визволеній від нацизму, чи то вже окупованій Сталіним Європі.
Усупереч офіційній версії, що відразу по завершенні боїв на зайнятих Червоною армією територіях починали подавати допомогу цивільному населенню ворожих країн, у «Прапороносцях» молоді будапештки змушені пропонувати себе на потіху солдатам за шмат хліба для родин, які голодували. Не міфічні військові коменданти, а українські хлопці-офіцери з бойових підрозділів брали ініціативу на себе, ділячись продуктами із жителями визволеного Будапешта.
Нині багато хто дорікає Олесеві Гончару за написану ним 4 липня 1995 року нетолерантну фразу в щоденнику: «Дякую Богові, що дав мені народитись українцем». Однак продиктована вона аж ніяк не почуттям расової чи етнічної зверхності, а усвідомленням того, що, на відміну від росіян, поляків, угорців, румунів, наш народ нікого із сусідів не завойовував. Саме цим пишався і дякував за це Богові фронтовик Олесь Гончар.
Віктор Шпак, «Урядовий кур’єр»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 06.04.2018 > Тема "Душі криниця"