Версiя для друку Обговорити в форумi

Тетяна ПРОЗОРОВА
м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.

Життєве кредо: «В кожній людині є сонце, тільки дайте йому світити!»(Сократ)
Народилася 21 грудня 1967 року в мальовничому й на той час окремому містечку Інгулець, який згодом став сьомим, одним з найкращих районів міста-велетня Кривого Рогу, де проживаю і по цей час.
З 1987 року працюю в своїй рідній Криворізькій загальноосвітній школі № 114 вчителем початкових класів, люблю свою професію, тому дні пролітають, як години... Пишу людям і для людей, із задоволенням в останні пару років приєдналися з учнями до Всеукраїнського руху «Додай читання» - авторського творчого проекту – об’єднання «Всі Мрії» Євгенії Пірог, та Програми «Вчимося жити разом» від ЮНІСЕФ, керівник і засновник дитячої літстудії «Іскорки», де все, чому навчилась, передаю дітям - відшукую таланти, розвиваю їх, пишемо, друкуємось, беремо участь в мистецьких заходах... це все – часточка Душі, хочу, щоб була вона чистою.
Що ще... як і всі, живу... допомагаю фронту, залучаю до цього й учнів...
Учасник Всеукраїнського фестивалю «Мовою серця».
Переможець Міського поетичного конкурсу «Срібний Пегас»-2016 (м. Кривий Ріг).
Лауреат Міжнародного фестивалю «Зірка Різдва». Учасник Міжнародного конкурсу «Чатує в сторіччях Чернеча гора»-2017 (м. Канів).
Автор текстів багатьох пісень, покладених на музику Віктора Ліфанчука, Юрія Криворученка, Христини Панасюк, Миколи Шевченка, Тетяни Мірошниченко, Володимира Сірого.
Друкувалась в колективних збірках та альманахах, співпрацюю останні роки з газетою «Гарний настрій».
***
Найдивовижніша з таїн – людська душа. Намагалась в добірці показати різні сьогоденні її грані, хоча й далеко не всі. Всі ми різні, одначе, всі – люди і до одного йдемо Бога. Яких би поглядів не тримались, всі прагнемо щастя.
На жаль, кожна нормальна людина не може бути щасливою, коли йде війна, ламаються долі, коли не можеш ні жити, ні дихати, бо ворог досі на рідній землі, і нищить все, що трапляється на його шляху. Але як же хочеться жити так, щоб не соромно було дивитись зіркам у вічі... і один одному – теж…

*** 
А хто те знає, що то є душа... 
Вогонь вона, чи шепіт хвиль безмежних?
Чи та молитва, що Господь лишав, 
Чи вітру дотик зорь необережний? 

Чи півпорожньо там, чи – напіввщерть? 
Торнадо в ній, чи твій богемний спокій? 
Чи розтрощить усе нашкереберть, 
Чи подарує світ тобі широкий... 

Чи – білий крок зробив її пішак, 
Чи чорною здалася королева? 
Ти із лаштунків чисто-кришталевих 
Щось може й бачив, та зробив не так? 

А хто те знає, що то є душа... 
Чи порятунок твій, чи крик німий? 
Чи цілий світ, невидимий тонкий, 
Чи вічний бій над прірвою ножа? 

А хто те знає, що то є душа... 

ЛІХТАРНИК 

Він був ліхтарник... тихий, непримітний... 
У чім душа тримається в житті! 
Та з рук його палахкотіло світло – 
Й надвечір оживляло ліхтарі! 
Щовечора (така його робота), 
Черкнувши сірником об черевик, 
Коли все місто поринало у дрімоту, 
Творив нам сяйво, тихий чарівник!

Він жив одинаком, така вже доля, 
Ні матері, ні батька, ні сім’ї... 
Та відступала десь кудись сваволя, 
Коли він світло дарував землі. 
Десь поруч біснувалась мряка, 
І морок не давав зійти зорі.
А місто – тихо, затишно і м’яко 
Щовечора вітали ліхтарі! 

«Бездарний карлик, ледар і нікчема! – 
З усіх усюд «віддячував» сусід. 
Життя своє так марнувать даремно! 
Замислитись тобі вже час як слід!» 
А він не думав... освітивши місто, 
Спускався по драбинці й без образ 
Вдивлявся в небо... де свята Пречиста 
Зірками обдаровувала нас. 

Й ніхто не помічав, ні він, ні люди 
(Господь сховав цю таїну з очей),
Коли скликав він світло звідусюди, 
Щоразу меншав чоловічок цей! 
І лише друг (душа своя довічно!) - 
«Ну як так можна! – раз сказав йому, – 
Адже тобі не жити, друже, вічно!» 
Всміхався тільки – світлом у пітьму! 

Своїм життям звичайним місто грало, 
Поет і кухар, мер, міський дзвонар... 
Хто світло ніс – вони не помічали! 
Помітили, коли його не стало... 
Бо разом з ним заснув його ліхтар... 

ТИ ЗАБУВ ЗАЧИНИТИ НОТИ... 

Ти забув зачинити двері... 
Просто, вийшов... «пока!»... всміхнувся... 
«Повернусь, ти чекай на мене!» – 
Вийшов... і ніби світ зітнувся! 
Й ніби сонце уже не світить! 
Й ніби зорі не ті сьогодні! 
Ти забув зачинити вітер... 
Все поринуло у безодні... 
Й від початку й до скону світу 
Нас шмагають вітри щосили 
Мерзне в серці спекотне літо, 
І карбує нові могили. 
Всесвіт поглядом у долонях 
Ти від розбрату вкрив і гармати.
Посивіло на темних скронях 
Твоє небо... за втратою – втрата. 

Не забув... не зламалась пісня! 
А ти вижив, щоб далі жити! 
Тільки музику «До» і «Після» 
Став по-своєму ти розуміти. 
Нескінчена до болю битва 
Розділила на «За» і «Проти». 
А мелодія – то молитва! 
Ти забув зачинити ноти... 

Ні... не стримував їх польоту! 

СКРИНЬКА ПАНДОРИ 

І знову – бій!... і знову – біль... 
Бійці, санбати і руїни... 
Вогонь! іще... і знов – вогонь! 
І все змішалося в цій прірві 
На кінчиках твоїх долонь! 
Безсонні ночі. Дні пророчі. 
Гармати... Втрати... Автомати... 
Я б – світ-за-очі, та не хочу – 
У цій війні вже стільки втратив! 

І кожен бій... це знову – біль! 
...В шовках дрімають «командори»...
Прокиньсь, не сни! Хоч зазирни, 
Що там у скриньці у Пандори!
Адже тут гинуть – гинуть діти, 
Які не встигли ще й кохати! 
Та треба ж щось уже зробити, 
Щоб цій геєні раду дати! 

І знову – бій!... – спина до спини, 
– Тримайсь, мій брате, я прикрию! 
Чому ж мовчиш ти, побратиме? – 
Кричу у пеклі цім щосили! 
...А він... заснув... лиш наостанок 
Прошепотів якось непевно: 
– Не дотягнув... дивись – світанок! 
Пробач... що смерть така... даремна... 
І... усміхнувсь, немов дитина... 
– Ні! Друже, ми ж удвох з тобою! 
А він – тремтить чомусь невпинно 
У цій смертельній пісні бою! 
Ні... це тремтять... мої... коліна... 
А він – вже там, над головою, 
Летить у царство всіх нетлінних 
Й мене – не кличе за собою!!! 
– Пробач... не встигну поховати... 
Очі стулив, лишаю в лузі... 
Ех... краще б згинуть від гармати, 
Аніж в бою втрачати друзів! 

І знову – бій... і знову – біль! 
Четвертий рік горить земля 
І стогне... між вогнених хвиль, 
Розтерзана душа моя! 
Розчахнуті довіра й доля! 
Але, живі, живі вітрила! 
У полум’ї – міцніє воля,
У єдності – гартуєм силу! 

...Ми все здолаємо, я вірю! 
На перехресті миру й болю 
Цю скриньку хижої «Пандори» 
Ми замуруємо – ЛЮБОВ’Ю!
У серці ще живе надія... 

Один я... вижив з цього бою...

***
Ми іще повернемось в ту точку,
Звідки виштовхнув шалений світ.
Разом залатаємо сорочку,
Нашу Долю, курсом «Захід-Схід»,

Вишиту отим неопалимим,
Що политий кров’ю у боях,
Цвітом переможної калини,
Що злітає в просінь, наче птах!

І нехай біснуються до згину
Ті пихаті, хто іще не знав,
Схід - і Захід - Крим – одна родина!
Україна ж в серденьку – одна.

***
Один – проти всіх!... не варто?
Один – проти всіх!... чи сила?
Один – проти всіх!... на карту!
Життя на кону!... і – крила!
Вподобав зеро – і крапка.
І навіть зі звіром битву –
Ти п’єш це життя до краплі,
Несеш його, мов молитву!

Вітрища свинцями дишуть
В обличчя вогнепотоком.
Один проти всіх – не грішно!
Страшніше, коли – ні кроку!
Страшніше – коли за спину!
Не варто, коли – у шпарку!
Коли, як тхори – несила!
(Аби не псувати марку).

І поруч – найближчі встануть!
А правди – нема де діти!
І прадіди з нами стануть,
І будуть із нами діти!
Один проти всіх – Вітрила!
Бо друзі – спина до спини!
Плече до плеча – це Сила!
Підтримай нас, Боже... милуй!

***
Дороги ті останньої війни...
Дороги розбрату, зухвалості і втрати...
Ішов – не гнувсь ти крізь життя по них,
Й живеш, як заповідано солдату.

І сонця не просив, і від біди
Ніколи не ховавсь за спини друзів,
І навпіл хліб ділив на всіх завжди,
Й коли душа стискалася у грудях,

Ти паніки не знав, і не впадав
у розпачу оманливі тенета,
А просто жив лиш так, як зажадав –
По совісті, а не за дзвін монети.

...Та в час, коли загримала гроза,
Коли надії не лишалось більше,
Ти просто встав, і втримав небеса...
Щоб сяяли для нас вони світліше.

***
Моя країна знала стільки горя,
Що вистачить його на всі часи,
Та вірю я: ще усміхнеться доля,
Життя гартує наші голоси.

Мої брати і сестри, українці!
Народе кращий в світі, мужній мій!
Нас не зламати зайдам і чужинцям,
Не знищити нас градами подій!

Ми щастя прагнем ревно, до нестями,
Надто велика вже його ціна!
Його карбують долями й смертями –
Не забуваймо, що у нас війна!

Зберімося ж, родино, добрі люди!
Не тіштеся, що зло само піде.
І ворога женімо звідусюди!
Бо він є поруч, не в далекім «десь».

І збережімо ж ті святі криниці,
Які заповідав наш славний рід,
Щоб жити й жити, пити й не напитись
Святим причастям, що залишив дід.

ДОТОРКНУТИСЬ ДО СОНЦЯ... 

А Сузір’ями – небо засіяне...
Ми ж – згубили у Вічність зірки ... 
А життя – іще поле не міряне... 
Ще по ньому ітимуть рядки... 

Хто в тім винен – порою осінньою 
Знов розходяться наші шляхи, 
А весною – вертаються з вирію 
Та не всі, ой не всі вже птахи... 

Бредемо льодовими пустелями, 
Кожен камінь свій вправно несе... 
Мерзнемо під морозними скелями – 
Наближаємось ближче усе!.. 

Як же прагне ще серце зігрітися! 
Але ранять оті шпичаки, 
Що вже встигли надійно прижитися... 
Ї... жа... ки... 

Що ж з тобою ми віримо в сон цей? 
Що дали нам криві дзеркала?! 
Та... душа... – 
доторкнулась до сонця... 
І, згоріла, напевне... 
Дотла. 

СТЕЖЕЧКА В ДИТИНСТВО 

Мов перлинки в коштовне намисто, 
Рiднi люди… життя ж – мов рiка... 
Стежка та, що бiжить у дитинство, 
Так i манить, до себе гука. 
Бо назавжди десь там залишилось 
Безтурботне мрiйливе дiвча, 
Найдорожче у свiтi здійснилось: 
Там матуся мене зустрiча. 

I долоньками сонце озветься, 
Й променисті зігріють зайцi... 
Заспіває струна в моїм серцi - 
Як люблю я хвилини оцi! 
Запашного заваримо чаю 
Й гомонiтимемо до зорi. 
Все на свiтi з тобою згадаю – 
В незабутній цій, нашій, порі. 

Поцiлую i знов пригорнуся, 
I молитву почую твою... 
Моя добра, єдина матуся, 
Як же я тебе, рiдна, люблю! 
...У життi нам так мало потрiбно, 
I казкових не треба вершин. 
Все складу я до нiг твоїх, рiдна, - 
Тiльки довше, матусю, живи! 

*** 
А скiльки коштує сльоза? 
А дружба... а святе причастя? 
Промiння... вранiшня роса? 
Миттєвий сум... хвилина щастя? 

А перший крок? а перший снiг? 
Твоя життєва правди сiль? 
Мiй полиновий оберiг, 
Чекання радiсть, зради бiль? 

I як же цю пiзнати суть? 
Питання чистого джерельця. 
Життя моє, ти просто – Будь! 
І Господа пусти до серця. 

СОНЕТ 

Ти не пускай мене до серця, не пускай, 
І не турбуй ти вогнища палітру! 
І не давай свободи, не давай! 
Бо ж полум’я жагучіше від вітру!

Не дай поринути в твоїх очах... 
Не дай в цій синяві палкій згубитись. 
До тебе йду по сонячних ключах 
І вже ніяк не можу зупинитись. 

Храни тебе, Господь, від зла й вогню. 
Тебе до щему так давно чекаю.. 
В очах цвіте барвінком: «я люблю» 
А серце шепче стиха: «я... кохаю...» 

Ти не пускай мене до серця, не пускай! 
А серце шепче стиха: «я... кохаю...» 

А ВИ ДАВНО - ЗIРКАМ ДИВИЛИСЬ В ВIЧI? 

Сторiччя креативу i прогресу, 
Сторiччя вiйн масштабiв надзвичайних, 
І так прискоренi життя процеси, 
Біжим... летим... а жити – не встигаєм. 
Людина неспроможна жити двiчi, 
I двiчi народитись неспроможна, 
А ви давно – зiркам дивились в вiчi? 
А сонця схід давно вітали кожен? 

А ви давно – босонiж в срiбних росах 
Блукали, закохавшись до нестями?
А чи давно – вербовi, ніжні, коси 
До вуст своїх бентежно пригортали? 
А соловейка пiснею в свiтаннi 
Коли ви тішили свої бажання? 
Й долаючи всi надможливi гранi, 
Освiдчувались гаряче в коханні? 

...Доводиться стискати автомати,
А в когось цінні у ціні ростуть папери,
Один на одного наводячи гармати,
І один одному слабкi псуючи нерви.
Хтось – «оселився» з шиком в інтернеті,
Доводячи життєві теореми,
Хтось – у своїм комфортнім кабiнеті,
Вивчаючи слизькі шляхи системи...

А Ви – давно..? І я не пам'ятаю...
Життя ж – бiжить i не вертає цвiтом,
І... щось важливе в вирi цiм зникає, 
Й миттєво якось виростають дiти...
А ви – давно..? Вирiшуйте, зважайте,
Якi шляхи iзнову обирати.
Давайте ж, просто – світ оцей любити! 
I Україну збережем, давайте!

НЕ ЗАЛИШАЙ МЕНЕ, ГОСПОДЬ! 

У кожного із нас своє буття, 
Падіння й злети, клятви, заповіти... 
А він воскрес і стверджує життя, 
І правда з ним свята летить по світу! 
Десь поруч тішиться одвічне зло, 
За щирістю маскуючись уміло, 
Та таємниче янгола крило 
Завжди боронить нас, дітей несмілих! 

Не залишай мене, Господь, 
В хвилини суму, смути й горя, 
Коли щасливо світять зорі, 
Не залишай мене, Господь! 
А ти прости мене, Господь, 
Якщо спіткнусь об серце й душу, 
Якщо свої думки я зрушу, 
А ти прости мене, Господь! 
Ти зупини мене, Господь, 
Не дай поринути в величність, 
А час прийде піти у вічність – 
Не залишай мене, Господь... 
...А в світі йде одвічна боротьба 
Пітьми і світла, грішного й святого. 
Добра і кривди, вільного й раба, 
Та вірю, переможе Боже Слово! 
А він воскрес і стверджує життя, 
І правда з ним свята летить по світу! 
Й міцнішають слабкі серцебиття, 
І сили надає вітрилам вітер! 
Буяють у весільному вбранні 
Сади, і усміхнулась Божа мати, 
Мій Господи, як хороше мені 
В ці надзвичайні пахощі пірнати! 
Ця незбагнена, неземна краса 
У душу, мов весняна пташка лине! 
Ви збережіть, господні небеса, 
Мою, найкращу в світі цім, країну!
Тетяна ПРОЗОРОВА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 06.04.2018 > Тема "Душі криниця"