Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2816)
З потоку життя (5952)
Душі криниця (3327)
Українці мої... (1435)
Резонанс (1446)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1634)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СВ╤Т ПРО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Нещодавно в Ки╓в╕ в рамках М╕жнародного проекту-конкурсу «Тарас Шевченко ╓дна╓...


ПЕТРО ПОЧИНА╢ ЗАЖИН
Свято апостол╕в Петра ╕ Павла (12 липня) символ╕зу╓ п╕дготовку до жнив; а в деяких рег╕онах...


КУПАЙЛО: ПРИСТРАСТЬ ╤ ВОГОНЬ ПАЛАЮТЬ
Ким же був Купайло для наших пращур╕в, що його ╕м'я ╕ дотепер береже людська пам'ять?..


З КРИМУ - ДО ХОЛОДНОГО ЯРУ, ЛЬВОВА, СЛОБОЖАНЩИНИ
згадалася мен╕ в ц╕ посушлив╕ л╕тн╕ дн╕ в Криму моя весняна подорож по Укра╖н╕. ╤ н╕би св╕жим...


Алла ОСАДЧА. ╤СТОР╤Я ФЕОДОС╤ЙСЬКО╥ «ПРОСВ╤ТИ» (1989-2012)
(Продовження. Початок у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» №23-26)




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 09.03.2018 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#10 за 09.03.2018
РЕКС
Наталя МАЗУР

Проза життя

Наталя МАЗУР
РЕКС

 Рекс потягнувся ╕ поз╕хнув. Тихо дзвякнув короткий ланцюг. Три собачих кроки вперед, три назад – от ╕ вся Рексова прогулянка. Дв╕ч╕ на день, зранку та ввечер╕, з’являлася баба З╕на, вливала до його миски якогось варива та й знову зачинялася у хатин╕. Бо куди ж п╕де баба зимою? До хл╕ва, до курей, ╕ от до нього – Рекса.
 Хто дав йому цю кличку пес не знав. Бо звик, що ще змалечку його так кликала баба. А те, що в╕н не корол╕всько╖ кров╕, зрозум╕в, коли одного разу спром╕гся висунути голову з ошийника ╕, перескочивши через пл╕т, помандрував звивистими вулицями м╕стечка.
 Тод╕ Рекс д╕знався, що св╕т великий ╕ ц╕кавий. Ск╕лькох людей побачив в╕н, ск╕лькох собак! Одн╕ були гарн╕, охайн╕, доглянут╕. ╤нш╕ – замизкан╕, побит╕, ╕з кошлатою шерстю. Одн╕ сит╕, ╕нш╕ шукали поживу серед см╕тт╓вих бак╕в. Рекс ╕ соб╕, було, почав шукати харч у тих баках, та м╕сцев╕ зчинили ╜валт, гуртом напали на нього ╕ дали добрячого прочухана.
 Проблукавши зо три дн╕ зимними вулицями, пес повернувся до сво╓╖ буди. Обнюхав порожню миску ╕ л╕г б╕ля не╖, спод╕ваючись на ╖жу. Баба З╕на, вглед╕вши його через в╕кно, за мить винесла хл╕ба ╕, поки в╕н жад╕бно ковтав шматок за шматком, нач╕пила, туг╕ше затягнувши, ошийник.
 «Що ж то краще, - ╕нод╕ думав Рекс, сидячи перед будою ╕ ловлячи язиком сн╕жинки, - чи мати сите життя в невол╕, чи бути голодним, та б╕гати, де хочеш?» А може ╕ не так в╕н думав? Хто ж то зна╓ собач╕ думки?
 Але не даремно кажуть: «Хто в╕дчув смак вол╕ – н╕коли цього не забуде!» Можлив╕сть б╕гати де заманеться вабила Рекса майже кожно╖ ноч╕. Тому й не дивно, що одного ранку, вин╕сши псу попо╖сти, баба З╕на вглед╕ла б╕ля буди лише присипаний сн╕гом ланцюг з порожн╕м ошийником.
- От гульв╕са! – сплюнула спересердя вона.
 Рекс в цей час насолоджувався свободою: гавкав на жирного кота, що ошелешено вт╕кав в╕д нього на дерево, ганявся за горобцями м╕ж кущ╕в ╕, час в╕д часу, м╕тив дорогу.
 Наблукавшись ╕ наб╕гавшись за день, пес в╕дчув голод. Тонкий собачий нюх пов╕в його до см╕тт╓вих бак╕в п’ятиповерх╕вок. ╤ там в╕н побачив ╖╖... Мала, худа, чорна, замурзана. Та кращо╖ за не╖ в╕н не зустр╕чав...
 Баба З╕на чекала Рекса тижн╕в зо два. «От клятий собацюра, - казала вона тихо, - пов╕явся, не вказу╓ться. От чекай, чекай! Прийде ще коза до воза!»
╤ пес таки прийшов. Та не сам. Просто одного разу перестрибнув через огорожу ╕ п╕шов до сво╓╖ буди. А за ним перестрибнула ╕ його подруга. Оск╕льки буда була невеличкою, м╕сця для обраниц╕ не знайшлося ╕ вона скрутилася калачиком на сн╕гу перед отвором в буду, де вмостився спати Рекс.
- О! Вернувся! – сердилася баба З╕на. Та ще й волоцюгу прив╕в! А хто вас годувати буде? У мене й для тебе харч╕в не вистача╓.
А дал╕ в╕дчинила хв╕ртку, вхопила в руки дрючок ╕ цвьохнула ним по спин╕ суки.
- Геть, стерво, геть!
- А ти, пройдисв╕те, н╕куди вже в╕д мене не втечеш! - кричала вона до Рекса, що саме вил╕з з буди, туг╕ше заст╕баючи ошийника на його худ╕й ши╖.
Рекс стр╕пнув головою, калатаючи ланцюгом. А на вулиц╕, перед воротами, тупцювала його чорнява подруга.
 Баба З╕на слова дотримала. ╥сти виносила лише для Рекса, а на суку за парканом т╕льки люто поглядала. А та б╕ля вор╕т, де була невелика щ╕лина в яку було видно подв╕р’я та Рекса, витоптала соб╕ в сн╕гу кубельце ╕ лежала в ньому, скрутившись калачиком.
 ╤нод╕, коли н╕кого не було на подв╕р’╖, перестрибувала через огорожу та похапцем ви╖дала усе до останього шматочка ╕з Рексово╖ миски. Рекс не заперечував, поглядаючи на не╖ ╕з буди. А вона, п╕дкр╕пившись холодним, замерзлим супом, знову поверталася за ворота у сво╓ сн╕гове кубло.
 Там ╕ застала ╖╖ баба З╕на одного морозяного ранку. Собака лежала, скручена, охолола, притрушена сн╕гом. А коли баба взялася запихати ╖╖ в м╕шок, щоб винести на см╕ття, побачила п╕д нею трьох мертвих, зац╕пен╕лих песенят.
 Рекс дос╕ живе у баби З╕ни. Постар╕в, шерсть посив╕ла. Ма╓ свою ╖жу дв╕ч╕ на день ╕ прогулянку: три собачих кроки вперед, три назад.

LIKE

 В╕н шукав ╖╖ довго ╕ наполегливо. Ре╓струвався у р╕зних соц╕альних мережах, на р╕зних поетичних сайтах. ╤ таки знайшов. Коло ╖╖ друз╕в було вкрай обмеженим. Майже н╕яко╖ особисто╖ ╕нформац╕╖. Але ╕м’я ╕ псевдо залишилися такими ж, як в юност╕ – Над╕я Журавка.
 Тими ж залишилися ╖╖ оч╕, як╕ колись вм╕щали у себе п╕внеба. Оч╕, в яких тонув кожного вечора, як╕ доводили до божев╕лля. В╕н вдивлявся через мон╕тор у змережене зморщечками обличчя, ╕ в уяв╕ бачив ╖╖ – молоду, закохану у нього поетку.
 В╕н, на той час в╕домий маститий поет, лише поблажливо ставився до ╖╖ писанини. А вона б╕гала на вс╕ його презентац╕╖ та творч╕ вечори. А коли робили сп╕льне фото, намагалася якомога ближче стати б╕ля нього. 
 Зрештою, ╖╖ наполеглив╕сть та щира закохан╕сть здобули його прихильн╕сть, а згодом вихор бажань закружляв у кол╕ шалених побачень. Поетична сп╕льнота шепталася поза спиною, смакуючи нов╕тн╕й роман.
 Д╕йшло до дружини, яка стала соромити в╕ком, внуками. ╤ в╕н здався. Якось враз зрозум╕в, що не вистачить йому н╕ снаги, н╕ сил почати нове життя. А згодом доля молодо╖ поетки в╕д╕рвала ╖╖ з р╕дного м╕ста. 
 Ск╕льки ж то рок╕в пройшло? Тридцять, сорок? ╤ що то за сила така, що змушу╓ його на схил╕ л╕т шукати ╖╖ через ╕нтернет? 
 Вона дос╕ пише в╕рш╕. Вони стали вишуканими та виваженими. Але десь там, м╕ж рядочками, в╕н все-таки вп╕знавав ╖╖, молоду.
 Написав ╖й листа через сайтову пошту, та вона не в╕дпов╕ла. Лише почала заходити на його стор╕нку та ставити like п╕д його в╕ршами. Так почав робити ╕ в╕н. Невдовз╕ к╕льк╕сть в╕рш╕в на ╖╖ стор╕нц╕ пом╕тно зросла. В╕рш╕ були про кохання, ╕ в╕н шостим в╕дчуттям зрозум╕в, що вона пише для нього. 
 Кожного вечора заходив на стор╕нку, читав в╕рш-одкровення ╕ ставив like. Мабуть для не╖ цього було досить. Бо наступного вечора його чекав новий в╕рш, нове з╕знання. 
 Like був тим ╓диним хистким м╕сточком, що пов’язував ╖х обох. Б╕льш за все в╕н боявся зруйнувати цей м╕сточок, ╕ коли лежав у л╕карн╕, попросив онука заходити на сайт з його обл╕кового запису ╕ ставити лайки п╕д в╕ршами Журавки. Нав╕ть перед смертю прошепот╕в онуку на вухо: «Став лайки, коли мене не стане». 
 А вона все писала ╕ писала в╕рш╕, виливаючи в них сво╓ нерозтрачене почуття ╕ кожного вечора чекала на новий like.

КАВА У ПОРЦЕЛЯНI

 На роз╕ тво╓╖ вулиц╕ заходжу у невелику кав’ярню. В такий ранн╕й час, зазвичай, заходять богемного вигляду чолов╕ки, чи зал╕тають «н╕чн╕ метелики», як╕ п╕сля безсонно╖ ноч╕ прагнуть нетривалого в╕дпочинку та самотност╕. Але що хоче ця пан╕ елегантного в╕ку, для продавщин╕ залиша╓ться загадкою.
- Чи можу я придбати у вас п’ятдесят грам╕в смажено╖ мелено╖ кави?
- Так, зв╕сно.
 ╤ продавщиня в╕дточеними рухами почина╓ в╕дважувати зерна, тр╕шки п╕дсмажу╓ ╖х ╕, врешт╕, засипа╓ до млинка.
Аромат св╕жо змелено╖ кави лоскоче н╕здр╕ та збуджу╓ уяву. Ц╕каво, чи ти ще спиш, чи вже прокинувся?
 Розрахувавшись, виходжу, спиною в╕дчуваючи здивований погляд продавщин╕.
Ще хвилин п’ять п╕д мо╖ми чоб╕тками поскрипу╓ зима, лунко в╕дбивають кроки сх╕дц╕ до п’ятого поверху. П╕сля тихого хрускоту вх╕дних дверей мене огорта╓ ранковий нап╕вморок передпокою та знайомий запах тво╖х парфум╕в.
Обережно, щоб не порушити хатн╕й спок╕й, прослизаю на кухню.
 У тебе н╕коли не було джезве. А каву розчинну ти завжди пив на ходу.
Знаходжу глиняне горнятко, ставлю на вогонь, аби з╕гр╕ти керам╕ку. Висипаю на дно придбану каву ╕ заливаю окропом ╕з чайника. Вогонь на м╕н╕мум, дв╕ ложечки цукру. Лише б не прогаяти момент, коли кавова п╕нка поповзе угору.
 ╢! 
 Густий, чорний, гарячий нап╕й у б╕л╕й порцелян╕ на стол╕ ╕ тв╕й рад╕сний вигук у дверях.
- Я ще зроду не пив тако╖ смачно╖ кави, - промовля╓ш ти, вкриваючи ц╕лунками мо╖ руки та обличчя.
 На стол╕ залиша╓ться парувати кава у двох б╕лих порцелянових ф╕л╕жанках.

ЛЯЛЬКА
 ╤
 Тиняюся нап╕впорожн╕м залом оч╕кування аеропорту Шарм ель Шейх. Наш чартер в Укра╖ну через дв╕ години, о четверт╕й ранку. Одн╕ пасажири др╕мають на незручних твердих кр╕слах, ╕нш╕ сидять за столиками ╓диного працюючого кафе, ╕ зовс╕м тр╕шки люду блука╓ м╕ж запилених полиць Duty free. Сонн╕ продавц╕ нав╕ть не намагаються посм╕хатися. Нечисленн╕ туристи л╕ниво оглядають вкрай м╕зерний асортимент. 
Б╕ля ст╕йки з ╕грашками маленька д╕вчинка притиска╓ до грудей ляльку.
- Я не розстануся з тобою н╕защо! – чую я, проходячи поряд. 
Дивлюсь уважно на д╕вчинку. З-п╕д пов╕ки мало╖ викочу╓ться кругленька сльозинка ╕ капа╓ на ляльку. 
- Це якась особлива лялька, - запитую, беручи ╕з полиц╕ под╕бну. 
Д╕вчинка сумними оченятами п╕дозр╕ло дивиться на мене.
- Та це ж остання розробка знаменито╖ ляльки Мокс╕! – шморгнувши носиком пов╕домля╓ вона. «Я так давно ╖╖ хочу», - дода╓ пошепки.
Н╕би з-п╕д земл╕ з’явля╓ться батько д╕вчинки.
- Все, попрощалась? П╕шли! – голосно наказу╓ в╕н. Я не збираюся платити сорок долар╕в за цяцьку!
 Д╕вчинка, ридаючи, ц╕лу╓ ляльку ╕, поклавши ╖╖ на поличку, плента╓ться за татусем.
 Я розгублено стою серед порожнього магазину. На запилен╕й полиц╕ вперем╕ш лежать ╕грашков╕ верблюди, собаки, коти. ╤ зовс╕м скра╓чку сорокадоларова мр╕я маленько╖ заплакано╖ д╕вчинки.
 ╤╤
 Десь ╕з закутк╕в пам’ят╕ випливла чималенька кругла пластикова лялька Жанна. У не╖ все було ╕з пластику: ╕ волосся, ╕ коричнев╕ оч╕. Вона була холодна, тверда ╕ слизька. Але це була моя ╓дина лялька. ╤ я, зд╕йнявши хустинку з голови, загортала свою «доню» ╕ колисала на руках. Ус╕ д╕вчатка в дитинств╕ колишуть сво╖ ляльки.
 Б╕льше у мене ╕грашок не було. Я бавилася металевими чи дерев’яними в╕дходами буд╕вництва. Батьки будували хату, аби ми мали де жити, ╕ на ╕грашки грошей не вистачало.
 А у мо╓╖ подруги Л╓нки, яка при╖здила на л╕то до сво╓╖ бабус╕, нашо╖ сус╕дки, ╕грашок було довол╕. Р╕зноман╕тн╕ ляльки, зайц╕, ведмедики, нав╕ть бурат╕но (!) гамузом лежали на широкому в╕кн╕ веранди. Я любила кликати Л╓нку на вулицю.
 Спочатку я йшла в╕д хв╕ртки до ганку довгою стежиною через малинник. Малина п╕д╕ймалася над╕ мною тунелем, ╕ впродовж шляху я похапцем зривала дек╕лька яг╕д та з насолодою смакувала ними.
 Пот╕м я п╕дходила до дверей ╕ стукала. Виходила суха, висока баба, яка суворо запитувала: «Чого тоб╕?» Я чемно ц╕кавилася, чи вийде Л╓нка на вулицю. Баба дивилася на мене колючими очима ╕, кинувши «почекай», зачиняла двер╕. 
 Ось ц╕ хвилини оч╕кування були для мене справжн╕м святом. Оск╕льки в д╕м мене н╕коли не пускали, я залишалася чекати перед в╕кном веранди, яке було завалене ╕грашками. ╤з захопленням розглядаючи кожну ╕з них, я уявляла, як триматиму ╖х у руках, як бавитимусь, пригортатиму до себе, ц╕луватиму. Як сп╕ватиму ╖м колисков╕….
 Мо╖ фантаз╕╖ переривала Л╓нка, яка в ошатному платтячку, нових туфликах та капелюшку виходила на пор╕г. Поряд з╕ мною – худющою д╕вчинкою у стоптаних сандаликах, ситцев╕й сукенц╕ та з╕ скуйовдженою косичкою, Л╓нка здавалася верхом елегантност╕. Добре, що тод╕ я цього не розум╕ла ╕ тягла ╖╖ бавитися то у куп╕ п╕ску, то у куп╕ земл╕ б╕ля нашо╖ недобудовано╖ хати.
 ╤╤╤
 Другу мою ляльку звали Рег╕на. ╥╖ прив╕з мен╕ дядько з Н╕меччини, де в╕н проходив строкову службу. 
 Лялька була м’якою, з╕ штучним кучерявим волоссям. Вона в╕дкривала ╕ закривала голуб╕ оч╕ ╕ казала «ма-ма». У не╖ було рожеве платтячко з╕ шлярочками, б╕л╕ шкарпетки ╕ б╕л╕ туфлики.
 На той час я вчилася у п’ятому клас╕, ╕ ця закордонна лялька завоювала мо╓ серце. Я усюди носила ╖╖ з собою, ус╕м показувала ╕ нав╕ть спати вкладала поруч. ╤ от, коли уже вс╕ на вулиц╕ знали, яка у мене гарна лялька, я вир╕шила похвалитися нею у школ╕.
 Ск╕льки заздрост╕ було в очах однокласниць, коли на перерв╕ я розгорнула газетний пакунок ╕ показала ╖м ляльку! Кожна з них хот╕ла потримати ╖╖ на руках, перевернути, аби почути «ма-ма». На уроц╕ лялька, замотана в газету, лежала п╕д партою, а на перерв╕ переходила ╕з рук в руки. 
 П╕сля останнього уроку я поб╕гла з ус╕ма бавитися на подв╕р’╖ школи, а коли повернулася за портфелем та лялькою, у клас╕ п╕дм╕тала прибиральниця. Портфель лежав на лавц╕, але ляльки п╕д партою не було. На п╕длоз╕ валялася з╕м’ята газета. 
- Де моя лялька?! – закричала я до прибиральниц╕, але та лише в╕дмахнулася.
- Не було тут н╕яко╖ ляльки!
Вся в сльозах прийшла я додому ╕ розпов╕ла батькам про ско╓не.
- Будеш знати, як брати ляльку в школу, - сказав тато.
 ╤V
 Б╕льше ляльок мен╕ не купували. Мабуть вважали, що я уже доросла ╕ ляльки мен╕ не потр╕бн╕. А мен╕ так хот╕лося мати гарну ляльку!
На першому курс╕ в ╕нститут╕, коли подруги по к╕мнат╕ в гуртожитку запитали, що мен╕ подарувати на день народження, я не вагаючись в╕дпов╕ла: «Ляльку!»
 Д╕вчата перезирнулися. Не зрозум╕ли тод╕шн╕ 18-р╕чн╕ юнки, як╕ мр╕яли про капронов╕ колготки та парфуми, мого дитячого, на╖вного бажання мати ляльку.
- Це для мо╓╖ молодшо╖ сестри, - сказала я. Д╕вчата з╕тхнули з полегшенням та розум╕нням. 
 Ляльку в ун╕вермаг ми п╕шли купувати ус╕ разом. ╤ я вибрала найкращу, наймодн╕шу, у вишуканому кожушку зверху блузочки, у штанцях та чоб╕тках, з довгим гарним волоссям п╕д шапочкою. Ляльку звали Сандра. 
 Ск╕льки радост╕ було у мене, поки ця лялька жила з╕ мною в гуртожитку! «Моя лялька», - говорила я стиха, коли н╕хто не чув ╕ гладила ╖╖ по гол╕вц╕.
 V
Моя дочка п╕д л╕жком мала три коробки з ╕грашками. Там були р╕зноман╕тн╕ ляльки, зайц╕, ведмедики, котики, песики ╕ нав╕ть бурат╕но. А лялькам, як╕ ма╓ моя внучка, я уже й л╕к згубила. Але коли я запитую, що ╖й подарувати, вона неодм╕нно каже: "Ляльку".
 ***
 Спогади перериваються оголошенням про посадку на л╕так. Кидаю прощальний погляд на ╕грашки. Довге волосся ляльки Мокс╕ виблиску╓ в неоновому св╕тл╕ аеропорту. 
На полиц╕ Duty free залиша╓ться мр╕я маленько╖ д╕вчинки. 

ЧОРНОБРИВЧИКИ

 Мама з Адр╕анкою неквапом йшли дор╕жкою ботан╕чного саду, насолоджуючись безв╕тряним ос╕нн╕м днем.
- Хто це зробив? – запитала маленька Адр╕, показуючи на величезну купу з╕рваних чорнобривц╕в. – Ще вчора вони кв╕тли на клумб╕, неначе маленьк╕ сонечка, а зараз - з╕рван╕ ╕ холодн╕… 
 Адр╕ похнюпилася. Мама уважно поглянула на донечку ╕ в╕дпов╕ла: "Адр╕, люба моя, не хвилюйся! 
 Ц╕ з╕рван╕ кв╕ти чекають, поки сад╕вник складе ╖х у в╕зок ╕ в╕дправить у пологовий будинок. Пологовий будинок - це м╕сце, де народжуються д╕ти. В╕с╕м рок╕в тому мене тв╕й тато також в╕дв╕з у пологовий будинок, ╕ там народилася ти, Адр╕аночко.
 Ось так ╕ чорнобривц╕. Он бачиш, п╕д кожною кв╕точкою ╓ брунатна коробочка. У т╕й коробочц╕ зовс╕м скоро народяться багато нас╕нин – д╕ток чорнобривчика. А навесн╕ сад╕вник в╕зьме нас╕ннячко ╕ вис╕╓ у землю. 
 ╤ ми знову милуватимемося з тобою яскравою клумбою чорнобривц╕в".

ГОЙДАЛКА

– Мамо! Сн╕г! Сн╕г! – кричала зранку маленька Адр╕, п╕дстрибуючи б╕ля в╕кна. – Хочу на прогулянку! На гойдалку! Чу╓ш, як вона сп╕ва╓: «Гой-да-да! Гой-да-да!»?
– Зачекаймо, поки хуртовина стихне, – промовила мама.
Адр╕ ще дек╕лька раз╕в п╕дходила до в╕кна, та сильний в╕тер люто жбурляв колючий сн╕г у шибку, н╕би хот╕в налякати д╕вчинку.
А десь п╕д веч╕р випогодилося ╕ мама з донею подалися до дитячого майданчика.
– Тут так порожньо, – промовила розчаровано д╕вчинка, роздивляючись навкруги.
– Зна╓ш, люба, – сказала мама, – гойдалки також впадають у сплячку.
Адр╕ здивовано подивилась на маму.
– Так-так, у зимову сплячку, як бур╕ ведмед╕ в л╕с╕. Т╕льки гойдалки впадають у сплячку на дитячому майданчику. Спочатку вони на студених в╕трах сп╕вають соб╕ колискову: «Гой-да-да… Гой-да-да….». А пот╕м тихенько-тихенько засинають. Сн╕г притрушу╓ ╖х, н╕би вкрива╓ пухнастою ковдрою. ╤ сняться гойдалкам кольоров╕ сни: дзв╕нкоголос╕ хлопчики та д╕вчатка ╕ тепле-тепле л╕то.
Адр╕ потупцяла до гойдалки, торкнулася холодного металу.
– Гой-да-да! Гой-да-да! – пов╕льно гойдаючи, засп╕вала д╕вчинка. – Спи, гойдалко, спи.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 09.03.2018 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=19756

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков