Версiя для друку Обговорити в форумi

Приводом для цього мого коротенького допису став коментар народної депутатки від БПП пані Ірини Суслової в одній із ранкових телепрограм 112 телеканалу(https://112.ua/video/irina-suslova-narodnyy-deputat-gostya-112-ukraina-16022018-262192.html), щодо повідомлення, зробленого заступником міністра юстиції паном Сергієм Пєтуховим про те, що Європейський суд з прав людини визнав, нібито, законним відмову України здійснювати правосуддя та виплачувати пенсії на непідконтрольних територіях. Пані Суслова досить енергійно спростувала згадану заяву топ-чиновника, пояснивши її неправильним перекладом того рішеня, адже в ньому, з її слів, йшлося про те, що перш ніж подавати позов до ЄСПЛ, позивач має пройти всі національні судові інстанції.
Обговорення пєтуховського допису, що збаламутив вітчизняну правозахисну спільноту, зайняло менше чотирьох хвилин. Але ж як зачепило...
Навряд чи є потреба пояснювати, що справа тут зовсім не в нездарності пана Пєтухова як перекладача. Насправді, пан заступник міністра пнеться, аби стримати все наростаючий вал позовів громадян України проти своєї держави — вал, що вже, схоже, ладен затопити ЄСПЛ. “Навіть не намагайтесь, - проглядає поміж рядків чиновничого допису на Фейсбук-сторінці. - Бачите, навіть Європейський суд на нашому боці”.
“В ситуації з окупацією справедливості бути не може” - вторить йому політолог Олексій Голобуцький.
Справедливості в окупації бути не може... Від ворога — зрозуміло. А от коли справедливості немає й від своїх, та ще й на своїй території — ото справжня біда!
Біда, коли привладні нездари, замість того, щоб робити все можливе для реанімації економіки, для створення привабливих інвестиційних умов — всього того, що могло б піднімати країну, бодай, призупинити виїзд громадян за кордон (що вже перетворився останнім часом на масову втечу), натомість і далі продовжують нацарьовувати, наколядовувати, викачувати з Краю мільйони, вивозити їх в тихі податкові гавані, кидаючи довірливому, довготерпеливому люду кістку субсидій, ощасливлюючи їх перейменнуванням ще однієї вулиці чи обіцянками розпилити ще скількись там мільйонів на черговий меморіал.
Чи треба доводити, що то облуда і шлях в нікуди? Адже навіть те, що вони називають реформами — пенсійна в тому числі - реформами, здебільшого, не є.
Що ж стосується пенсіонерів, що мешкають на окупованих територіях, то про справедливість тут і справді не йдеться. Найперше, суспільству настійно нав'язують думку, мовляв, патріоти з окупованих територій виїхали, залишився один лише непотріб, тож і турбуватися нема про кого. Думка та не лише примітивна, не лише хибна, але й підла. Але саме нею оперує уряд, тиражуючи постанови, які драматично ускладнюють, а то й унеможливлюють отримання пенсійних виплат старим, що не зі своєї волі опинилися в окупації. І це попри те, що вони не просять, аби гроші перераховували їм туди, за межу. Вони самі приїздять за ними на вільну територію СВОЄЇ держави. За СВОЇМИ грошима, відкладеними на старість, підкреслю. Бо ж пенсія кожного з них — то не що інше, як страхові внески, які вони особисто, а також установи/заклади/підприємства, де вони працювали упродовж свого трудового життя, виплачували до Пенсійного фонду. Згідно однієї з фундаментальних суспільних угод, на якій базується держава, зауважимо. Пташиною мовою юриспруденції, їхня пенсія є їхнім набутим правом. Невід’ємним. Не виплачуючи пенсії тим бідахам, ПФ України чинить нічим не краще, аніж банк-шахрай, що відмовляється виплатити мені гроші, які я, довірившись йому, поклав свого часу на депозит.
Ганебно, що всі оті блакитні злодюжки, злодії, шахраї і мафіозі, яких так і не змогли вимести з влади, які й досі уособлюють мою державу, роблять сьогодні все можливе, вишукуючи будь-які приводи, аби завадити українським пенсіонерам з окупованих територіїй отримати належні їм виплати. Може, звинувачення несправедливі?
Ось мій приклад. Він трохи не типовий, бо ж на відміну від так званих ОРДЛО, кримчан, що проміняли ситу окупаційну пенсію на ту, яку виплачують в Україні, не так багато.
Офіційно відмовившись від нав’язуваного Московією громадянства ще навесні 2014 року, восени того ж року, повертаючись з Львівського форуму видавців, звернувся до ПФ України за відновленням моїх пенсійних виплат. Заяву мою, проте, взяли до обробки лише наприкінці січня наступного 2015 року. Пояснили при тому, що для відновлення виплат потребують оригінал моєї пенсійної справи, тож будуть посилати запити до ПФ Московії.
Чи треба казати, що від такої заяви почувався, наче громом вражений? Влада моєї країни поводилася так, наче ніякої війни не було, так, наче надворі ще дотлівали “золоті” брежнєвські часи, і я просив перевести мою пенсію з якоїсь Рязані, а не з окупованого Криму.
Зважаючи на те, що на надіслані запити і через півроку жодної реакції не було, я особисто звернувся до місцевого відділення ПФ в Криму з проханням переслати течку з моєю пенсійною справою на материк. Течка та доїхала на материк (могла ж і не доїхати!) лише наприкінці осені 2015 року. Загалом, від першого звернення до ПФ за відновленням своїх пенсійних виплат до того, як гроші були перераховані на картку, минуло 13 місяців. Від часу припинення виплат – 19 місяців.
При тому, пенсійні виплати були відновлені не з часу їх припинення (травень 2014 р.), а лише з січня 2015 року. ПФ України чомусь зарахував виплати, які робив ПФ Московії з травня по грудень 2014 року всім пенсіонерам Криму, незалежно від їх громадянства, за свої власні.
Це вражало не менше. На моє сприйняття, таке трактування було очевидним і незаперечним виявом колаборації, ще одним свідченням того, що Крим було здано цілком свідомо і узгоджено.
Виконавши всі вимоги ПФ України, здавалося б, можна було відітхнути з полегкістю. Бути впевненим в подальшому у безперебійній виплаті своєї пенсії. Але не так сталося, як гадалося. Попри те, що я перевів свою пенсійну справу на материк, попри роз’яснення міністра Реви про те, що спрощений порядок нарахування пенсій (постанова КМ №365 від 8.06.2016) стосується лише тих осіб, пенсійні справи яких перебувають на окупованій території (Рева про причину припинення пенсійних виплат переселенцям, “Велике інтерв’ю” 20.04.17), попри те, що я наполіг на виключення мене з бази даних ТПО, бо ж упродовж всіх цих років доводиться поперемінно жити ті ж самі три місяці на материку, що й у Криму, ПФ і далі трактував мене, як переміщену особу, пенсійна справа якої знаходиться на неконтрольованій території.
Так, повернувшись вчергове з Криму на материк навесні 2017 року, довідався, що мої пенсійні виплати були без жодного попередження заблоковані Пенсійним фондом ще восени 2016 року. Причина? Як виявилось, згідно постанови КМ України № 365 від 8 червня 2016 р., відсутність за заявленим місцем мешкання більше 60 днів є підставою… для позбавлення пенсії на півроку (!). Це при тому, що навіть закони окупанта дозволяють мені залишатися вдома, в Криму, протягом 90 днів поспіль!
Не мав іншого вибору, як втягнутися в судовий процес за відновленням своїх прав. Витративши купу грошей на судові збори, ще більше часу і нервів, виграв його лише частково. Суд визнав дії ПФ в частині позбавлення пенсійних виплат за перевищення строку перебування за межами контрольованої території незаконними, але... відмовив у поверненні невиплачених моїх коштів за травень-грудень 2014 року. Тим фактично підтвердивши колаборацію ПФ України з ПФ країни-окупанта. Цікаво, чи не так?
Насправді, все дуже сумно. Адже в той час, як ПФ Московії за власною ініціативою надіслав мені упродовж 2015-2016 рр. не менше п’яти запрошень оформити пенсію (в чотири рази більшу, до слова, аніж ту, яку призначила мені моя держава і то — без жодних принизливих ідентифікацій чи зобов’язань жити в певному місці), ПФ України робить все, аби позбавити мене права отримувати навіть ті нікчемні 1291 гривню, які зобов’язаний сплачувати, згідно Конституції та законів про пенсійне забезпечення, пожиттєво.
Останнім штрихом в цій історії став лист від місцевого управління ПФ України, отриманий в грудні 2017 року, напередодні від’їзду на півострів. В ньому його голова офіційно повідомляв мене про те, що ПФ України сприймає мене не як громадянина України, а виключно як тимчасово переміщену особу, відтак, не відновить виплату належних мені пенсійних коштів аж до того часу, доки я не зареєструюсь в базі даних ТПО та не отримаю відповідної довідки. Ось так. Складається стійке враження, що влада моєї держави, розпатякуючи про реінтеграцію окупованих територій, має на увазі або одні лише території, або ж займається відвертим словоблуддям. Адже принижуючи, дискримінуючи тих, хто, опинившись в окупації, не перестав сприймати себе її частиною, чинячи їм численні перешкоди — тут і сумнозвісне нерезидентство, яке позбавляє права голосу, обмежує доступ до банківських послуг, унеможливлює отримання тих же злиденних субсидій чи вивезення з півострова свого майна (згадаймо показову історію пана Хавхуна), в тому числі, й позбавляючи пенсіонерів засобів існування — хіба не робить вона все, аби відвернути їхні серця від України!
Хто знайде тому інше визначення, аніж подальша здача нас ворогу, відверте підігрування окупантові, ефективна допомога йому в зацементовуванні окупації?
Вважаю подібну політику сьогоднішніх привладних нездар відверто антиукраїнською — такою, що не лише ганьбить Україну, порушуючи базові принципи міжнародного права, зокрема, права на свободу пересування та вибору місця мешкання (і тут рішення ЄСПЛ є, вочевидь, прогнозованими), але й нищить самі підвалини державності.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 23.02.2018 > Тема "Резонанс"