Версiя для друку Обговорити в форумi

Напередодні Дня Перемоги увага до ветеранів особлива. Країна згадує тих, хто колись віддав своє життя, а кому пощастило вижити - здоров'я, сили та молодість за майбутнє наступних поколінь. Проте, за словами героя нашої розповіді, ветерана Великої Вітчизняної війни, кавалера трьох орденів Слави Івана Павловича Клименка, "за ці декілька днів зморююсь так, неначе в бою". І, правда, роки вже не ті, а святкові дні у них розплановані погодинно, та ще й у ветеранів такого рангу, як Іван Павлович, якому, до речі, цього року виповнюється 80 літ.

 Тому й не дивно, що познайомилися ми з ветераном під час його зустрічі з учнями сімферопольської української гімназії, вчителі та адміністрація якої роблять святу справу,  знайомлячи дітей зі справжніми героями. Бо полковник у відставці Іван Павлович Клименко - це людина, яку щороку вітають з Днем Перемоги перші особи держави, міністри оборони як України, так і держав близького зарубіжжя; він є почесним громадянином Херсонської та Вітебської областей, Владивостока та ще кількох міст; серед багатьох нагород, які ледве вміщує парадний кітель, крім трьох орденів Слави - медалі "За відвагу" та "За бойові заслуги", ордени Б. Хмельницького та Вітчизняної війни, два ордени Червоної зірки та інші.
Народився Іван Павлович в селі Каїри Горностаївського району Херсонської області. З восьми років залишився сиротою і до 12 років перебував у дитбудинку в Каховці, з якого його забрала на виховання вчителька Тетяна Миколаївна Василенко (в 1943 році вона загинула від рук німецьких катів). Після 8-го класу, перед війною, закінчив ФЗН (школа фабрично-заводського навчання) в Миколаєві і як приборист підводних човнів та надводних кораблів за розподілом поїхав до Владивостока працювати на завод імені Ворошилова. Там пропрацював рік: час від часу ходив у плавання на випробування підводних човнів, кораблів.
З цього періоду життя Івана Павловича розпочинається його військова епопея, про яку він нам і розповів...

- Я працював на заводі, коли вже йшла війна. Для мене складність полягала в тому, що ті, хто працював тут, мали броню, тож про призов до Радянської Армії не могло бути й мови. (А я ще коли був у Херсонській області, то поклявся сам собі - незважаючи ні на що потрапити добровольцем на фронт). Двічі писав заяви, які просто рвали. Я вже, як кажуть, й руки опустив. А тут випадок допоміг. Якось з товаришами, серед яких я був найстарший, ми вирвалися у місто до кінотеатру. Коли ми вийшли на вулицю після перегляду фільму, то стали свідками бійки між жінкою і чоловіком. Ми, звичайно, їх розігнали і пригрозили чоловіку, що притягнемо до відповідальності. Він, як з'ясувалося, служив у військкоматі. Почав пропонувати мені гроші. Кажу йому: "Я тобі сам можу дати скільки завгодно грошей, ти мені краще допоможи призватися до армії". І він допоміг, правда, як він це зробив, я не знаю.
Коли вже призвався, мені запропонували вступити до офіцерського училища. Це треба було два роки навчатися, а у мене не було часу, бо тоді всі вважали, що війна ось-ось закінчиться. Тому пішов у школу розвідки, закінчивши яку,  потрапив на Ленінградський фронт у 17-літньому віці як командир відділення полкової розвідки. Незабаром загинув помкомвзводу і до мене перейшли його обов'язки. Було важко, звичайно. А кому було легко? І в тилу не було солодко. Розвідникам, правда, вдвічі важче: війська - в наступ, а розвідники - попереду, війська - в обороні, розвідники - на території противника добувають необхідну інформацію для командування, все до дрібниць (що вороги планують, чим володіють, їхній бойовий дух і т. ін.).
Воював. Багато разів доводилося мені ходити в тил до ворога в групах захвату та в групах пошуку. В обороні групи, з якими я ходив, взяли 18 німецьких офіцерів, в наступі - 15. Складність роботи розвідника полягає в тому, що без виконаного бойового завдання ти не мав права повертатися до своїх. Був пораненений, контужений, навіть похоронки на мене відсилали. Про все не розкажеш, треба, мабуть, декілька діб проговорити, щоб все згадати. Під час війни воював і на ІІІ Білоруському фронті, і в 1-й Повітряній армії, та це не так важливо - де і що, головне - як. Треба, щоб нинішня молодь знала, як на війні стають героями, як стають братами один одному люди різних національностей.
І в шпиталях довелося побувати. Якось захворів я на малярію, піднялася температура, мене паралізувало. Потрапив до госпіталю, де пролежав кілька тижнів. Бачу:  температура вже 38 - 39°, подумав, все нормально. Пішов виписуватися, але через "малярійний" показник в крові ніхто не відпускає. Тоді я домовився з медсестрою, щоб вона підмінила аналіз. Так я потрапив під Москву в пересильний пункт (звідси відправляли на фронт новобранців та тих, хто після госпіталю). Тільки туди прибули, у мене знову почався малярійний напад, температура 40 - 42°. Я своїм сказав, щоб вони мої документи здали та нікому не обмовилися про мою хворобу. За деякий час подали команду усім вишикуватися для переклички. Хлопці мене під руки підтримували в середині строю. Коли назвали моє прізвище, я встиг тільки сказати: "Я" - і знепритомнів. Так хлопців відправили на Ленінградський фронт, а я потрапив у санчастину. За три дні трохи підлікувався, температура знизилися і мене виписали. Минуло два дні, а мене на фронт не відправляють чомусь. Я - до начальника, дізнатися, в чому справа. А мені говорять, що я маю бути вже на фронті, бо й документи мої там. Коли все з'ясувалося, начальник сказав, що вже давно тут працює, та вперше до нього приходять і з такими домаганнями просяться воювати. На другий день на цей пункт прибув полковник авіації, щоб набрати бажаючих до школи повітряних стрільців-радистів на штурмовик ІЛ-2. Я по-трапив туди і з вересня 1943 року вже літав.
На моєму рахунку 130  бойових вильотів, з яких я сім разів не повертався, але доля мене вберегла. В грудні 1943-го під час важких боїв на Вітебському фронті ми майже втратили полк, декілька екіпажів залишилося. Особисто в групових та оборонних боях збив 12 винищувачів противника. Брав участь у виконанні двох особливо важливих завдань, з яких, як правило, не повертаються. Це, наприклад, тоді, коли екіпаж знає, що пального вистачить лише в один кінець шляху.
Одне з таких особливо важливих бойових завдань довелося виконувати (хоч, на жаль, виконати його не вдалося) на  ІІІ Білоруському фронті перед штурмом Кенігсберга. Це було місто-фортеця. Гітлер ніколи не міг подумати, що це місто візьмуть. Все в бетоні - стокілограмові снаряди відскакували. Командування наказало, щоб авіація не пропустила жодного корабля до порту Кенігсберга. Ми вилітали, топили кораблі. Але тут розвідка донесла, що на допомогу місту перед нашим штурмом (про який німці, звичайно ж, знали і до якого посилено готувалися) йде величезний, порівняно з тими, що ми до цього топили, крейсер, на борту якого десь 1 000 матросів та офіцерів, техніка, зброя, бойові припаси. Звичайно, з висоти 200 - 300 м влучити в нього важко, одразу знищить повітряна охорона: в небі аж "кишіло" німецькою авіацією. Командування вирішило послати штурмовиків. Це для нас було незвичним завданням, тому що ми, як правило, "пробивали" дорогу піхоті в наступі. ІЛ-2 недаремно називали "чорною міткою" та говорили, що де він пройде, там трава 10 років не буде рости.
Командир нас вишикував і говорить: "Чотири штурмовики повинні потопити крейсер. Туди пальне є, а назад - не вистачить". Та це ясно було і так, бо з таких завдань повернення дорівнює майже нулю процентів, навіщо пальне зайве давати? Тому на такі завдання лише добровольці йдуть. Уявіть собі: після слів командира більше ста екіпажів визвалися - наскільки високим був бойовий дух наших хлопців, їхнє бажання, незважаючи ні на що перемогти ворога. Проте відбирали все одно кращих.
Коли ми летіли на це завдання, нас супроводжувало більше 20 винищувачів (на звичайному зльоті прикривають лише 4 - 6 літаків). Це завдання - моя п'ята похоронка. Перед зльотом командир дав нам таке розпорядження: якщо корабель після наших бомб залишиться на воді, тоді таранити його літаками. Ми йшли просто на смерть, нам навіть сказали перед цим написати родичам прощальні листи...
Та не завжди, на жаль, на війні все вдавалося, не зарадили ми справі нашими ІЛами... З крейсера, який був буквально усіяний зенітками, було збито усі наші літаки, хоч ми, ховаючись від повітряної німецької охорони, йшли на висоті 5 - 10 м над водою. Мені знову пощастило, кулі та осколки мене обминули, ще й вдалося виплисти. Весь обмерзлий (квітень місяць, а це Балтійське море, воно і влітку завжди дуже холодне) якось дістався до берега...
Кінець війни застав Івана Павловича у Східній Пруcсії. Після війни здобув освіту у вищому військовому політичному училищі та залишився служити в лавах Радянської Армії. На пенсію полковник  Клименко вийшов раніше строку за станом здоров'я: далися взнаки бойові рани.
Звичайно, це, може, лише тисячна частина того, що хотілося б розповісти про цю людину. Але вже й з тих кількох фронтових епізодів, які пригадалися ветерану Івану Павловичу Клименку, зрозуміло, через яке пекло довелося пройти нашим воїнам шість десятиліть тому. Вклонімося ж доземно ветеранам за їхній подвиг, за наше мирне сьогодення!

Телерозповідь про ветерана Великої Вітчизняної війни І. П. Клименка дивіться в неділю, 9 травня, в авторській програмі "Млин" редактора Української редакції ДТРК "Крим" Олександра Польченка. Початок о 10-й год. 35 хв.
Сподіваємося, що цієї передачі опального тележурналіста (див. попередній номер "КС") керівництво ДТРК "Крим" зняти з ефіру не посміє...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 07.05.2004 > Тема "З потоку життя"