Версiя для друку Обговорити в форумi

Художньо-біографічний нарис

(Закінчення. Поч. в №14 - 18).

І нарешті третій поклик Долі - саме в Ломівці Олесь Гончар зустрів свою майбутню дружину Валентину Данилівну. "Пригадую, пішла я до її батька, а він був членом правління сільради, по хлібні карточки, до них у дім. І Валя, тоді маленька дівчинка, щось сиділа шила, мама їй дала - вона і шила... А мені в груди тепла хвиля: і чомусь така ця дівчинка рідна здалася..." (із розповіді Олександри Терентіївни).
На моє пряме запитання, чи причетна сестра до знайомства Валі й Олеся в тому пам'ятному 1946-му, відповіла, що ні, і дівчина тут не бувала... Однак правда й те, що сестра мріяла про одруження свого братика, підказувала йому, аби пригледівся до ломівських красунь, може, вибере собі наречену. У передбачливої сестри було і "своє" на думці: "А то як заїдеш кудись, то я тебе і не побачу... А так хоч вона привезе до своєї рідні, авжеж і до мене навідаєтеся..."
Постоїть солдат трохи з парубками та дівчатами на вулиці і махне прощально рукою: "Ну, я пішов, мені ніколи..."
Радила Олександра Терентіївна доньку сусідів у подруги братові. "А хто вона? Фармацевт? Ні, мені треба, аби була помічниця... (у літературній роботі. - М. З.)".
Про знайомство з Валентиною Данилівною є запис у щоденнику вже літнього письменника: "...серце, бач, не помилилось. Як і тоді, коли, глянувши випадково з вікна бібліотеки, вперше побачив її в гурті дівчат, юну, весняну... "Оце твоя доля!" Так і сталось. Дякую долі і сьогодні, коли гони життєві перейдено..." (9.03 1990, у лікарні).
Валентина Данилівна Гончар нині - член Комісії з творчої спадщини та увічнення пам'яті Олеся Гончара. Ця високодостойна українка воістину здійснює щоденний подвиг духу, так багато й мудро звершуючи справи для пропаганди ідей гуманізму та краси, заповіданих нам Олесем Гончарем. Схвильовано спогадуючи різні епізоди із їхнього життя з Олесем Терентійовичем, автори книги "Вінок пам'яті Олеся Гончара" (Київ: Український письменник, 1997) одностайні: в літературі має з часом з'явитися роман або поема про вірну дружину, кохання і спільний шлях прекрасного подружжя.
А розквітло їхнє кохання в Ломівці! У Дніпропетровському університеті, де вчились обоє. Творча праця, навчання, любов - який букет почуттів для учорашнього бійця, котрий на другий день після перемоги зафіксував ностальгійно: "Едем все время красивыми дорогами Чехии. Вижу в стороне в роще пошла элегантная пара: идут, идут, поцелуются и снова идут между сосен. Ничего не видят от счастья. А я вижу и думаю: и я бы мог...". Про людську, чоловічу вроду Олеся Терентійовича гуляють легенди і в нашому краї від далекого 1946-го. За свідченням Олександри Терентіївни, навіть її маленька донька Віра (племінничка письменника) любила залізти під стіл і звідти спостерігати, як щось зосереджено пише її дядя. "Мамо, - зізнавалася уже старшою, чи це що він рідний і тому-то здається таким красивим? Я не могла надивитися!.."
Провидіння дало письменнику надсильну чаруючу гармонію, притягальну для багатьох. Як не закохатися 20-літній Валентині Малій - стрункій красуні з такими пронизливо-синіми очима - чи то небесними, чи то "морськими"?! І з голосом - мелодійно-романтичним, чарівно-жіночним?! Тут же, в уні-верситеті, їхнє почуття дістало і незвичайну та сильну перевірку.
Надруковану навесні 1946-го в журналі "Україна" (№  4 - 5) новелу "Модри Камень" було піддано гострому остракізму: громили на обласній нараді письменників і творчої молоді, газета "Радянська Україна" дала нищівний аналіз... Новела, що є окрасою української літератури, її художньою перлиною, при своїм народженні була "скупана" в чорній купелі догматизму, вульгаризаторства, ярликування. Молодому автору закидали в націоналізмі, зраді тощо ("Бо любити іноземку заборонено нашим радянським законом"). Письменник вистояв і захистив свій погляд на любов - вільну, незалежну, дану Богом, як і саме життя, - Людині! Вільна любов тотожна вільній творчості: у той "час закабалення Людини" такий принцип був справжнім викликом Системі. Гірчить спомин: вчорашні друзі відвернулися, перестали помічати... Але "серед тих, хто не зрікся, була також одна дівчина, котра згодом стала моєю дружиною". Це була Валентина, "юна, весняна". Але з характером і безмежно вірна. Вони побралися вже в Києві, і сестра дізналася про це із братового листа: "Приїдемо влітку з Валею..."
А 13 січня 1947 року Олександра Терентіївна провела брата на берег Дніпра. На тім боці вокзал і потяг у Київ. Обнялися, і він пішов через кригу. Знаменно: Дніпро був закутий у кригу, як і вся Україна накрита крижаним панцером. Але треба було іти! Долати опір і чекати-чекати Весну!
"Плыл и думал о Боге. Придется ли снова вернуться на родное Левобережье", - дума бійця О. Гончара, коли він форсував Дніпро у війну.
Минуло трохи більше року, як солдат і письменник повернувся на рідне Лівобережжя. І ось сестра провела від рідного порога у велике життя, аби по тому зустрічати і зустрічати багато літ - свого брата і славетного українського класика на його батьківщині.

ЕПІЛОГ

Виходимо з Олександрою Терентіївною у двір, де вона показує улюблене дерево Олеся Гончара - грушу, а потім на нешироку вулицю Клубну.
Збентежена найщирішою сповіддю сестри класика, тримаю в руках високу духмяну домашню паляницю - подарунок господині. "Корову дою з 9 літ, а хліб печу з 13-ти..."
Я ж принесла в музей свіжі числа щойно народженої у Дніпропетровську газети "Літературне Придніпров'я", де вміщено мій розлогий есей про останню художню книгу новел Майстра "Далекі вогнища". Там такий підзаголовок: "Душа людська: якою нам явив і заповів Олесь Гончар". А ще - книжку етюдів Оксани Мостович, заокеанської шанувальниці творчості нашого земляка, з її переконливою фразою (виписаною із листа до мене): "Він був у Нашій літературі небуденною й неповторною постаттю. Діаспора читала свого часу в захопленні "Собор"... Я люблю його новели... З усього болю, з глибин смутку, з отих недоспіваних пісень та недомріяних снів його людина виходить з грязі життя таки обмита й оновлена. І сильна навіть в обіймах смерті. Чому не стало так передчасно оцього апостола пошуків Правди?".
Віддрукувала я також на машинці кілька записів Олеся Терентійовича про Ломівку, про її значення в його житті. Прочитавши занотоване братом-мудрецем десь у нічній самотині в Конча-Озерній: "І СЕСТРА ШУРА, Й ГАВРЮША, І ЮНА ВАЛЯ, І ТВОРЧА МОЛОДІСТЬ - ЦЕ Ж ТАКИ СПРАВДІ БУЛИ МИТТЄВОСТІ ЩАСТЯ", - Олександра Терентіївна, яка в свої сиві літа зворушливо нагадує невгамовну милу ластівочку, благоговійно припадає до цих рядків вустами...
Сьогодні - 25 листопада 2000 року. Рівно 55 літ тому (день у день!) з'явився на цій вулиці солдат Олесь Гончар! Через найтяжчі дороги він проніс відчуття сили і влади Провидіння. В глибині розуму й серця - могутнє клекотання і впевненість, що воно "не могло вмерти, не сформувавшись у щось велике".
І того далекого дня погода була такою, як нині: мороз і сонце! Але тепер ще й так благовісно сяють тут бані відродженої церкви Святої Покрови, яка зовсім поряд... І наче досягає те невидиме проміння білої стіни та вікна із карбідною лампою будиночка, над яким 55 літ витає Дух Творення.
"Добра половина творів (включаючи й "Тронку") створювалась у Ломівці, на моїй незабутній Клубній. Тобі це добре відомо. Та й сама атмосфера, середовище людей трудових схиляли до творчості. Та й батько та мати мої лежать же в Ломівській землі - хіба це може забутись?.." (Із листа О. Т. Гончара своєму другу письменнику С. О. Завгородньому. В 50 - 60-ті роки Олесь Терентійович щоліта приїздив із сім'єю працювати і відпочивати в Ломівку, де мав у ті роки власний будинок навпроти сестриного обійстя).
Ломівка! У біографії митця ця географічна точка мені здається центральною. До неї линули думки юного Олеся, коли він ще жив на Полтавщині або вчився в Харкові, коли прийшов сюди у ріднизні знайти своє коріння. Тут митець здобувся на таку духовну висоту у післявоєнний 1946 рік, що у 28 літ Україна назвала його наймолодшим класиком рідної літератури! Сюди линули ностальгійно думи Всесвітнього інтелектуала на схилі віку, коли із Конча-Озерної під Києвом посилав нам, землякам, наче якісь "паролі добросердечності": "Люблю відкриті степові душі" та "Мені й досі ніде так добре не працюється, як у цьому заводському селищі...". "Вітання Січеславу..." - в листі до мене.
Впевнена, що вдячні нащадки мають звести тут літературно-історичний меморіал. Орлине гніздо не повинне лишатися пусткою, у забутті. Світло, що струмує тут, має випромінювати на всю Україну!
На прощання Олександра Терентіївна гордо, печально й побожно зронює важливу фразу: "Скажіть, що то Бог справедливий!? Отак обдарував сироту талантом!.."
Провидіння - вища сила, Бог.
Лінгвістичні розмірковування схиляють до думки, що це поняття викристалізувалося із латинського Prove - правий, справедливий.
ВИЩА СИЛА - ВИЩА СПРАВЕДЛИВІСТЬ.

Дніпропетровськ - Ломівка.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 07.05.2004 > Тема "Українці мої..."