Версiя для друку Обговорити в форумi

ІНШІ
(Поема)

В’ється прапор України:
Жовте поле, небо синє.
Гордо має і тріпоче,
Може що повідать хоче?
Про часи прадавні, сиві,
Про Дніпра могутні хвилі,
Боротьбу добра і зла,
Гомін міста, спів села.
Про козацьку вольну-волю
І про честь, про славу, долю,
Про звитяжні перемоги,
Про стежки й курні дороги…
Чумаки брели степами
Думи грали з кобзарями
В тих піснях – душа народу,
Таємниця родоводу.
Стяг пісні запам`ятав,
Їх мені переспівав.
Чарівні пісні... А втім,
Все що знаю – розповім!
 
V СТОЛІТТЯ НАШОЇ ЕРИ, ОКОЛИЦЯ СУЧАСНОГО МІСТА КИЇВ.
ДЕСЬ НА ДНІПРОВИХ КРУЧАХ.
 
Біжить Розана схилами Дніпра,
Шматують одяг здичавілі віти.
Прадавній ліс зловісно гомонить,
Корчі та мох – давно пропали квіти.
Дівча шепоче: «Боги, поможіть!
Богине Ладо, захисти сирітку!
Таки загину… Кляті здоженуть!
Розтопчуть, знищать, мов тендітну квітку...»
Як вихор, лине дівчинка мала,
За нею гвалт і ревище, і стукіт.
Під кіньми мов здригається земля,
Щитів, мечів чутно скажений гуркіт...
Дотла спалила лісове село
Кочівників осатаніла зграя,
Всі полягли: малеча й старики,
Печальна пустка з краю і до краю…
Одна Розана якось утекла,
Тепер біжить сама крізь праліс чорний.
За спиною – ватага хижаків,
Клекоче вісник смерті – чорний ворон...
Із тріском розступивсь прадавній ліс,
Медвідь з’явився з нетрів як примара:
Великий, лютий… ще й як зареве!!!
Мабуть такого побоїться й Мара!
Розана стала, жах її пройняв:
Невже таки загинуть доведеться…
Ординці теж заклякли, як німі.
Хто знав, що так погоня обернеться!!???
Страшні лапища звір підняв уверх
І проревів немов якесь закляття.
Навколо них зненацька світ померк,
В верхівках лісу зайнялось багаття.
І раптом ожили старі корчі:
У злих химер дерева обернулись,
Погасло сонце, стало як вночі,
І до орди химери повернулись…
Реве медвідь: «Тікай, орда лиха!
Іщезни, клята, із лісів священних!!!
Навіщо перетнули ви межу?
Ваш гріх перед богами непрощенний!!!
То ви, лихі, образили дитя???!!!
Дівча цькували дикою юрбою?
Тепер пограєм з вами у квача!
Вас вхопить смерть кістлявою рукою!!!
Корчі страшенні кігті простягли –
Із вереском втікать давай бандити…
Лиш мить – і стерли їх з лиця землі.
– Ну от, мала, тепер ми з ними квити!
Розана глядь – пропав медвідь страшний,
Корчі й дерева в зелені привітній,
Замість медведя дід стоїть старий,
До дівчинки всміхається привітно:
– Не бійсь, дитино, зіронько ясна,
Я Святогор – волхов лісів священних,
Хранитель знань таємних, чарівних
І захисник стражденних і нужденних.
Тебе я захищу й обороню,
Навчу всього, що сам умію й знаю.
Як зможу, рідних, близьких заміню…
Ходім тепер до дому, що у гаї.
У нетрях лісу, у стрімкій горі
Печера дивна, вся плющем увита.
Дідусь привів Розану й гомонить:
– Отут живу, мала, у цьому скиті.
Краса кругом чарівна, неземна,
Стримить гора, залита світлом ясним,
Зелений ліс, мов мавка лісова,
Задумливий стоїть: чудний, прекрасний…
Зайшли в печеру – затишно у ній,
На стінах амулети старовинні.
– Оце тепер, Розано, є твій дім,
Хазяєчкою стати тут повинна.
Мабуть голодна, доню, підожди-но…
Приніс дідусь коржа і молока.
Не їсть Розана, а з-під одежини…
Кота виймає дівчинки рука.
Так винувато дивиться на діда:
– Його… його на згарищі знайшла…
Не проти, якщо трішки… трішки хліба
Я відломлю… – печаль в словах страшна.
І раптом затрусилася уся:
– Убили, діду, їх усіх убили!!!!
Нема ні мами більш, ні татуся,
Бабусю смерть взяла під чорні крила...
І котика хотіли зарубати,
Ледь врятувала, ледве утекли!!!
Поля топтали і палили хати…
Один лиш день, а смерті так багато!
Вони убивці… вбили навіть квітки,
Птахів стріляли, нищили сади…
Тепер і кіт, і я… ми з ним сирітки. –
Дівча замовкло, випило води.
– Вважаєте, що зовсім я дурненька? –
Розана схлипнула і витерла сльозу,
– Загинув тато, більш немає неньки,
А я кота якогось там гляджу?
Так він живий і також має душу!
Безпомічне, нещасне кошеня…
Тепер про нього я подбати мушу,
Адже людини я ношу звання!
Дід Святогор стояв якийсь задумливий,
Погладив дівчинку, а потім кошеня:
– Ти – Інша, доню… Так, ти, доню – Інша…
Прошепотів тихенько, навмання…
Розана подивилася зчудовано:
– А як це – «інша», діду, ви про що?
Моргає оченятами здивовано,
– Наїлась, щиро вдячна. – Та за що?…
А «Інша», доню… як тобі сказати?.. –
Аж раптом хитро вусом ворухнув,
– Сказати важко, краще показати, –
Розані на стіну дідусь кивнув.
– А що це в вас: малюнок чи картина?
Воно чарівне? Може золоте?
Одна частина – небо осяйне,
А інша – ніби сонячна долина?
– Це оберіг. Із глибини століть
Дарунок людям від богів могутніх,
На захисті народу він стоїть
В минулому, сьогодні і в майбутнім.
Ще оберіг – хранитель цих країв,
Лісів священних та озер холодних,
Дніпрових хвиль, ставків, лісів, гаїв…
Живе у нім багато сил природних.
У ньому, доню, є дві сторони:
Жовто-гаряча та блакитно-синя:
Одна – то життєдайні промінці,
А інша – то Дніпра могутня хвиля.
Колосся стиглого ланів безмежна даль,
І небо синє в сонячній блакиті.
В нім міць живе, немов незламна сталь,
Життєва сила - як в достиглім житі.
Живе ще в ньому сила непроста:
Через віки дає можливість зріти.
Збудуємо чарівного моста –
В майбутнє тоді зможем полетіти.
Я покажу тобі чужі світи,
Людей, які на світ ще не з’явились,
Майбутнє цих земель узрієш ти…
Дивись, де ми з тобою опинились?
Розплився ніби дивний оберіг,
Замерехтіло світло незвичайне…
Перед Розаною спливли чужі часи,
Світи химерні, дивні і незнані….

XVI СТОЛІТТЯ НАШОЇ ЕРИ,
ОСТРІВ ХОРТИЦЯ, ЗАПОРОЗЬКА СІЧ.
НІЧ ПЕРЕД БОЄМ.

Вирує Січ і сурми десь гримлять,
Литаври б’ють і дзвони калатають.
Орли скликають в бій своїх орлят,
На сонця схід походом виступають.
Дрижить земля, дзвенить вогниста криця,
Гримлять пороги, крекче древній ліс…
Лихі новини: сунуть з-за туманів
На рідну землю орди бусурманів.
Вирує Січ. Збираються в похід
Безвусі хлопці й отамани сиві.
Кому тополя стане в головах,
Хто ляже в полі на Савур-могилі…
– Хто, як не ми? – шепоче дід старий,
– Хто, як не ми? – безвусий джура рече,
Земля рідненька стогне у ярмі –
Боятись, сумніватись - недоречно…
– Удосвіта виходимо в похід!!!
Шаблюки нагострили, помолились.
– Ну, Бог не видасть, то свиня не з’їсть!
Перехрестились – відпочить вмостились.
Козак Семен – йому сімнадцять літ,
Улігся спати, а воно не спиться…
Село постало рідне перед ним,
Старенька хата, мамина криниця…
Все як насправді – ніби наяву:
Ось мати вийшли, дивляться на зорі,
Сокоче півень з курями в хліву,
Кабанчик сонно рохкає в оборі.
А там за перелазом – верболіз,
Під вербами чека його Ганнуся…
«Голубко сиза, трішки почекай,
Після війни до тебе повернуся!
Весілля справим. Та таке бучне!
Стрічок накупим синіх і зелених…
Як зіронька у мене будеш ти!
Найкраща в світі ружа-наречена…»
А далі, в вуличку, що ближче до ставка,
Живе Вакула, той іще запупник:
Лихий та хижий… І рука липка.
Скупарь і, кажуть люди, перекупник.
Казав Семенові: – Навіщо це тобі?
Ординці? Що ж, така мужича доля.
Хоч пан, хоч хан, а нам до того що?
Знай кланяйся. Навіщо нам та воля?
Нижче вклонивсь – ціліша голова,
І хан, і пан покору люблять, ласку…
Свобода, воля – то лише слова,
Мана та й все. Дурна дитяча казка.
Семен сердито чубом потрусив:
«А цур тобі, проклятий, проти ночі!!!
Про Ганю ліпше думати, про те,
Що виплакала всі кохана очі…»
«Та що ж таке? Ну що це за думки?
Навіщо такі мислі перед боєм?..»
– Ану ж бо ви посуньтесь, парубки,
Про що гуторим, ніби бджоли роєм?
А хлопці слухали старого козака,
Захаром звали – славний козарлюга.
В бою й разок не схибила рука,
Рубав врагів і в полі, і в яругах.
У сотнях битв гуляв старий Захар,
Його боялись: грізний був суперник.
Казали нишком, ніби він мольфар,
А чи, можливо, буде й характерник…
Він мову й вів якраз про химородників,
Розповідав бувальщини з життя:
Мовляв, він бачив легендарних воїнів,
Про їх він знає все і до пуття.
Мовляв, давно, мовляв, з півсотні років
Тому назад знавав він козака:
Той вмів ступать одраз на сотню кроків,
В бою залізною була його рука.
В воді не тонув, не горів в багатті,
Руками кулі, мов горох, ловив,
Ману наводив, різні знав закляття,
Із рибою, і звіром говорив.
– А якось в чистім полі наздогнали
Нас вороги… Нас семеро і він.
Ну, думаємо, все, відвоювали…
Вже й чуємо по нас молебні дзвін.
Ну, кажем, хлопці, що робить – загинем!
Але життя не візьмуть надурняк!!!
А той козак ще, каже, поживемо!
Ми клятих ляхів візьмемо в кулак!
Щось шепотить і весело сміється,
А ворог ближче… майже біля нас!
Але ж не бачить! Далі в степ несеться…
Ми зникли?!!! Стали менші за комах?!!!
Отак бува… Бувають всякі люди.
Давно живу, стрічав уже всього,
Але скажу вам, хлопці, по секрету
Надійтеся на Бога одного.
На щиру душу і на чесне серце,
На побратима – гострого меча.
Як заповзе у серце підла зрада,
Ти не жалій, рубай її з плеча!
Козак – орел, він має буйні крила!
Його звитяга в серці палахтить.
Любов до волі й неньки України
Вогнем безсмертним в помислах горить…
Затихла Січ. Дріматимуть звитяжці
До ранку, поки труби загримлять,
А потім - в бій орли і соколята
Назустріч своїй долі полетять…
Вирує море з тисячі шаблюк,
Лунає клич і стогнуть барабани,
Пліч-о-пліч йдуть безвусі юнаки
І сиві срібночолі дідугани.
Вперед! Вперед! – шаблюки наголо!
За Україну, за козацьку долю!
Летить вперед ватага козаків
За рідний край і за священну волю.
Ми – козаки, тож доля в нас козача,
Ми – козаки, гуляймо, хлопці, гей!!!
Ми – козаки, нехай наш ворог плаче!
В бою поляжем – в думах оживем.

СІЧЕНЬ 1918 РОКУ,
ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ КРУТИ НЕПОДАЛІК ВІД КИЄВА.
ПІСНЯ-ПЛАЧ ЗИМОВОГО ВІТРУ.

Гуляє вітер, хмуриться довкілля,
Зима-чаклунка сипле порохню.
В повітрі стиглім – ніби сонне зілля:
Розлив хтось холод, розбудив війну…
Холонуть пальці, льодяніють руки,
В окопах зимно – все ж таки зима!
Шугають в небеса зловісні звуки,
То – голос смерті, так кричить війна…
– Ви хоробрі хлопці, київські студенти,
Що чекаєм, битви за коханий край?
А чи ви готові за той край померти? –
Сумно стогне вітер, – захотіли в рай?
Хлопчаки. Геть діти. Вам учитись в школі.
Вальси танцювати і писать вірші.
Чи вам треба, хлопці, отакої долі,
Що у вас хлоп’ята, що в вас на душі?!!!
– Що сказати, вітре, Батьківщина гине,
Люба Україна квилить у вогні!!!
І душа, і тіло на рятунок лине,
Жовто-синій прапор втоптаний в багні…
Йде орда кривава, застилає сонце,
Розтоптати хочуть, знищити, втопить.
Ти скажи нам, вітре, як нам без держави?
Як без Батьківщини??? Це ж без серця жить!!!!
– Хлопчаки, тікайте! Тисячі ординців
Вас затопчуть, знищать, спалять у вогні!!!
– Ми це знаєм, вітре, не здамось чужинцям.
Будем до загину. Ми ж сказали. Ні.
Тисячна армада заступила сонце,
Чорний спалах люті – сотнями смертей,
Але не здригнулись юні охоронці,
Світить їм у душах сонцем Прометей.
Кулі дико свищуть, гупають гармати,
Мертвими тілами вкрилася земля…
Чи дізнався батько, чи дізналась мати,
Чи лиш заголосить матінка-зима?
Стійко воювали лицарі безстрашні,
Стримували мужньо натиск ворогів.
Але ворог хитрий, у стократ сильніший,
Обійти із тилу хлопчаків зумів…
У полоні хлопці, що сказать словами?
Лиш до ранку хлопцям залишилось жить.
Як проснеться сонце, буйні голівоньки
У сирую землю доля їм зложить.
Догорає нічка, піднімає ранок
Золоту голівку із-за сивих хмар.
– Цей світанок, хлопці, він для вас останній… –
Вітерець печально, тихо проказав.
– Чи не шкода, хлопці, що не долюбили,
Чи печаль не мучить, що не дожили?
Вам така вже доля – вмерти молодими,
Бо на цьому світі ви не добули…
Жаль жалючий, горе роздирає груди,
Туга, як зміюка, десь під серцем ссе.
Розлилось печалі у душі озерце,
Миті їх останні доленька несе…
Клацнули затвори. Хижі кулемети
Дивляться у очі, смерть чатує в них.
«Слава Україні» – почало лунати.
Гордий спів хлопчачий з смертю лиш затих…
Довго скиглив вітер в полі над тілами,
Билася об землю, плакала зима.
Білий саван ткала білими снігами,
Хлопчаків-героїв вкутала сама…
Вітер все журився, сумував і плакав,
Рвав на собі коси, бився, шаленів…
– Не зумів вас, хлопці, зберегти, пробачте,
Добре, що хоч пісню врятувать зумів!
Витер очі вітер і розправив плечі,
Спробував на гілці натягнуть струну:
– Пісня-гімн безсмертна буде тут доречна,
В честь вас, хлопці, гімна цього затягну…
Понеслась над світом на крилі у вітру
Музика велична й горда на віки
Слава Україні і героям слава!!!!
У країні вільній – вільні козаки.
Буде жити вічно ненька Україна,
Посміхнеться доля, згинуть вороги.
Слава є і воля, а в душі народу
Славимо героїв славних на віки.

ВЕСНА 1933 РОКУ.
СЕЛО «Х» ДЕСЬ НА ЛУГАНЩИНІ.
ЧОРНОКРИЛА ЗИМА РУДОГО ХЛОПЧАКА.

Живий! Живий! Скрадається весна
І ручаєць тихенький лячно в’ється.
– Не знаю, як цю зиму пережив…–
Хлопчак рудий до сонечка сміється.
Щоб хто сказав, що так бува на світі,
Я б не повірив, хай воно згорить!!!
Від горя – серденько, від голоду – животик,
Щемить, пече і все болить, болить!
Зима-убивця, зима-злодійка…
Могильна тиша… Чи спить село?
Ага, аби ж то!!! На кладовище
Село зимою жити перейшло…
Копали ями чи й так скидали
Людей, як мотлох, страшні дядьки…
Боявся дуже: дивився в шпарку -
Ану ж як будуть за мною йти!
Живих і мертвий – усіх на воза.
Сміялись хижо лихі дядьки:
– Живий ще, кажеш?! Всед’но подохнеш!!!
Вважай що мертвий уже є ти!
Хлопчак руденький на сонце мруживсь,
Худенькі плечі здригались ще.
Як страшно, тихо, безлюдно, пусто,
Й болюча думка пече, пече…
Померли мама й сестричка Галя,
Дідусь лишився – родина вся.
Дядьки в шкірянках чомусь забрали
І розстріляли ще й татуся…
Лишились з дідом – та якось буде.
Дідусь у хлопця ще ого-го!
Весни діждали, мо’ легше буде?
Аби от їсти було чого…
Кору із дуба удвох здирали,
Добро сушили те на печі,
А як підсохне – муку мололи:
Дубові з дідом в них калачі…
Весна настала – таки вже легше:
На гілках бруньки, росте трава.
Поскубти можна смачних листочків…
Аби ж то мама була жива!
Та не судилось, ну що ж поробиш?
Смертельний голод не пожалів.
І так це диво, що він із дідом
Чорнокрилу зиму пережить зумів.
Кістляві руки страшної смерті
Душили хижо малих, старих…
Оно всі кажуть, що тітка Варка
Поїли з дядьком дітей своїх!
Все до зернини повіднімали,
Це, кажуть, треба в колгосп отей.
Це – для народу, це – для совєтів…
Зробила влада звірів з людей!
Он тітка Ганька ледь шкандибає:
Худа та чорна, немов мара.
Обидві доньки її померли,
Дітей забрала страшна зима…
Синок зостався – чотири рочки.
Таке гарненьке було дитя…
Вже кажуть люди, що ледве дише,
Сьогодні-завтра віддасть життя.
А тітка Ганька усе блукає,
Голосить, просить порятувать,
Хоч крихту хліба, коржа шматочок
Дитяти ради чогось подать….
Руденький хлопець похнюпивсь сумно.
На землю глянув – ледь не зомлів:
Кружальця срібні він під ногами
В багнюці просто хлопчак узрів.
Оце багатство, це ж справжні гроші!
Копійок з двадцять малюк знайшов.
Схопив хутенько, скоріш додому.
Сердечко б’ється – хоча б дійшов!
От дід зрадіє – піде в крамницю,
Багацько куплять собі дерті…
Біжить з підскоком, неначе гроші
У нього гроші ті золоті…
От наїмося, оце багатство!!!
Оце так свято – справжній банкет!!!
А тітка Ганька все шкандибає…
Хлопчак спинився в один момент.
У тьоті дома синок вмирає,
Їм їжа треба, хоча б і дерть.
Що таке горе – хлопчина знає:
На власні очі він бачив смерть.
У них із дідом – мука із дуба,
З ворони юшка є у печі…
Їм є що їсти, вони здобудуть.
Спечуть дубових ще калачів.
Догнав він тьотю і тицьнув гроші:
– Беріть, вам треба, – сказав тихцем, –
Синка годуйте – хай не вмирає…
І кинувсь бігти він манівцем.
А тітка Ганя немов заклякла,
В руці стискає кілька монет…
Свята Марія її почула –
Дала синочку в життя білет…
Руденький хлопець – мов божий янгол,
Діждалось серце її чудес.
Бо Ганька знала тепер вже точно:
Рудий спаситель той був з небес…

ЛІТО 1944 РОКУ
СЕЛО «Y» НЕПОДАЛІК ХАРКОВА.
«ІНШИЙ» НІМЕЦЬ.

Війна підкралась якось несподівано,
Жоржини починали вже цвісти.
Та почорніло небо і з тих пір на нім:
Хрести, хрести, хрести, хрести, хрести…..
На фронт забрали братика Степана,
Сусіду Ваню, дядька Василя,
Вони пішли собі на полустанок –
І вже забрала їх лиха війна.
Прийшли у дім печальні похоронки,
За вікнами – здригається земля.
Подовбана вся вулиця. Воронки.
Війна. До нас прийшла війна.
Фашисти сунуть чорною армадою,
У світ планують морок принести.
Тепер я знаю, що таке боятися:
Хрести, хрести, навкруг одні хрести…
Прийшли, прокляті, і до нас на вулицю.
Господарі. Нахабно гелготять,
Командують, грабують, відбирають,
Дай «яйко», «млеко»… Отаке хотять.
Прокляті окупанти ненависні,
Та я б передушила вас сама!
Тепер я знаю, як то ненавидіти.
І як вас носить матінка-земля!?
Чого прийшли? Сидіть собі в Німеччині,
Чи я просила вас в моє село?!
Ті «айни»-«цвайни» просто недоречні,
Якого дідька вас сюди несло?!!!
Прокляті «фріци» павичами ходять,
Вони ж арійці, а ми так, ніщо.
І що не день, то більше нахабніють.
Не люди ми. Холопи. Казна-що.
Захочуть – спалять, схочуть – розстріляють.
Загарбникам дозволено усе.
Армада чорна у село вкраїнське
Печальну тільки пустку принесе…
Одного разу, десь якраз під вечір,
Прийшли, прокляті, на сусідній двір.
Один між ними старший, так повірте:
То не людина – лютий, хижий звір.
Ударив тітку Мотрю автоматом,
Та ще сміється – весело йому!
Якесь добро шукать взялись завзято…
Піднявся репет на усе село.
У тітки Мотрі – Лиска корівчина
І трійко діток: донечки і син.
Корівка дуже гарна. Молодчина.
Дасть молочка – живе родина цим.
Фашисти кляті нагло в хлів полізли
І тягнуть Лиску – вже забрать хотять.
Голосить тітка, голосять дітки,
Що ж їм робити??? Лягать вмирать??!!
Дві доньки тітки – до корівчини.
Цілують, бідні, корівку в ніс:
– Віддайте, дяді, не руште Лиски!
Байдуже «фріцам». Не бачать сліз.
Отой, що старший серед фашистів
Узяв нагана, вже й звів курок…
Аж раптом скрикнув, упав на землю…
Оце так буде тобі урок!
Над ним схилився, сердитий дуже,
Стрункий, високий… також фашист!
Стискає міцно в руці нагана,
А в іншій – довгий батіг чи хлист.
Джеркоче швидко щось по не-нашім,
Так, ніби сварить чи то й кляне.
Все поглядає на Мотрю й діток
Обличчя добре. І мов сумне…
Дідусь Микита – сусіда справа,
На їхній мові трохи розумів,
Перекладає та все дивує:
Не ждав від «фріца» таких він слів!
А німець люто чихвостить ката:
Мовляв, не можна, не смій, не руш!
Ти бачиш – діти!!? Та як ти смієш?!
Не смій чіпати невинних душ!
Щось ще балакав про честь мундира,
Мовляв арійці – ледь не святі…
В них офіцери всі благородні,
Погони й вчинки в них золоті…
Грозив судити за мародерство,
Казав, що буде його стрілять,
Що гріх великий убогих кривдить...
Потім плюнув люто – рушив до малят.
Принишклі діти стояли тихо:
Ще їм здавалось, що буть біді.
Невже минуло їх хату лихо?
Бо спас їх німець… Не вірим! Ні!
Офіцер німецький лагідно всміхнувся,
Тихо мовив: «кіндер, ніхт не будь стрелять!»
Та ще й нахилився він до тітки Мотрі…
Думали, чого б то? Руку цілувать!
Пригостив маляток дивними цукерками,
Дідусю Микиті табакерку дав.
Козирнув він браво. Німців-мародерів
Геть із двору того він кудись прогнав.
Ми стояли мовчки і не розуміли:
Чи ми разом марим, чи нам сниться сон?
Дуже дивувалися: так же не буває!
Встріти серед «фріців» отаких персон!
Дід Микита хмикнув, підкрутивши вуса,
– Хм… буває в світі всяка дивина.
От тобі і «фріцик»! Тільки подивіться!
Непоганий дядько… Ех війна, війна…
Видно, серед «фріців» є хороші люди.
Цей якийсь… він – інший. Має добрий хист…
Ясно все, панове, зрозумів нарешті!
Він же просто німець! Зовсім не фашист!!!!!!

КІНЕЦЬ ЛІТА 2014 РОКУ.
ТЕРМІНАЛ ДОНЕЦЬКОГО АЕРОПОРТУ.
РОЗДУМИ БІЙЦЯ-«КІБОРГА»

«Ненько моя Україно!
Чом таку доленьку маєш?
Злими вогнями палаєш
Чом не лунають пісні?
Щирі, дзвінкі, голосні?!..»
Воїн принишк у засаді –
Будете, «сепари», раді!
Будете мати «гостинців»!..
Так жартував наодинці
У камуфляжі хлопчина,
З вигляду – зовсім дитина.
Насправді – це «кіборг»-солдат.
В долонях стиска автомат,
Пильно вдивляється, хмуриться,
І проти сонця жмуриться.
Думає про родину,
Згадує кущ калини,
Мами слова незрадливі,
Мов колискова, пестливі:
«Хай тебе лихо минає,
Ангел нехай береже,
В рідну домівку вертає.
З неба він бачить і знає,
Як ми чекаєм тебе!..»
Згадав, як бабуся молилася,
За Україну журилася...
Розповідала, до речі,
Цікаві, з минулого, речі:
У 45-му закінчилась війна.
В той час в Росії пісенька була:
“Мы за мир, и песню эту
Понесём, друзья, по свету...”
Чом тепер замість миру і пісні
Сунуть полчища світом зловісні?
Кров і сльози, загрози і грози
Замість пісні по світу несуть?
Що ти твориш, сусіде чи брате?
Ще тобі не набридло вбивати?
Чом ти пісню інакшу співаєш?
Ту, про мир, вже забув? Вже не знаєш?
Ну чому ми хороним солдат!!?
Чом орда знавісніла лютує,
Материнських молитов не чує?
Чом країна втрачає надію,
Із-за карлика-лиходія?..
...9-го травня – в нас свято!
І ветеранів вітати
Будуть наші народи...
Воєнні, святі нагороди,
(В Донбасі – убивці-заброди),
Пісня свята “День победы”,
(Сепаратист “за победу!”
П’є українську горілку,
Стріляє в дитятко і жінку,
Пишається він перемогою...
Він “чесною” йде дорогою!
“Спасибо деду за победу!..” –
Радіє душею убогою...)
Подумай, сусіде чи брате!
Точно ідеш святкувати,
Чіпляєш “ленты й цветы”
З чистою совістю ти?
Вожді мало чим відрізняються,
В долі народів втручаються:
Хоч – “фюрер”,
Хоч – “господин”...
Задум в обох – один....
А «брат» мовчить.
Не втручається.
Ба! Навіть пишається!
Радіє, схвально киває...
“Великоимперец!!!!”
Буває...
Тривожно живем, без надії,
Довкола ширяють злодії,
В офшори ховають гроші,
А кажуть: “Ми дуже хороші!”
Немає Шевченка-поета,
Отой написав би куплети!!!
І про “царя”, й про “царицю”,
Про олігархів наших...
Ні! З ними не звариш каші...
Їм до народу байдуже...
Міністри? Їх теж не дуже
Печуть народні турботи...
В них в Раді безліч роботи!!!
Ціни на газ піднімати,
Давать мінімальні зарплати...
...“Доборолась Україна до самого краю,
Гірше ляха свої діти
ЇЇ розпинають...”
За кого ж ми тоді воюєм,
Життями власними жонглюєм?
Від «градів» глухнем,
Знемагаєм,
І кожен день когось ховаєм!!!???
Воюємо за Україну,
За її мову солов’їну,
За діток милих,
За добро,
За мирне місто і село,
За ту калину кучеряву,
Не за медалі, не за славу,
За вірну дівчину, за неньку,
Щоб не боліло їм серденько…
За літо сонячне, хороше,
А не за владу, не за гроші…
За прапор сонячно-блакитний,
Світанок лагідно-привітний.
За рідний край,
За подвиг діда,
За кума Гриця, за сусіда,
За те, щоб тільки громовиця
Могла у небесах іскриться….
Солдат устав, ману прогнав,
Сигнал хутенько друзям дав.
Всім спогадам поки відбій –
Поперли «сепари» у бій….

2015 РІК, ПІЗНІЙ ОСІННІЙ ВЕЧІР.
МІСТО ЛЬВІВ.
ЛИСТ КОХАНОМУ В ЗОНУ АТО.

Андрійку, любий,
Тільки повернись!
Лебедиком прилинь на Україну:
Тут ясні дні
І нічки осяйні,
Світання і смеркання солов’їні…
Краса землі у неба на крилі,
Бальзамом щедрим
Вилікує душу...
Але... Скажу не тільки про красу,
Казать тобі, мій сизий, правду мушу...
Ти ж знаєш сам:
Іде страшна війна...
Незрозуміла, навіть недоречна:
Гримлять громи, палають небеса,
Земля вкраїнська полум’ям обпечена...
Зло сипле град,
Лютує темне військо,
На сході сонце в чорній пелені.
До мирних днів так довго, так неблизько...
Чому, мій сизий,
Ну скажи мені?!!!
Нам тяжко жити навіть без війни:
Народ, коханий, майже на межі вже...
Космічні ціни, дикі платежі,
Маленькі пенсії, такі “смішні” зарплати...
За що поїсти, натопити хату...
Як жити нам?
Чи може виживати?
Нам мало лиха?!!
Йде війна на сході,
Паскудний карлик, проклятущий кат,
Паплюжить край наш,
Горе у народу...
А вдома душить свій же супостат????!!!!...
Твою матусю бачила у церкві:
Сумна, печальна, але віра є!!!
Із нею разом молиться країна,
Печалі їх і смуток – теж моє!
Андрійку, любий!
Слухай по-секрету:
Вас – витязів – весь край боготворить:
Ви ж символи, як та верба й калина,
Душа за вас у матерів болить!
Мій воїн світла, янголе вкраїнський,
Любов моя незламна і свята,
Молюся я за тебе й побратимів,
Прохаю вам премногії літа.
Вам вірить, хлопці, ненька Україна,
Я також вірю:
Скоро ти прийдеш!
Щовечора вдивляюся в ікону –
Молюся Богу…
Скоро повернеш!
Ми станем жить по совісті закону.
Коханий, ти ж мене не підведеш!!!???
Ти на війні...
Хіба так може бути?
Але, як кажуть, хто ж - якщо не ти!!!!
Бо ти – орел, ти – витязь, ти - крилатий!
Хіба орел боїться висоти?..
Для тебе, любий, небеса стихія,
А я, Андрійку, поки на землі...
І я боюся, Господи, боюся,
Країна наша гине у вогні....
Андрійку любий!
Тільки повернись,
Лебедиком прилинь на Україну!
Тут ясні дні
І нічки осяйні,
Світання і смеркання солов’їні…
Ти прилетиш! Пізніше, розумію.
Ти прилетиш, здолаєш смерть і страх!
Андрійку, ти не просто воїн світла,
Чиє ім’я у тисяч на вустах...
За тебе, любий, молиться країна,
Такі як ти – надія України!

2016 РІК.
МІСТО БІЛА ЦЕРКВА, ПРИМІЩЕННЯ В ШКОЛІ №7 –
«ВУЛИК» ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ГРУПИ «ШАЛЕНІ БДЖІЛКИ».

Солдати на фронті – зі зброєю.
Солдати – на передовій.
В них танки є, гармати є…
А ці жінки… Невже непоказні?!!!
Вони бійці невидимого фронту!
І на собі тримають фронт увесь.
А чорнороті плещуть: «То для понту!»
Гаразд-гаразд! Давайте розберемсь.
Заглянула до «бджілоньок» в майстерню:
Кипить робота з ранку до зорі:
Все до пуття, прискіпливо, майстерно,
Вони у своїй справі – королі!
А тобто королеви. Чи чаклунки.
Бабусеньки, дівчата, жіночки…
На схід, на фронт спаковують пакунки –
Запалюють надії зірочки.
На стінах: сітки, сітки, сітки, сітки…
Потрібно якнайшвидше працювать,
Бо там, на сході, внуки їх чи дітки
Тримають, не пускають чорну рать.
А ще плетуть костюми маскувальні.
«Кікіморами» звуться. Дивина.
До нитки нитка, знов до нитки нитка…
Це ювелірна справа. Надскладна.
Готують «бджілки» супові заправи,
Укропчик сушать, м’яту, чебреці.
Вони ж не просто бабці, що на лавочках,
Вони – солдати, вони – бійці…
Коли прийшла до «бджілок» у майстерню,
Згадалась притча давня, як цей світ,
Давним-давно від бабці її чула,
Було мені тоді ще мало літ.
У притчі тій ішлося про чаклунку,
В чаклунки – диво-прядка чарівна.
До нитки нитку – долю людям пряла,
В народі звалась Прялею вона.
Здалось мені, що «бджілоньки» – чаклунки.
Плетуть не сіті – долю нам прядуть,
Таке мені закралося на думку,
Що небо мирне нам таки сплетуть…
Молитва щира у душі вродилась,
Не завчена – а та, що з серця йде:
Хай не болять вам руки, чарівниці,
Благословіння із небес зійде!
Дозвольте, любі, просто помолитись
За ваші руки й душі золоті,
Нехай сіяє вам пером жар-птиці
Хвилинка кожна в вашому житті!
Ще хочу за бабусь я помолитись,
Які шкарпетки для бійців плетуть.
«Синочки, повертайтеся живими!» –
Записки-обереги в них кладуть…
За дідусів, що лускають горіхи
Старечими руками з дня на день,
Медок збирають воїнам для втіхи,
Працюючи, забудуть й про мігрень…
За діточок, що також помагають:
Чи вірші пишуть, клеять янголят.
Чи моляться за мирну Україну,
Живими просять повернуть солдат…
Ми разом – сила, дужі і відважні,
Таки Вкраїна – то є край чудес.
Земля багата, де такі є люди,
Благословення нам зійде з небес.
І хоч біда нависла над країною:
Сусід напав – це той, що «старший брат»,
Але ж ми разом, отже подолаєм,
Затихне, захлинеться гул гармат.
До нитки нитка і до клаптя клаптик
Плететься перемога день і ніч,
Ми ж козаків онуки – нездоланні!
Дорослі й діти стали пліч-о-пліч.
«Шалені бджілки», наші чарівниці,
Дозвольте вам вклонитись до землі.
Народні героїні, трудівниці,
Несете мир на сонячнім крилі!..

V СТОЛІТТЯ НАШОЇ ЕРИ, ОКОЛИЦЯ СУЧАСНОГО МІСТА КИЇВ.
ПРАДАВНІЙ ЛІС,
ПЕЧЕРА ВОЛХВА СВЯТОГОРА.

Розана розтирає оченятка:
Оце так-так! Приснилося, чи що?
Печера дідова, на столику горнятко,
І кіт муркоче лагідно в кутку…
А Святогор задумливо вдивляється
У оберіг блакитно-золотий,
Ще бачить щось із того диво-видива,
Ще перед ним зоріє світ чудний?
Розана спантеличена, розгублена:
Кому сказать, то люди засміють!
У казці й то такого не придумаєш,
Це ж диво-дивне, просто якась чудь..
Дідусь волхов питає у дівчатка:
– Все зрозуміла, зіронько ясна?
– Та ні, не все… Ви поясніть спочатку,
У нас в країні, що… завжди війна?
Кочівники моє село спалили,
Дядьки чубаті нищили орду,
Ті хлопчаки, що взимку їх убили,
Від батьківщини відвели біду…
Орда з хрестами теж прийшла з війною,
Палили села, нищили людей,
І ті, зі сходу, ну що «сепарюги»…
Чому так часто люди гірш звірей?!
Хай ті – не наші – то ординці кляті,
А ці ж сусіди, майже як брати!
Палити хати. В своїх стріляти…
Ординців спробуйте таких знайти!
І ще одного не зрозуміла,
Бо суть усього там не проста…
До чого я тут? Хіба ж я «Інша»?!!!
Я що зробила – спасла кота?!!
Премудрий дід стояв як тінь – задумливо,
Вдивлявся ніби знову в майбуття,
А потім каже: – Дочко, це – серйозно!
Відноситься до таємниць життя.
Оці всі люди – я зову їх «Інші»,
Вони планету нашу бережуть,
Не випускають лихо з-під контролю,
Добра і зла баланси стережуть!!!
Бо існують в світі терези великі,
На одні їх чаші – зло вселенське все:
Війни та розрухи, смерті, смерчі, злидні…
Все те чорне й люте, що біду несе.
А на іншій чаші – добрі вчинки «Інших»…
Знаєш, скільки важать подвиги дітей?!!!
От, приміром, доню, ти спасла тваринку –
Переважить вчинок тисячі смертей!
Хлопченя голодне, що знайшло монетки,
Не собі залишив, а віддав комусь:
Вчинок переважить тисячні армади…
Так і є це, доню, я тобі клянусь!
«Інші» люди, доню, споконвіку правлять
Добрими ділами, світло нам несуть.
Їхні вчинки вічно на сторожі миру:
Спокій і добробут людства бережуть.
Хай, на перший погляд, вчинок несуттєвий,
А у світі, доню, крапелька добра
Переважить лихо, прожене напасті
І додасть маленьке сонечко тепла…
Скільки жиють люди, скільки жити будуть,
«Інші» вчинки «Інших» – ніби вартові:
Не дають пробитись паростками лиху,
Утопити рідну земленьку в крові.
Будуть мчати вихори: морові, криваві,
Біди, негаразди над землею мчать…
Крапелька любові прожене заграви,
Всемогутнє лихо зможе розвінчать.
Оберіг чарівний, сонячно-блакитний,
Буде майоріти довгі сотні літ
Над Дніпром могутнім, на Дніпрових кручах,
Передасть нащадкам з давнини привіт.
Ця земля, Розано, вся слізьми умита,
Кроплена і кров’ю, й потом – так і є!
Але волю, доню, нашого народу
Ворог не зламає, пам'ять не зітре.
Буде ще баталій, воєн, негараздів,
Ворог хижий, лютий схоче розтоптать
Жовто-синій прапор – оберіг священний!
Але ввік не зможе він його здолать…
Будуть вітри віять: суховії й стужі,
Промайнуть, як тіні, сотнями літа.
Цей народ, Розано, сильний, нездоланний!
Наша непоборна земленька свята!
Дід Дніпро вусатий котить буйні води,
Пролетять над хвилями чайками літа…
Стане на цім місці серце України,
Розцвіте красою квітка золота!
Затріпоче прапор сонячно-блакитний –
Небо в ньому синє й золото полів...
Будуть їхать полем сиві чумаченьки,
Полетить їх пісня на крилі вітрів.
Оберіг вкраїнський – жовто-синій прапор,
Буде чути думи, буде їх співать…
Прапор пам’ятає, прапор добре знає,
Що важливо пісню внукам передать…
Біди й негаразди пролетять над нами,
Мужньо переборем злидні й ворогів,
Розцвітем, як квіти, будемо пишатись:
Вільним і заможним стать народ зумів!
Край наш калиновий вистраждає долю,
Жовто-синій стяг наш скупаний в крові:
Ми здолає горе і здобудем волю,
Станем хазяями рідної землі…
Наш народ багатий на таких ось «Інших»
В цьому – наша сила й непохитна міць,
Хоча знаєш, доню, слухай по-секрету:
В цьому світі «Інших» більше, ніж «мокриць».
 
21 ЛЮТОГО 2017 РОКУ.
МОЯ КІМНАТА,
МОЇ РОЗДУМИ ПРО ПОЕМУ, ПРО «ІНШИХ».

Такого б не придумала сама.
Мабуть, таки це прапор наспівав…
Чи вітер шепотів легенду,
чи щось розповіла зима…
Зима така – казкарка – хоч сумна…
На вулиці вітрище стогне глухо,
якраз пора казок і небилиць.
У стрісі чутно тихий писк синиць...
І тиша.
У кімнаті диха тиша і шепотить на вухо.
Але яка кому різниця!
Моя поема ж не про те,
хто як пише, кому що сниться:
комусь – складне, комусь – просте.
У когось проза у душі росте,
у когось – в серці поезія…
А в мене – всього потроху.
І взагалі: винна моя дивакувата подруга
– панна Фантазія.
Але хіба це так важливо?
Важливі людські чесноти!
Важливо, що ми патріоти…
«Диванна сотня» – особливо!!!
Відважно воюють… в соцмережах,
сваряться до хрипоти,
а «Інші» на фронті риють окопи,
темну рать тримають
ціною життя:
«Хто, як не ми!!!» – нема вороття…
І зад прикривають
«відважним генералам»
з «диванної сотні»
боягузливої, безсоромної…
Їм тре відпочити після нічки безсонної!..
А «Інші» збирають пластикові кришки,
плетуть сіті: і дорослі, й діти,
виготовляють обереги:
з дешевого паперу та блискіток,
але всесильні:
живуть в них щирі душі «Інших» діток!
Збирають продукти, одяг…
І з волонтерами – автівками чи на потяг –
На схід, на схід!
Бійцям на допомогу…
До перемоги!!!
Ще є деякі всезнайки-політикани,
на лавочках, під під’їздами
розробляють стратегічні, безпрограшні плани…
А деякі старечими, немічними руками
колупають горішки для синочків-бійців,
для Воїнів Світла, Героїв Українців.
Вони, ті, що колупають, здоровіші, сильніші???!!!
Ні!!!
Вони – «Інші».
До речі, «Іншим» в наш час,
Навіть підліткам, бути некомфортно.
Можна навіть отримати «ліхтар» під око…
От, наприклад, зграя підлітків,
Можливо знайомих,
Можливо однокласників,
Ще страшніше – старшокласників,
Знущається над безпомічною твариною,
Можуть ще над якоюсь дитиною…
(Чіплятися ж зграї не до дядька-атлета,
а раптом зробить зі зграї котлети!!!)
Ти втрутися?
А якщо «ліхтар» під око,
чи штурхан під бока?
То невже не втрутися?
Зробиш вигляд, що нічого не помітив?
Адже так безпечніше!
А чи доречніше?
Перед совістю,
Перед світом,
Перед Світлом.
Тепер уяви: за тобою женеться
Розлючена, кровожерлива орда,
за спиною – смерть близьких, відчай, біда…
А ти, ризикуючи власним життям,
Рятуєш кота.
Що відчуваєш?
Лячно.
Героїчно чи необачно?
А Розана?
Вона – «Інша».
Чи було їй страшно?
Було.
Пам’ятаєш: вбили її рідних, спалили село.
А вона вчинила так, як підказало серце,
Підказала совість.
А ти – «мокриця»?
Воювати вмієш лише в соцмережах???
Там у тебе характер криця???
Там безпечно.
Що не скажеш – доречно!
Опонент далеко,
не під боком:
точно не трісне тебе під око…
Зрозуміло, що хочу сказати, чи ні?
Не тільки світу, що у вікні:
За вікном його більше!
І він там кращий – інший!!!
Ставай і ти Іншим,
Кращим,
Щирішим,
Хоробрішим,
Вільнішим,
Справедливішим,
Людянішим.
Терези з чашами добра і зла
Чекають вчинку саме твого,
мого,
однокласникового,
І тих хлопців,
І цих дівчат…
(Дуже часто люди мовчать,
Там, де балакати треба,
а де промовчати –
розпинаються вище неба…)
Не чекай моменту підходящого –
Він, момент, уже настав.
Будьте «Іншими»,
Бо ми не знаємо –
ми не волхви, не пророки–
можливо саме твоя крапелька «іншості»
приведе Світло і Добро в ряди першості,
переважить чашу терезів,
розрубає безліч складних вузлів
і світ не порине в пітьму,
саме завдяки твоєму крихітному,
але всемогутньому вчинку:
дорогоцінній перлинці –
маленькому сонечку Добра!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 19.01.2018 > Тема "Душі криниця"