Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2973)
З потоку життя (6161)
Душі криниця (3396)
Українці мої... (1450)
Резонанс (1470)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1656)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРИЙДЕ СВЯТИЙ МИКОЛАЙ...
У н╕ч на 19 грудня до слухняних д╕точок нав╕ду╓ться Святий Отець Миколай ╕ потайки кладе п╕д...


КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК БЕК╤Р АБЛА╢В ПРЕЗЕНТУВАВ КНИГУ «ТРИВОЖН╤ ЧАСИ»
А В╤ДТОЧУВАВ СВ╤Й Л╤ТЕРАТУРНИЙ ХИСТ ЩЕ У НАШОМУ «ДЖЕРЕЛЬЦ╤»!


СОБОР УПЦ КП ВИЗНАЧИВСЯ З КАНДИДАТОМ НА ПОСАДУ ОЧ╤ЛЬНИКА ПОМ╤СНО╥ ЦЕРКВИ
Один з╕ сп╕врозмовник╕в розпов╕в журнал╕стам, що процедура голосування була в╕дкритою. На собор╕...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ
Сьогодн╕ Поетична Св╕тлиця представля╓ сво╓му шановному читачев╕ доб╕рку прекрасних, напо╓них...


ЧИ ПОТР╤БНА ДИТЯЧА ПРЕСА УКРА╥Н╤?
Дитяча преса потр╕бна вс╕м – ╕ юним читачам, ╕ батькам, ╕ осв╕тянам.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 05.01.2018 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#1 за 05.01.2018
ТО ДУШ╤ РИДАЮТЬ ПРОПАЩ╤, ПРОПАЩ╤…

В╕дзначати 25-л╕ття «Кримсько╖ св╕тлиц╕» без Тамари Соловей, котра ╓дина залишилася з╕ штату редакц╕╖, хто був з газетою практично з моменту ╖╖ заснування, - це просто не по-людськи, не по-журнал╕ськи ╕ взагал╕ – не по-св╕тличному. За станом здоров'я Тамара Федор╕вна не змогла бути минуло╖ п'ятниц╕ у «Св╕тлиц╕», ╕ ╖й тепер зовс╕м не до юв╕ле╖в (див. http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=19142).), але було б неприпустимим, якби не прозвучало у ц╕ дн╕ ╖╖, нашого газетного ветерана, слово. Сумними вийшли роздуми у Тамари Федор╕вни. Але чесними – як ╕ кожна ╖╖ стаття у газет╕, з якою не розлучалася ус╕ ц╕ 25 л╕т.
***
Когда стихал уже бедлам,
И не кусались больше цены,
И, растекаясь по углам,
Базара чад сходил со сцены,
Войны Великой ветеран
Поник с протянутой рукою.
И кто-то хмыкнул: на стакан…
А кто-то медь сыпнул с тоскою.
Старик похож был на отца,
Который за два дня до морга
Просил мне пропуск у врача,
Но врач стоял на страже долга.
И был похож он на меня,
Смертельно раненную болью,
Когда ползла из-под огня
Слов нелюдских, как с поля боя.
И был похож он на страну,
Что пышно гимнами воспета,
И был похож он на войну,
Пожизненную: тьмы и света…

На щастя, м╕й батько не стояв з простягнутою рукою. Думаю, в╕н ╕ зараз не розум╕╓, хто, з ким ╕ чому д╕лить перемогу, ту саму, на яку поклав 9 рок╕в життя, всю в╕йну прослуживши на Чорноморському флот╕. До 72 рок╕в (само╖ смерт╕) працював, одержуючи свою м╕н╕мальну пенс╕ю, попри б╕льш як сорокар╕чний стаж. Але на життя вистачало. В╕н пишався орденами ╕ медалями, а до свят одержував продуктов╕ пайки з двома син╕ми курками.
А от╕ образу ╕ б╕ль, як╕ в╕н так ╕ не встиг усв╕домити, взяла на себе я, написавши цього в╕рша незадовго до першого дня Перемоги вже без батька, ╕ без курок, але з талонами, купонами та популярними оголошеннями: куплю во╓нн╕ нагороди… Сталося це майже 30 рок╕в тому. Ось ╕ тепер випереджаю под╕╖, бо навесн╕ описати цю ╕стор╕ю матиму змогу х╕ба що на паркан╕, оск╕льки доля нашого ╕нтернет-ресурсу досить сумна.
А не описати це просто не можу, бо ця розпов╕дь ╕ про мене, ╕ про газету, ╕ про нас, ╕ про наш╕ пропащ╕ душ╕…
На в╕дм╕ну в╕д батька, матер╕ вже довелося жебракувати. Це – коли я потрапила на операц╕йний ст╕л з перитон╕том, а пот╕м 4 дн╕ провела в реан╕мац╕╖. Кожна доба, там проведена, вартувала тисячу сто гривень, а зарплата моя на той час була трохи менше ста гривень без тисяч╕.
Найперше мати подалася до редакц╕╖ р╕дно╖ газети, де дов╕далась в╕д головного редактора, що свою допомогу на л╕кування я вже одержала, коли йшла у в╕дпустку, дарма, що таку допомогу одержували вс╕, нав╕ть т╕, хто взагал╕ не мав медично╖ картки, а мене за два м╕сяц╕ сп╕ткало дв╕ смертельн╕ хвороби: ╕нсульт ╕ перитон╕т з тяжкою серцевою ╕нтоксикац╕╓ю, що спричинила ф╕бриляц╕ю серця. Але тут подав голос головний бухгалтер: виявилося, знайти сто гривень було не так вже й важко, аби лиш бажання…
Однак це було ╓дине м╕сце, де мен╕ простягнули руку допомоги. А я ж щойно т╕льки в╕дсвяткувала 46 рок╕в, ╕ мене ще важко було назвати в╕дпрацьованим ресурсом. У кримськ╕й Рад╕ м╕н╕стр╕в, в яку моя 80-р╕чна мати в╕рила понад усе, д╕знавшись, де я працюю, з бабусею просто не стали розмовляти, назвавши газету проукра╖нською, отже, ╕ не актуальною для влади.
Тод╕ мати зайшла з ╕ншого боку - взялася шукати мо╖х ╕дейних сп╕льник╕в. На той час я дуже активно сп╕впрацювала з Фондом Сороса «В╕дродження», Кримське в╕дд╕лення якого очолював колишн╕й м╕й колега по «Кримськ╕й св╕тлиц╕». На заходи Фонду мене запрошували чи не щотижня, ╕ я писала та розпов╕дала про них з великим захопленням: ст╕льки гуман╕зму, толерантност╕, доброзичливост╕ до репатр╕ант╕в ╕ уявити соб╕ було важко! Такому, здавалося, могла б навчати т╕льки Церква, т╕льки свят╕ отц╕, а не американськ╕ м╕льярдери! А ще п╕д час заходу дв╕ч╕ подавали каву ╕ запрошували на об╕д (скажу чесно, так╕ об╕ди бували у мене вдома лише на велик╕ свята). ╤нод╕ думала: ось як╕ дива здатн╕ робити грош╕, якщо ними правильно розпорядитися, а я ж вже пов╕рила, що вони – зло.
А що ж грош╕ являють собою насправд╕? Не без труд╕в мати знайшла оф╕с «В╕дродження», знайшла ╕ колишнього колегу, котрий не в╕дхрестився в╕д мене: з╕знався, що зна╓ мене ╕ поважа╓… Та т╕льки допомогти мен╕ н╕як не може, бо у Фонду ╕нша сфера д╕яльност╕, а я ж не депортована, ╕ взагал╕, Фонд такими речами на займа╓ться. Не знаю, чи морщив в╕н при цьому лоба (ма╓ таку звичку), чи знизував плечима ╕ наск╕льки легко далася йому така в╕дпов╕дь. Особисто я у такому випадку д╕стала б з кишен╕ сотню ╕ подала заплакан╕й матер╕, бо напевне щось у кишен╕ таки водилося. Не дарма ж через пару рок╕в екс-колегу попросили з Фонду «на вих╕д», ╕ цей процес супроводжувався чутками про його корупц╕йн╕ нахили. Й тут вже важко було звинуватити п╕дступну кримську владу, рос╕йський вплив чи щось тому под╕бне, це ж не завдяки ╖м функц╕онер значно активн╕ше, н╕ж дозволяли обставини, обростав майном!
Дума╓те, зловт╕шаюся? Рад╕ю, що поплатився? Швидше, навпаки. Зда╓ться, саме з того часу головними у мо╖й житт╓д╕яльност╕ стали благод╕йн╕ проекти: тепер я ходила по соцзабезах, судах, ╕нвал╕дних майстернях, м╕н╕стерствах, л╕карнях, збирала для таких, якою була сама, на л╕кування грош╕. То було якесь дивне в╕дчуття: н╕бито мусила повертати борги, не те щоб сво╖, а наш╕, того ж колишнього колеги чи пок╕йного вже редактора, чи ще когось, хто похитнув чашу терез╕в у б╕к зла.
Не буду описувати, що мен╕ з допомогою газети вдалося зробити за 20 рок╕в таких д╕й, а що – н╕. Нагадаю лише один ╕з останн╕х випадк╕в, що стався вже на меж╕ втрати Криму. На одн╕й з тролейбусних зупинок все л╕то прововтузився на килимку 78-р╕чний д╕дусь Микола. Зам╕сть н╕г у нього були обрубки, ╕ сюди, до гастроному, де торгували кавунами, в╕н доповз ╕з л╕карн╕, що через дорогу. Про себе не пам'ятав майже н╕чого, лише те, що при╖хав до Криму потягом з Рос╕╖.
Не раз ╕ не два сп╕лкувалася з╕ стареньким, звертаючись до його пам'ят╕, бо насувалася ос╕нь, починало дощити, а заховатися йому було н╕куди. П╕дготувала к╕лька публ╕кац╕й, як╕ передала разом з листами до м╕ськвиконкому. Та якби ж то просто передала, довелося туди ходити сам╕й, стояти в чергах, обливаючись сльозами, – так дошкуляв мен╕ артроз, що «стрибнув» одразу з першо╖ до третьо╖ стад╕╖ (у кого проблеми з суглобами - може соб╕ уявити). Це був прямо таки нелюдський б╕ль, ╕ я думала, що Господь ма╓ багато чого простити мен╕ за цю добров╕льну муку. ╤ доля таки мен╕ в╕ддячила: знайшлася Миколина адреса (Саратовська область), знайшовся брат - тож спорожн╕ла дом╕вка ╕нвал╕да разом з останн╕ми кавунами.
Не пам'ятаю, чи доводилося мен╕ з того часу хоча б раз почуватися такою щасливою – н╕би ╕ тепер бачу старенького Миколу б╕ля в╕конця вагона, всм╕хненого, з блиском над╕╖ в очах. ╤ це ж моя заслуга: дел╕катно похвалила м╕ського голову, доречно натякнула на вибори, тут ╕ вужем не гр╕х повитися, результат того вартий!
А якщо ефект нульовий, якщо людина марно спалю╓ свою душу, яка прагне самореал╕зац╕╖, бо на не╖ покладено певну м╕с╕ю, ╕ приречена душа просто не може ╕накше? Це про таких людей я писала колись в п╕сн╕ з таким присп╕вом:

Хай в╕тер лама╓ г╕лля в оксамитов╕й хащ╕,
Не в╕ти, то душ╕ ридають пропащ╕, пропащ╕.
Гор╕ти, приречен╕ в╕чно любов'ю гор╕ти,
Н╕кого ж одв╕к не з╕гр╕ти…

╤нод╕, вноч╕, коли я одна сиджу на подв╕р'╖, мен╕ зда╓ться, н╕би увесь св╕т наповнений такими голосами, що обурюються переможним поступом зла ╕ прагнуть гармон╕╖, бо добро – воно, як с╕к, котрий переповню╓ пл╕д, – ось-ось вирветься ╕з матер╕ально╖ оболонки ╕ перетвориться на буру, клейку, не дуже привабливу пляму. Його не можна залишати на пот╕м, на колись, нав╕ть якщо пан Микола танцював удома на сво╖х культях гопака п╕д назвою «Кримнаш». Розум╕ю або ж намагаюся зрозум╕ти ╕ таку позиц╕ю, бо й сама стала трохи рос╕янкою, адже, коли помирала у 1998 роц╕, мою «джерельну» укра╖нську кров розполовинили з кров'ю якогось там Денисова. Спасиб╕ йому й ус╕м, чи╖ душ╕ сп╕вають ╕ стогнуть, сповнен╕ любов╕, дарма, що в╕дчувають ╕ розум╕ють ╖╖ по-р╕зному.
Ще недавно була у мене в Севастопол╕ подруга, а можливо, ╓ й сьогодн╕, ось т╕льки чомусь не телефону╓, а ╖й же вже за 90! Евел╕на Кирил╕вна сама, з нуля створила в м╕ст╕ музей м╕л╕ц╕╖. Р╕ч далеко не проста: люди, под╕╖, дол╕ за такого суперечливого часу – ╕ ц╕й хронолог╕╖ майже п╕втора стол╕ття. Ж╕нка сама писала брошури, сама збирала експонати, брала ╕нтерв'ю, нав╕ть видавала нап╕вхудожн╕ книги з документальною основою, не маючи н╕ сторонньо╖ допомоги, н╕ повчального прикладу. ╤ все пропускала через серце, стомлене, згорьоване, яке вже не могло обходитися без л╕к╕в. Тож змушена була передати св╕й ╓диний у Криму такий музей ╕нш╕й людин╕, свою дитину, якою так пишалася.
З Евел╕ною Кирил╕вною я познайомилась, коли ж╕нка була приблизно мого нин╕шнього в╕ку. Яка ж вона була гарна, висока, струнка, з хвилястим шовковим волоссям! Пасував ╖й ╕ колись модний молод╕жний одяг: рясна сп╕дничка до кол╕н. Тод╕ я ще не знала, що це не особливост╕ смаку пан╕, а «дари» секонд-хенду, куди надходить товар ╕з зап╕зненням на 10–15 рок╕в, бо ╓диною винагородою за вс╕ ╕н╕ц╕ативи для директора музею була м╕н╕мальна зарплата. Та ж╕нка н╕коли ╕ н╕ на що не скаржилась. Чула, останн╕м часом вона стала зовс╕м нем╕чною, з╕гнулась майже до земл╕, вт╕м, все одно чи не щодня нав╕дувалась до свого «вже не свого» музею.
Можливо, так робила б ╕ Лен╕на Олекс╕╖вна – перший б╕бл╕отекар видавництва «Тавр╕я», котра прийшла сюди 20-р╕чною д╕вчинкою ╕ сама, з першо╖ книги створювала б╕бл╕отеку в сирому затхлому прим╕щенн╕, де в╕дв╕дувач╕ не витримували ╕ к╕лькох хвилин. А вона так ╕ пропрацювала до пенс╕╖. Працювала б ╕ дал╕, але, як п╕зн╕ше з'ясувалося, треба було терм╕ново прилаштувати на роботу дружину «гастролера» з Рос╕╖, призначеного прац╕вником обкому. Головний бухгалтер негайно виставив Лен╕ну Олекс╕╖вну, опечатав б╕бл╕отеку ╕ нав╕ть нарахував ж╕нц╕ якусь коп╕╓чну нестачу, щоб рота розкрити не см╕ла, а коли заставав ╖╖ десь у видавництв╕ (Лен╕ну вс╕ ми дуже любили) просто в спину виштовхував на вулицю. Але вона знову приходила до нас ╕ плакала, ╕ розпов╕дала, як по книжц╕ складала цю б╕бл╕отеку ╕ що н╕коли пальцем не торкнулася до чужого. А ми, «славний» профком, зам╕сть того, щоб насправд╕ з╕гр╕ти ╖╖ душу, обмежились тим, що подарували ╖й на юв╕лей плед та як╕сь фарбован╕ хризантеми. А я ж була заступником голови, ╕ в╕д мене могло дещо залежати…
Чому раптом я згадала про цих людей? Бо – сестри, ╕ по нещастю, ╕ по щастю, ост╕льки любили свою справу, а це теж трапля╓ться не з кожним; ╕ ми не хот╕ли з нею розлучатися, але вирвали нас, як кв╕тку з коренем, чи то непереборн╕ обставини, чи то просто непорядн╕ корислив╕ люди.
Напередодн╕ Нового року я знову сид╕ла на подв╕р'╖ ╕ слухала шелест останнього листя, гул машин, що спл╕талися в сумну мелод╕ю, але вже в якусь ╕ншу, не ту, що ран╕ше. Якщо це ти вплела сюди св╕й голос, моя газето, не плач – тебе все одно чутимуть т╕, хто тебе любить, моя 25-р╕чна д╕вчинко! ╤ ск╕льки б не намагалися тебе клонувати, все даремно. Бо вже не повернути багатьох тих людей, що вклали в тебе сво╖ душ╕ або ж в╕ддали свою молод╕сть, – ╖х вже нема╓, вони – це ти, як ╕ наш╕ помилки та над╕╖, наш укра╖нський Крим. ╤ за мною теж не сумуй, бо якщо не побачимося, то почу╓мося, я завжди на зв'язку – на подв╕р'╖, п╕д в╕тами тих промерзлих дерев, що намагаються про щось докричатися до нас шелестом сво╖х останн╕х листочк╕в...

Тамара СОЛОВЕЙ

На фото: 1994 р╕к, колектив редакц╕╖ «Кримсько╖ св╕тлиц╕», друга л╕воруч у першому ряду - Тамара Соловей; 2011 р╕к, Т. Ф. Соловей у р╕дн╕й «Св╕тлиц╕»

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 05.01.2018 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=19537

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков