Версiя для друку Обговорити в форумi

Художньо-біографічний нарис

(Продовження. Поч. в №14 - 17).
Красномовне свідчення про те, як створювався роман "Альпи": "Наче не я його писав, а ЩОСЬ ВОДИЛО МОЇМ ПЕРОМ, САМО ПИСАЛОСЯ І КЛЕКОТІЛО В ДУШІ, ЯКАСЬ ВИЩА СИЛА, любов, жаль, біль, що не вмирав, коли я повернувся з того пекла..." (з розповіді Олеся Терентійовича відомому досліднику його творчості В. Ковалю). Цей дослідник шанобливо простежив у наші дні ту обставину, що сам О. Т. Гончар не любив назву "Прапороносці" - "шапку" над його трилогією "Альпи", "Голубий Дунай", "Злата Прага". Певне, є сенс гадати, що її надумано й насильно (ідеологічним апаратом) привнесено в творчу біографію класика. Сам Олесь Гончар на зорі незалежності твердо відхилив закиди щодо своєї воєнної трилогії як "совєтсько-пропагандистської книги" і "данини режиму Сталіна": "Ще раз кажу: це дорога для мене книга, вона про мою молодість, про друзів-фронтовиків. Це книга - реабілітація українців, яким весь час закидали, що вони продалися німцям. Своїм твором я прагнув зняти тавро зрадників з наших людей. У заяві (про вихід із партії. - М. З.) я писав, що відділяю своїх фронтових побратимів від тих зрадників і запроданців, повоєнних і нинішніх, які загнали Україну в комуністичне ярмо і які шалено регочуть над нашими святими почуттями. Отже, книгу свою я ніколи не перепишу, як не можна переписати нашу історію" (червень 1992 р., із виступу перед читачами в Едмонтоні, Канада).
Фальсифікаторам і дешевим інтриганам протистоїть правда життя, історії. "Так, ми були ідеалістами, - писав Олесь Терентійович на схилі літ. - Багато що уявлялося не таким, яким постало потім, після війни. Але ж це вже не наша вина. Брежнєвські танки душили не тільки "празьку весну", душили й весну українську. А тоді ми несли її народам Європи, і то була правда" (запис у 1993 р. у зв'язку з перевиданням "Людини і зброї"). Через те не варто будь-кому глумитися над поняттям "визвольна місія" - це буде перебріхуванням і перекручуванням історії.
Збиткування над назвою трилогії окремих групок або одіозних індивідів, прагнення її окарикатурити або знеславити виказують тільки озлобленість і амбітний ґандж носіїв псевдокультури, плагіаторів Часу. Справжні цінності трилогії "Прапороносці" - нетлінні, це високі духовні орієнтири українського народу в безсмертному Часові. Чомусь назва відлунює в серці так - "Україноносці"!
Знаємо чому: магічне гончарівське Слово - "магічне" не догматичними "установками" сильних світу (в той час - комуністів!), а чарами ріднизни, мовою, духом. Роман - знаковий в історії України, бо він найперший і найкращий твір нашої літератури про війну - про "злочин, затіяний вождями-кретинами", котрий довелося "загнузданому народові" нейтралізувати, "змивати" власною кров'ю із цієї Богом даної нам території, проявляючи героїзм і святу самопожертву, женучи ворога з рідної землі.
"Прапороносці" - літературно-естетичний знак Доби. Це - Знак душ українців, загиблих на фронтах, і це Знак душ багатьох післявоєнних поколінь українців, вихованих духовною книгою. Якщо ми дорожимо історією, то і далі ця книга пробуджуватиме в серцях думу про трагедію Вітчизни, що в середині XX століття зазнала навали коричневої чуми.
Упевнена: саме слово "Прапороносці" - настільки увійшло в свідомість і серця наших людей, що воно давно (відразу ж після виходу роману!) отримало нове потужне світло і значення - справжності, українськості. І аж ніяк не асоціюється з ходульним "партєйним" гаслом. Стало синонімом потужного таланту митця, бо сяє для українців в ореолі непроминальних Гончарових барв!
Образ народу, його національна гідність (через образи конкретних бійців - Черниша, Хаєцького, Ясногорської та інших) піднесені Олесем Гончарем на достойну висоту опісля морального і фізичного травмування та винищення його довоєнними репресіями і голодомором.
Роман зробив прорив не тільки у свідомості і почуттях фронтовиків та їхніх дітей, онуків (бо, зачарувавши їх любов'ю до своїх героїв, Олесь Гончар тим самим урятував від яничарства), а й у Світ: "Прапороносці" надруковані 137 разів понад сорока іноземними мовами.
Провидіння дало можливість у зазначений час - точний Час! - сказати таке потрібне Слово своєму народові.
Обранцем став наш земляк - молодий талановитий письменник Олесь Гончар.
І сказане те Слово ним на своїй батьківщині - в Дніпропетровську, в робітничому селищі Ломівка. Гейзер місця, де народився!
Будиночок по вулиці Клубній, 25, де були створені "Прапороносці", взято на державний облік як пам'ятка культури вже в незалежній Українській державі - у жовтні 1992-го. Розмір будиночка 6 х 4, тут усього дві крихітні кімнатки, його збудувало подружжя на частині фундаменту зруйнованого авіабомбою свого дому, в який уселилися саме на Новий 1941 рік, мріючи щасливо зажити тут... Маленьку хатку вже збудували з уламків тієї розбомбленої... В пізніші часи сім'я тут же у дворі знову звела собі просторніше житло. Згодом діти розлетілися...
(У Олександри Терентіївни їх четверо: найстарша Віра - біолог - зараз уже на пенсії, Василь Гаврилович Сова - кандидат технічних наук, завідуючий патентно-ліцензійним відділом металургійної академії, двійнята Тетяна і Сергій, вона стала модельєром-конструктором жіночого одягу, а синок - військовослужбовець, пустив коріння в Росії, недавно, коли я по телефону вітала Олександру Терентіївну із Днем захисника Вітчизни, стражденна мати сказала, що Сергій Гаврилович раптово помер... Співчуваємо.).
В одному дворі з бабусею живе онук Андрій. Сама Олександра Терентіївна мешкає в історичному будиночкові, підтримує тут вогонь - до мудрої старожилки йдуть і йдуть спраглі Гончарового слова...
- Цю кімнатку ми віддали Олесеві, як прийшов із війни (показує невеличку світлицю розміром 3 х 4, де тепер заснувала музей).
Тут тоді нічого не було (зараз погляд прикипає до книжкових шаф із творами О. Т. Гончара та його портретів у красивих українських рушниках). Тільки маленький столик, за яким творив, але згодом у мене його попросили в історичний музей, а дружина віддала і військову форму. Спав на підлозі: дві дошки і два лантухи із соломою, один - в голови, другий - в ноги...
"...І перетомлені ми, піднявшись із брудних своїх окопищ, як ангели, полинули б у голубі небесні сфери, щоб там, опинившись у недосяжності, після всіх безсонних ночей нарешті виспатись на білих пуховиках хмар". (Новела "Плацдарм").
Але... солдат мирними ночами щось зосереджено писав за столом. "Бувало, - розказував Гаврило, - зазирну до нього в кімнату, а він начебто уже куняє, голову схилив на кулак, я - пригасити карбідну лампу, аби не вчадів, а він одразу підніме погляд: "Не чіпай, я ще писатиму..." Або (часто) - скрикне так тяжко уві сні! Я бідкаюся, може, треба до лікаря?.. Олесь відповість: "То війна виходить з мене..."
Подружжя спершу не знало, що Олесь пише роман про війну. Думали - то навчання.
"Альпи" були створені усього за два тижні!
15 травня 1946 року роман уже був підписаний до друку в журналі "Вітчизна" № 7 - 8. Проте вийшов цей номер тільки пізньої осені - можна сказати, письменник отак відзначив річницю свого повернення в Україну із війни!
За рік у Ломівці Олесь Терентійович Гончар успішно вирішив три житейські і творчі завдання своєї Долі. Найперше - це могутній старт у літературі класичними творами, романом "Альпи" та новелою "Модри Камень". "Влітку повернувся із Києва, ходить по хаті туди-сюди веселий такий... Ми: "Що таке?" Він: "А мене вже прийняли в письменники".
О. Т. Гончар - член СПУ з 1946 року, тобто ця нерядова подія його життя сталася, коли Олесь Терентійович мав дніпропетровську прописку.
Друге завдання - завершення освіти. Перед війною Олесь Гончар закінчив три курси Харківського університету, і про війну почув у бібліотеці, готуючись до останнього екзамену... "Чарівна тиша, дорогий червневий холодок, любе шелестіння сторінок..." Усі мрії про майбутнє ураз сконали під тягарем страшної звістки! Вражають одкровення й у фронтових записах  (1944 р., бої у Трансильванії): "Кажется, первое сентября... Кругом горы, видно только одно: солнце в небе. Сегодня и его нет: дождь. А дома дети пошли в школу. Харьков смеется. Увижу ли я еще родину? Наверное, нет". А ось по війні, коли їх відправили на озеро Балатон "на окупацію": "...надежды на университет рухнули. Вместо вечного студента стал вечным солдатом".
Гостинні і добродушні сестра і зять - люди невчені, та свою місію виконали якнайделікатніше. "А тоді Гаврило і каже: "А в Дніпропетровську є така школа, щоб тобі вчитися? Лишайся, а що Шура наварить, їстимемо разом". Так, усміхнувшись на слово "школа" та з'їздивши в Харків (для оформлення переводу), Олесь Терентійович з'явився в Дніпропетровському університеті, долаючи навчальні цикли екстерном.
Дипломну роботу "Новели Стефаника" захистив тут у 1946 році з відзнакою і був запрошений в аспірантуру Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка в Київ. 

(Закінчення буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 30.04.2004 > Тема "Українці мої..."