Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 30.12.2017 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#52 за 30.12.2017
БЕРА
Михайло ПЛОСКОВ╤ТОВ

Проза життя


- Михасю, не займай ╖х. Кругом лиха ╕ так багато, а ти ще хочеш його зб╕льшити. Темн╕ вони люди, з темними, як н╕ч, думками та справами. Хай вже на╖дяться т╕╓ю куркою, - вмовляла мене мати. – Не зб╕дн╕╓мо ми. Хай вже…
╤ я мус╕в слухатися ╖╖, хоч (правду кажу вам) так корт╕ло п╕ти ╕ натовкти пику сус╕дов╕ Льончиков╕. Зна╓те, аж, як-то кажуть, руки сверб╕ли. Нав╕ть не так – аж кожен пальчик сверб╕в на мо╖х руках. Я ледве-ледве стримував себе, ╕ матер╕ н╕чого не об╕цяв – т╕льки закушував нижню губу ╕ йшов шукати сво╓му натягнутому струною парубочому т╕лу важку роботу. Так. Я не прихильник ф╕зичного залагодження справ, але коли людин╕ н╕ з першого, н╕ з другого, ан╕ з якось там енного разу не доходить, тод╕ що? Мовчки дивитися на ╓хидн╕ глузування притрушеного* сус╕да? Який мало не щодня приносить прикрощ╕? Хоч як говорив колись д╕д Йосип про людей тако╖ породи: «Таким, хлопче, людям, хоч колка на голов╕ теши – вони н╕коли не зм╕няться». Ну н╕.
Наша курка всього лише один раз греблася на ╖хньому город╕. Вона не корова чи к╕нь, шкоди велико╖ не наробила, а той загнав ╖╖ в куток городу ╕ забив на смерть. ╤ ще демонстративно пов╕сив на с╕тц╕ за ногу. Мовляв, див╕ться, отак буде з кожним. А то ж була зовс╕м спок╕йна пташина. Нав╕ть не розум╕ю, як Чорнуха потрапила через загорожу на ╖хн╓ об╕йстя. Н╕де й д╕рки не було. Одна дивина.
Курку ми не стали ╖сти – я закопав ╖╖ за садком. ╤, пам’ятаючи материн╕ слова, згадав д╕да Йосипа, у чи╖й хат╕ ось уже другий р╕к жили так зван╕ «сус╕ди»…

╤╤
- П╕д ц╕╓ю грушею, мабуть, сам ще Хмельницький з╕ сво╖ми козаками не раз сид╕в,- полюбляв жартувати д╕д Йосип, ветеран-фронтовик, орденоносець.
В╕н зручно вмощувався на широченн╕й дерев’ян╕й лав╕ п╕д грушею, поряд клав свою незм╕нну подружку палицю-ц╕пок ╕ усм╕хався.
Пот╕м вкотре починав розпов╕дати нам, с╕льським хлопчакам, про сво╖ далек╕ геройськ╕ бо╖. А ми, чи не всоте, слухали з роззявленими ротами ╕ про бо╖ за Прагу, ╕ про переправу на плотах через В╕слу, ╕ про поранення п╕д Берл╕ном… Як ц╕каво ╕ емоц╕йно розпов╕дав д╕д. Йому б промовцем бути. Велик╕, стомлен╕ оч╕ в╕с╕мдесятил╕тнього д╕да св╕тилися запалом ╕ над╕╓ю. Над╕╓ю ще хоч одну зиму пережити. Любив життя в╕н. Любив…
У д╕довому двор╕ росла кремезна груша бера. Тако╖ велико╖ та розмашисто-г╕ллясто╖ не було б╕льше н╕ в кого в сел╕. Та що там у сел╕, мабуть, ╕ в район╕ таку не знайдеш. А що вже за груш╕ вона родила. Одне слово – мед. ╤ з кожним роком плоди все б╕льше всотувалися неповторним смаком у наш╕ душ╕. Пахли л╕том, любов’ю ╕… д╕довим св╕тлом. Бо й д╕д наче св╕тився в╕д того дива й багатства, особливо коли деревина цв╕ла та родила. Гладив ╖╖ по кор╕, мов малу дитину, в спекотн╕ дн╕ п╕д веч╕р поливав водою з бочки. Любив готувати грушевий квас, консервував груш╕ сам у трил╕тров╕ банки, за рецептом дружини.
Ганна його померла рок╕в ш╕сть тому…
Соб╕ залишав дв╕ банки, а вс╕ ╕нш╕ роздавав людям. Просто так.
Ми н╕коли не крали д╕дових груш. В╕н д╕лився ними з ус╕ма. П╕д деревом стояли ночви, у як╕ д╕д збирав груш╕. Кожен м╕г зайти у дв╕р ╕ поласувати ними, посид╕ти на лав╕ ╕ послухати старенького. Йосип завжди був радий ╕ односельчанам, ╕ незнайомим подорожн╕м.
- Пригощайтесь, д╕точки, ╖жте,- казав нам. – Мен╕ ст╕льки не подужати. Якби ще хоч д╕ти чи внуки нав╕дували, а так…, - на цих словах у д╕дових очах з’являлися вицв╕л╕ сльози, ╕ в╕н витирав ╖х шорсткою тремтячою долонею. – Цураються мене внуки. Цураються старост╕ мо╓╖…
Нав╕дувала його т╕льки синова дружина, та й то р╕дко. Прала одяг ╕ забирала частину пенс╕╖. Приносила л╕тру молока, хл╕ба. Ми думали, що вона не до д╕да ходить, а до його пенс╕╖.
А ми не цуралися Йосипа. Допомагали йому як могли: ми, старш╕, дрова рубали, а менш╕ – зам╕тали хату, витирали пил. Д╕д щиро дякував ╕ усм╕хнено кивав сивою, мов кульбаба, головою.

╤╤╤
А пот╕м д╕да не стало. Якраз навесн╕ починали цв╕сти садки. Ув╕ сн╕ заснув, ╕ не стало. Стискав у звисл╕й л╕в╕й руц╕ подружку-палицю. Може, хот╕в п╕днятися з постел╕, а може…? Хто зна…
Все село проводжало Йосипа: ╕ доросл╕, й мал╕. Найменш╕ несли д╕дов╕ нагороди, св╕тлину, де в╕н – бравий сержантик-вусань.
╤ не в╕рилося. Горло стискало щось гаряче ╕ г╕рке.
А зна╓те, як цв╕ла д╕дова груша? О Боже, так вона ще н╕коли не цв╕ла за мо╓╖ пам’ят╕. Ще з ноч╕. Наче в╕дчувала д╕дову смерть. Наче прощалася наостанок з╕ сво╖м господарем. Дякувала за доброту його та щир╕сть. Як жива…

╤V
Через три роки в д╕дову хату вселилася внука з╕ сво╖м новоспеченим чолов╕ком. ╤ почалося. Весел╕ компан╕╖ часто до п╕вноч╕ караочили п’яними голосами так, аж чути було ╕ в нашу хату. ╤ ск╕льки я не звертався до них – нуль уваги. Абсолютно. См╕ялися в обличчя, а я терп╕в ╕ тримав кулаки в кишенях, або за спиною. Терп╕в.
Молода с╕м'я наводила сво╖ порядки. Викинули д╕дову лавку, хоч вона ще мала добрий вигляд, незважаючи на похилий в╕к. Вирубали малинник за хатою. Викинули д╕дов╕ ночви ╕ завели здоровенного пса. Не знаю, ╕ як╕ там скарби мали стерегти т╕ собач╕ зуби. Я чужих грошей н╕коли не рахував. Правда, люди в сел╕ гомон╕ли, що за д╕дов╕ нагороди вони нов╕ мебл╕ купили ╕ збиралися огорожу та в╕кна зам╕нити. Але я чомусь думав, що т╕ нагороди вони на гульки пустять. Та то ╖хн╓ д╕ло, ╕ сов╕сть ╖хня.
Бера п╕сля д╕дово╖ смерт╕ теж ╖м д╕сталася. Груша, мабуть, в╕дчувала всю «широту душ╕» нових господар╕в, тому майже не цв╕ла ╕ не родила. Все в╕дчувала.
Край мо╖й витримц╕ об╕рвався раптово. Теж навесн╕. Я саме повертався з роботи. Так ╕ отетер╕в посеред дороги. Груша саме цв╕ла, а п╕д ╖╖ рясним ╕ б╕лим г╕ллям отой «сус╕да» розв╕в величезний вогонь. П╕д самою грушею! Ну не падлюка!
Вогонь похапцем облизував б╕лосн╕жн╕ кв╕точки, а вони в╕д цього скручувалися у жовт╕ згарки, щулилися одна до одно╖, зривалися з в╕т.
- Чого тоб╕ тра…? – т╕льки й устиг перелякано кавкнути сус╕д, як м╕й кулак вр╕зався йому в щелепу. Я вдарив з ус╕╓╖ сили, аж у плече в╕ддало.
Льонько в╕д удару гепнувся навзнак б╕ля самого вогню. З величезними очима, з перекошено-зляканою пикою в╕н швидко порачкував до хати.
«Т╕льки не вставай, т╕льки не вставай», - клекот╕ло мен╕ у потемн╕л╕й голов╕. А в╕д хати до мене вже б╕гла мати ╕ щось кричала. Сус╕да шмигнув до себе, ╕ т╕льки клямка бахнула.
Я вхопив в╕дро води й шугнув у вогонь. Пот╕м ще й ще. Погасив.
На д╕дову беру без сл╕з не можна було дивитися. Обгор╕ле листя, цв╕т, г╕лки…
Мати мовчала. Вона все зрозум╕ла й без сл╕в. Льонько виглядав у шпаринку м╕ж ф╕ранками, коли я йшов з подв╕р’я.
- Сину, дума╓ш так до нього д╕йде? – тихо запитала мати.
- Так╕ люди н╕коли не зм╕нюються,- в╕дпов╕в я ╖й д╕довими словами ╕ додав: - Але над╕я ж ╓.

*притрушений - дурний

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 30.12.2017 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=19476

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков