Версiя для друку Обговорити в форумi

Минулої суботи в приміщенні, люб'язно наданому Чорноморською районною бібліотекою імені Ореста Корсовецького, відбулася щорічна презентація поетичної збірки «Прекрасна Гавань». Альманах був заснований завдяки ентузіазму і наполегливим зусиллям талановитої поетеси Світлани Коношенко, яка згуртувала навколо себе закоханих у поетичне слово місцевих літераторів. Тому передувала довга історія.
Ще у 1976 році з ініціативи редактора відділу листів районної газети “Чорноморська Зоря” В.І. Рабіновича було створено літературний клуб “Парус”, який об'єднав у собі літераторів Тарханкуту. Це було коло однодумців, коло людей небайдужих, натхненних. І хоч зустрічалися вони лише раз на місяць, оскільки мешкали, бувало, за десятки кілометрів від Чорноморського, їх поезії з того часу стали регулярно з'являтися на сторінках «Чорноморської Зорі».
Як і у кожного творчого об'єднання, у літклубу “Парус” були не тільки часи, коли його сповнене натхнення вітрило стрімко линуло над розгойданими хвилями повсякдення, але й періоди досить затяжного штилю. Ті періоди далеко не завжди були пов'язані з творчим процесом. Як би там не було, але після одного з таких застоїв виникла цілком нова спілка, яка об'єднувала тепер не одних лише письменників, але й художників та музикантів. Спілку назвали “Прекрасна Гавань”, адже саме так — Кало Лімані — звалася заснована в третьому столітті до нашої ери на місці теперішнього Чорноморського давньогрецька колонія.
Літератори знову збиралися раз на місяць в редакції газети. І не лише ділитися враженнями, обговорювати сучасні тенденції в літературі. Саме в цьому часі тут читав свої лекції з теорії віршування, навчав основам красного письменства Орест Корсовецький — людина великої душі, самобутній поет, вагомість творчості якого не усвідомлена, на жаль, і до сьогодні. А ще “Чорноморська Зоря” відтоді стала щомісяця відводити цілу сторінку для публікації літературного доробку спілчан. І зміст тої сторінки визначали вони самі.
Щодо самого альманаху, то перше його число побачило світ в 1999 році. Невеличка синенька книжечка в сімдесят дві сторінки накладом в двісті примірників була... видрукувана на звичайній друкарській машинці. А проте ж, незважаючи на яскраво-самвидавівське походження, її було розкуплено миттєво. Така увага односельців надихала. Тож в рік міленіуму “Гавань” вийшла вже у видавництві “Доля” Валерія Басирова. Того ж року, на ласкаве запрошення редактора-упорядника альманаху, пані Світлани Коношенко, до нього долучився і автор цих рядків, додавши до потічка живого українського слова Ореста Корсовецького на його сторінках і свої катрени. Відтоді “Гавань” стала невід'ємною частиною його життя, додаючи до нього нові враження, нові емоції. Це було воістину демократичне видання. Поряд з тим, що “Гавань” приймала тебе таким, який ти є, не цензуруючи, не нав'язуючи умов, вона була місцем, де поети почувалися в колі друзів. Значною мірою ця доброзичлива атмосфера творилася завдяки інтелігентності, толерантності, умінню спілкуватися з такою непростою, діткливою категорією, як поети, головного натхненника і беззмінного редактора-упорядника “Гавані” Світлани Коношенко. А ще завдяки її активній позиції, завдяки використанню щонайменших можливостей долучити “гаваньців” до великого літературного процесу, “Прекрасна Гавань” дуже скоро перетворилася на перспективне місце старту у безкрає море великої літератури. Творчий пошук редактора результувався у контактах з літературними клубами, спілками, товариствами не лише Криму, а й далеко за його межами. Делегація “Гавані” неодноразово бувала в гостях у літературного товариства імені Сельвінського (Євпаторія), не раз приймала навзаєм в Чорноморському його представників, представників пишучої братії Севастополя, Балаклави та інших міст Криму. В числі “гаваньців”, на початку нульових, і автор цих рядків мав честь представляти свою поезію на Кримській Альгамбрі, на сторінках керченської “Ліри Боспору” і навіть курського альманаху “Междуречье”.
Але повернімося до події, про яку мовилось на початку статті. Коротка інформація про презентацію цьогорічного, дев'ятнадцятого числа “Прекрасної Гавані”, оприлюднена автором на своїй сторінці Фейсбуку, окрім позитивної реакції спільноти, викликала і досить різке зауваження щодо доцільності участі у проектах, “де українському слову місце десь у куточку”. Малося на увазі те, що з усіх авторів цьогорічного альманаху лише троє представляли українську поезію. Думається, критика була б ще нищівнішою, якби її автор звернув увагу на те, що двоє з тих трьох вже перебувають в кращих світах. Тим не менш, ляпас був відчутним. Та чи заслуженим? Поети не ростуть на деревах, як груші. Натомість, є продуктом штучним і за природою своєю дуже делікатним.
У тотально змосковленому Криму, навіть за умови, якби держава Україна від перших днів своєї Незалежності проводила на півострові виразно українську мовну, культурну політику, навряд чи й можливо було б сподіватися, щоб хоча б половина сьогоднішньої “гаваньської” поезії була написана солов'їною. На жаль, попри всі сподівання, нічого подібного не відбувалося. Два відсотки україномовних шкіл, одна відомча телерадіокомпанія та півтори україномовні газети на весь Крим апріорі не могли перемінити тут мовну ситуацію. Звісно, хтось пригадає ще театральну студію Алли Петрової, Польченкову “Рідну Хату”, його “Млин”, хтось згадає про велику популярність української гімназії Наталії Руденко, про її концепцію школи-родини, хтось спом'яне “Просвіту”. Безсумнівно, і “Бриз”, і “Рідна Хата”, навіть забюрократизована “Просвіта, не кажучи вже про подвижників-вчителів тих кількох українських шкіл, зробили чимало. Але згадуючи все те в сенсі поширення українського поетичного слова на теренах півострова, чи можемо сказати, що та ж ТРК “Бриз” часто надавала свій ефір кримським поетам, письменникам (не плутати з відомчими віршомазами, фахівцями ювілейних славословлень)? Чи часто запрошували сучасних українських письменників на україномовні телепрограми ДТРК Крим, в НВК ”Українська школа-гімназія”, а чи воліли обходитись формальними інтерв'ю з весільними генералами від літератури? А, може, тим займалася кримська “Просвіта”? Знову ні? І це в той самий час, як кримські видавництва не були зацікавлені у виданні українськомовного продукту. Почасти через ще совкову свою інфантильність, коли хіть закроїти велику копійку мирно уживалося з небажанням брати на себе такі звичайні в усьому світі видавничі ризики, почасти через провінційну обмеженість, коли ставка робилась ледь не виключно на уподобання книжкового ринку півострова.
Чи треба казати, що за таких умов літератори були фактично відлучені від читацької аудиторії? Адже видавати свої твори власним коштом чи знайти мецената вдавалося далеко не кожному. Власне, згадана тут ситуація стосується не лише видавництв довоєнного Криму. За невеликим виключенням, сьогоднішні українські видавництва поводять себе точнісінько так само. Але то вже інша історія.
Саме тому дорікання вчорашнього посадовця, головного редактора відомої донедавна в Криму телерадіокомпанії не можуть сприйматися інакше, як свідчення нерозуміння, або ж небажання знати про реальні причини того, чому на дев'ятнадцятому році свого існування, попри те, що на її сторінках час від часу публікували свої українськомовні вірші більше десятка поетів, “Прекрасна Гавань” змогла представити українські поезії лише трьох авторів, двоє з яких вже в інших світах, а третій змушений щотримісяці виїждати з Криму.
Дуже шкода, що недавні кримські герої — хтось на ситій московській пенсії в Криму, хтось на теплих місцях у Києві — дозволяють собі не лише повчати тих, хто й далі намагається тримати тут залишки українського культурного, літературного, інформаційного поля, але й нищити їх.
Через два тижні виповнюється чверть століття з дня заснування “Кримської світлиці” – газети, яка не раз друкувала добірки “гаваньських” поетів, до самого відходу в інший світ Ореста Корсовецького тримала з ним міцний зв'язок. Сумно, але зусиллями безталанних нищуків-щекунів було зроблено все можливе й неможливе, аби знищити редакцію єдиної за всі роки Незалежності україномовної газети Криму. Причина? Непоступливість членів трудового колективу, які відмовилися давати драла з півострова, залишаючи в біді свого читача. Не стали тому на заваді ні совість, ні мораль, ні порядність, ні переступання через низку законів. Дивовижно, але недолугі каїни, замість щирого розкаяння за незмиваний гріх удавлення справжньої “Кримської світлиці”, готуються в ці дні... урочисто відзначати її ювілей, позиціонуючи себе її легітимними правонаступниками. Дивовижно, бо ж на боці тих каїнів не лише сьогоднішня привладна мафія, але й незрячий закон і навіть підсліпувате духовенство. За таких реалій, в умовах анексії до Московії, перспективи розквіту українського поетичного слова в Криму виглядають, м'яко кажучи, примарними. Хіба ні?

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 15.12.2017 > Тема "Душі криниця"