Версiя для друку Обговорити в форумi

Письменницькі роздуми

Виступи перед читачами – звична річ для письменника. Виступи перед школярами – то завжди питання з багатьма невідомими. Як сприйматиме юнь твій твір, твої розмисли, твої сподівання? Щоразу – наче востаннє. Від багатьох колег-письменників доводиться чути: мовляв, у кожний виступ вкладаєш душу, інтелектуальну потугу, а коефіцієнт корисної дії – зі знаком мінус. Чому так відбувається? Чи не тому, що процес думання, критичного осмислення прочитаного для багатьох школярів сьогодні – наче рівняння з багатьма невідомими?.. І то добре, якщо ця проблема вчасно прочитується і «сканується» найпершими помічниками учня – вчителями та батьками. Утім, не тішмо себе ілюзіями. Нині ця «розкіш спілкування» - неабияка рідкість. Розпочинаючи проект «Письменники та бібліотекарі в обороні душі дитини», насамперед прагнула акумулювати спільні зусилля творчої особистості – письменника та пропагандиста книжки – бібліотекаря. Утім, у нашому рівнянні залишається третій невідомий елемент. Про що йдеться? Якою є, власне, роль вчителя, освітянина? Як вчитель може допомогти в цьому процесі, налаштувати дитину на спілкування не лише з книжкою, а й з письменником? І тут формального підходу недостатньо. Сам вчитель має бути зацікавлений у творчій співпраці з бібліотекарем та письменником, а головне – бути відкритим до пізнання нового. Щоразу радію, коли на зустрічі приходять саме такі вчителі. Вони не соромляться чогось не знати і закликають своїх вихованців до читання та творчих відкриттів.
Подібні зустрічі корисні для всіх – і для письменника, і для дітей, і для бібліотекарів. Але не менш вони є важливими для вчителів, адже урок з усіма його формальностями не завжди дозволяє розкрити творчий потенціал учнів. Щоразу, проводячи творчі зустрічі, сподіваєшся на нові відкриття та цікаві ідеї. Адже щоразу внутрішньо збагачуєшся сам – і коли готуєшся до зустрічей, і коли шукаєш нові цікаві факти. Як жартуємо з колегами, мозкові звивини маєш тримати у тонусі, адже те, що було актуально вчора, сьогодні тобі може не знадобитися. А отже, гасло доби «Креатив – у маси!» нині, як ніколи, актуальне. І ось – маємо нову зустріч. На прохання бібліотекарів маю провести зустріч «У вирі боротьба за Незалежність». Боротьба за волю нашого народу триває, а тому маємо пам’ятати про наших героїв. І тих, хто захищав нашу землю десятиліття тому; і тих, хто зі зброєю в руках захищає її сьогодні. Переді мною – старшокласники однієї зі столичних шкіл. Прошу пригадати все, що їм відомо про взяття Києва та битву за Дніпро. І що ми бачимо? Мені уникають дивитися в очі. Від мене сором’язливо відводять погляди ті, кого ми називаємо ровесниками Незалежності. А це означає, що це саме та молодь, якій доведеться прийняти усі жорсткі виклики сучасної доби. Та чи готовий до битви той, хто не озброєний знаннями? Той, хто завчасно не гострить до битви свій меч духовний? І як так сталося, що поміж багатьох старшокласників лише один хлопчина біль-менш притомно міг розповісти про хід війни? Як відомо, до лютого 1943 року позиції німців були непохитними. Вперше непереможна армія Вермахту здригнулася після Сталінградської битви. А після успіху Донбаської наступальної операції стало зрозуміло, що у німців є тільки один шанс утримати хоча б половину України – зміцнитися на Дніпрі. В серпні 1943 року почалося будівництво грандіозного оборонного укріплення довжиною майже 1400 км, від Нарви до Приазов’я. Покладалися німці і на рельєф місцевості, адже правий берег Дніпра значно вище лівого. Добудувати лінію німці так і не встигли, а вже 26 серпня 1943 року радянські війська перейшли у наступ. І хоча радянські війська чисельно переважали супротивника, німці були рішуче налаштовані відстояти Дніпро. Отже, перед радянським командуванням постало складне завдання – форсувати Дніпро, закріпитися на правому березі і не дати можливості фашистам перегрупуватися. Завдання ускладнювалося тим, що радянським військам протистояв один з найуспішніших полководців XX століття – генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн. Тож не дивно, що вибити найпотужнішу армію світу було не просто складно, а майже неможливо. 60-а армія під командуванням Івана Черняховського вибила німців з Лівобережної України і змусила їх повністю переміститися на правий берег. Вже до 15 вересня німецькі війська були змушені переправитися на правий берег. Але тут й почалися найбільш складні моменти. Завдання з Москви було чітким – форсувати Дніпро на найскладніших ділянках фронту і паралельно заважати німцям відступати. Частково це завдання виконали – вже до 20 вересня на правому березі було 23 радянських плацдарми, але план широкомасштабного наступу провалився. І тут розпочинається одна з найбільш кровопролитних битв… «Яка її назва?» - запитання адресується моїм читачам-слухачам. А у відповідь – тиша. Клубок історичної пам’яті розірвано, і відшукати нитку Аріадни – місія неможлива. Букринський плацдарм – саме він став ареною найкривавіших боїв, і це сталося невипадково. Саме Букринський плацдарм вважався ключем до взяття Києва, тому радянське командування солдат не шкодувало. Фашистські війська билися затято, так що радянські солдати (серед яких було чимало українців) стали гарматним м’ясом у цій бійні. Штрафники і новобранці – у бій кидали тих, хто автоматично мав загинути у цій м’ясорубці. У книжці «Битво за Дніпро: героїзм і трагедія» доктор історичних наук Віктор Король зазначає, що 22 вересня 1943 року на Букринському плацдармі було всього 16 понтонних мостів. Мені ж пригадалися слова фронтовика Михайла Набоки, який свого часу розповідав: «Навіть те, про що ми говоримо – це не вся правда про війну. Нас називали «чорнорубашечниками». Ні зброї, ні обмундирування, ні транспорту. Наказували бігти першими в атаку з криками «Ура!», підіймаючи за собою інших бійців. Аби почуватися більш впевнено хоча б психологічно, солдатики висмикували соняшничиння, яке було замість зброї. Скільки таких солдатиків полягло в перші дні, ніхто не рахував. Без обмундирування був і мій товариш, який загинув в перші дні наступу. Його на санчатах з полю бою забрала мати… Було мені тоді 17 літ…»
Статистичні дані щодо загиблих на Букринському плацдармі не точні, але навіть приблизна цифра жахає – не менше, ніж 250 тис. чоловік. Якщо врахувати, що під час битви за Дніпро втрати радянських військ склали трохи більше, ніж 400 тис., то мінімум половина загиблих склали голови саме на кривавому Букрині… Вже 15 жовтня спроби взяти Київ довелося призупинити. Навіть радянське керівництво, яке безжально кидало в бій новобранців і так званих штрафників, зрозуміло, що надто високу ціну доведеться заплатити за цю битву. І хоча бої по Дніпру тривали, але їх інтенсивність значно знизилася. 25 жовтня радянські частини поспіхом перегрупувалися, на Букринському плацдармі залишилися оперативні резерви, основні ж частини повинні були завдати раптового удару по Києву з півночі. Найбільший удар було завдано з Лютізького плацдарму силами 1-го Українського фронту. 4 і 5 листопада 1943 року радянські війська увійшли до Києва, почалися вуличні бої. 6 листопада 1943 року Київ було взято. «Чи можна було обійтися меншою кров’ю і зберегти життя воїнів?» - цікавлюся у принишклих старшокласників. Схоже, розповідь про криваві події минулої війни все ж таки примусила їх замислитися. І ще більшим відкриттям для школярів стало те, що 7 листопада радянська влада святкувала Жовтневу революцію. А це означало, що до цієї «червоної дати календаря» можна було пожертвувати життям рядових солдатів війни. Історична пам’ять житиме до того часу, допоки пам’яматимемо про ті далекі події. Проте жити лише спогадами в нашу жорстоку добу не випадає. Знову ворог біля дверей нашої хати. З’являються нові художні твори, в яких йдеться не просто про російських окупантів, а – насамперед – про новітніх наших воїнів-захисників. Утім, схоже, ця тема – рівняння з багатьма невідомими для старшокласників. Не чули вони ані по Героїв Небесної Сотні, ані про героїв російсько-української війни. Очевидно, невігластво вихованців починає непокоїти супроводжуючу вчительку, яка до цього часу займалася своїм мобільним телефоном і не дуже дослухалася до нашої «просвітницької» бесіди. Аби врятувати якось ситуацію, присоромила дорослих вихованців. Мовляв, скільки ви будете мовчати, як глухі та німі? А пам’ятаєте, як у школі з вами організували бесіду, присвячену пам’яті Героїв Небесної Сотні? Трохи заворушилися наші читачі-слухачі, пригадуючи фрагменти тої далекої зустрічі. Так, провели. Так, відзвітували. І «галочку» поставили – виконано. Ось тільки для чого це все – зустрічі, бесіди, якщо не лишили вони анічогісінько у серцях цих старшокласників? І навіщо тоді знання, якщо в них немає ані краплини жертовності, ані крихти любові? Для кого ми готуємо цю молодь – для України, нехай стократ розтерзаної, але для рідної землі? Чи маємо виконати іншу місію, накреслену нам чужинськими провідниками – чимдуж швидше звільнити цю землю, підготувавши її до остаточного продажу? Схоже, це план наші керманичі прагнуть реалізувати чимдуж швидше. Все справедливо: патріотична молодь не дасть цього зробити, битиметься до останнього, і всі єзуїтські плани буде зірвано. В іншому випадку – все дуже просто. Юнь без історичної пам’яті – легка здобич для фарисеїв, маніпуляторів та ворогів. І про які реформи в освіті можна говорити, якщо стрижень всього навчально-виховного процесу – патріотичне виховання – лишається голосом волаючого у пустелі? Скільки ще часу має минути, аби національно-патріотичне виховання перестало сприйматися як щось вторинне та необов’язкове? Сотник армії УНР, визначний український письменник Євген Маланюк є автором крилатого вислову, яке останнім часом доволі часто цитується. Згадали? Малоросійство є завжди капітуляцією ще до початку битви. Саме малоросійство формувало й формує такі «чесноти», як капітулянтство, пристосуванство, угодовство. За Євгеном Маланюком, малорос завжди внутрішньо готовий до підняття білого прапора, до здавання себе на милість переможця. «Малороси завжди пишалися своїм «прагматизмом», «реалізмом» і «здоровим глуздом», що на практиці було тим-таки капітулянтством, - пише Ігор Лосєв. – Ці особи схильні ухвалювати рішення тут і тепер, під тиском обставин, обмежуючи ними свої обрії, не вміючи мислити на історичну перспективу. Коли діячі такого штибу опиняються на верхівці влади, на країну чекають провали та поразки, і лише справжнє божественне диво може її врятувати. Малорос абсолютно не здатен кидати виклик обставинам, діяти усупереч всьому, підпорядковуючи події своїй сталевій волі. До загибелі УНР значною мірою спричинилося її мало не всуціль малоросійське керівництво з його федералістськими автономістськими ілюзіями, наївною вірою в порозуміння з російськими братами»… Активний діяч українського національного руху 1917 року в Севастополі поручник Михайло Михайлик описував цю загальноукраїнську ситуацію так: «Прийшов 1917 рік, коли вже можна було по-своєму заговорити, прилюдно читати свою книжку, закладати свої товариства… Чи не казка це, чи не сон, чи передбачав це хоч один зі старих діячів? Ні і ні! Вони вийшли з підземелля, заговорили, писали, мріяли про свою школу, про автономію, мріяли… І чули навколо себе: «Хай живе самостійна Україна!», лякалися цього крику, оглядалися… спинялися. Та потроху привикали, придивлялись, побачили дійсність, створену їх же попередньою працею, і крикнули собі: «Хай живе самостійна Україна!» Крикнули й охрипли… Не знайшлось сильної руки, не знайшлось особистості з ідеологією, відповідною цьому гаслу. Що взяла б ці тисячі до рук і гасло перевела в життя. А тисячі шукали… Та так було не лише в Севастополі». Влучну, безжальну характеристику дає малоросу Ігор Лосєв: «Це завжди людина вторинна, якась погіршена копія оригіналу, носій тавра меншовартості. І це той випадок, коли зовнішня обмеженість поєднується зі внутрішньою». Два крила української історії – зрада і героїзм, жертовність і падіння у безодню. І які приклади залишимо нашій юні? На яку стежину настановимо? До глибини душі вражає ота німота, коли кричиш, наче у безодню. За кого і задля чого гинуть наші українські герої, коли їхні імена – не на вустах молоді? Схоже, ця війна – не їхня, чужа, невідомо і для кого замислена. І вже імена новітніх героїв тануть в імлі, так і не засвітившись зорею в юних душах. Ми можемо тисячу разів написати про реформи в освіті, проголосити ідею нової української школи, але так і не вдихнути в них життя. Вони залишаться штучними конструкціями, невідомо ким замисленими і невідомо на кого орієнтованими. Якщо немає змісту освіти – заради чого все це робиться, - то про які перспективи можна говорити?
«Кого готує наша школа?» - вкотре запитуємо чи то у себе, чи то у освітянських керманичів. Нас зовсім не обходить те, що наші випускники не асоціюють себе з материзною, з рідною землею? Як так сталося, що старшокласники столичної школи не чули про жодного героя Небесної Сотні, жодного «кіборга»? В моїх руках портрет юного Святослава Горбенка, з позивним «Скельд». Попри юний вік, зарекомендував себе мужнім захисником Донецького аеропорту. Про останні години життя «кіборга» залишив спогади один із побратимів: «Святослав загинув, як воїн. Загинув не просто захищаючи свою країну, він виносив пораненого, тобто віддав життя, захищаючи свого ближнього. Я розумію трагедію батьків: хлопцеві 19 років, лінгвіст. Але, попри юний вік, Святослав знав, куди йшов і що на нього чекає». Інший бойовий побратим «Скельда» пригадував, що хлопець завжди був першим. «Як воїн, поводив себе якнайкраще. Воював на рівні із спецназівцями», - згадував «кіборг».
У 24-літньому віці загинув Герой Мирослав Мисла, з позивним «Мисливець». Незмінний очільник харківського «Сокола», активний учасник Революції Гідності. Побратимам запам’ятався як мужній воїн - інакше не могло навіть бути. Але найперше Мирослав був ідеалістом, що власноруч втілює свої ідеї й не зважає на всі перешкоди. Одна з багатьох фраз «Мисливця», що стала крилатою: «Історики мають не лише вчити історію, але й творити її». «Абсолютний воїн», «спокійний, дисциплінований, охайний», «пропагував книгу у своєму середовищі», - це лише окремі фрагменти, що характеризують Мирослава Мислу. Недаремно його побратими – досвідчені воїни – називали Мирослава «людиною - джерелом», «людиною – плакатом». Ворожа куля обірвала його життя 2 жовтня 2016 року, та за мить до загибелі йому вдалося знищити окупанта та врятувати життя побратимів. «Я знав, за що борюся. Я знав, за що загину», - ці слова мужній воїн залишив усім нам для того, аби завжди, за найскладніших обставин, відчувати грунт під ногами. І мати у житті орієнтир – навіщо і для чого жити на цій землі. Пригадалися мені слова одного сивого чоловіка, коли відкривали меморіальну дошку загиблому «кіборгу». «Вибач, сину, що не вберегли тебе від смерті», - побивався літній чоловік. І заповідав: «Герої живуть, допоки їх пам’ятають. Пишуть при них книги, розповідають дітям. І тоді ці хлопці, що віддали життя за ближніх, за рідну Україну, житимуть вічно».
…Бринять ці слова в моїй душі. А читацька зустріч навіює невеселі думки. Вибачте, хлопці, що не вберегли ваші юні квітучі життя. А пам’ять про вас житиме у книжках, інакше бути не може. Адже ви нам дали те, чого не купиш за срібло і золото. Ви залишили нам життєдайне джерело свого чистого юного життя. І розуміння того, що ніхто нам не побудує рай на землі. Тільки ми самі, власними силами. І якою буде ця юнь, якими духовними цінностями збагатиться – теж залежить від нас.
…Лише одна зустріч з читачами, а скільки інформації для роздумів…

Наталія Осипчук,
письменниця, член НСПУ

На фото: письменниця Наталя Осипчук (крайня ліворуч) з переможцями та членами журі конкурсу «Ми – діти твої, Україно!» ім. Д. Кононенка, м. Київ, 2017 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 01.12.2017 > Тема "Душі криниця"