Версiя для друку Обговорити в форумi

Художньо-біографічний нарис
(Продовження. Поч. у № 14 - 16).

Він - подарував сестрі Біблію (ще в 1938 році) - унікальне старовинне видання на 1550 сторінок, придбане студентом на харківській товкучці.
Вона - "Ми шанували його, як оте маля, що було в хаті..." (Фронтовика? Мужнього солдата? По-материнському відчувала Шура, як не вистачає брату родинного тепла, хоч, мабуть, і не довелося їй прочитати у той час цих рядків із записника 1945-го: "Бомбят ночью. Лег, завернувшись в шинель. Расстегнул перед сном гимнастерку. Без этого трудно уснуть. А расстегнусь - как будто и разуюсь, и разденусь, сплю не на мятой соломе, а в постели. Весь домашний уют собрался теперь в вороте гимнастерки".
Він - інтелектуал, визнаний за свою творчість світовою культурою, а за громадську патріотичну діяльність названий у вітчизні Великим Українцем.
Вона - безграмотна (гіркий парадокс XX ст.), і Олесь Терентійович жартома, бувало, представляв її своїм високим гостям: "Моя сестра - безграмотна багатодітна мати".
Він - "Вчись читати за Шевченком. У "Кобзарі" знайдеш усе!.."
Вона - "Ой, скільки я читала! Біблію за три зими осилила осягнути... "Кобзар" теж, звичайно. Все Олесеве перечитала... і так дуже багато... Я, мабуть, читала більше, як ви..."
Він - "О, та ти тут справжній музей створила! (про будиночок на Клубній, 25, де були написані "Прапороносці").
На похоронах Олеся Терентійовича Гончара в Києві 17 липня 1995 року згорьована сестра побачила, що руки письменника не були складені навхрест. Сестра склала їх, та вони знову опустилися... Тоді Олександра Терентіївна відірвала смужку від своєї хустки - і перев'язала, як належить за православним обрядом. На вічний спочинок від земних трудів...
То був останній жест милосердя найріднішої Людини. А найперший - тоді давно, як Сестра серцем збагнула про небуденне покликання Брата і все зробила, аби в маленькій хатинці він почувався вільно, як Бог у години творення світу. І вчорашній солдат, щойно покинувши зброю, узяв до рук перо...
Вірю: у майбутньому зніматимуть фільм про ломівський період життя Олеся Гончара. Бачу у тій стрічці два прекрасні кадри. Перший: біжить-летить струнка сестриця-лебідонька із сяючими очима ломівськими вуличками та кладочками через озерця на зустріч із жаданим гостем - рідним братусем Сашею-Олесем. І другий (за цією картинкою-спогадом Олександри Терентіївни про уже післявоєнний час): "Як ідемо, було, з ним Ломівкою, а люди перемовляються: "А хто то з Шурою?" - "Та то її брат, бо такий же красивий, як і вона".
Ідея краси, пошуки "формули вічної краси" - провідні в Олеся Гончара.
Кінотвір про Брата і Сестру неодмінно стане прелюдією у гончарівській Країні Гармонії.

РІК У ЛОМІВЦІ

Як трактують філософські словники, одне із найважчих завдань - це погодження Провидіння із незалежною волею людини. Чому Олесь Гончар із війни прибув у Дніпропетровськ? Здається, це настільки описаний і осмислений у літературознавстві факт біографії О. Т. Гончара, що подібне питання просто не мало б зринути... За народною мораллю - найочевидніше: чоловік, не маючи батьків, власної сім'ї і навіть просто бодай якогось кутка, де міг би прихилити голову, їде до єдиної сестри, в любові та відданості якої не раз переконався... Але ні, питання зринає уже після смерті письменника, коли готувалися до його 80-річчя, несподівано в моїй квартирі пролунав різкий дзвінок міжміської: "А чому Олесь Гончар прибув у Дніпропетровськ?" - вимогливо карбував слова столичний журналіст. - "Як? До сестри!" - "Це всі знають", - у відповідь незадоволено. Здогадалася, що той журналіст шукав сенсацій, але не хоче розуміти, що при цім якраз і трапляється так, що азартність заступає правду, а холодність - елементарні чемність і такт.
Натомість аж проситься тут повідати далекий ломівський епізод 1946 року. Шура взяла гімнастерку, ще щось із братового одягу і пішла прати до озерця. Коли витягла прання із води, збагнула, що ненароком у озеро випорснув "солдатик" (певне, значок-сувенір. - М. З.). Жінка пополотніла, обшукала і дно, і берег. Потім повідала про свою біду Гаврилові, ще разом шукали, але дарма. "Прийшов Олесь із занять, я подала їсти, а сама до столу не сідаю і навіть до хати не заходжу. В очі боюся йому глянути..." Ледве-ледве Олесь, дізнавшись у чім річ, заспокоїв сестру, сказавши, що втрата незначна, не варта її переживань і сліз. Буденний, дрібний випадок? Ні і ні, бо свідчить про шляхетність, "пристрасність у добрі" сестриної душі, котра думала не про себе, а про брата, який у боях ось ризикував життям і, вочевидь, той "солдатик" - щось надто дороге для нього із фронтової дружби або військових відзнак!..
У питанні, чому Олесь Гончар став мешканцем Дніпропетровська, можна бачити і суто житейські причини, і, так би мовити, - метафоричні: що хотіло Провидіння? Чому повертало долю молодої людини-харків'янина таким чином?
Вочевидь, найперше думалося про залізничну станцію - ту зупинку на рідній Україні, де мав зійти. Ешелони з демобілізованими бійцями переможного 1945-го з Європи йшли та йшли на Схід, у московському напрямку. Олесь Гончар прибув із Угорщини, де після Перемоги ще півроку відбував службу "на окупації". Чому ж мав на цій лінії минати Дніпропетровськ і сестрин дім, сходячи аж майже через півдоби у Харкові, де його ніхто не чекав?! Від станції "Амур" (на Лівобережжі, це наступна зупинка після Центрального вокзалу у Дніпропетровську) всього кілька кілометрів до домівки сестри. Солдат їх пролетів немов на крилах! Як і трішки пізніше уже добре знайомою дорогою - до старенької бабусі в Суху...
...Ешелони йшли через день, і Шура вже кілька разів ходила зустрічати. Не зустріла і цього дня. Повернулася сумна і щось порала біля печі. Гаврило лагодився вставляти подвійні рами у вікна - на зиму. 9-річна Віра бавила немовля Василька. І раптом - стук у двері, і він на порозі: солдат-переможець Олесь!
- Ой, моя матінко, я закричала-заголосила не знаю як, і від несподіванки, і від радості, а що примовляла в ту мить, не запам'ятала через те хвилювання, - каже нині Олександра Терентіївна.
Побігла Вірунька сповістити родичів, потім усі сіли, як і годиться, за стіл - величати фронтовика.
"І вже пізніше, ми з Гаврилом були саме у кухоньці, а Олесь вийшов із тієї кімнати, веселий і кремезний в одвірку (над ним у кутку була якраз та ікона "Святий Миколай", що нею благословляли наших тата і маму до шлюбу), обійняв нас із чоловіком обох за плечі та й каже: "А людей треба слухати!.. Бійці в поїзді радили мені їхати до сестри!.."
Він сам так вирішив!
Але - порадився і з людьми, бо така потреба душі, вихованої в народних звичаях.
І коли все сталося так, як мало статися, душа письменника возрадувалася, що мислить, як люди.
Провидіння тут цілком погоджене із незалежною волею людини.
І те, що сестра не зустріла на станції, але стрічала вже в хаті, - теж із цього ряду подій провидницьких, символічних.
Це були власні бажання і вибір майбутнього класика - прийти і на батьківщину (і без сумніву, що були вони підсилені гостротою пережитих сутичок зі смертю!), повернутися туди, де народився, де вперше вдихнув рідне повітря. Він постукав - і йому відчинили! Вся хороша сім'я була біля вогню в печі (того древнього вогню, що єднає душі!..), і благочестиве подружжя, як Йосип і Марія, запросили подорожанина скуштувати спільно води і хліба, поділилися всім, що Бог послав...
В історії лишиться ця дата - 25 листопада 1945 року.
Із щоденника знаємо, що український кордон потяг перетнув 21 листопада. "Мороз і сонце!" - останні слова Олеся Гончара у фронтовому щоденнику. Як метафорична межа епох - Війни і Миру!
Сонце радості від зустрічі з Україною, мороз болю за побачені руйнування. Кругом руїна: фізична і духовна. Майже руїною була власна душа. Цензура і смершівське промацування до останньої нитки і до найглибшого закапелка мозку не лишали жодного шансу для самоаналізу навіть у інтимному щоденнику.
І все ж акцентованим протестом покоління "запеклися" тут слова:
"Я сповнений чорного песимізму..."
"Безглуздя і злочинство цієї бойні..."
"Людина з усіма її думами і почуттями топчеться важким чоботом солдата, а солдат, сам розчавлений фізично і морально, вмирає, не знаючи за що" (1943 р.).
Немає в Гончарових записниках Леніна - Сталіна, немає комуністів - є люди, побратими в окопах на плацдармах чи на конях у горах у тяжких переходах у Трансильванії. А "Родіна" - то завжди Україна, її реальне буття, її знемагання і туга за нею сина.
"Я видел за войну то, что видели немногие. Многое, многое понял и от этого, может быть, поглупел", - за таким одкровенням треба розуміти глибокий контекст - розчарування, втрату ідеалів.
Злодіяння систем і вождів.
Падіння моралі індивіда і цілих націй.
Дикунські пастки інстинктів і поганьблення висот духу людського.
Це випалює душу і постійно другим, невидимим планом присутнє в солдатських записах. І все ж це не занепадництво, а тільки смертельна втома, остання межа... Сили і опертя шукає в Богові. Він (а не партія!) - провідна сила для автора щоденника, а ще людська порядність, честь.
"Но чего она (угорська річечка. - М. З.) нам стоила, знает только Бог да мы, находившиеся здесь..."
"Это за плацдарм 4-я награда. Даст ли Бог дожить до того времени, когда я их получу? Эх, жизнь!"
"После этого видения все, кто его видели, начали верить в Бога".
"С Богом!" (характерний запис перед наступами).
Смертельне спустошення і занепад духу... У цих випробах сталося й емоційне прощання з Харковом: "Мене страшно мучив біль від порізаних ран, мене ще душив хлороформ, і я був напівбожевільний. Напівзгадуючи, напівмарячи в гарячім, нестерпнім маренні, пам'ятаю, щось говорив їй про Харків, і, уткнувшись у подушку, плакав. Я наче знав, що ніколи не побачу в знайомих видах моє рідне далеке місто, наче знав, що вже навіки втратив усе те неоцінимо прекрасне, як юність, що зв'язувала мене з цим містом".
Війна розвела і з першою любов'ю - дівчиною-студенткою Люсею, бо психологічний злам, який стався, випалив почуття закоханості, котре так і лишилося брунькою, не встигнувши сформуватися у бутон. Вони листувалися у війну, але його неприємно насторожував схематизм її суджень, і зрештою увійти в ту саму ріку взаєморозуміння і ніжності вже стало неможливим ("Зачем?" - у щоденнику).
Обвал віри в університетського професора, з яким були особливі духовні стосунки - Учня і Вчителя! Йому Олесь теж посилав записки із концтабору на Холодній Горі, коли знемагав без води і хліба... Але ще більше студбатівцю тоді було потрібне слово підтримки. Розум та інтелектуалізм (які уособлював для молодого Гончара цей представник еліти) виявилися нездатні на звичайну людяність. Усе це і багато чого іншого, тяжко пережите, мало, кристалізуючись у досвід, лишитися у минулому, а не ятрити нині, не палити... Рятуватися! Відродитися із попелу!
І Провидіння вказало як: допомогти лікувати духовні рани таким, як сам!
Дати ковток повітря дітям загиблих солдатів, аби скепсис заперечення життя як такого не отруїв душ, не розчавив у зародку самого Життя, яке має ж "вічно зеленіти"!..
Осмислити людські втрати у війну в духовних масштабах: кожний загиблий - жертва Молоху, але безсмертний своїм героїзмом... Ось слова - наче пролог до "Прапороносців", записані ще у війну на цигарковому клаптику: "Величезна більшість солдатів сучасних армій знає, що війна їм не потрібна, що це злочини, з жиру затіяні вождями-кретинами... Народ загнузданий... Він не в змозі чинити опір своїм катам, що посилають його на братовбивство". Наскільки ця твереза, вимоглива оцінка, так би мовити, "із середини" солдатської маси, протилежна тому "ура-патріотизму", котрий "приписували" радянським бійцям...

(Далі буде).

Олесь ГОНЧАР
ФРОНТОВІ ПОЕЗІЇ

УКРАЇНІ

Плюндруються твої сади,
Твоє чужинець поле крає.
Вже лицарів твоїх сліди
У полі вітер замітає.

Та все ж люблю тебе, ясна,
Як гнаний син нещасну матір.
Тобі по краплі, всю, до дна.
Готовий кров свою віддати.

І не страшить мене Сибір,
І не страшать кайданів дзвони.
Велика Україно, вір:
За тебе встануть ще мільйони.

І лицемір'я упаде,
І славословіє погине.
Розправить крила молоде
Безсмертне плем'я України!
1941, Харків
АТАКА

Скрегоче залізом округа,
Смертю повітря фурчить.
Я знаю той ступінь напруги,
Коли вже ніщо не страшить.

Святе божевілля атаки
В тобі поглинає все.
Через яри та байраки
Незнавана сила несе.

Немає ні рідних, ні любих,
Нема ні жалю, ні тривог.
Байдужим стаєш до згуби,
Могутнім стаєш, як Бог.
1942

***

Ні кінця їй не видно, ні краю -
Все війна, і війна, і війна.
Я доріг, думав, тисячу маю,
А, виходить, лишилась одна.

Остається блукати по світу,
Лиш блукать, а нікуди не йти
Й молоду мою душу розбиту
Кожен день на розп'яття нести.
1942

ПОЛТАВА

Мов яхта біленька, у зелені плава
Мирна моя Полтава.
Чужого солдата говірка гаркава -
Невже це моя Полтава?

Сміється до нього землячка лукава -
Зрадлива моя Полтава.
Ведуть нас у табір -
доріжка кривава.
Ні! Не моя це Полтава!
1942, Полтава

***

Рокочуть дніпровські пороги,
Шовкові співають трави:
Не завжди ми падали в ноги
Покірно, мов пси лягаві.

Не завжди нас зневажали
І правили нами кретини.
А тепер ішаками стали
Горді сини України!
1943

***

Мужні прострелено крила
Думі моїй молодій.
Скільки змарновано сили,
Скільки розбито надій!

Себе не жалів я для бою,
Вина не моя, що не вмер.
Гірше! З самим собою
Один я зостався тепер.

Вітчизна запродана знову,
Хазяїн знайшовся новий.
Мені ж твоя доля готова,
Сірий курай степовий.
1943

ВІХОЛА

Нагадала мені віхола,
Що окоп мій заміта,
Як ти в госпіталь приїхала,
Вся від сонця золота.

Вся в цвіту пругкої зрілості,
Смаглощока і туга,
Від дівочої невмілості
Іще більше дорога.

Чи й тобі оця хурделиця
Хоч що-небудь нагада?
...Сніг сухий
степами стелеться
І окоп мій заміта.

1943

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 23.04.2004 > Тема "Українці мої..."