Версiя для друку Обговорити в форумi

Твори письменника Віктора Стуса ось уже сім років не тільки читаю, а й рецензую. І жодного разу не помітив у його творчості ні скоропису, ні якоїсь іншої халтури. Хоча такі «гріхи» нерідко чатують на плодовитих авторів. І це при тому, що він за період з 2011 по 2017 роки написав і видав п’ятнадцять книг, а саме: три романи – «Помста атлантів. Стріла для мудреця», «Арійський Спас», «Зловити характерника», одинадцять повістей, три десятки оповідань, сімдесят байок у віршах і прозі, п’ять п’єс. А ще багато літературно-критичних статей, редакторство у кримських газетах і журналах. Справді працьовитий і… непередбачуваний в позитивному сенсі цього слова. Ніколи не знаєш, чим він ще вразить. Зрештою, Віктор Стус сповідує відому аксіому: «немає поганих жанрів, крім нудного». Головне, як зазначав О. Пушкін, аби вони пробуджували «почуття добрі».
Ці мої судження стосуються і п’яти п’єс Віктора Стуса, що побачили світ у нинішньому році. Ось вони: історичні драми «Гетьманша», «Чарівний пояс амазонки», трагедії теж історичні – «Лебідка», «Не хочу роззути…», комедія «Під знаком Хортиці». Про них, власне, й мова у цих нотатках. Складно в обсязі статті здійснити детальний аналіз текстів, важливіше – передати свої відчуття та враження від прочитаного.
У п’єсах, як і в епічних творах, автор шукає відповіді на одвічні «прокляті питання» (вислів Ф. Достоєвського), тобто на головні проблеми життя-буття людини. Тож як співвідносяться в наших душах добро, зло, жорстокість і байдужість? Звідки деспотизм, намагання принизити собі подібних? В чому смисл любові, моралі? Саме в руслі цих питань розвивається сюжетика в п’єсах Віктора Стуса, відбувається «ліплення» характерів. Він вибирає для драматичних колізій ті епізоди з історії України-Русі, де на першому плані здебільшого визначні особистості з їх етичними і політичними поглядами, що впливають на долі людей і цілих народів. Скажімо, у п’єсі «Не хочу роззути…» великий київський князь Володимир, прославлене «красне сонечко», в часи, коли лишень збирався замінити прабатьківську віру на християнську або грецьку, зображений не в тих ідеалах, яким його подають сучасні політики. Його вчинки далекі від святості. Автор досить переконливо подає це через стосунки його та княжни, а згодом княгині Рогніди. Володимир силою змусив її стати його дружиною, розправився з її батьком, матір’ю та двома братами, протиправно заволодівши Полоцьким князівством. А Рогніда, яка відмовлялася добровільно «роззути» князя, все ж народила йому шестеро дітей. Не раз хотіла помститися Володимирові, та так і не змогла. І в цьому її велика особиста трагедія.
Варто зазначити, що сюжет досить напружений, викликає бурю переживань. І в цьому його очисна функція.
Не менш драматично розгортаються сцени в трагедії «Лебідка», написаній на основі легенди, що наводиться в «Ярилиній книзі», «Книзі Велеса» та низці статей, присвячених Староруським Відам і подіям на слов’янських землях у IV столітті нової ери. То був один із найскладніших періодів в житті наших пращурів, коли Візантія, прагнучи нав’язати християнство, з допомогою готів знищила понад сімдесят князів на чолі з Бусом Білояром і тим самим обезголовила величезну територію – від Балтійського до Чорного моря, від Дунаю до Волги. Тоді розпочалася християнізація нашого краю. До речі, про це автор розповідає у своєму романі «Арійський Спас».
У п’єсі ж він використовує лише один із епізодів. В ті часи в Сурожі (нині кримське місто Судак) намісницею була Світлана, Світлина, вона ж Лебідь, Лебідка, молодша сестра того самого Арійського Спаса, Великого князя Арійстану Буса Білояра. До неї посватався могутній готський король Германарех, який годився їй у дідусі. А замисел у нього був підступний – через одруження з князівною заволодіти Арійстаном, навернувши його мешканців у грецьку віру.
Така, здавалося б, нехитра фабула цієї п’єси. Одначе, завдяки творчій уяві і осмисленню тих подій, вона заворожує, інтригує не лише тільки зростаючим від картини до картини драматизмом, але й напруженим сюжетом. Читач чи глядач з нетерпінням чекає неминучої розв’язки – зустрічі короля зі своїм сином Рандвером та невірною дружиною, а також їхнім дитям. У п’ятій картині загострення сягає емоційно-психологічної вершини – кульмінації. За наказом Германареха обох закоханих було закатовано. Зрозуміло, зло має бути покараним. І слов’янське військо вщент розбиває готів, полонить Германареха, але Бус не знищує цього жорстокого володаря, а відпускає. Тим самим демонструє людяність та милосердя, притаманні відичній вірі.
Слід зауважити, серед різноманітних засобів, використаних у композиціях «Лебідки» і «Не хочу роззути…», є й класична реальна символіка: грім та блискавка. Гроза, як відомо, символізує нові животворні сили, покликані очистити задушливу атмосферу несвободи й тиранії. Напрошується аналогія цього символу у п’єсі О. Островського «Гроза», у вірші І. Франка «Гримить! Благодатна пора наступає» тощо.
Що ж до інших п’єс автора, то вони, як і названі, вражають гострим сюжетом і динамізмом. Я взагалі не можу сказати, яка з них краща, бо написані професійно. Насамкінець хочу зазначити, що сюжети і персонажі Віктора Стуса разюче точно вписуються в сьогоднішні реалії, що не менш складні, як і в давнину. Паралелі очевидні. В них і протиборство двох протилежних світоглядів, різних уявлень про любов, милосердя і призначення людини на землі – як в тих же п’єсах «Лебідка» та «Не хочу роззути…» І нерівність, моральна деградація можновладців та порядність простих людей – як у драмі «Гетьманша». І поневолення людини людиною, безправ’я і несправедливість – як у драмі «Чарівний пояс амазонки».
Що вже казати про пригодницьку п’єсу «Під знаком Хортиці», в якій комічно-водевільно, в кращих традиціях української комедії з її гротескними фантастичними елементами (як не згадати «Москаль-чарівник» І. Котляревського та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка) у всій наготі в буквальному і переносному сенсі відображено сучасну корупцію – таку собі внутрішню окупацію, що стала лихом і ганьбою України на десятиліття. І слава Богу, що знайшовся лицар-характерник Мирослав Буря та його друзі-козаки, які відстояли острів козацької слави від незаконної корупційної забудови. Якби то насправді скрізь так було!
Словом, багато з того, що нині нас хвилює й обурює, знаходимо у творах Віктора Стуса, зокрема, і в рецензованих п’єсах. У них автор не втомлюється наголошувати, що тільки добропорядність і моральна чистота врятують світ.

Василь Латанський,
член НСПУ, поет, публіцист, журналіст

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 24.11.2017 > Тема "Душі криниця"