"Кримська Свiтлиця" > #17 за 23.04.2004 > Тема ""Білі плями" історії"
#17 за 23.04.2004
Страсті по сіячах вічного
Хілліг Гьотц, Василь Марочко
У 30-ті роки чекісти позбавили життя десятки тисяч українських вчителів
Стандартний штамп "РОЗСТРІЛ" на документах, написаних від руки, - найбільш моторошний у справах убитих у 1930-ті роки українських педагогів. Носії знань у той час постраждали чи не найбільше. Часто люди з їхнього ж середовища під тиском пропаганди і заохочені винагородою за зраду, вказували на безневинних і вимагали: "Розстріляй!". Злочин тривалий час приховували - спершу за ширмою райдужних байок про "побудову справедливого суспільства", потім - за глухими стінами секретних архівів. Сьогодні майже всі спецсховища відкриті для дослідників, хоча недоступні "нірки" ще залишаються. У 1995 році німецький історик Хілліг Гьотц, який понад 40 років досліджує педагогічну спадщину Антона Макаренка, вперше отримав можливість оглянути у київському центральному архіві невідомий доти фонд - особисті справи педагогів. І підготував книжку про 28 учителів з оточення Макаренка. Виявилося, що кожного другого з них було репресовано. Тоді й виникла ідея разом iз київським істориком Василем Марочком написати книгу про репресії проти педагогів в Україні.
На фронті культури - тисячі мертвих
"Тільки нещодавно я дізнався з документів, що у вересні 1933-го не відбулося навчального року, - розповідає доктор історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Василь Марочко. - Нікого і нікому було вчити: 70 - 80 відсотків дітей не сіли за парти. У вузах на сесії 1932-33 навчального року зібралася третина студентів. Відомий український педагог Григорій Ващенко, який працював тоді в заочному педагогічному інституті підвищення кваліфікації в Полтаві, сам їздив по району, щоб приймати у своїх знесилених студентів заліки". Однак учити не стало кому не тільки через голод. На той час уже розкрутився маховик радянських репресій. Учителів просто вбивали. У 1934 році 10 відсотків українських педагогів визнали "контрреволюційними елементами". Невдовзі "авторитетні особи" зазначали, що таких уже третина. У 1933 - 1937 роках школам постійно бракувало понад 30 тисяч учителів, незважаючи на щорічне збільшення випускників вузів. У звіті про репресії серед освітян, опублікованому в 1935 ро-ці у книзі "На фронті культури" наводяться цифри про "ліквідацію" усіх директорів українських педагогічних (тоді учительських) інститутів. Було знищено 229 співробітників Наркомосу (Міносвіти): на 1934 рік з його кадрового складу 20-х років не залишилося нікого. На тюремних "кладовищах без могил" залишився прах 100 відсотків працівників обласних і 98 відсотків - районних відділів освіти. Книгу "Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929 - 1941)" (Київ: Науковий світ. - 2003) Василь Марочко і Хілліг Гьотц писали за архівно-кримінальними справами з Одеси, Харкова, Сум, Полтави, Києва, яких дослідили близько 500. "Ми не прагнули дати кількість репресованих, - каже пан Марочко. - Ми намагалися показати глибину внутрішнього потрясіння основних груп педагогів. Читач, ознайомившись iз книгою, збагне трагедію цілого покоління". Ця книга стала вінцем дослідницького проекту, що тривав упродовж 1997 - 2000 років за підтримки фундації Фольксвагенштіфтунг європейської програми вивчення соціально-демографічних наслідків панування тоталітарних систем у ХХ столітті. Василь Марочко, який уже понад 15 років досліджує історію і наслідки репресій в Україні, переконаний, що у 1930 - 1950 роки діяла свідома і спланована система народовбивства за національними, релігійними та політичними ознаками. Тобто геноцид. Про це свідчить і фізичне винищення - під корінь - цілих педагогічних династій: родин Єфремових, Слабченків, Чехівських... Десятків інших учительських родин, зокрема Бондарів - братів Павла, Івана й Тимофія... Славетних Крушельницьких (родичів співачки Соломії Крушельницької), що приїхали в УРСР iз Західної України, аби працювати для українського народу. Усі вони - міністр освіти Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) і його дорослі освічені діти - Антін, Іван, Тарас, Богдан і Вольдемара - були знищені. Дочка, за фахом лікар, загинула на Соловках. В'язень Ю. Чирков згадував: "Того дня я простудився і пішов до медпункту. Його провадила Вольдемара Антонівна Крушельницька - тендітна фігура в білому халаті, ніжна лілея серед бур'яну..." З роду Крушельницьких залишилася тільки донька Івана, Лариса Крушельницька, яка написала спогади про свій рід "Ліс рубали". Не оминули репресій і викладачі освітніх закладів нацменшин: німецької школи, трьох національних педагогічних інститутів - Одеського німецького, Київського польського педагогічного і Польського інституту культури, де працювали також відомі українці. "Сумна сторінка - долі вчителів, які загинули через доноси, - розповідає Хілліг Гьотц. - Три учительські колективи Харківщини майже цілком розстріляли у 1937 році: після дружнього візиту заступника директора однієї з шкіл до консульства Польщі арештували усіх працівників його школи. Через 2 місяці ув'язнили ще 20 осіб iз сусідніх шкіл. З протоколів відомо, що учителів розстріляли в одну ніч наприкінці жовтня 1937 року. Кожні 7 хвилин розстрілювали одного з них. Жінки нічого не знали про долі чоловіків і ще багато років думали, що вони живуть у концтаборах".
"Буравчики соцвиху"
Формування "гвинтиків системи" - справа надзвичайно важлива. Будь-кому її не довіриш. Хіба зможе людина, яка мислить вільно, закласти у свідомість малюка потрібні стереотипи? І як переконуватиме юнаків у істинності матеріалізму професор, який силою знань може вмить розвіяти байки про "переваги" марксової теорії? Отож усіх не здатних до клонування "павліків морозових" - від вихователів дитсадків до керівників вузів і науковців-теоретиків - "забирали". Не всі освітяни корилися. У книзі Василя Марочка і Хілліга Гьотца згадується про педагога з Сумщини Івана Піотровського. Як і багато його сучасників, він на початку 20-х брав участь у так званих "бандах" і був ув'язнений за збройний опір радянській владі. Згодом до ГПУ потрапили його вірші, які стали причиною смертного вироку вчителю. Утім більшість педагогів не брала до рук обрізів, а протестувала пасивно. "Освітяни відчули, що мають стати "буравчиками", щоб проносити в суспільну думку ідеї "соціалістичного виховання", і почали покидати школи, - розповів Василь Марочко. - У 1931 році всі установи освіти були зняті з центрального продовольчого забезпечення. "Виручений" таким чином хліб Сталін продавав за кордон. Це спричинило ще більший вихід інтелігенції з освітніх закладів. І восени 1934 року уряд видав постанову про повернення педагогів, які працюють не за фахом: виїхали на новобудови п'ятирічок, займаються торгівлею". (Закінчення в наступному номері).
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 23.04.2004 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1931
|