"Кримська Свiтлиця" > #46 за 17.11.2017 > Тема "Душі криниця"
#46 за 17.11.2017
СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА
Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79 рок╕в, усе сво╓ св╕доме життя мешка╓ у св╕т╕ поез╕╖. Як почав писати в╕рш╕ у шостому клас╕ та друкувати ╖х у тод╕шн╕х популярних виданнях «З╕рка», «Барв╕нок», «П╕онер╕я», «Малятко», так ╕ дос╕ не переста╓ дивувати читач╕в сво╖ми поез╕ями, публ╕цистичними творами та критичними статтями у найр╕зноман╕тн╕ших пер╕одичних виданнях Криму та Укра╖ни. Н╕що цьому не завадило, зокрема, ╕ в╕ддален╕сть в╕д багатолюдних м╕ст. Як в╕домо, в╕н живе у сел╕ Пруди Сов╓тського району п╕вострова. Потрапив туди за направленням п╕сля зак╕нчення ф╕лолог╕чного факультету Льв╕вського державного ун╕верситету ╕мен╕ ╤вана Франка. У с╕льськ╕й школ╕ й почав свою педагог╕чну д╕яльн╕сть. Та так ╕ прир╕с до того краю, глибоко пустив кор╕ння. Крим став для нього другою батьк╕вщиною п╕сля р╕дно╖ Черкащини. Робота з д╕тьми захопила Василя Григоровича. Викладаючи укра╖нську мову та л╕тературу, в╕н прищеплював любов до р╕дного краю та людей. Б╕льше того, на заняттях шк╕льного л╕тературного гуртка навчав школяр╕в писати в╕рш╕, опов╕дання, нариси. Бо ж розум╕в, що так╕ навички знадобляться будь-кому у дорослому житт╕. Йому довелося працювати на р╕зних посадах – бути вчителем, директором школи, зав╕дувачем районного в╕дд╕лу осв╕ти. Зрозум╕ло, його старання г╕дно визнан╕ – в╕н В╕дм╕нник осв╕ти Укра╖ни, ветеран педагог╕чно╖ прац╕. Не полишав ╕ л╕тературну творч╕сть. Перу Василя Латанського належать поетичн╕ зб╕рки «Ужинок» (1997), «Як╕ оч╕, такий св╕т» (1998), «Де взялась Ведм╕дь-гора» (2003). А ск╕льки його поез╕й було надруковано у всеукра╖нських л╕тературних журналах та газетах – важко й перерахувати. За ц╕ роки в╕н став членом нац╕ональних сп╕лок письменник╕в та журнал╕ст╕в, у 2004 роц╕ за активну громадську д╕яльн╕сть йому присуджена прем╕я ╕мен╕ Олекси Г╕рника. Варто зазначити, що педагог╕чна д╕яльн╕сть, як╕й в╕н присвячував кожний св╕й день, в╕дбилася й у його в╕ршах. Хоча б тому, що б╕льш╕сть його твор╕в написан╕ про д╕тей ╕ для д╕тей. До того ж мовою, яка зрозум╕ла ╕ прийнятна для д╕твори р╕зного в╕ку. А це, сл╕д сказати, досить коп╕тка робота. Чимало письменник╕в, як╕, так би мовити, спец╕ал╕зуються на «дорослих» темах, не завжди можуть знайти дох╕длив╕ слова, як╕ б заполонили дитячу душу. А Василю Григоровичу це легко вда╓ться. Тож ╕ виховний ефект його твори мають сол╕дний. Як зауважив кандидат ф╕лолог╕чних наук письменник Михайло Вишняк, дитяч╕ в╕рш╕ поета «збагачують житт╓вим досв╕дом, вчать ╖х км╕тливост╕ та спостережливост╕, поваз╕ до батьк╕в ╕ дорослих, дружб╕ ╕ товариству, формують естетичн╕ смаки, а ще прищеплюють почуття краси ╕ мелод╕йност╕ р╕дно╖ мови, врешт╕ любов до земл╕ ╕ в ц╕лому – кра╖ни». Така оц╕нка стосу╓ться б╕льшост╕ дитячих твор╕в автора, зокрема, й таких як «Стежка», «Сад зацв╕в», «Ласт╕вки», «Хто як ходить», «Застудився ╖жачок», «Як╕ оч╕ - такий св╕т», «Яблунька» та ╕нших. Не менш вагом╕ ╕ л╕ричн╕ твори Василя Латанського. До цих п╕р актуальн╕ його в╕рш╕ «Отут м╕й д╕м», «Моя пров╕нц╕я», «Вклонися п╕сн╕, любий Криме», «Шевченко», «Мене колихала колиска ╕з трав», «До земл╕, де моря сизий клек╕т», «Поез╕я – то поклик серця», «Колоски», «Голод» тощо. Чимало його твор╕в друкувалися ╕ в кримських пер╕одичних виданнях – «Кримська св╕тлиця», «Л╕тературний Крим», журнал╕ «Крим». Тобто, Василь Григорович ус╕м сво╖м життям та д╕яльн╕стю дов╕в, що кожна людина, де б вона не мешкала та чим би не займалася, здатна реал╕зувати сво╖ зд╕бност╕ та вм╕ння. Як мовиться, було б бажання. Це для молод╕ приклад, г╕дний насл╕дування. Тож побажа╓мо ╕мениннику нових творчих усп╕х╕в та м╕цного здоров’я. З роси та води, Василю Григоровичу! В╕ктор Стус, письменник, журнал╕ст *** «Кримська св╕тлиця», з якою Василь Григорович давно ╕ пл╕дно сп╕впрацю╓ ╕ за збереження яко╖ в Криму в╕н не раз виступав публ╕чно (див. - http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=15172), щиро здоровить ╕менинника з╕ святом ╕ пропону╓ уваз╕ читач╕в доб╕рку твор╕в вчителя й поета – Василя Латанського.
ДЗВ╤НКИ КР╤ЗЬ СЕРЦЕ
* * * Як хочете, а я вам не пов╕рю, Що з его╖ста може бути вчитель. Не т╕льки – путн╕й, вчитель взагал╕... Х╕ба такий дитину зрозум╕╓? Х╕ба пом╕тить трепетне кип╕ння В очах дитячих вчитель-его╖ст? А чи навчить любити Укра╖ну, Якщо в самого лиш любов до себе? Як хочете, а я вам не пов╕рю... 1998 р. * * * Ви сльози зблизька бачили хоч раз? В дитяч╕ оч╕ – чу╓те? – вдив╕ться: В них — ╕ печаль, ╕ бол╕ без прикрас, Й, бува╓, рад╕сть ся╓ – промениться. А см╕х дитини слухали, скаж╕ть? Дзв╕нкий ╕ чистий, як вода з криниц╕. Нехай той см╕х ╕ лл╓ться, ╕ дзвенить, Ну, а сльоза лиш з радощ╕в ╕скриться! 1998 р. * * * Нехай н╕хто не заздрить наш╕й дол╕: Важкий то хл╕б, зароблений у школ╕, В ╖╖ вогн╕ я сам себе спалив, Як в╕л у пол╕ серед р╕дних нив. Усе сп╕знав, ╕ щедрий дар любов╕ В серцях д╕тей, у ╖х нехитр╕м слов╕. Коли п╕дуть чутки помежи люди, Що вже мене нема й н╕коли вже не буде, Не в╕р, не в╕р, я буду, поки св╕т, Допоки по стежин╕ од вор╕т Сп╕шитиме дитя до вчителя з любов╕ Сказать «спасиб╕» у нехитр╕м слов╕! 1999 р. * * * Мен╕ так гарно, любо в клас╕... Хоча й чуж╕, та все ж мо╖ Маринки, Тан╕, Тол╕ й Вас╕ – Ц╕ невгамовн╕ солов’╖! Не заздрять тут ╕ не лукавлять, Як м╕ж дорослими бува. А роз╕б’ють печал╕ кам╕нь, Що часом серце розрива! Тут тиша-тишенька тремтлива, Св╕т чар╕вно╖ доброти... Тут Укра╖ни зр╕╓ нива, Яку плекати мусиш ти! 2000 р. ПРОВИНА Я сьогодн╕ образив дитину – Слово зле спересердя жбурнув, Н╕би в душу кам╕нчиком кинув, Н╕би воду линув крижану. Посмутн╕ли ясн╕ оченята, Сл╕з росинками вмить зайнялись... Ну, кому про б╕ду розказати, Де под╕тись тих сл╕з боячись? День – не день... Ятрить серце провина... Нащо ско╖в, явив ту б╕ду?... Я сьогодн╕ образив дитину. Я до не╖ з повинною йду! 2000 р. ПРИТЧА ПРО СМ╤Х Його вигнали з класу Ще тод╕, як б╕ля школи Клени розгубили черв╕нц╕. Д╕ти принесли ╖х на урок, ╤ так звабно см╕ялись, Що й вчительц╕ захот╕лось. Аж рипнули двер╕ – директор: — См╕╓тесь?! ╤ см╕ху не стало. ╤ побр╕в в╕н туди, Де його виглядали. А сюди вже н╕коли Й не потикався. 2002 р. * * * Цю д╕вчину я вчу з п’ятого. Зараз вона в дев’ятому. Вчора так глянула На однокласника, Аж розцв╕ло на уроц╕, Хоча за в╕кном Мороз-морозище. Стала д╕вчиною... * * * Кажуть мен╕ сус╕ди, Просить дружина: — Ну коли вже покинеш Ту школу? ╢ пенс╕я. ╢ хл╕б ╕ до хл╕ба. Читай непрочитане, Бався з онуками, В╕ршуй на здоров’я! Ну коли вже?! А я кожного разу: — Ось довчу такий-то клас До останнього дзв╕ночка, ╤ крапка – бувай, школо! Не йме в╕ри дружина, Бо зна╓ т╕льки вона: Шк╕льн╕ дзв╕нки Пройшли кр╕зь мо╓ серце ╤ брин╕тимуть доти, Поки не покличе Прощальний дзв╕нок. Туди, де не с╕ють, не жнуть... 2012 р. ОБ╤ЦЯНКИ Ск╕льки топчу ряст, Мен╕ щось об╕цяють. Пам’ятаю, Тато об╕цяв велосипед, Та не купив: Не вистачило карбованця. ╤ я катався на соняшнику. ╤ зараз мен╕ об╕цяють: Президент — п╕двищити зарплату, Вчен╕ – «побороти» жука-колорада, Видавц╕ – пустити у св╕т книжку, Якщо... поможуть меценати. Скуштувавши г╕ркого досв╕ду, Я сам н╕чого не об╕цяю: Н╕ президенту, Н╕ видавцям, н╕ вченим, — Боюсь брехуном стати. Коли мен╕ щось об╕цяють, Я згадую слова матер╕: — Синку, не грайся В об╕цянки-цяцянки! Вчися нелегко╖ науки: Говорити правду! СЛОВО Так довго не писалося мен╕! Слова не йшли, хтозна куди т╕кали – Чи то за море, чи за перевали, А чи зникали десь удалин╕. «Не муч себе дарма вже ст╕льки д╕б! – Казав соб╕. – Не пишеться – й не треба! Невже в наш час, дивак, така потреба Писати в╕рш╕? Йди вирощуй хл╕б!» ╤ я п╕шов орати перел╕г, Зерном доб╕рним ниву зас╕вати. Й воно – з╕йшло! Жадане, н╕би свято! Явилось ждане з╕ св╕т╕в-дор╕г. ╤ засв╕тилось р╕дне, зацв╕ло – Словечко, слово – ну х╕ба не чудо? Оте, що в п╕сн╕ мамин╕й почуте, Оте, в якому татове тепло.
ЧОМУ БУРХЛИВЕ ЧОРНЕ МОРЕ? Легенди нашого краю
А скажи, ти бачив море, Чорне море неозоре? Бачив невгамовн╕ хвил╕, Норовист╕, легкокрил╕, Що вирують ╕ клекочуть, Н╕би вистрибнути хочуть? А з якого ж воно дива Неспок╕йне ╕ бурхливе? Нагостри, м╕й друже, вуха, ╤ про це легенду слухай. I Колись в Криму казковий велет жив. З двома синами жив ╕ не тужив. Був сильний ╕ см╕ливий. Без хвальби В╕н м╕г з кор╕нням виривать дуби. Не славивсь силою. Була У вернидуба чар╕вна стр╕ла. З чист╕с╕нького золота вона, Вся в д╕амантах, справд╕ — чар╕вна! Лиш велет знав одну ╕з та╓мниць: Стр╕ла та╖ла чудод╕йну м╕ць. Як випускалась з лука, оп╕сля Кип╕ли води, плавилась земля. Де прол╕тала, там одразу всл╕д Живе все гинуло, не залишивши й сл╕д. Страшна то була зброя, чи не так? Хвалити Бога, велет — не хижак, Стр╕лу вогненну р╕дко в руки брав, Бо зичив людям (╕ соб╕!) добра. Не воював за меж╕ в╕н н╕ з ким, Але й бер╕г в╕д ворог╕в св╕й Крим. А вор╕женькам снилася стр╕ла, Вс╕ земл╕ щоб загарбать помогла. Наш велетень, премудра голова, ╥╖ у п╕дземелл╕ заховав. II Проживши на ц╕м св╕т╕ сотню л╕т, Почав збиратись велет на той св╕т. ╤ дн╕, ╕ ноч╕ думалось йому: Страшенну зброю передать кому? Синам — не можна: надто запальн╕, Не втримаються — отже, буть в╕йн╕. Кому ж ╕ще? Нема таких, нема... Зажерливих не одиниц╕ — тьма! Злоб╕ людськ╕й нема╓ дна ╕ меж. Ну що з╕ злих, ненаситних в╕зьмеш? Дорвуться до стр╕ли та знищать св╕т, ╤ зникне геть ╕ цв╕т, ╕ з нього пл╕д. ╤ тут сплива на думку р╕шенець: Сховать у мор╕ — ╕ б╕д╕ к╕нець! Син╕в покликав, наказав умить: — Негайно п╕дземелля в╕д╕мкн╕ть! В╕зьм╕ть стр╕лу оту, що золота, ╤ киньте в море — хай вже не л╕та! Нехай лежить в глибинах до тих п╕р, Як навчимося ц╕нувати мир. Тод╕ стр╕лу нащадки в╕днайдуть, Служитиме не злу ╖╖ могуть. III ╤дуть брати через степи. Кругом — сади, де не ступи. Поля видн╕ються здаля... Прегарна тут була земля! Аж ось ╕ моря синьота, До нього стежка поверта. Куди не глянь, пов╕рте, Хоча ╕ був легенький штиль, Стор╕нки хвиль, стор╕нки хвиль Перегорта╓ в╕тер! А син╕ гори небеса Вершинами торкають. Така краса, така краса — Якого ╖м ще раю?!! Земля своя тут, не чужа, Ов╕яна красою... ╤ розлучатись стало жаль З стр╕лою чар╕вною. Каже менший: — Чу╓ш, брате, А нав╕що викидати Нам у воду оцю зброю? Спадко╓мц╕ ж ми з тобою! Я стр╕лою без мороки П╕дкорив би Крим вп╕вока! Старший брата взяв на кпини: — Що там Крим! Ус╕ кра╖ни! Мали б золота багато. Н╕, не будем викидати! ╤ брати стр╕лу сховали, Там, де в горах перевали. Але батько взнав про змову ╤ в те м╕сце послав знову: «У щонайб╕льшу глибину Жбурн╕ть ╖╖, бо проклену!». Украй засмучен╕ брати, — Як не верти, як не крути, — Поплентались до моря враз, Щоб виконать отой наказ. Нарешт╕ чар╕вна стр╕ла У глибоч╕нь морську лягла. Що зчинилось! Хвил╕ б╕л╕ Потемн╕ли, закип╕ли. Море гн╕валось на подив: «Хто посм╕в у мо╖ води Кинуть щось на дно глибоке, Замахнувся на м╕й спок╕й?». Ось з якого, друже, дива Чорне робиться бурхливим. То виру╓, то клекоче: Кинуть, бач, на берег хоче Смертоносну гр╕зну зброю, Що та╖ться п╕д водою. Дуже хоче, та не може: Видно, воля на те Божа...
ВЕСЕЛ╤ В╤РШ╤ НЕВТЯМКИ Де берези ╕ дуби Й сосни заблукали, Ната з мамою гриби Весело шукали. — Ти м╕сця знаходь, як я, — Вчить матуся Нату, Щоб гриб╕в була с╕м’я, На «д╕тей» багата. Отод╕ не впорожн╕ Вернемось до хати... — Мамо, невтямки мен╕: А гриби-холостяки Треба теж збирати?! ПЕРЕСТАРАВСЯ Як н╕коли, в ранн╕й час (Треба ж «засв╕титись»!) Влад примчався в р╕дний клас, Але клас... закритий! Як у вус╕ — тишина. Сторож кр╕зь др╕моту: — Чи ти, голубе, не знав: Вих╕дний, субота?.. ХТО Ж ПЕРШИЙ? Лесик, братик м╕й, д╕став Ляпаса в╕д тата: За об╕дом ловив ╜ав Ще й почав фурчати. Не заплакав наш малий, А спитав гарненько: — Чи вас бив д╕дусь, коли Ви були маленьким? Усм╕хнувся тато в вус: — Бив. Не дуже, з серця. — Ну, а д╕да — прад╕дусь? — Зв╕сно. Так ведеться. Не вгавало дитинча: — А чи можна взнати, Хто ж то перший розпочав Ляпанц╕ давати? ХИТР╤ ГЕНИ Гриць за вухом, знай шкребе, Мимрить Гриць спроквола: — Чу╓ш, д╕ду, вже й тебе Виклика╓ школа! М╕й татусь, а тв╕й синок, — Що то гени значать! — Робить море помилок У мо╖х задачах! Тож учитель, далеб╕, Хоче показати Ц╕ «прокольчики» й тоб╕ — Присоромиш тата! ПОРОЗУМ╤ЛИСЬ! Влад скривився, ледь не плаче: Об╕рвав Юрко рукав... — Ну, а здач╕, сину, здач╕ Ти йому х╕ба не дав? — В мене повний тут порядок! Так, як вчила, мамо, ти, — Усм╕хнувсь на те╓ Владик, — Здач╕ дав я перед тим! ГОВОРИ ПО-ЛЮДСЬКИ! Перестав Лесь м’яч ганяти. Пилом весь покритий, Заб╕га╓ Лесь у хату, Щоб перекусити. — Ой, бабулю, хочу хамать! ╥дло де, хл╕буха? Зранку в рот╕, бл╕н, н╕ грама! Ти ж бо супер-кухар! ╤ сказала бабця Люда: — Не псуй мову! Досить! ╥сти дам, коли по-людськи, Так, як сл╕д, попросиш! НЕ ДОЛИЛИ... З магазину наш Денис Посп╕шав щосили. — Ось сметану я прин╕с... Т╕льки... не долили... — Як же взнав ти, м╕й см╕шко? — Банку взяла мати. — Дуже просто: язиком Я не зм╕г д╕стати. «МАМОНТ» Юрко приплентався з╕ школи. В синцях увесь. Книжки в руц╕. Бабуся вдарила об поли: — А ранець де? «Чи╖» синц╕? — На мамонта ми полювали. Ти лиш картину уяви: Я — мамонт. ╤ за мною гнались. Догнали... Ось я ледь живий.
Василь ЛАТАНСЬКИЙ, с. Пруди в Криму
На фото: Василь Григорович Латанський з учнями
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 17.11.2017 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=19282
|