Марія ЗОБЕНКО, лауреат премії імені Олеся Гончара.
(Продовження. Поч. у № 14, 15). Олександрі Терентіївні назавжди вкарбувався у пам'ять зміст лаконічного братового звернення: "Я на Холодній Горі. Якщо зможеш, приїдь..." - Я мерщій витягла мамину велику чорну хустку із квітами, розкраяла на чотири. Три продала, аби були гроші на дорогу, а одну лишила собі на пам'ять... Шура не поїхала тоді, бо Гаврило розраяв (переконав, що від часу написання Олесем записки минули два місяці і його може уже не бути в концтаборі). Та... не лишень розраяв, бо негайно чоловік сам сів на велосипед та помчав за 100 кілометрів у Суху. Гаврило вирішив, що там рідні можуть знати щось про долю Сашка, а йому так хотілося привезти добру звістку коханій дружині про її брата!.. Так і сталося: на ту пору фашистський полонений Олесь Гончар уже відбував каторжні роботи в радгоспі в Кишеньківському районі неподалік Сухої, який окупанти перетворили на свій маєток. Яскраво гуманістично передано трагізм становища полонених у романі "Циклон". Відправляємо читача до нього. А тут доцільно навести фразу із уже згадуваної останньої новели Олеся Гончара: "Визволила мене Божа Мати. Тільки вона, вона зробила так, що я не потрапив на шахти в Бельгію або в печі Бухенвальда, а влучив угадати стати в колону тих, кого ешелонами відправляли в інший табір, а саме в Полтаву, а звідти на жнив'яні роботи в радгосп, що поруч з моєю рідною Сухою. Працюємо на токах, на фермах, ночуємо в бараці, хоч і під конвоєм, але й тут мене досягає рідна тьотя Вустя з кошиком наїдків та її чоловік любий мені дядько Костя з вузликом домашньої рубленої махорки, що її стане на все наше полоненське товариство. На роботи в цей радгосп-держмаєток нас пригнали з Полтави по курній дорозі. Отже, дякую тобі, Божа Мати, наша заступнице... Ми живі".І вірш: Мужні прострелено крила Думі моїй молодій. Скільки змарновано сили, Скільки розбито надій! Себе не жалів я для бою, Вина не моя, що не вмер. Гірше! З самим собою Один я остався тепер. "Тут, працюючи на збиранні хліба, на цегельному заводі, на тваринницькій фермі, одночасно брав активну участь у діяльності підпільної антифашистської організації, створеної при радгоспі з числа робітників і військовополонених. Розповсюджував радянські листівки, писав антифашистські вірші і пісні, провадив агітацію проти заганяння молоді в німецьке рабство, брав участь у роззброєнні поліцаїв. У вересні 1943 р. з приходом Червоної Армії знову пішов на фронт..." (О. Т. Гончар. Автобіографія від 28.ХІІ 1952 р.). 23 серпня 1943 року радянські війська звільнили Харків, а 23 вересня - Полтаву. Кілька місяців перед цими подіями сповнені особливої небезпеки, душевної муки: "Ходять чутки про загальну евакуацію населення. Всі люди як приголомшені. ...Як важко на серці... Ні, я не переступлю Дніпра. Вовком піду жити в степ. Хай краще пропаду, але тут". ("Катарсис", фронтовий щоденник). Певне, у ці дні полонений і з'явився у сестри та зятя, так-сяк замаскований під бурлаку ("зарослий, борода, у старому дядьковому пальті, сто кілометрів ішов пішки ночами..."). "Вовком піду жити в степ", але Провидіння привело до сестриного порога... А запис від 25 вересня уже свідчить, що колишні в'язні-робітники і водночас учасники партизанської групи, вийшовши зі своїх схованок і згуртувавшись, пішли назустріч армії та потрапили у запасний полк. "Днем прятался в Кышинковских садках. Утром еще было видно, как по дороге на Улиновку тянутся бесконечные колонны немцев, артиллерия, обозы. Вдруг по дороге в совхоз слышно песни. Песни быстро перемещаются, видно, поют на машинах. Как забилось сердце! Сколько страданий было - им теперь конец. Но впереди испытания". Випробування: перевірки, допити, смершівський тиск на колишніх полонених, які не заплямували своєї честі, але волею трагічних обставин тепер потрапили у гебістські жорна. Страх, позбавлення життя або волі - участь багатьох, хто опинявся в подібній ситуації на окупованій території, в полоні. "Хочется жить, а может придется умирать". "Вина не моя, що не вмер". "Ітиму я цькований, йтиму осміяний... Все вірний тому, у що вірив колись". Після короткочасного навчання в запасному полку Олесь Гончар вливається в стрій бійців, і вже 30 жовтня 1943 року вони форсують Дніпро. Перед цим солдат, відпросившись у командира, навідався попрощатися до рідних у Суху. "Сегодня переправились на понтонах через Днепр. Прощай, Левобережная Украина, здравствуй, синий Днепр й Заднепровье. Плыл и думал о Боге. Придется ли снова вернуться на родное Левобережье. Ах, если б!" На лівому березі Дніпра сяяли крізь пітьму воєнного лихоліття родинним теплом і відданістю для солдата О. Гончара відтепер дві домівки у двох точках, але на "одній паралелі серця" - бабусині вікна в Сухій і сестрині - в Ломівці. Попереду тяжкі бої за визволення України та країн Європи. Кіровоградщина, Надбужжя, Бессарабія, Румунія, Трансильванія, Чехія, Австрійські Альпи, Дунай, Словаччина. "Сколько раз я виделся воочию со смертью... Какая-то высшая сила сохраняет меня". Фізичні перевантаги війни. Несамовиті душевні травми - загибель друзів, руйнування краси диявольською війною. "Я религиозен. Я верю в Бога. Ибо только дьявол, нечистий дух мог так демонски извратить, исковеркать короткую человеческую жизнь, наполнить ее страданиями, которых бы хватило для сотен поколений рода человеческого". Писав листи і сестрі, а вона потерпала, як довго не отримувала солдатські трикутники... "Якось не було пошти аж два місяці, я уже серцем мліла, а він, виявляється, був контужений, як Черниш" (Олександра Терентіївна). "Хтось молиться за мене", - не раз вивів Олесь Терентійович у щоденнику, описуючи випадки, коли Провидіння оберігало від загибелі. Молилися! Бабуся Пріся. Сестра Шура. Орден Червоної Зірки, орден Слави, три медалі "За відвагу". Мінометник. ("Просився в розвідку, послали в мінометники"). Звання - старший сержант. І - могутнє клекотання в душі: не може це все зникнути безслідно, має сформуватися у щось значне... "9 мая. Мир. День Победы. Едем Моравией. - На здар! На здар! - кричат чехи. Интересное чувство уверенности, что ты жив и можешь жить до своего естественного конца, и смерть тебе уже не угрожает на каждом шагу". А цього самого дня його сестра за тисячі кілометрів у рідній Україні теж уже виношувала мирні мрії. У День Перемоги Шура посадила біля двору абрикосовий пагінець. Адже 102-літнє розкішне абрикосове дерево було розчахнуте бомбовим ударом і його довелося спиляти. А ще Шура була і вагітна і невдовзі, таки переможного травня, народила сина Василька. Коли через півроку Олесь Терентійович прийшов у Ломівку із армії, хлопчик, ровесник перемоги, уже усміхався і протягував рученята до орденів свого дяді... Спливло десятиліття, як спізналися Сестра і Брат. Провидіння вело їх і своїми дорогами, але ті дороги постійно перехрещувалися. Кожному був приготовлений свій іспит Божий. Їй - на безмежну вірність і любов, рятування і продовження життя. Йому - на мужність, витримку. Ще від першої зустрічі в 1935-му назавжди запам'ятала Олександра Терентіївна, як ішли вони з Олесем із батькового дворища на їхню із Гаврилом садибу (сестра повела брата ночувати до себе), йшли повз ломівську церкву. А над храмом Божим щось так тривожно кружляли і кричали сичі... - Ой, недобре віщують, - обронив тоді юний Олесь... Зайшла мова і про вірування, і на її миттєвий сумнів ("Як нині говорять таке-сяке") Олесь упевнено сказав: - А ти віруєш - і віруй! Ці два вузлові моменти давньої розмови запам'яталися Олександрі Терентіївні на все життя. Адже буквально через тиждень чи два по тому ломівська церква була... зруйнована атеїстами. А Шурі ще й приснився напередодні віщий сон. Батюшка Михаїл кликав, чому не поспішаєш до церкви? І начебто ключ їй дав. Прокинувшись і попоравши грядки, Шура пішла порозмовляти з батюшкою. Це було на Вознесіння. А наступного дня почулося страшне "гурк-гурк", і від церкви перед очима знетямлених людей - тільки купа цегли... Минула ера безбожництва, і на тому самому місці в історичний час відновленої незалежності ломівці звели нову церкву Святої Покрови. Збирати кошти, чи, точніше, бути скарбничим, доручили громадою шановній Олександрі Терентіївні. Тут правиться служба з 1991 року. Вражає, що понад півстоліття до цієї події молоді Шура і Олесь начебто отримали дар ясновидіння: він - коли промовив "Недобре віщують сичі", і вона - коли взяла уві сні ключі від батюшки. Безперечно, що і цей випадок сатанинського руїнництва в Ломівці осмислювався митцем, коли він у 60-ті творив свій "Собор". Провидіння міцно поєднало в житті Сестру і Брата - геніального письменника і просту жінку. Вони мали однакові палкі серця, котрі не втомлювалися творити добро...
ДМИТРО КАПРАНОВ: БРАТ, ЯКОГО НЕ СТАЛО
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
