Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ХУДОЖН╢ ЗОБРАЖЕННЯ «МОВНОГО РЕЙДЕРСТВА» У ПОЕТИЦ╤ ╤ВАНА НИЗОВОГО
╤ван Низовий – один ╕з найяскрав╕ших творц╕в художнього слова друго╖ половини ХХ –...


ЛИШ ЧЕКАЛИ Б НА МЕНЕ ДИТЯЧ╤ ДОПИТЛИВ╤ ОЧ╤, ╤ ДЗВ╤НКИМ «ДОБРИЙ ДЕНЬ!» ПОЧИНАВСЯ ЩОРАЗУ УРОК…
Дякую тоб╕, вчителько, що розв╕яла м╕й смуток, що допомогла мен╕ перебороти особист╕ негаразди...


ТАРАС ШЕВЧЕНКО ╤ ВОЛОДИМИР СОСЮРА
...використовуючи образи Шевченка, Сосюра не вдавався до ╖хн╕х простих рем╕н╕сценц╕й, а творчо...


«ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВ╤ТОВА!»
Про талановитого молодого педагога — вчителя укра╖нсько╖ мови ╕ л╕тератури...


«…МЕН╤ ╤ ВДЕНЬ, ╤ ВНОЧ╤ СНИТЬСЯ ОТА БЛАГОДАТЬ НАД ДН╤ПРОМ…»
ОБРАЗ УКРА╥НИ В ТВОРЧОСТ╤ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 09.04.2004 > Тема "На допомогу вчителеві"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#15 за 09.04.2004
ПРОВИДІННЯ
Марія ЗОБЕНКО, лауреат премії імені Олеся Гончара.

На допомогу вчителеві

(Продовження. Поч. у № 14).

Син Олександр виріс і сімнадцятирічним юнаком сам прийшов у Ломівку до батька: шукати коріння, витік роду. У такому свідомому віці він побачив свого тата уперше. "Коли я вже студентом Харківського університету приїхав до батька в гості, він мною явно гордився, я подарував йому свою курсову роботу (відбиток) з "Наукових записок", і він в ту роботу уважно вчитувався, розмовляв зі мною про серйозні речі..."
Терентій Сидорович Біліченко вмер в перші дні Другої світової війни. Він працював бригадиром городньої бригади. На той час у бригаді були майже одні підлітки, дорослі пішли на фронт. Старий солдат страждав на виразку шлунка, але хапався до роботи із дітьми. Приступ, лікарня, смерть. На Георгіївського кавалера ще й накричала санітарка, бо він не міг вилежати від нестерпного болю та жалю, що пік душу... Тоді батько ліг і вмер. Поховали 9 липня 1941 року. А 10 липня, за офіційними даними, вперше бомбили Дніпропетровськ. Можна судити і так, що вища сила оберегла душу старого солдата від видива згарищ і руїн у Ломівці, звістки про загибель молодших синів у війну, стражденного шляху старшого Олеся, поневірянь доньки... Побожна і вразлива душа Олександри Терентіївни через півстоліття зберегла цю страшну картину: посеред їхнього двору - вибита бомбовим ударом із лутками і шибками і дивом уціліла ікона-реліквія "Святий Миколай", котрою предки благословляли до шлюбу їхніх з Олесем тата і маму...
Це ж тоді, усередині літа, коли ховали Терентія Сидоровича, спливала кров'ю студбатівців річечка Рось, де з-поміж захисників останнього рубежу під Києвом був і автор майбутнього роману "Людина і зброя". Солдату нової кривавої бойні, сину солдата, вручили медальйон смерті (залізну капсулу із прізвищем та датою народження), а він узяв у спадок від батька мужність.
...І ця щемлива родинна загад-ка - чарівна і принадна: рідним братові і сестрі вони із Тетяною дали одне ім'я - Олександра і Олександр. Ніби якусь одну надміцну молекулу прагли зліпити...
Коло зачароване пускали в світ. Золоту кулю - в небо!
Ніби передчували, що будуть-будуть оті прірви життя, то, щоб діти, між собою рідні, долали їх удвох, не порізно, щоби магнітило і кров, і душі ще й одне ім'я - Олександра і Олександр!
Сестричка Шура. Брат Саша. Під магнетичним вчительським впливом на полтавській землі, як відомо, майбутній письменник прибрав і уславив ім'я Олесь.
"Але я все життя називала його, як тато і мама називали, - Сашею" (Олександра Терентіївна).
- А все-таки, чому одне ім'я в дітей Біліченкових? - допитуюся.
- Людям батько відповідав, - Олександра Терентіївна ясно усміхається при цих словах. - На царів готую!
Що це: скепсис чи навпаки - гумор, такий властивий Терентію Сидоровичу?!
Чи це так своєрідно виразилася батьківська мрія про незвичайне майбутнє своїх дітей?!
Діти їхньої любові! Надія на них, хоч і обпечене родинне гніздо болем ранньої утрати голуб-
ки Тетяни, - таки справдилася! Бо її рушник прослав дорогу донечці та синочку, а найніжніша мамина колискова та батькова дума-тривога в окопах - всі ті по-народному прекрасні людські якості дали генний заряд неперебутнім душам дітей - справжніх українців!
Олесь Гончар - велет у царстві Духа, звіздар української літератури ХХ століття!
Олександра Терентіївна - продовжувачка народних традицій у Ломівці, найшанованіша парафіянка місцевої церкви св. Покрови. Вона - фундаторка і берегиня музею Олеся Гончара!
...А за 10 днів до кончини Олесь Терентійович Гончар записав у щоденнику: "Не спиться вночі. Увімкнув лампу, став розглядати фото батьків. Тато, видно, тільки повернувся з фронту, в солдатській формі, на грудях два георгіївські хрести. До коліна притулилося серйозне дівчатко (сестра Шура). Мене ще на світі нема. Мама, як і тато, задумлива, зосереджена. Про що вони думають обоє? Який був рівень їхнього розвитку? Гарна людська пара, натруджені обоє. Люди нелегкого життя... Вдивляюсь у фото батьків, де увічнено образ рідних, незнаних, задумливих, таких красивих людей, від цього фото йде на мене позитивна енергетика".

СЕСТРА І БРАТ

У цій історії сестри і брата зав'язка так схожа на початок доброї казки!.. "Жили вони собі поживали в полтавському селі, а одного разу Бабуся й каже онукові: "Виросла твоя сестричка, зовсім доросла, ось і заміж уже вийшла..." А він: "А яка ж та сестра і який у неї чоловік?! Хочу я подивитися..." (із розповіді Олександри Терентіївни).
Так, у 1935-му Олесь Гончар 17-річним юнаком приїхав у Ломівку - уперше звідтоді, як залишив її малолітнім (пам'ятаєте - "біг за возом і плакав"?!). Тоді сироту забрав звідціля дядя Яків і тепер він же привіз сюди на гостину. Прибули пароплавом по Дніпру і завітали на дворище
батька Терентія Сидоровича. Шура, одружившись із Гаврилом Совою, тепер мешкала на іншій садибі, у своєї свекрухи, благочестивої жінки Мотрони.
Сестра і брат не бачилися 15 літ! Власне, вони абсолютно не знали одне одного...
І зараз, поки в нашій уяві розхвильована Шура біжить-летить на куток Курячине (там обійстя батька), замислимося над таким. Що хотіло Провидіння? Який іспит влаштувати? Цим весняним
брунькам на гілці людства? Здається, вища сила спонукала кожного із них пережити (і гартувала при тім) душевне потрясіння - момент істини. Майбутньому письменнику - прірву земної трагедії! Майбутній матері - огром земної любові!
21-річна Шура ще не мала власних дітей, хоч і випестила двох братиків від мачухи. Вася і Коля в мить зустрічі зі своїм старшим зведеним братом Сашком були підлітками. А Олесь - студент Харківського технікуму журналістики. Вже осмислював допитливим розумом трагедії Софокла і Шекспіра, і, певне ж, сюжетні колізії
"батько-син" найбільше в ту пору бентежили душу глибоко вразливого юнака...
Отож, коли сповнена сердечних почуттів Шура влетіла на подвір'я батька і мачухи, застала таку картину: тата ще немає з роботи, а незвичайний гість Саша-Олесь у... клуні, обкладений компресами, голова у хлопця чомусь жахливо розболілася, аж у очах запаморочилося. Мачуха гостя навіть до хати не пустила, не запросила...
(На схилі життя письменник занотує словом ту затаєну давню образу: "Вона, мачуха, всі роки порядкувала в хаті, а не Георгіївський кавалер").
- А вже потім, як роззнайомилися ми з ним, - каже Олександра Терентіївна, ясно усміхаючись своїм любим спогадам, - ті пов'язки-компреси він геть одкинув, ласкаво дивився на мене, лицем братик так схожий на покійну маму... А вже як батько прийшов із роботи, стояв із дядьком Яковом, розмовляли біля
воріт, а Саша з Колею і Васею уже побраталися, лежали на спориші і весело розмовляли, ось раптом батько зиркнув на хлопців і каже: "А то не Сашко, бува?"
Що ж сталося перед отим Шуриним: "А вже потім"?
Все як у гарній казці, де добро перемагає: це ж бо сестриця-чарівниця (рятівниця і жалібниця) розбила вщерть негативну енергетику злої мачухи, відвела її лихі блискавки від небажаного пасинка, і хлоп'ятам-братикам це вона, Шурочка, непомітно вручила чарівні "ключики", аби "побраталися", і це вона - донька і сестра - кладочку проклала між душами батька і забутого сина. В спокої та злагіднілій обстановці після того вони вже могли якось порозумітися та хоч трохи наблизитися, пізнати один одного...
Зрілого письменника О. Т. Гончара не раз хвилювала ця тема - й антична, і біблійна: батько і син, як і інша - доля безбатченка. Згадаймо: Богдан Колосовський і його дума про репресованого
батька, Мамайчуки із "Тронки" (синівський обов'язок перед скаліченим у війну батьком), і якщо Андрон Ягнич ("Берег любові") несе свій житейський хрест самотою, то Ізот Лобода ("Собор") проклинає сина-перевертня Володьку-висуванця... Смерть Ізота у човні, що несе тіло старого металурга по хвилях вічного Дніпра, - то висота художницького передбачення Гончаром трагедії суспільства, яке своєю аморальністю зруйнувало родинний зв'язок, безжалісно вбило "корінь", отруївши "крону". Зворотний бік дисгармонійного існування - пробивання в світ безбатченка Порфира Кульбаки в повісті "Бригантина". Втім ця тема (творчість письменника через призму індивідуальної долі митця, так би мовити, особистісні психо-біографічні "подразнення" художнього полотна) ще чекає спеціального, наукового дослідження.
А нині згадуємо про те, як рідна кров і подібність душ кинули в найрідніші обійми сестру і брата - і на поверженому громом стовбурі батьківської сім'ї від тої найпершої зустрічі зелено забуяло рясне молоде гілля...
Наступного разу (в 1937-му) вже Шура поїхала в Суху - до маминої рідні і брата. Добиралася з пригодами, бо чомусь її ніхто не зустрів на пристані, але чужі привітні люди довезли мандрівницю (а це 25 км углиб берега від Дніпра), і скільки-то радості було, коли сама впізнала бабусині вікна. Річ у тім, що в глибокому дитинстві Шуру теж няньчила бабуся Пріся: тоді тато був на фронті, а мама працювала на воєнному заводі Гантке (тепер К. Лібкнехта), а малу нікому було доглядати, і вона просто дивом лишилася живою, коли дівчатко "переїхала" весільна бричка, що влетіла на їхню вулицю, як той вихор... Отоді-то мама Тетяна і відвезла свою красунечку дбайливій бабусі Прісі. Тепер горда і розквітла Шура самостійно привезла на Полтавщину свою
10-місячну донечку - первістку Віру. Чим не образ Мадонни із дитям?!
Образ України-Мадонни, до якого Олесь Гончар ішов усе життя, в його останньому глибоко філософському романі "Твоя зоря" набуває такої сили узагальнення, що врешті-решт читач захоплено відкриває для себе: наша самобутня культура цілком "вписуєть-ся" в систему духовних координат Європи, усього світу, привносячи в цей квітучий сад свої неповторні аромати і барви.
У 1938-му Олесь знову завітав у Ломівку. Молодята Шура і Гаврило саме будувалися. Студент подарував їм 200 карбованців:
"І на мою соху в хаті..." (соха - кожний із чотирьох стовпів у кутках хати, за словником Б. Грінченка).
З погляду часу розумієш, наскільки символічним був цей вчинок юнака-письменника. 20-літній Олесь Гончар уже друкувався в журналах і газетах України, підробляв літературною працею в Харкові, і за характеристикою Олександри Терентіївни, був надзвичайно ощадливим, бережливим, передбачливим.
І під час війни серця сестри і брата посилали одне одному тривожні імпульси-звістки. Влітку 1942-го Олесь Гончар серед тисяч наших солдатів на Білгородщині потрапив в оточення і в фашистський полон. Із концтабору на Холодній Горі під Харковом він кинув у натовп людей за колючим дротом записку для своєї сестри. Описуючи ці події в останньому творі "Невигадана новела життя" (його написано за 19 днів до смерті), Олесь Терентійович із глибоким почуттям згадує, кажучи про солідарність народу в біді, що та записка за допомогою так званої "народної пошти" знайшла його сестру в робітничому передмісті Ломівці.

(Далі буде).

ОЛЕСЮ ГОНЧАРУ

А бій клекотить іскрометний -
Земля під ногами двигтить,
Та твердо боєць-мінометник,
Затиснувши міну, стоїть.
Оцю він "жар-птицю" руками
Пожбурить в залізну трубу,
Що разом з окопними снами
На власному носять горбу.
І неба "жар-птиця" сягає,
За річку сідає вона,
Де в брані гіркім знемагає
Навік дорога сторона.
Сумує тополя-раїна
В кривавому зблиску ночей.
О мати моя, Україно,
О мій дзвінкокрил соловей!
У лузі квітучий барвінок
Скропила холодна роса...
В неволі рида Україна -
На серці пекуча сльоза.
"Сини мої, - чується голос, -
Я жду вас. Чеканням горю..."
Підкошений падає колос,
І небо роняє зорю.
У темені ночі суєтній
Зоря вдалині пропада.
І враз поміча мінометник,
Як в річці скипає вода.
Як поруч, в лозинні густому,
Ворожий снаряд вибуха...
Солдату, бійцю молодому,
Смертельний наводячи жах.
І начеб нема вже надії,
Рятунку вже начеб нема.
Та все-таки небо світліє,
Поволеньки тане пітьма.
І промінь найперший по краю
Черка обгорілу вербу...
Лиш той удостоїться раю,
Хто в справжньому пеклі побув.
Хто вірного друга не кинув,
За друзів - на смерть
йшов в бої,
Хто любить синівно Вкраїну,
Народ працьовитий її.
Хто мову її веселкову
Так високо й гордо підніс,
Немов заповідну діброву,
Як гай білокрилих беріз.
Федір СУХОВ.
Переклад з російської Данила КОНОНЕНКА.

ОЛЕСЮ ГОНЧАРУ

Над Альпами підніс він знамено -
Не відцвіте, не полиня воно.
Він Перекоп узяв,
як Таврію пройшов,
З Людиною в степу мандрує знов.
Світ полюбив і сонця шлях
високий,
Взяв олівець в дорогу і - неспокій.
Співає славу людові-герою,
Що поруч, не за казкою-горою,
Але читач, як сонячна гора,
Стоїть за щире слово Гончара.
Олекса ЮЩЕНКО.
1959 р.

НЕСЕ, ЯК ПРАПОР, СОНЯЧНІСТЬ ДУМОК

1. СУПУТНИКИ

В музеї - обладунки чабана:
Ґирлиґа, фляга, шапка-бирка вірна.
І - орденами зшерхлими - війна.
І - орденами в сяйві - праця мирна.
Хто їхнього володаря не зна
В степу, що він любив
його безмірно,
Допоки та безока, навісна
В кошарі не настигла
в день сумирний...
Отара сиротує на пашах...
Ми всі падем на скорбних рубежах.
Чи ж добрий спомин
матимем по смерті?
...А ще в музеї при його речах
Лежать, не змерклі
в будні круговерті,
Дві книги - "Тронка"
й "Таврія" - потерті...

2. ЖИТТЯ ІДЕ

Життя іде, хулителі "Собору",
І немощніє ваш казенний крок.
Хоч як забути ту блаженну пору,
Коли й вві сні - рука під козирок?
Ви злому прислужились поговору,
Чіпляли правді на вуста замок.
А він, художник,
крізь марноту й змору
Ніс, наче прапор, сонячність думок.
Зберем зерно - відсіємо полову.
Та не скажу, що горе - не біда.
Він людським болем
закипає знову:
Чинуша й нині зброї не склада, -
І теревенить про перебудову
Безсмертний висуванець Лобода.
Микола БРАТАН.
м. Херсон.

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 09.04.2004 > Тема "На допомогу вчителеві"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1895

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков