"Кримська Свiтлиця" > #31 за 04.08.2017 > Тема "Душі криниця"
#31 за 04.08.2017
ЛАМАЮЧИ КОЛА СТЕРЕОТИП╤В
Реценз╕я на книгу Петра Кухарчука «Коло» (Житомир, 2017) Сьогодн╕ важко чимось здивувати по╕нформованого ╕ надто вибагливого читача. Проте творч╕сть молодого, з точки зору л╕тературного досв╕ду, житомирського письменника Петра Кухарчука мало кого залиша╓ байдужим, змушу╓ по-новому поглянути на звичайн╕ житейськ╕ реч╕ ╕ в╕чн╕ теми – любов╕ ╕ зради, щирост╕ ╕ ницост╕, добра ╕ зла. ╤ цей погляд – ╕зсередини, ╕з пота╓мних закутк╕в душ╕. В╕н несе читачев╕ вигранення душевних страждань ╕ переживань, вт╕лених у неспод╕ваних образах ╕ одкровеннях. Маючи у сво╓му творчому доробку зб╕рки «Роздуми», «Несказане», «Мова душ╕», цьогор╕ч в╕н порадував сво╖х прихильник╕в новою книгою п╕д назвою «Коло» (Житомир, вид. О.О.╢венок, 2017), до яко╖ ув╕йшли майже три десятки замальовок. Визначення жанру замальовки досить умовне, позаяк ╖х однаково можна було б назвати ╕ м╕н╕-есе, етюдами, образками, шк╕цами, листами-спов╕дями тощо. Як на мене, це не що ╕нше, як поез╕я в проз╕, бо автор широко користу╓ться метафорами ╕ пор╕вняннями, вимальову╓ образн╕ картини, часто збива╓ться в╕д звичайних опов╕дей до б╕лих в╕рш╕в, нав╕ть використову╓ римован╕ рядки ╕нших автор╕в. ╤ це наст╕льки орган╕чно, що нав╕ть не пом╕тно («Новий р╕к», «М╕раж», «Виб╕р», «Небо», «Дотик осен╕»). Як зазначив письменик Степан Процюк, у замальовках Петра Кухарчука в╕дбито душу людини ╕з ╖╖ метаннями ╕ страхами, самотн╕стю та намаганням подолати свою богопокинут╕сть… Людина у цих прозопоез╕ях мр╕╓ про в╕дродження серця, ще скутого догмами ╕ скорботою. Часто ц╕ замальовки прекрасн╕ сво╓ю тугою та в╕дверт╕стю. Цим означена, власне, вся книга. Ось, прим╕ром, уривок ╕з невеличкого етюду «Поц╕лунок»: «…в╕д ╖╖ поц╕лунку лущилися пережит╕ роки, дал╕ ╕ дал╕ – на майбутн╕ незас╕ян╕ спод╕вання, ╖м ставало т╕сно на житт╓вих дорогах, ╕ вони лет╕ли й лет╕ли дал╕, не переймаючись, не розбиваючись на скалки об неоран╕ поля байдужост╕. Навпаки, вони м╕цн╕ли в╕д сили в╕чного кохання, яке сильн╕ше за смерть, в╕дл╕таючи на крилах спогад╕в тиш╕, виривалися назовн╕ дня ╕ ноч╕, зл╕таючи до неба бджолиним ро╓м». Твори Петра Кухарчука, без переб╕льшення, – це напружен╕, динам╕чн╕ спов╕д╕ л╕ричного героя, чолов╕ка чи ж╕нки, що перебува╓ у стан╕ нестримано╖, незагнуздано╖ живо╖ пристраст╕: «Минали дн╕ ╕ час не зупинявся, сльозились оч╕ неба, ╕ я сутулилась на протягах безжальних. Я вм╕ю заховатись в╕д св╕танк╕в, в╕д позолоти осен╕, в╕д погляд╕в осудливих, зневажливих, осирот╕лих дн╕в, але не вм╕ю заховатись в╕д неба – прощай… Лишилось мен╕ небо, мою зорю гойда╓ ос╕нь, я стаю ╕ншою, я в╕рю ще, що найкращ╕ л╕та – не прожит╕…» («Небо, зор╕, Всесв╕т…»). Справд╕, уважний погляд у днища власно╖ душ╕ – найважчий. Дбати про власну душу – це дбати про Всесв╕т, що не ма╓ н╕ початку, н╕ маси, н╕ завершення, н╕ висоти, як, зрештою, ╕ сама душа. Чи не тому письменник час в╕д часу заглиблю╓ться у часи дохристиянськ╕, коли на вкра╖нських теренах панували язичницьк╕ боги ╕ як╕ дос╕ живуть у генетичн╕сть св╕домост╕ спадко╓мц╕в славних древлянських род╕в. Характерна з цього погляду замальовка «На зелен╕ свята», де найч╕тк╕ше проявля╓ться св╕тобачення л╕ричного героя (у певному сенс╕, й автора, оск╕льки в╕н недарма обрав соб╕ л╕тературний псевдон╕м Ладо Ор╕й): «Ми ╓ у св╕домост╕ Всесв╕ту, ╕ св╕дом╕сть Всесв╕ту – у нас. Хто творить, вирощу╓ кв╕ти, дару╓ тепл╕ слова, той уже не самотн╕й – з ним Дажбог. ╤ тому з вдячною думкою ╕ вдячним серцем навчаймося в╕дпускати ╕ прощати провини сво╖ ╕ людей, коли чи словом, чи д╕лом, чи думкою, св╕домо чи несв╕домо завдавали болю». Таке св╕тобачення мало чим в╕др╕зня╓ться в╕д християнського, тож автор, як на мене, бачить ц╕лком лог╕чним перех╕д в╕д багатобожжя до в╕ри у три╓диного Бога – Отця, ╕ Сина, ╕ Святого Духа. Безл╕ч митц╕в упродовж багатьох в╕к╕в ╕снування людства демонстрували поривання щирих з╕знань у романах, п’╓сах, картинах, скульптурах ╕, звичайно, у в╕ршах ╕ поемах. Наш сучасник, житомирський письменник Петро Кухарчук, зда╓ться, також в╕днайшов свою н╕шу у царин╕ любовно╖ л╕рики. Його рядки – це не прост╕ словесн╕ пот╕чки чи нав╕ть р╕ки, а надзвичайно емоц╕йн╕ г╕рськ╕ потоки, з численними водоcпадами та повенями, з п╕дводними каменями та рифами, з широкими плесами ф╕лософських роздум╕в. Це крики закоханих натур, як╕ всотали у себе пережите заради одного-╓диного – любов╕: «До тебе я на лапках м’якеньких, немовби котики пухнаст╕ верболозу, прихилю небо, яке осипле добром ╕ теплом. А на веч╕р наллю у келих тв╕й мою мр╕ю» («Коли тебе нема…»); або: «Ти кв╕тами дивилася на мене, в яких тебе уже не було – востанн╓, ╕ я тепер шукаю серед трав ромашку, щоби хоч тр╕шки мереживо з╕ сн╕в ╕ жовтих хмар зацв╕ло, – коли ╓ усе, а тебе нема╓…» («╢ усе…»). Автору було б неважко схилитися до еп╕гонства, бо про любов уже казано ╕ переказано, але в╕н якимось дивовижним чином, не маючи профес╕йно╖ ф╕лолог╕чно╖ осв╕ти (за фахом – вчитель х╕м╕╖ ╕ б╕олог╕╖), ум╕ло користу╓ться чималим арсеналом художн╕х засоб╕в та силою власного авторського стилю. Йому вда╓ться зачепити якимось неп╕дробним ╕нструментар╕╓м особисто╖ св╕тоглядност╕ тонк╕ душевн╕ струни ╕ воскресити житт╓стверджуюч╕ мелод╕╖ омр╕яних або ж давно згаслих почутт╕в. Але не т╕льки тема кохання п╕двладна авторов╕. Його не може не хвилювати наше сьогодення, огорнене в╕йною на сход╕. «Х╕ба ми народжу╓мося для в╕йни? – ставить риторичне запитання автор. – Чому ж ми дозволя╓мо вказувати нам дорогу до в╕йни людям, як╕ не мають храму в душ╕?» («Х╕ба бува╓ дорога до храму, коли нема╓ храму в душ╕?»). Проте з художньо╖ точки зору осмислення д╕йсност╕, значимост╕ порушених тем, громадянсько╖ позиц╕╖ автора з-пом╕ж вм╕щених у зб╕рц╕ твор╕в найпом╕тн╕шим ╓ «Коло», який, власне, ╕ дав назву книз╕. Письменник показав себе не просто тонким л╕риком, ум╕лим художником та прекрасним знавцем навколишньо╖ природи (ось де знадобилися знання з б╕олог╕╖!), а й щирим патр╕отом сво╓╖ кра╖ни, сво╓╖ мало╖ в╕тчизни, нев╕д’╓мною часточкою родинного кола. В╕н наводить паралел╕ з колами на вод╕ в╕д крапель роси з верболозу над Тетеревом та житт╓вими колами, що м╕цно тримають на ц╕й земл╕ його л╕ричного героя-зароб╕тчанина у далеких св╕тах, ╕ з яких йому важко вибратися. Дивовижно тонко передано г╕ркоту психолог╕чного сум’яття героя, коли по-р╕зному ставляться до нього у перш╕ дн╕ при╖зду з-за кордону «╕з зароб╕тком» та трохи згодом, коли узвичаюються будн╕: «…тво╖ найр╕дн╕ш╕ пота╓мно чекають, коли ж ти нарешт╕ знову по╖деш на зароб╕тки – будувати дач╕ чи, можливо, виконувати якусь ╕ншу роботу, аби лишень геть ╕з дому. У них тепер ╓ справи важлив╕ш╕ за тво╖ хвилювання. Вони люблять н╕бито тебе, але люблять тебе не присутнього кожен день, а десь там далеко в╕дсутнього. Такого, який ╕нколи телефону╓, переда╓ подарунки, якщо ╕ з’явля╓ться додому, то лише на короткий час. З якого боку не п╕дходь – коло… Коло твого життя, ти н╕бито ╕ ╓, разом з тим тебе нема╓». Але чи ╓ виб╕р? Ця тема час в╕н часу ╓ дотичною ╕ в ╕нших творах. Проте у «Кол╕» П.Кухарчук робить ф╕лософське в╕дкриття: у раба нема╓ вибору! «Будь-що м╕ня╓ться, кр╕м психолог╕чного сприйняття рабом свого життя? Н╕чого! ╤ якщо раб╕в переконувати кожного дня, що вони в╕льн╕ люди, давати ╖м безкоштовн╕ видовища у вигляд╕ концерт╕в на центральних площах, орган╕зовувати для них вибори, як╕ н╕чого не м╕няють, створювати для ╕м╕тац╕╖ захисту прав раб╕в громадськ╕ орган╕зац╕╖, профсп╕лки ╕ т.д., тобто давати ╖м ╕люз╕ю свободи, мабуть, багато з них будуть в╕дчувати себе в╕льними ╕ нав╕ть гордитися досягненнями тих, на кого вони працюють». Як пише автор, «час зупинити неможливо, ╕ якщо ми в╕дчува╓мо себе щасливими ╕з заплющеними очима, це т╕льки тому, що вважа╓мо: наше щастя десь далеко попереду, дума╓мо, що це ╕ ╓ наша житт╓ва ц╕ль. То це велика помилка… Адже щастя – це не мета житт╓во╖ дороги; це стан, в якому ми кроку╓мо по н╕й» («Ре╕нкарнац╕я»). Останн╓, на що хот╕лося б звернути увагу, – стиль письма Петра Кухарчука. В╕н одразу випада╓ з╕ звичних ╕ в╕домих укра╖нському читачев╕ стил╕в. Користуючись цим ╕нструментар╕╓м природньо, без зайвого пафосу, автор намага╓ться примусити задуматися над т╕╓ю чи ╕ншою фразою, залишаючи для людського сприйняття м╕ж рядками щось та╓мне, недомовлене. А ще у ц╕й прозопоез╕╖ час в╕д часу в╕дчува╓ться природна глибокоемоц╕йна пульсац╕я почутт╕в, обрамлена сво╓р╕дною авторською метафорикою: «Над╕ мною кружля╓ крук, а я ╕ду на тв╕й крик тиш╕, на дотик тв╕й, Осене… До безтями хочу втопити себе в тоб╕, в╕дкинувши тв╕й ╕ м╕й смуток знев╕ри. Приходь карати ╕ трощити стереотипи ╕ забуття, адже тво╓ маленьке серце народжу╓ диво в об╕ймах прозр╕ння ╕ задухи» («Дотик осен╕»). Схоже, ус╕╓ю свою творч╕стю Петро Кухарчук лама╓ устален╕ стереотипи в л╕тератур╕, як це зробив свого часу французький поет ╕ Нобел╕вський лауреат Се-Жон Перс. Його слова, що для поета достатньо бути поганим усв╕домленням свого часу, митцями-новаторами сприймаються як належне. На жаль, переважна б╕льш╕сть читацького загалу завжди важко розум╕╓ те, що випереджа╓ час. Михайло ЖАЙВОРОН, письменник, заслужений журнал╕ст Укра╖ни, почесний професор Житомирського державного ╕нституту культури ╕ мистецтв
Петро КУХАРЧУК КОЛО Похил╕ верби спускали сво╖ коси з крутого берега Тетерева, якраз перед самим обел╕ском Слави, де виступали в╕ков╕чн╕ валуни, де ╕з-п╕д моху пробивалися перш╕ паростки первоцв╕ту, де╕нде – кропиви, чебрецю, мати-мачухи, грицик╕в. М╕ж щ╕линами каменю визирали заспан╕ мурахи, у зат╕нках танув останн╕й залишок вчорашнього сн╕гу. З г╕лок верби час в╕д часу спадали веснян╕ роздуми, утворюючи на вод╕ коло, яке розходилося по р╕чц╕ р╕внов╕ддаленими в╕д центру хвилями. ╤ чим б╕льша була краплина, тим б╕льша була хвиля. Минав деякий час, ╕ знову п╕д вербами голуб╕ла площина водного плеса, хвил╕, як╕ час в╕д часу утворювали коло, розходились, як деяк╕ люди, яких ми зустр╕ча╓мо у нашому житт╕, не залишаючи н╕чого видимого п╕сля себе, х╕ба що лише коло хвилювань, як╕ пронизують наш╕ стежини життя, залишаючи рубц╕ й вибо╖ни у пам’ят╕, у наших роздумах, у наших майбутн╕х стежинах пошук╕в. В╕н сид╕в на берез╕ Тетерева уже майже годину, дивився розгублено на все, що його оточувало у цей весняний час. Дивився на вс╕ з╕знання минулого ╕ не знаходив сл╕в, щоб пояснити те, що в╕н зна╓. Лише ╕нколи кола, як╕ розходилися по вод╕, в╕двол╕кали його в╕д роздум╕в, та ╕ то ненадовго… “Така велична, така н╕жна”…а ╖й зовс╕м не хот╕лося стояти на п’╓дестал╕, ...бо х╕ба можливо там зд╕йснювати ризикован╕ рухи?...х╕ба там можливо створювати майбутн╓? Зовс╕м не про пошану були ╖╖ мр╕╖… вона мр╕яла знайти того, з ким можна разом блукати стежинами життя…поряд… на одному р╕вн╕. Бо на п’╓дестал╕ нема╓ р╕вност╕, нема╓ чар╕вност╕… там, мабуть, г╕рше н╕ж у кл╕тц╕… Його однокурсника давно уже нема╓ в живих, але в╕н пам’ята╓, як в╕н слухав його, пам’ята╓ худе вилицювате обличчя з с╕руватим в╕дт╕нком лейкем╕╖. – Дивись, друзяко, – розпов╕дав в╕н пов╕льно, – поверта╓ться людина п╕сля довгих м╕сяц╕в розлуки додому ╕ весь тиждень йому так, н╕бито кожен день Паска. Х╕ба що нема╓ крашанок ╕ в церкв╕ – святково╖ служби. На душ╕ святково, вс╕ до тебе н╕жн╕, як можуть радують ╕ ставляться до тебе, як до подарунка на Р╕здво. Але згодом твоя Паска завершу╓ться, ╕ на зм╕ну свята приходять будн╕. Ти ╖здив на зароб╕тки в ╕ншу кра╖ну. Для тво╖х р╕дних це звично. Але для тебе н╕. Ти ст╕льки не був вдома, що розпочина╓ш посп╕хом наздоганяти пережите без тебе. Тебе н╕хто не просить, але ти хочеш провести сина до школи, зайти й порозмовляти з вчителями. Д╕знатися, чим живе в╕н, але тебе у школ╕ н╕хто не хоче бачити, син просить не турбувати його, ╕ з ким грати у футбол у нього ╓, сходити до р╕ки скупатися також. Ти для нього вже старомодний. В╕д доньки лише чу╓ш: “Тату прив╕т, мене сьогодн╕ не чекайте, я буду ночувати у подруги, але ти ╖╖ все р╕вно не зна╓ш, я поб╕гла, зап╕знююсь”. А кр╕м того, тоб╕ хочеться б╕льше часу проводити з дружиною, пестити ╖╖, гуляти м╕стом, тримаючи за руку. ╤ ти н╕як не можеш дотумкати, чому, коли вона поверта╓ться з роботи, ╖й н╕чого не хочеться. Чому ╖й так часто болить жив╕т ╕ голова, що вона уже звикла спати без твого хроп╕ння. В коридор╕, в шафах уже нема╓ м╕сця для тво╖х речей. ╤ тво╖ найр╕дн╕ш╕ пота╓мно чекають коли ж ти нарешт╕ знову по╖деш на зароб╕тки – будувати дач╕ чи можливо виконувати якусь ╕ншу роботу, аби лишень геть ╕з дому. У них тепер ╓ справи важлив╕ш╕ за тво╖ хвилювання. Вони люблять н╕бито тебе, але люблять тебе не присутнього кожен день, а десь там далеко в╕дсутнього. Такого, який ╕нколи телефону╓, переда╓ подарунки, якщо ╕ з’явля╓ться додому, то лише на короткий час. З якого боку не п╕дходь – коло… Коло твого життя, ти н╕бито ╕ ╓, разом з тим тебе нема╓. Але так як ти не просто р╕дня, то вони просто так сказати тоб╕ не насм╕люються, хоча ти все част╕ше пом╕ча╓ш, що просто ти ╖м уже заважа╓ш, свою м╕с╕ю здобувача грошей ти виконав. Ти хоча уже розпочина╓ш здогадуватись, що потр╕бно залишати св╕й д╕м, але чомусь ти до останнього не хочеш у таке пов╕рити… ╤ вже коли ти п╕сля роботи, яку розпочина╓те з╕ сходом сонця ╕ завершу╓те ╕з заходом, мр╕╓ш про те, як при╖деш додому, тебе н╕бито чекають, ти об╕ймеш кохану дружину, поц╕лу╓ш д╕тей – тво╓ коло поверта╓ у реальн╕сть св╕ту, в╕д втоми ти засина╓ш. Як прокинешся, коло поверта╓ться до тебе новою роботою, новим днем, ╕ так р╕к за роком… А ти ╕ще зовс╕м не старий. Ти х╕ба повинен т╕льки ╖здити на зароб╕тки, ти завжди можеш роз╕рвати коло. Подумай, поки ще не п╕зно… Ми онуки Дажбога. ╤ вона в╕дчула у соб╕ м╕стичну силу богин╕ Лади, ╕ знала, що в╕н – ╖╖ Сварог… Той, що наснився ╖й якось холодно╖ зимово╖ ноч╕, адже так сильно хот╕в побачитися з нею... хоча б ув╕ сн╕…через те, що на яву не см╕в втручатись у хитросплет╕ння Карни. В╕н н╕коли не робив ╖й боляче, а лише спостер╕гав ╕ терпляче чекав на увагу. В╕н набагато мудр╕ший ╕ розум╕╓, – якщо втрутитись ╕ допомогти метелику з’явитися на св╕т з лялечки – крила можуть бути слабкими й безбарвними… ╖╖ Сварог н╕коли не бачив, але вже кохав т╕ крила… кохав ╖╖ всю…таку, яка вона ╓… ╕ розум╕в. Так, дорог╕ мо╖ мр╕йники! В╕н ╖╖ розум╕в!!! Яке це щастя, коли нема╓ потреби н╕ прикидатись, н╕ пояснювати щось занадто довго, н╕ виправдовуватися… Ось так сидячи б╕ля води, пригадував сво╖х знайомих, як╕ працювали в р╕зних, як вважалося престижних установах, банках, оф╕сах ф╕рм. У б╕льшост╕ з них типова ситуац╕я: робота з 8.30 але вони приходять ран╕ше, не ран╕ше 19.30 ╕дуть з роботи, один день вих╕дний, бо, зазвичай, майже кожну суботу необх╕дно виходити хоча б до об╕ду, назбиру╓ться р╕зних недопрацьованих справ. ╤ як не дивно, зароб╕тна плата 2,5–3 тисяч╕ гривень. Вс╕ з вищою осв╕тою – престижною економ╕чною або юридичною. Б╕льш╕сть з них у такому режим╕ вже працюють по ш╕сть–десять рок╕в. Спочатку вони думали, що довго не затримаються на займаних посадах. Кого стримував кредит на холодильник, у кого на квартиру. Вс╕ думали, що це все тимчасово, р╕к–два, а там знайдуть кращу роботу. Пот╕м д╕йшли висновку, що тепер╕шня робота не така вже й погана – у всякому раз╕, не г╕рша, н╕ж у ╕нших. ╥м вистача╓ кошт╕в на те, щоб оплачувати к╕мнату, яку зн╕мають з ╕ншими – такими ж “престижними”. Харчуватись обмежено ╕ скромненько одягатися. В них, як один день, пролет╕ли роки на цих роботах. ╤ н╕би вони розум╕ють, що у них ╓ право вибору, ╕ коли вони захочуть, завжди зможуть залишити тепер╕шню роботу й перейти на ╕ншу. Але вони не м╕няють свою роботу, тому що вибрати можливо лише майже таку саму, як не г╕ршу. ╤ якщо узагальнено подивитися на наше життя, то так живуть б╕льш╕сть наших сп╕вв╕тчизник╕в, фактичний зм╕ст ╖хнього ╕снування – за ╖жу, одежу ╕ в╕дносн╕ умови проживання в╕ддають найдорожчу ц╕нн╕сть свого життя – час!!! Коло вибору замкнулося. Чим ми в╕др╕зня╓мося в╕д раб╕в, як╕ працювали на рабовласник╕в ╕ вимушен╕ були в╕ддавати найдорожче – час свого життя. За що рабовласник забезпечував ╖х убогими харчами, одягом, житлом, в окремих випадкам нав╕ть розк╕шним по тим м╕ркам… …Ще тим нестерпно спекотним ╕ задушливим л╕том вона все усв╕домила… струсились ╕ склались у моза╖ку р╕знобарвн╕ скельця. Вона глянула на в╕зерунок ╕ в╕дчула в соб╕ знання… так, наче б ╕ не навчалась цьому, а просто згадала. Неправда, що знання ╕ почуття несум╕сн╕!!! Попри боротьбу ╕ протистояння, вони не нейтрал╕зують один одного, а можуть достатньо в╕льно ╕ довго ╕снувати разом, вести св╕й д╕алог ╕ розривати тебе на шматки… Тягнути твою душу в р╕зн╕ сторони ╕ не зникати… Мабуть, таким чином душа ╕ зроста╓… через б╕ль… Карна зна╓ свою справу… Чому так випало на ╖╖ долю, що найсильн╕ша пристрасть ╕ найн╕жн╕ше кохання ув╕йшли в життя майже одночасно? Яке це неймов╕рно важке випробування… Коли тебе мало не щодня накривають хвил╕ бажання ╕ несамовитого потягу до одн╕╓╖ людини, ╕ в той же час ти насолоджу╓шся рад╕стю сп╕лкування ╕ п╕знання душ╕ ╕ характеру зовс╕м ╕ншо╖… як це мабуть по дурному вигляда╓ – жадати одного, а мр╕яти про ╕ншого… ╕ при цьому точно знати, що ти не з’╖хала з глузду, а просто ма╓ш пройти це коло випробування… розв’язати той клятий вузол!!! …але при цьому тоб╕ нав’язують правила гри неприйнятн╕ для тво╓╖ псих╕ки… Уяв╕мо соб╕, якщо рабам того часу нав’язати думку про те, що добров╕льна (як в╕льний виб╕р при в╕дсутност╕ вибору) праця на когось за убоге житло, харчування, одежина – це ╕ ╓ не зовс╕м погано, то що тод╕ в╕др╕зня╓ рабовласницький лад Римсько╖ ╕мпер╕╖ в╕д сьогодн╕шнього життя? Якщо дати рабам ╕люз╕ю в╕льного вибору? Справд╕, в часи Римсько╖ ╕мпер╕╖ у раб╕в не було вибору, ╕ вони за харч╕, одяг ╕ житло вимушен╕ були будувати палаци, будинки. Так, як ╕ ми сьогодн╕. А тепер уяв╕мо, що ╖м надано право вибору: вони сам╕ можуть вибирати, що краще робити – будувати палаци, будинки або готувати рабовласникам ╖жу за т╕ ж харч╕ ╕ житло? Хоча виб╕р завжди обмежений к╕льк╕стю робочих м╕сць, яких завжди менше, н╕ж бажаючих ╖х зайняти. Будь-що м╕ня╓ться, кр╕м психолог╕чного сприйняття рабом свого життя? Н╕чого! ╤ якщо раб╕в переконувати кожного дня, що вони в╕льн╕ люди, давати ╖м безкоштовн╕ видовища у вигляд╕ концерт╕в на центральних площах, орган╕зовувати для них вибори, як╕ н╕чого не м╕няють, створювати для ╕м╕тац╕╖ захисту прав раб╕в громадськ╕ орган╕зац╕╖, профсп╕лки ╕ т.д., тобто давати ╖м ╕люз╕ю свободи? Мабуть багато з них будуть в╕дчувати себе в╕льними ╕ нав╕ть гордитися досягненнями тих, на кого вони працюють. Вона, що звикла до в╕двертост╕ ╕ прозорост╕, мусить тепер навпомацки шукати ╕нформац╕ю та запитання ╕ в╕дсилати в╕дпов╕д╕ в темряву…, не маючи впевненост╕, що ╖х почують, …але так на це спод╕ваючись. Вона досв╕дчен╕ша ╕ мудр╕ша… мабуть… але як же вона не любить грати за чужими правилами… Невже я занадто боюся смерт╕, щоб не насолоджуватися життям… Життя ╕ смерть – нерозривн╕!!! Це не ╓ мо╓ вподобання. Неможливо рухатись вперед ╕, навчаючись новому, не залишати щось позаду… Дивно, що ж таке ╕м╕тац╕я форми демократ╕╖ в рабовласницькому сусп╕льств╕? Демократ╕я раб╕в – право раб╕в вибирати рабовласник╕в. Свобода вибору раб╕в – довжина ланцюга, на якому вони прив’язан╕. Самолюбство раб╕в – в╕дблиск ланцюга, на якому вони прив’язан╕. Щастя раб╕в – в психолог╕чн╕й настанов╕: у тебе життя не г╕рше, н╕ж в ╕нших. Мудр╕сть раб╕в – краще синиця в руках, н╕ж журавель в неб╕. Горд╕сть раб╕в – досягнення рабовласник╕в. См╕лив╕сть раб╕в – безнад╕йн╕сть тих, хто упав духом. Зм╕ст життя раб╕в – в╕дтворення соб╕ под╕бних, як виробництво сировини для виробництва. Над╕я раб╕в – в╕чно завтрашн╕й день ( на сьогодн╕шн╕й н╕коли не вистача╓ см╕ливост╕). В╕ра раб╕в – ми не раби! Фундамент рабовласницького ладу – св╕дом╕сть раб╕в. На спомин приходять думки Н.А.Бердя╓ва: «Св╕дом╕сть екстер╕оризуюча, в╕дчужуюча завжди ╓ св╕дом╕стю раба. Бог – господар, людина – раб; церква – господар, людина – раб; держава – господар, людина – раб; сусп╕льство – господар, людина – раб; с╕м'я – господар, людина ... раб; природа – господар, людина – раб; об'╓кт – господар, людина – суб'╓кт – раб. Джерело рабства завжди ╓ об'╓ктив╕зац╕я, тобто екстер╕оризац╕я, в╕дчуження. Це ╓ рабство в усьому: в п╕знанн╕, в морал╕, в рел╕г╕╖, в мистецтв╕, в житт╕ пол╕тичному та соц╕альному. Припинення рабства ╓ припинення об'╓ктив╕зац╕╖. ╤ припинення рабства не означа╓ виникнення панування, бо панування ╓ зворотн╕м боком рабства. Людина повинна стати не господарем, а в╕льною. Платон в╕рно говорив, що тиран сам раб. Поневолення ╕ншого ╓ також поневолення себе». Грайливий в╕тер п╕дн╕ма╓ в небо. Лет╕ти до св╕тла неначе поранена птаха, ╕ знаючи, що знову заполонить тенд╕тна хвилина, яка спалить за мр╕ю. Вона спалить ус╕ мости, вона занурю╓ в безодню бурхливого спод╕вання. Розтанути в н╕й чи можливо загинути? Помилки н╕чому не навчили… – Я знаю, якого болю тоб╕ завдаю. Знаю, що робиться у тебе в душ╕. Знаю, що ти в╕дчува╓ш. Знаю, чого чека╓ш. Знаю, чого мен╕ дор╕ка╓ш пост╕йно. Знаю все. Вибач. м. Житомир
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 04.08.2017 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=18867
|