Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3242)
З потоку життя (6478)
Душі криниця (3520)
Українці мої... (1466)
Резонанс (1508)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1675)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ХЛ╤БНИЙ СПАС
29 серпня — свято Перенесення Нерукотворного Образа Господа нашого ╤суса Христа з Едеси до...


Михайло ЖАЙВОРОН: РУЙНАЦ╤Я СТ╤Н
Нещодавно цю реценз╕ю, щоправда, дещо у скороченому вигляд╕ опубл╕кувала гезета...


25 ВАЖЛИВИХ ФАКТ╤В ПРО УКРА╥НСЬКИЙ ПРАПОР
╤стор╕я укра╖нського прапора в╕ддзеркалю╓ всю ╕стор╕ю Укра╖нсько╖ державност╕ – з прадавн╕х...


ПРОВОДИ Л╤ТА У СВЯТО МАКОВ╤Я
У народ╕ цей день отримав назви Першого Спаса, Медового Спаса ╕ Спаса на вод╕. З нього...


ОЛЕКСАНДР МУРАТОВ: «М╤Й КРИМ»
У мереж╕ з’явився в╕деоф╕льм про виставку «М╕й Крим» О. Муратова. Переглянути...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #29 за 21.07.2017 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#29 за 21.07.2017
П╤Д КРИМСЬКОЮ ГАНЬБОЮ
ВАСИЛЬ МАРСЮК

ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ

СВ╤ТЛИЧАНИ - ПОЕТОВ╤ ВАСИЛЮ МАРСЮКУ НА ДОБ╤РКУ ЙОГО В╤РШ╤В ДЛЯ «КС»
 
Як то важливо - в надвеч╕р'╖
Розглед╕ти свою весну -
Оту, що позбавляла сну,
Де цв╕т маслини ╕ суз╕р'я,
Де друз╕в мил╕ голоси
╤ п╕сня та - хай ╕ на мить,
А все ж майне ╕ зазвучить,
Додаючи натхнення й сил...
В╕йна, ру╖ни, лиця ниц╕
Б╕ля державного керма,
╤ часом сил уже нема,
Але ж часи бували й г╕рш╕ -
Та цур ╖м - пишуться ж ще в╕рш╕,
Як ц╕, для «Кримсько╖ св╕тлиц╕».
Укл╕н за них низький Вам, друже,
В╕д нас ╕ наших читач╕в
(а ╖х насправд╕ - тисяч╕).
Натхнення Вам - ╕ бути дужим!

ВАСИЛЬ МАРСЮК

П╤Д КРИМСЬКОЮ ГАНЬБОЮ

Н╕, це не сон, ╕ це не казка,
а небувала ще поразка
за вс╕ в╕ки на Укра╖н╕ –
не десь, колись. А нин╕, нин╕!

Все наше в╕йсько, весь наш флот,
як╕ в Криму загидив чорт,
здались без постр╕лу, без бою,
немов не в╕йсько – купа гною,
здалися згра╖ вороння –
казарм московських наслання.

Колись Москва отак неждано,
так само п╕дло ╕ обманно
на Запор╕зьку вдерлась С╕ч
в нещасний час. Та з не╖ пр╕ч
козацтво в╕дступило збройно
й отаборилося достойно,
аж перейшовши за Дунай.
Було нелегко теж, гай-гай!

Але щоб так – як гурт ягнячий!?
Невже це м╕й народ козачий?!
Як в╕н доживсь, чи то дол╕з
до цих бридот, п╕джавши хв╕ст?!

Уже дивитися несила,
як хозарва усе обс╕ла
╕ соки ссе з нас, як вошва…
А вже удерлася Москва

в степи донецьк╕ териконн╕,
гадаючи, що безборонн╕,
ми й Ки╖в в╕ддамо. Однак
у нас в душ╕ збудивсь козак,

почув: деруть ╕з пл╕ч свитину,
почухав звично вже чуприну –
╕ тут урвавсь йому терпець,
до збро╖ взявся, як бо╓ць.

Що з того вийде, ще побачим…
Та не одна вдова вже плаче,
╕ плаче мати не одна –
за долю-волю йде в╕йна.

На ц╕й в╕йн╕ ╕ смерть священна,
╕ т╕льки зрада непрощенна.
╤ зми╓ з нас тавро ганьби
лиш кров свято╖ боротьби!

25.02. 2016 р.

А ЧОМ ЖЕ ЯЛТА СНИТЬСЯ ДОС╤?

Любив я л╕то доганяти
в передос╕нньому Криму,
але московськ╕ торбохвати
Крим обернули на тюрму.

Пропала згублена перлинка,
упала в море – ╕ нема.
А як там Леся Укра╖нка
у Ялт╕ журиться сама?

╤ т╕льки р╕дний кущ калини
╖й припада╓ до кол╕н,
а ще до не╖ з Укра╖ни
озветься журавлиний клин…

Якби мен╕ сказали: «Д╕ду,
при╖дь сюди, спочинь як сл╕д!»
Н╕, вже до Криму не по╖ду,
хоч би прислали й вертол╕т!

Лише здаля вклонюся бронз╕,
що образ Лес╕ береже.
А чом же Ялта сниться дос╕?
Невже повернеться? Невже?!

15.08. 2016 р.

СТЕПОВА МАСЛИНА
(Поема)

Ще тиждень тому я дзвонив сестр╕ –
казала, що помалу шкандиба╓,
що впав снаряд в сус╕дському двор╕,
що ця б╕да ╖╖ ще обмина╓.
А сьо’дн╕ ╖ду вже сестру ховать –
в Донеччину, що у в╕йн╕ тривожн╕й.
Весь день вести авто – не благодать,
вдихаючи наркотик – смо╜ дорожн╕й.

А вздовж дороги то цв╕туть сади,
то ниви проти сонця гр╕ють спини –
виходь, сп╕вай! – а ти весь день сиди,
кермуй, старий музико, безупинно!
Аж за Дн╕пром (тепер так м╕сто звуть)
я зупинив авто б╕ля посадки.
А тут маслини – Боже! – як цв╕туть!
Як в юност╕ цв╕ли. ╤ згадки, згадки...

О, де ви д╕лись мр╕╖ молод╕?
О, де тепер ти, юнко чорнокоса?
Лиш п╕сня, мною складена тод╕,
нагаду╓ про все, що в╕дбулося.
«Як ми зустр╕чались,
за рученьки брались,
духмяна маслина цв╕ла…»
(Багато тод╕ що гадалось,
╕ д╕вчина-мр╕я була…)

Я – вчитель музики тод╕ ще
в м╕стечку (а Донецьк – за крок),
вона – школярка найгарн╕ша,
а коли так, то й наймил╕ша.
╤ милим кожний був урок!
Так, в╕в я музику у школ╕
╕ в╕в шк╕льний чималий хор,
а ще давав уроки Ол╕ –
схот╕в так батько-прокурор.

Хоч Олин татко значивсь паном,
а я був б╕дний музикант,
здружило нас фортеп╕ано,
╕ н╕жн╕ руки, й син╕й бант
у чорних косах (бо грекиня),
╕ щире слово в╕ч-на-в╕ч…
Не полюбити це створ╕ння
було не можна, певна р╕ч.

╤ я з шахтарсько╖ хатини
л╕тав у терем багача,
аби дв╕ рад╕сн╕ години
учити й бачити д╕вча.
╤ Оля теж тяглась до мене,
хоч старший був я л╕т на п’ять,
в амурних справах все ж зелений,
бо не навчився ще гулять.

Була весна. Цв╕ли маслини
в густих посадках польових.
╤ надвеч╕рньо╖ години
ми зустр╕чались б╕ля них.
Обо╓ на велосипедах,
готов╕ хоч на край земл╕
лет╕ти у пшеничних нетрях,
немов метелики в ╕мл╕…

О, не забути тих мандр╕вок
╕ скромне потискання рук,
╕ перегуки переп╕лок –
як фортеп’яно ср╕бний звук!
А дух маслини запашистий
в степу пахт╕в аж до з╕рок.
Вертались ми хм╕льн╕ у м╕сто
╕ в╕д ╖зди, ╕ в╕д думок.

Я на слова дружка-поета
склав першу п╕сню у житт╕,
╕ ми ╕з Олею дуетом
сп╕вали тут на самот╕.

«Як ми зустр╕чались,
за рученьки брались,
духмяна маслина цв╕ла,
╕ пахощ╕ п’ян╕,
╕ думи веснян╕
вона у серця нам лила.

Та люди байдуж╕,
солом’ян╕ душ╕
зрубали маслину п╕д пень,
╕ нас розлучили,
обр╕зали крила –
не стало у пол╕ п╕сень…»

Хоча к╕нець ╖╖ сумливий,
була нам п╕сня не чужа.
Ми ждали ще у св╕т╕ дива,
╕ не печалилась душа.

Та якось нам у чист╕м пол╕
шлях перекрили два авто,
ступив до мене батько Ол╕
╕ запитав: «Ти зна╓ш – хто?!
╥й ще с╕мнадцяти нема╓,
а ти знайшовся тут, бугай!»

╤ вже не м╕сяць в неб╕ сяяв,
а чорний ворон, гай-гай-гай!
╤ враз розв╕явсь дух маслини,
пов╕яв лиш донецький дим.
У н╕ч по╖хали машини,
оставсь у пол╕ я один…

Що дал╕? Краще б ╕ не знати?
А дал╕ проза. Пустоцв╕т.
Мене п╕д ос╕нь у солдати
постригли аж на к╕лька л╕т.
Та я розводитись не буду
про службу-кару. Хай ╖й грець!
А Оля до мед╕нституту
п╕шла учитися в Донецьк.

Там за студента вийшла зам╕ж
(сестра пов╕дала колись).
Як т╕ дороги м╕ж полями,
дв╕ наш╕ дол╕ роз╕йшлись…
(М╕й анти-тесть у депутати
народн╕ вл╕з – в донецький клан!
Де в╕н тепер, не хочу знати –
злиняв десь, мабуть, за курган).

╤ в мене теж своя ╕стор╕я:
подавсь до Ки╓ва, як птах,
а там судьба – консерватор╕я
╕ вже пов╕к музичний фах.
╤ ось тепер уздовж посадок,
як╕ ср╕бляться в╕д маслин,
я у полон╕ юних згадок
сп╕шу на похорон сестрин.

Дорога на Донецьк пустельна.
Част╕ш авто в╕йськовик╕в.
Воно й не дивно. Там пекельна
в╕йна-стр╕льба з ус╕х бок╕в…

А вже г╕рчить вуг╕льним димом.
Чужий той дим. Чужий Донецьк.
Його шляхами степовими
об’╖хать хочу навпростець.
Вже й Красногор╕вку про╖хав,
а там – ╕ Мар’╖нка моя…
Та на дороз╕ знявся вихор –
╕ св╕т померк. ╤ я – не я…

Що я живий, д╕знавсь не скоро
уже в л╕карн╕, у бинтах,
неначе мум╕я-потвора.
«О, вже прокинувся наш Бах!» –
Це вирина╓, наче з ноч╕,
обличчя л╕карки ясне,
см╕ються з ноч╕ тепл╕ оч╕:
«Ми вас п╕дшили – все мине!»

Та знов туман. ╤ знову ж╕нка
см╕╓ться тепло раз-по-раз.
Я щось пригадую, та т╕льки
впадаю знов у сонний транс.
А якось л╕карка спитала:
«Ви не вп╕знали ще мене?
А я Вас зразу уп╕знала…
╤ може, це Вас надихне?
«Як ми зустр╕чались,
за рученьки брались,
духмяна маслина цв╕ла…»

Я тихо аж вигукнув: «Оля!»,
╕ в серц╕ в╕длунився крик.
«Ось, бачте, як зводить нас доля…
Знайомтесь! Ось м╕й чолов╕к.
Це в╕н Ваш╕ руки в╕дм╕нно
ус╕ позшивав, щоб зрослись…
Бо як же Вам без п╕ан╕но?
Ой, гарно Ви грали колись!»

Запахла так маслина п’янко,
як у степу п’янила нас.
Ясн╕ли оч╕ у гречанки…
╤ вперше з л╕жка я п╕днявсь.
«На м╕нне поле знов не ╖дьте,
щоб не набратися б╕ди!» –
х╕рург см╕явся не ╓хидно
╕з рук зн╕маючи бинти.

Це гр╕х – лежати серед л╕та,
воно не жалу╓ нероб.
╤ згодом я уже пров╕дав
сестри могилку – св╕жий горб.
А поряд з нею сплять вс╕ р╕дн╕ –
старенька мати, юний брат…
Сплять неспок╕йно – б╕дн╕, б╕дн╕! –
п╕д враж╕ гуркоти гармат.
Я думав був, аби лежали
тут ╕ мо╖ колись к╕стки,
та душу всю переорали
чуж╕ московськ╕ байстрюки.

Така сумна автомандр╕вка
в Донбас судилася мен╕.
Моя там спалена авт╕вка
сто╖ть, як пам’ятник в╕йни.
Тепер найму соб╕ Пегаса –
╕ в путь на Ки╖в – за рояль!
Я не вклонюсь тоб╕, Донбасе –
тебе, кал╕ку, просто жаль!

Ось ╕ к╕нець мо╖й розмов╕.
Я все це, власне, розказав
сво╓му другу Марсюков╕,
з яким був п╕сню написав –
а дал╕ що, в╕н зна╓ сам.

«Як ми розлучались,
за рученьки брались,
маслина уже не цв╕ла.
Вс╕ пахощ╕ п’ян╕,
вс╕ думи веснян╕
нам юним вона в╕ддала…»

29.11. 2016 р.

ХАЙТАРМА*

Я стара. Я татарка. Я ханського роду.
Мою душу бер╕г милостивий Аллах.
Давн╕й р╕д м╕й в╕д славних Г╕ре╖в походив,
хоч ╕ кров укра╖нська у жилах текла.

Прапрабаба моя – з-п╕д Черкас полонянка –
прикрашала трояндою ханський гарем
╕ жоною була, а не просто коханкою,
╕ в╕д д╕ток ╖╖ ми по св╕ту ╕дем.

╤ в╕д не╖ вдались ми св╕тловолос╕.
Час розкидав наш р╕д по ус╕х св╕тах.
А мен╕ виростати вже тут довелося,
де купатись до моря з╕йшов Кара-Даг.

Наша хата стояла якраз п╕д горою,
а на пагорб╕ р╕с карагач-богатир…
Наче все у к╕но в╕дбулося з╕ мною.
О, який нас чекав людожерний вир!

«Красн╕» вигнали з Криму якраз тод╕ н╕мц╕в –
╕ в╕йн╕, ╕ б╕д╕ вже, здавалось, капут,**
та в село налет╕ли московськ╕ ординц╕,
наказали ус╕м готуватися в путь.

Батько м╕й вже погиб на в╕йн╕ за червоних,
наречений м╕й теж ╕з червоними був.
А за що ╕ куди нас везуть безборонних?
╤ за що нам Аллах дав таку судьбу?

Кара-Даг, Кара-Даг, наша чорна горо,
ти над морем сто╖ш, як стояла в╕ки,
я прощалась з тобою неначе вчора,
та уже табунами проб╕гли роки.

╤ мене, ╕ сестер мо╖х менших, ╕ мат╕р
на машину загнали – лиш торба в руц╕.
Прощавай, б╕дний раю у р╕дн╕й хат╕!
╤ куди нас везуть, мов останн╕х старц╕в?

З моря саме тод╕ вийшло сонце, як глечик,
осв╕тило топол╕ ╕ весь Кара-Даг,
об╕гр╕ло там наших б╕лих овечок,
╕ погладило наш черепичний дах.

Все село привезли в Феодос╕ю-Кафу,
а вже нашого люду там купчилась тьма,
а солдати кругом стерегли, як ватагу,
заганяли в вагони – ╕ спасу нема…

Ми на клунках сид╕ли, все ждали в╕дправки,
як п╕д веч╕р до нас п╕д╕йшов оф╕цер,
пол╕чив нас, пап╕р зачитав, як прогавкав,
все на мене дививсь – що б то значило це?

Пот╕м вив╕в з юрми ╕ пов╕в по безлюддю,
посадив б╕ля моря п╕д темним кущем:
«Вот теперь мы с тобой любоваться будем!»
Я благала ╕ плакала так гаряче:

«╢ у мене жених, теж в червоних служить,
льотчик в╕н, оф╕цер, як ╕ ти!»
«Брось болтать! Буду я тебе мужем!
А из чурки какой офицер? Лады?..»

╤ в п╕сок повалив – ╕ куса╓-ц╕лу╓,
╕ шальвари здира╓: «Прикончу! Молчи!»
П╕д рукою я кам╕нь, як диньку, чую –
╕ по скрон╕ його! Враз обм’як ╕ харчить…

╤з грудей його скинула об╕ч –
╕ вздовж моря б╕гом! Т╕льки згодом себе
спам’ятала. А тиша як в гроб╕…
╤ шальвари подерт╕, й тюбе***

в море кинула. ╤ простоволоса
де водою, а де по п╕ску
побрела в Кок-Тебель. Доки сонце звелося,
я прис╕ла спочить в карадагськ╕м л╕ску.

Вдень ховалась в знайом╕й з дитинства печер╕,
прокрадалась до хати сво╓╖ вноч╕,
в╕дчиняла тихенько, мов злод╕йка, двер╕,
що скрип╕ли тужливо, як в л╕с╕ сич╕.

╤з козою, бувало, лежала до ранку,
з нею тепло ╕ р╕дно було мен╕,
╕ прабабцю свою полонянку
стала бачити ув╕ сн╕.

╥╖ з дому пригнали сюди на чужину,
я ж в полон╕ була на сво╖й земл╕…
Та забула я скоро до хати стежину –
стало гам╕рно в наш╕м сел╕.

Завезли сюди люд ╕з Рос╕╖,
поселили у наш╕ хати –
╕ одразу дахи вс╕ ос╕ли,
╕ з╕в’яли зелен╕ сади.

Побрела я ╕з Криму в Черкаси,
до сво╓╖ немовби р╕дн╕…
У колгосп╕ трудилась до часу,
заробляла як╕сь трудодн╕.

Там назвалась ╕м’ям прабабус╕,
я ╕ дос╕ Оксана Козак.
У сел╕ не цуралася друз╕в,
роздивилася, що тут ╕ як.

Теж нещасна робота у злиднях…
Люди добр╕, так╕, як ╕ ми.
Подалась би в Ташкент до р╕дних –
та боялась розплати – тюрми.

Я ж прибила тод╕ оф╕цера…
Друг м╕й льотчик пол╕г на в╕йн╕…
Вийшла зам╕ж за хлопця-шофера,
двох б╕лявих родила син╕в.

Чолов╕к хорував на серце –
овдов╕ла з малими д╕тьми,
але ╖х п╕дняла, як ведеться,
стала вчити, щоб стали людьми.

Я тепер вже й сама прабабуся,
але тут доживаю сама.
Вже гадала, що в Крим не вернуся –
т╕льки тут почалась Хайтарма.

Потяглися татари, як птиц╕,
хоч не ждали ╖х р╕дн╕ доми.
Я в╕дкрила синам та╓мницю:
може, д╕ти, по╖демо й ми!?

Будем жити п╕д красень-горою,
де чека╓ старий карагач.
Похитали сини головою:
«Укра╖нц╕ ми, мамо, пробач!»

Я ж по╖хала. Стр╕лась з сестрою –
в╕с╕м душ у с╕м’╖, т╕снота.
Де була наша хата, ст╕ною
вже висотн╕ будинки стоять.

Я, мов ласт╕вка, теж тут гн╕здо придбала –
Кара-Даг загляда╓ якраз у в╕кно,
т╕льки жаль, що на пагорб╕ порожньо стало,
бо старий карагач вже спиляли давно.

А на м╕сц╕ його я новий посадила,
часом вийду туди, ск╕льки зможу – поллю,
п╕днялася б ще вище – не т╕ вже сили.
Як згори я на землю дивитись люблю!

Ось на вас я дивлюсь (це бабуся – до мене) –
трохи дивний курортник сюди забр╕в:
вс╕ гуляють край моря в алеях зелених,
ви ж поближче до наших крутих горб╕в.

Дай, ось думаю, вас зупиню та спитаю,
чи не з наших татар хтось блука╓ весь час.
«Укра╖нц╕в, бабуню, я тут виглядаю –
╕ радий, що зустр╕в саме вас!»

Вже не знаю й сама, хто я зараз.
Тут – п╕в-серця мого, а п╕в-серця там
у гаю над Дн╕пром осталось…
Як там зараз ведеться вам?»

В душу дивляться оч╕ стареч╕:
«То ви справд╕ з самих Черкас?!»
Об╕йняв я худеньк╕ плеч╕:
«Так, я зв╕дти, де люблять вас!»

22.07.2013 р.

* Хайтарма (татар.) – повернення. Означа╓ також масове повернення татар до Криму п╕сля 1989 року
**Капут (н╕м.) – к╕нець, погибель
*** Тюбе (татар.) – головний уб╕р

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #29 за 21.07.2017 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=18820

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков