Версiя для друку Обговорити в форумi

Андрій Парубій відправив депутатів “на моря” з невиконаними перед суспільством обіцянками

Завершилася шоста сесія Верховної Ради України восьмого скликання. Пропозицію продовжити роботу, через багато невирішених проблем, депутати кілька разів відхиляли. Наступного разу Рада збереться аж 5 вересня. Які підсумки від “тяжкої” роботи народних обранців маємо у фіналі політичного сезону, що позитивного можна виділити і навпаки, який найдошкульніший негатив від парламенту? На таке питання «Укрінформу» відповіли політологи — Олександр Кочетков, Віктор Небоженко, Олеся Яхно та Вадим Карасьов
Олександр Кочетков: “Завершення політичного сезону — це жорстоке протистояння між боротьбою з корупцією і захистом власних інтересів”
Перш за все хочу виділити спробу виконавчої влади на чолі з президентом, якимось чином продемонструвати готовність боротися з корупцією не залежно від фракційної приналежності. Але мова йде не системну боротьбу, а лише про намагання. Друге стосується депутатів, які фактично готові будь-яким чином захищати своє право на незаконне збагачення, право на власні статки, походження яких пояснити не можуть і не хочуть, не зважаючи на суспільний осуд. Тобто завершення політичного сезону - це жорстке протистояння між виконавчою владою, яка намагається приборкати корупцію і представницькою владою, яка захищає власні інтереси. І надалі воно лише посилюватиметься.
Крім усього іншого, політичний сезон продемонстрував втрату єдності між різними гілками влади. Приміром, виникли розбіжності між адміністрацією президента і керівництвом Кабміну. Адже якщо раніше Володимир Гройсман був представником БПП (читай — президента), то зараз прем’єр тяжіє до “Народного фронту”. Тобто пішла дисоціація, і ці розбіжності стали наявними і відомими суспільству.
І нарешті останнє. Загалом згадані процеси (боротьба з корупцією і розбіжності позиціювання. - Ред.) говорять про те, що йде підготовка до виборів. Наразі достеменно не відомо, будуть ці вибори дострокові чи строкові, президентські чи парламентські, але про всяк випадок усі хочуть зайняти вигідну позицію.
Тепер про позитив. По-перше, це таки спроби боротися з корупцією. Очевидно, боротьба не зовсім успішна, не зовсім системна, але вона є. По-друге - це діяльність “єврооптимістів”, які пропагують боротьбу з корупцією. По-третє — це те, що нарешті у США сформувалася певна вертикаль щодо України (Пенс-Тіллерсон-Волкер. - Ред.). Вони вимагатимуть від української влади рішучих дій, як у напрямку реформ, так й боротьби з корупцією.
Віктор Небоженко: “Люди думали, що після Майдану до парламенту прийдуть кращі з кращих, але виявилися все навпаки”
З точки зору політології, Верховна Рада працювала. Але працювала за відсутності парламентської більшості. І тут справа навіть не в моралі, не в фізиці, а в тому, що якщо немає зафіксованої парламентської більшості, то відповідно немає політико-юридичної відповідальності за рішення. Кожна група, фракція, яка йтиме на майбутні дострокові вибори або строкові вибори говоритиме: «Ми не винні, що хтось проголосував, а хтось - ні». І це дуже погано, адже Верховна Рада відмовила собі в найголовнішому - в наявності політично відповідальної більшості. Відповідно парламент не встигає приймати необхідні реформаторські закони. Кваліфікація нинішньої Верховної Ради набагато гірша за попередню. Обираючи депутатів, люди думали, що після Майдану до парламенту прийдуть кращі з кращих, але виявилися все навпаки.
Щодо позитивного, то тут можна виділити наступне: менше бійок і відсутність скандальних переходів з однієї фракції до іншої.
Олеся Яхно: “Парламент не демонструє достатньої мотивації в якісному і швидкому проведенні реформ”
Якщо ми говоримо про завершення політичного сезону, то найважливіше тут для України — зовнішньо-політична складова. По-перше, це завершення остаточної процедури ратифікації угоди про асоціацію й отримання безвізового режиму з ЄС. По-друге, нарешті вдалося вийти на певний рівень діалогу зі Сполученими Штатами.
Що стосується Верховної Ради, то тут варто згадати про старт певних процесів, таких як пенсійна, медична, земельна реформи. Звичайно, конкретних результатів поки що нема, але навіть те, що ці питання перебувають на рівні обговорення, по них йдуть напрацювання — це вже краще, ніж узагалі нічого. Але позитивом це не назвеш. Парламент не демонструє достатньої мотивації в якісному і швидкому проведенні реформ. Все відбувається на рівні пустих балачок. Чому? Тут відповідь проста: депутати в цьому не зацікавленні.
Вадим Карасьов: “Не маючи де-факто коаліції, парламент все одно проводить важливі голосування”
По-перше, парламент дав старт реформам соціального сектору, без яких не можливе подальше співробітництво з МВФ. Побачимо, яка буде швидкість, але стартовий постріл пролунав. По-друге, це історія зі зняттям депутатської недоторканності, яка перетворила народних обранців в касту недоторканих. По-третє, всупереч тому, що коаліції де-факто немає, парламент все одно працює і за рахунок голосів незалежних депутатів, депутатських груп — проводить важливі голосування. По-четверте, реформа конституційного суду, за якою, можливо, відбудуться зміни до конституції. Адже нинішня - не відповідає вимогам часу, блокуючи багато серйозних рішень.
Щодо негативу, то, на мою думку, він полягає в блокуванні парламентом розбудови антикорупційної структури в частині надання НАБУ технічних можливостей (читай — прослуховування), для проведення досудових слідчих дій, а також неспроможність створити Антикорупційний суд. Розумієте, коли в Україну приїжджає Держсекретар США і говорить про те, що потрібно створити Антикорупційний суд - це сигнал, що в цьому напрямку Верховна Рада недопрацювала.
Завершуючи розмову, журналіст Укрінформу попросив експертів прокоментувати два факти: Конгрес США відклав свої літні канікули на два тижні, а наш парламент — не погоджується на продовження сесії, скільки не голосуй.
Кочетков: “Є таке прислів’я: “Війна війною, але обід за розкладом”. У США чомусь влада працює залежно від обставин, а в нас... Те, що за наявності нагальних проблем, непроголосованих рішень і законопроектів Верховна Рада готова йти на канікули — демонструє лише відверте презирство”.
Небоженко: “Конгрес Сполучених Штатів розуміє відповідальність перед своїми виборцями, а наш парламент — ні, адже зв'язку між виборцем і депутатом нема”.
Яхно: “Якби депутати дійсно поставили собі за мету досягти конкретних результатів, то поступили, як конгресмени в США. Проте вони у цьому не зацікавлені”.
Карасьов: “Знаєте, я все ж таки за календар, але при цьому має бути робота. Якщо депутати не встигають провести роботу, то потрібно виділити час, щоб вони довели її до кінця, а не переносили на осінь. Більше того, коли суспільство чекає серйозних рішень, то відпустка може почекати”.
Мирослав Ліскович

РАБИ КОРОТКОЗОРОСТІ. СПЕКТАКЛІ В РАДІ ЦІКАВІШІ ЗА МАЙБУТНЄ
Складається враження, що навіть війна не вилікувала ані політиків, ані всіх нас від короткозорості

Ви бачили, як гора народжувала мишу?
Як Верховна Рада знімала недоторканність? І справа не в тому, що миша народилася напівживою – бо з когось зняли, а з когось – ні. А в тій трагічній напрузі, з якою вирішувалося пересічне питання. І не питання навіть, а умовність, справа трьох хвилин – зняти з учорашніх смертних флер небожителів.
Але ж які шекспірівські пристрасті кипіли – з отруйними шпагами, розенкранцами і гільденстернами, з бідними йориками!..
Телемарафони з прямим ефіром. Численні експерти, поважні доктори і кандидати, філософи й історики, які на повному серйозі називали все, що відбувалося – хто «історичним проривом», хто «самовикриттям» зрадників.
І в довгій тіні Довгого й Лозового губилися війна і жертви, блякли заплановані реформи –пенсійна, медична, земельна... І зовсім нікчемними здавалися тихі й непомітні вибори десь в іншому світі суддів Верховного суду…
Що це, як не «аберація близькості» – термін, який вигадав історик Лев Гумільов? Що це, як не викривлення історичної картинки, коли те, що ближче у часі, здається важливішим за віддалене, коли дрібна, нікчемна, але вихоплена «тут» і «зараз» і важлива для певних осіб проблемка затьмарює собою обрій? Коли за деревами не бачиш лісу. І не хочеш бачити…
Всі люди – це живі істоти. А живі – вони схильні жити днем сьогоднішнім. Спожити якомога більше і якомога швидше – умова виживання. У тваринному й рослинному світі – це переможна еволюційна стратегія, бо хто знає, що буде завтра?
Людина теж не знає. Але уміє передбачити. І цей дар є у кожного з нас – від Бога чи від природи. А вміючи передбачати, ми здатні планувати стратегічно…
То чого ж ми часом схожі на сліпих кошенят?
Я чверть століття, як журналіст, сидів на березі й спостерігав за течіями, порогами й вирами вітчизняної політики. І всі ці роки, аж до 2014-го країну виносило на мілину, де в брудному болоті вели бої «за правду» то Кучма з Морозом і Марчуком, то Ющенко з Тимошенко, то всі разом з Януковичем. Прихильники президентської республіки – з апологетами парламентської, мажоритарних виборів – з пропорційними, відкритих списків – з імперативним мандатом, гострокінечників – з тупокінечниками.
Ба навіть Конституція наша народжувалася на арені смертельного двобою між президентом і парламентом. Двобою – за повноваження. І усміхнені депутатські обличчя на старих фото – то лише ознака, що вони капітулювали перед Кучмою на вигідних умовах…
І тільки тепер, після незворотних подій, розумієш – на які дрібниці були розпорошені нерви, сили, кошти і людські життя!
І кому тепер гукнеш у минуле: гей, ви, націоналісти і ліберали, державники й соціалісти, киньте займатися дурнею, зміцнюйте армію і кордони, семимильними кроками поспішайте у НАТО і ЄС, доки нас там чекають, плекайте українське в Криму і на Донбасі. Хіба всього цього не можна було передбачити й спланувати? Можна було…
Боюся, аби хтось із майбутнього так само безнадійно не кликав нас, сьогоднішніх. Бо війна не вилікувала ані політиків, ані всіх нас від короткозорості.
Ми категорично, патологічно й злочинно не бажаємо думати про майбутнє.
Про те, як, наприклад, повернути Донбас і Крим. І чи повертати взагалі? Будь-які ідеї одразу зустрічають агресію і спротив. Будь-які – від негайного наступу до братання з бойовиками.
Нас лякає сама можливість зазирнути за горизонт подій. Бо там, за деревами, можна побачити щось незбагненне, щось чуже для виплеканої нами картинки пласкої землі.
Нас непереборно тягне зайнятися власним обійстям і не перейматися важкими думами про долю країни. Ми умовляємо себе, що якось воно саме «устаканиться», і добре було б, аби не було гірше. Бо ж хоч і вбивають наших хлопців, але ж менше ніж під Іловайськом, гримить артилерія – але ж не на околицях Дніпра і Львова… І може пронесуть цю чашу повз нас.
І як матері з переляку відмовляються від щеплення дітей, бо алергія на вакцину здається небезпечнішою, ніж важка хвороба в майбутньому, так і всі ми – політики і пересічні українці боїмося болю радикальних реформ і відтягуємо їх все далі і далі в майбутнє...
6-7 мільйонів українців не платять внесків до Пенсійного фонду – такі собі невинні ігри з державою. Але прагнуть такої Пенсійної реформи, щоб колись потім держава їх не кинула, а подарувала достойну старість. Усі за європейську освіту в Україні, аби дітки рідні могли вчитися в Житомирі, як у Гарварді, але платити за це 78 мільярдів гривень з бюджету – це непомірний тягар.
Жахає перспектива продажу землі. «А що як Лукавий спокусить, і я віддам наділ, а грошики проп`ю?» Хай краще капає сиротлива рента, а те, що орендатор виснажить землицю до стану глини – так то ж у майбутньому…
Який спокусник запустив у свідомість мем – що справжні реформи одразу зроблять заможними й щасливими? Цей вірус не дає спокою і сну, ми все чекаємо, коли. І, не дочекавшись, біжимо за тими, хто кричить: «Вчора було краще». 
Нам так хотілося політати з вітерцем. Кудись у Європу по безвізу. І слово гарне нагодилося – «лоукости»! Але ж дешеве не дає швидких прибутків, це збитки можуть статися одразу. Потрібно ризикнути, і ми ждемо сміливості від лоукостера. А він того ж очікує від нас. А у нас, точніше – в наших урядовців, нема бажання залізати в збитки. 
Вслухаюся, хто першим скаже: «Виноград зелений»?
Хто ж, крім нас, зазирне у наше майбутнє? Та ми вважаємо, що є кому. Є Трамп, є Меркель, МВФ, ООН, Бог, зрештою. Ми ж молода нація, ми – жертви. І хай вони нас напоумлять. Перелякають заморозкою кредитів, безвізів і асоціацій, блокадою Царства небесного для наших грішних душ… Отоді ми стрункими лавами підемо на поступки: подумаємо про власне майбутнє, почнемо чистити зуби, обливатися холодною водою задля імунітету.
Що ж із нами таке? Може то радянський лад навчив нас задовольнятися малим і не ризикувати задля більшого?
А може це прокляття тисячолітньої історії народу, який живе на сімох вітрах і перетинах цивілізаційних шляхів? Навіщо заощаджувати й планувати щось на завтра, якщо «завтра» може не бути? Якщо набіжать половці-печеніги-татари-московити – і все спалять, відберуть, заженуть у рабство. Чи не краще радіти з того, що живий?
Той, прославлений Фейсбуком український заробітчанин, який гроші за півроку гастарбайтерства у Польщі витратив не на освіту дітей, не на «десять породистих корів і сироварню», а на стометровий кам`яний паркан навколо хати – він хіба не діяв за цим, тисячолітнім рецептом?
Так хочеться, щоб ми не боялися зазирати в майбутнє! Не своє особисте, а майбутнє країни. Не казкове – з огламуреними Бандерою і Шухевичем, а високотехнологічне, з розумними і освіченими людьми, приязню між собою. Майбутнє, заради якого не шкода ризикнути сьогоднішнім спокоєм і комфортом.
Давайте навчімося бачити його самі, а не очима вождів і закордонних кураторів. Так, це страшно і може викликати шок, розплавити мізки й зупинити серце. Але ж яке це щастя – уміти відірватися від заяложених стовбурів і побачити за ними ліс аж до небокраю – нескінченний і сповнений життя.
І коли люди з Гори, що народила мишу, повернуться з морів засмаглі й сповнені надій підважити свій рейтинг подачками народові «вже сьогодні» – чи гречкою, чи пластиком дитячих гойдалок, чи зарплатнею, чи поверненням вкладів – нам це вже буде не цікаво.
Євген Якунов
www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 21.07.2017 > Тема "З потоку життя"