"Кримська Свiтлиця" > #25 за 23.06.2017 > Тема "Душі криниця"
#25 за 23.06.2017
НЕВМИРУЩИЙ
В сьогодн╕шньому числ╕ пропону╓мо уваз╕ читач╕в чудове опов╕дання укра╖нсько╖ письменниц╕ з далекого Тун╕су Натал╕╖ Хаммоуди, вже добре в╕домо╖ нам сво╖ми талановитими поетичними творами. Переконан╕, що це опов╕дання з ╖╖ книжки "Мереживо людських доль" не залишить байдужим н╕кого.
НЕВМИРУЩИЙ
Д╕д Захар╕й Козак, а в сел╕ просто Марисенько Воскреслий, мав велике щастя, бо прожив аж три життя. Три - не три, а два точно. ╤стор╕я його народження сама по соб╕ також ╓ ц╕кавою. Майбутн╕й Марисеньк╕в батько, Андрусько Козак, сорокар╕чний шепелявий парубок, взяв соб╕ за ж╕нку Текинку Пипчикову. "Де т╕ Текинц╕ ще було до в╕ддаван╓? Яка з не╖ ж╕нка в штирнац╕ть рок╕в?" - не вщухали с╕льськ╕ д╕вки й молодиц╕, але Текинка прийняла сват╕в ╕ таки вийшла зам╕ж за Андруська. Як вже вони жили, так жили, але за неповних в╕с╕м м╕сяц╕в по вес╕лл╕ Текинка народила Андруськови двох син╕в-близнюк╕в. Текинка була дуже слаба по тих пологах, а Андрусько на крилах л╕тав в╕д радощ╕в. Ж╕нку в╕н любив, а в╕дколи народила, ще б╕льше почав коло не╖ припадати. Видно, що любив Андрусько Текинку добре. Результати були перед очима всього села: за п'ятнадцять рок╕в шлюбу дванадцятеро д╕тей. Правда, два рази Текинка народжувала близнят. А зараз ось знов лежить, мучиться, плаче, бо почалось... ╕ на ч╕м св╕т проклина╓ Андруська. Б╕жить Андрусько морозом до повитухи, видихаючи перед собою клуби б╕лого, як молоко, гарячого пов╕тря. В╕д повитухи треба зайти ще до панотця, щоб на веч╕р прийшов охрестити дитину, бо нехрещеним недобре н╕ч ночувати. П╕шов городами, щоб менше людей бачило, бо самому вже шостий десяток. Над його плодовит╕стю в сел╕ вже й так давно вижартовують ж╕нки, а чолов╕ки запитують секрет чолов╕чо╖ сили. Вб╕г Андрусько до панотцево╖ хати, зняв шапку в пороз╕, ╕ з╕ словами "Слава Йсу Христу", приступив до панотця й поц╕лував руку. - Що, знов? - запитав у Андруська панотець, вилупивши оч╕ ╕ п╕днявши вверх кудлат╕ широк╕ брови. - Чи ви здур╕ли, Андр╕ю? - Знов, пане отцику, - заторочив чолов╕к ╕ опустив погляд додолу. - Дайте си стрим, Андруську! Прошу вас, дайте си трохи стрим, - ходив по хат╕ взад-вперед отець, ╕ щироко розводячи руками навчав темного хлопа. - Андруську, на ц╕ле село такого цуда* нема, як у вас. Ви як той варстат* д╕ти робите... - Отцику, пане отцику, - заторкот╕в Андрусько, - то не я! - Не ви? - викотив оч╕ на лоба священик, розгубивши в╕д подиву слова. - А хто? - То не я. Б╕г-ме не я. То воно... якос так само... - затявся чолов╕к. Панотець не стримавши см╕ху голосно пирснув у кулак, а пот╕м, всадивши чолов╕ка на кр╕сл╕ б╕ля себе почав науку. - Ви, Андруську, трохи ся втихомирте! Що то ви так стриму не ма╓те? - То не я.. – знову зав╕в сво╓ чолов╕к. - Не ви. Не ви. Я зрозум╕в. То воно само... - тамуючи см╕х продовжував панотець. - Ну див╕ться, ви повинн╕ дати ж╕нц╕ трохи в╕дпочити. Ви ж ╖╖ в гр╕б загоните тими д╕тьми. К╕лько ╖х вже? - Та аво, родит тринац╓те, - аж з╕щулившись в╕дпов╕в Андрусько. - Тринадцять?! О, то недобре, - в╕дпов╕в хитаючи головою священик, й косо глянув на чолов╕ка. – Може, вже досить? - Мозе й досить, але к╕лько взе ╓ то ╓, - аж з╕гнувся Андрусько. - То прийдете охрестити? - перепитав. - Прийду, - розв╕в руками отець. - Даш мен╕ знати, хто народився, ╕ чи все щасливо. - Добре, отцику. Добре. Слава Йсу в ваш╕ хат╕, - в╕дпов╕в Андрусько, ╕ вже нав╕ть торкнувся клямки дверей, щоб ╕ти геть, як тут його хтось потягнув за язика. - Отце, а як то люди робл╓, сцоб д╕тий не було? Отець явно не оч╕кував такого запитання "в лоб", але й сам був добре "гострим на язик". - На под╕* спи, дурню! - крикнув панотець у в╕дпов╕дь, ╕ виштовхав Андруська за двер╕. Не минуло й двох рок╕в, як народився Захар, що п╕зн╕ше стане Марисеньком. Чотирнадцятий ╕ останн╕й в родин╕ Андруська Козака. Як казали с╕льськ╕ люди, п╕дсм╕шковуючись: "Зав'язав си нарешт╕ ╜удза на т╕м, що само д╕ти робило". Андрусько, зн╕маючи картуза, з╕ словами "Слава Йсу Христу" впхався до священиково╖ хати, ╕ тупцюючи з ноги на ногу, п╕днаходив потр╕бн╕ слова. Священик пильно дивився на чолов╕ка, наче оч╕кував недобро╖ зв╕стки, бо Андрусько зв╕ку до церкви не ходив, а до священика нав╕дувався суто при потреб╕ хрестин. - Знов... - голосно з╕тхнувши промовив Андрусько. - Хто? - пильно дивлячись в оч╕ запитав священик. - Хлопцина, - зн╕чено в╕дпов╕в чолов╕к. - Хлопчина... - повторив панотець, п╕днявши оч╕ в стелю. - Най Бог йому дасть добру долю ╕ розуму трохи б╕льше, як в його тата. - ╤ схопивши Андруська за сорочку закричав. - Ти чого на под╕ не спав, бовване* старий? - Я спав на п╕д╕. Я спав... Б╕гме-м спав, пане отце. Я всього раз зл╕з, я лиш раз... ╤ воно само якос... Отець стояв в ступор╕ не знаючи, що в╕дпов╕сти, а самого розбирав см╕х. Виходить, якби не той випадок, що Захарк╕в тато нарушив дане панотцев╕ слово, ╕ не зл╕з з п╕дка - не було б ╕ Захарка. Захарко, вже будучи дорослим, зажив власним господарством в хат╕ за л╕ском. Мав ж╕нку ╕ ╓дину донечку Доцинку. Видно, не обминули Божих вух слова панотця, коли той просив у неба добро╖ дол╕ ╕ розуму б╕льшого, як в його пок╕йного тата Андрушка. Зими в давнину були холодн╕ з╕ сн╕гами та замет╕лями, але люди все одно йшли до роботи: обходили худобу, рубали в л╕с╕ дрова до печ╕, возили з поля солому. Захар також мав власне, хоч ╕ не дуже велике господарство, але й коло нього в таку студ╕нь роботи вистачало. Ж╕нку свою Захарко бер╕г в╕д тяжкого труду. Все робив сам, а ж╕нка поралась суто з бабськими хатн╕ми справами. Вийшов одного разу Захарко по воду до криниц╕. Та криниця була ╓диною на ц╕лу округу, тому в╕д досв╕тку аж до п╕зньо╖ ноч╕ б╕ля не╖ збиралася черга. Щоб не вистоювати чергу зранку, Захарко надумав схитрити ╕ п╕ти наносити ж╕нц╕ води вноч╕. "Зараз там точно н╕кого не буде" - подумав. Т╕льки-но п╕д╕йшов до криниц╕, як побачив вдалин╕ якусь чорну пляму, що то роздвоювалась, то знову зливалась во╓дине. Та пляма наближалась до чолов╕ка, а згодом почувся скрип╕т сн╕гу та к╕нське фиркання. То були сани, а в санях Штефко, Захарк╕в старший брат. - Се ти брате? - запитав чолов╕к ╕з саней, придивляючись до Захара. - Я. А ти де ╖деш так рано? - В л╕с. За дровами. Я думав до тебе повернути, би ти мен╕ пом╕г. А тебе сам Бог мен╕ п╕слав. - Та мен╕ траба води наносити, та й ж╕нц╕ сказати. - Наносиш ще води. Доки ж╕нка рано встане, то ми вже вдома будемо. Гайда, с╕дай, ми зараз живо накида╓м. Там вже нар╕зан╕ ╓. ╢дна нога туво', друга тамо'. Клади ведра за кирницу та й по╖хали, бо вже незадовго спорож╕ прийдут. Те, що Захарко по╖хав з братом, окр╕м нього ╕ брата не знав н╕хто. Захарков╕ в╕дра вп╕знали сус╕ди, бо в╕н ╖х гарно обкував зал╕зом, щоб не бились. Таких н╕ в кого не було. То ж коли побачили одне в╕дро повне води, ╕нше порожн╓, ╕ мотузку розкручену до к╕нця, зняли крик, що Захарко втопився. Виймати Захарка з криниц╕ не було кому. Не знайшлося см╕ливих л╕зти у криницю в таку студ╕нь. Був один, що пол╕з би - то його брат Штефко, який витягав ус╕х потоп╕льник╕в, але як на б╕ду, по╖хав в л╕с по дрова, ╕ дос╕ нема. Л╕с великий. Де його шукати? Вс╕ чекали на Штефка. В хат╕ гор╕ли св╕чки. Ж╕нка ╕ дочка ридали, об╕ймившись коло в╕кна. ╤нш╕ ж╕нки сп╕вали похоронних п╕сень. Чолов╕ки розчищали сн╕г на подв╕р'╖, щось розпов╕дали. Хтось плакав та курив люльку. Хтось мовчав та з╕тхав, бо Захарко ще такий молодий хлоп - ще б жити ╕ жити. "Що то для хлопа сорок рок╕в?" - казали. Ще здалека Захар з╕ Штефком заприм╕тили, що на подв╕р'╖ твориться щось дивне. Ворота нарозтв╕р, повно людей. Що то? "Напевно корова отелилась" - допустив Захар, бо речинець минув ще два дн╕ тому. Вони ви╖хали з л╕су ╕ п╕дганяючи коней по╖хали до Штефкового двору, щоб скидати з саней дрова, а пот╕м вже й до Захара по╖дуть та побачать, що там за гармидер. Дивно: Штефков╕ ворота ╕ хата були замкнен╕ на ключ. Вдома н╕ког╕с╕нько. Нав╕ть д╕тей нема. "Ну, що за ж╕нка? Я з дому, а вони здосв╕дку по сус╕дах" - жартував Штефко. Брати швиденько поскидали на сн╕г ковбани дров ╕ по╖хали до Захарково╖ хати. Сани лет╕ли швидко, легко. В╕тер дув ╖м в обличчя. Чолов╕кам згадалося, н╕би то вони в дитинств╕ на санчатах з гори ╖дуть. Аж розреготались обидва, гнали коней з криками "Гайта!", про╖хали вузеньку вуличку без будинк╕в ╕ ви╖хали перед самою Захаровою хатою. Так шалено ╕ влет╕ли у ворота та р╕зко зупинились, побачивши, як ус╕ люди впали на кол╕на ╕ почали хреститися. Коли Захар ув╕йшов до хати, ж╕нка, побачивши, з╕мл╕ла. Ох, ╕ нав╕в тод╕ пуда* той випадок на ц╕леньке село. Та не останн╕м в╕н був таким дивним, що стався з Захарком. Десь рок╕в у ш╕стдесять пол╕з Захар╕й на черешню. Вже й зятя мав ╕ онук╕в, але н╕як в╕н не допускав, щоб перший раз черешню куштували без його допомоги. В╕н повинен був сам вил╕зти на найвищу деревину, нарвати в╕дерко черешень, з яких ж╕нки приготують вареники, ╕ вже пот╕м вс╕ разом скоштують. Так в нього було заведено здавна, в╕д перших рок╕в подружнього життя. В╕д того часу, коли закопав у землю невеличний паросток, а той через два роки дав перш╕ плоди. Захарко дорожив тим ритуалом, багато л╕т строго його дотримувався, то чому ╕ через як╕ причини цього року в╕н повинен в╕дступати в╕д с╕мейно╖ традиц╕╖? Вил╕зти Захар вил╕з, а зл╕зти - н╕як. В голов╕ паморочиться. В ногах дрижаки, квол╕сть. Ледве зять ╕з сус╕дом зняли чолов╕ки з дерева та занесли до хати. Полежав Захар так дв╕ доби. Послабував, погарячкував та й в╕ддав Богу душу. "Ще б ╕ жити м╕г. Що то для хлопа ш╕стдесять?" - б╕дкалися с╕льськ╕ ╜аздин╕, але цього разу таки забрав Бог Захаркову душу до себе. Спорядили Захар╕я в найсв╕тл╕ш╕й к╕мнат╕. Вбрали б╕лу вишиту сорочку, широк╕ б╕л╕ "кал╕сони" з грубого домашнього полотна, ╕ волосся розчесали, як в╕н завжди те робив: розд╕лили р╕внесенько на дво╓ ╕ добряче змастили смальцем, та прочесали "грубим греб╕нцем" так, щоб р╕вчаки було видно. "Таким в╕н був за живота*, таким буде й по смерт╕", - плачучи примовляла Захарова ж╕нка, Мариська. Лежало Захарове т╕ло три доби в хат╕. Люди нав╕ть дивувались, що така духота, а в╕н як живий. Дяк читав "Псалтиру", ж╕нки сп╕вали, домашн╕ плакали. Все село з╕йшлося на похорон, бо дуже добрим чолов╕ком був Захарко, ще й ковалем в╕д Бога. В хат╕, де м╕стилось т╕ло, з╕бралась найближча родина, а також дяк ╕ священик. ╤нш╕ стояли знадвору, ╕ того, що д╕ялось всередин╕, бачити не могли. Як т╕льки ╕з вуст панотця пролунало "В╕-╕-╕-чная па-а-а-м'ять", - Захарко п╕дв╕вся на лав╕ ╕ широко в╕дкривши оч╕ та розв╕вши в сторони руки роззирався довкола з╕ словами "Люди, де я?" Люди, що були всередин╕ разом з╕ священиком ╕ дяком, почали вт╕кати до с╕ней, стовпившись у дверях. Знадвору творилось протилежне: не знаючи, що спричинило т╕ верески всередин╕, вс╕ люди пхались до дверей, щоб ув╕йти до хати та подивитись. В с╕нчатах зчинився такий ╜валт, так╕ крики ╕ виски, що чути було далеко за село. Т╕льки не кричала Захаркова ж╕нка Мариська, бо припала до чолов╕кового т╕ла ╕ не могла в╕д╕рватись. А в╕н тримаючи ╖╖ за руку все шепот╕в: "Марисинько, я воскрес... воскрес?" Так те ╕м'я Марисенько Воскреслий в╕д того дня до нього "причепилось". Д╕д Марисенько п╕сля останньо╖ "смерт╕" прожив ще ц╕лих сорок два роки свого третього життя...
Натал╕я ХАММОУДА 2016 р. Тун╕с
П╕д* - горище Цудо* - чудо, диво Варстат* - станок( в д╕алект╕ вжива╓ться як агрегат, машина) Бовван* - д╕алект. - дурень Пуд* - страх. Дати пуда - завдати страху За живота* - за життя
"Кримська Свiтлиця" > #25 за 23.06.2017 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=18718
|