Версiя для друку Обговорити в форумi

Про що люблять читати діти? Складне запитання, скаже читач. Сучасний світ надто стрімкий і розмаїтий, аби підігнати усіх під єдиний шаблон. І все ж, напевно, не буде великою помилкою, якщо сказати, що мода на пригодницький жанр не зникне ніколи. Зрештою, пригода, як одна з прадавніх художніх структур, становить важливий компонент багатьох літературних жанрів. Пригодницький жанр, або ж авантюрний (бо слово «авантюра» у французькій мові якраз і означає пригоду) – це літературний твір, для якого характерний доволі напружений, динамічний, часто несподіваний розвиток подій, незвичайні, подеколи й карколомні пригоди; скрутні, часто небезпечні ситуації, в які постійно потрапляють персонажі твору. За законами жанру, героям пригодницької літератури повсякчас доводиться стикатися з небезпекою, але закон пригодницького жанру полягає в тому, що мужні, сміливі, відважні й благородні герої завжди виходять переможцями. Звісно, що добро має перемогти зло – бо як же може бути інакше?
Коли говоримо про пригодницькі твори, які завжди користувалися популярністю, на думку спадають імена В.Нестайка, А.Костецького, Б.Чайковського, Ю.Ярмиша. Минають роки, а «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка цікаві навіть тим сучасним дітлахам, які швидше опановують гаджети, аніж письмо. Чому ж твори Нестайка не втрачають популярності? Нестайко – письменник з ласки Божої – так характеризують його творчість дослідники. Він відбирає лише той матеріал, який потрібен дітям та який буде сприйматися ними безпомилково. Дослідники відзначають, що «добірні зерна» творчості Нестайка відповідають критеріям добору літератури для дитячого читання. Вони формують цілісну картину світу, бо ґрунтуються на дитячому досвіді. Але головне, що така література є гуманною за своєю суттю, а тому найбільш прийнятною для дитячого досвіту. Це література, яка на всі часи.
Дослідники переконані, що твори Нестайка є частиною золотого фонду дитячої класичної літератури. І це дуже відповідально, адже усі ми родом з дитинства; тож виховувалися на найкращих зразках світової літератури. І тут варто назвати імена А.Ліндгрен та її знамениту «Пеппі Довгу панчоху», «В щасливій долині Мумі Тролей» Т.Янсон, «Чудесну мандрвку Нільса Гольгерсона з дикими гусьми» С.Лагерлеф. Цінність цих творів в тому, що в них немає сцен насильства, вони не вчать жорстокості; натомість, виховують одвічні цінності – почуття дружби, поваги, гідності. Як важливо для нашого світу, де часом панують доволі сумнівні цінності. Іноді доводиться чути, що такі твори сьогодні не в пошані. Мовляв, сучасним дітям і підліткам потрібні зовсім інші кумири. Не сентиментальні добряки, а «круті» супермени, здатні «порешать все вопросы». При цьому основне призначення літератури – залишатися гуманною, виховувати почуття прекрасного – відходить на другий план.
«Тож як бути письменникові, який часом потрапляє під стереотип сучасної доби з усіма її ознаками? Яку літературу пропонуєте своїм читачам?» - цікавлюся у письменниці Наталії Осипчук. «Ця ситуація мені знайома, - зізнається письменниця. – Мені теж іноді пропонують: «Утни щось таке, з кримінальним ухилом, та ще й з добірним слівцем!» Вгадайте, хто «замовник» такої літератури? Ні, зовсім не підлітки, яким начебто набридла «манна каша з киселем», а дорослі люди. До речі, одна з бібліотекарок переконувала мене, що мова для підлітків має бути відповідним чином «підсилена», бажано ненормативною лексикою. Бо інакше «їм не цікаво». Яким же було її здивування, коли мої читачі залюбки читали твори, де немає сцен жорстокості, натомість йшлося про речі, без яких ми – ніхто в цьому світі.
Всі ми мріємо про дружбу, про світлі, чисті почуття. Тільки ж де їм узятися, якщо довкола – суцільне невігластво, занедбана, забур’янена мова. Для дитячої літератури вкрай важливо дати найкращі зразки літературної мови. Звісно, що читачі мають ідентифікувати себе зі своїми однолітками – літературними героями. Тож відповідний підлітковий сленг ніхто не відміняв. Та все це може бути з гумором, колоритно, жваво. Герої Всеволода Нестайка позбавлені шаблонів, штучності, трафаретності. Атмосфера таємничості та загадковості, ситуації припущення й розгадування ваблять дітей. А коли наситити твір веселим сміхом, добрим гумором – успіх буде гарантованим».
Нещодавно Наталія Осипчук презентувала нову повість для дітей під назвою «Нас чекають у Щасливому». Вона адресована тим читачам, які не уявляють свого життя без веселих пригод та мандрівок. Головні герої пригодницької повісті – школярі Дана і Данко – діти, які живуть звичайним життям. А у ньому є місце для радості й суму, клопотів і веселощів. Пустотливі й веселі, діти миттєво змінюються, коли лихо стається з їхнім товаришем Максом. Хлопчина не випадково тікає з дому, на це є невеселі причини. Сирота, якого всиновила сім’я – здається, відтепер у його житті все має бути добре. Тоді ж чому Макс рушає в мандри? Його шкільні товариші – Дана і Данко – не лишаються осторонь чужої біди, а всіляко намагаються допомогти товаришу.
Цікавлюся у юних читачів, чим привабила їх повість «Нас чекають у Щасливому?» Своїми враженнями ділиться п’ятикласниця Оксана: «Дана – дівчинка, яку можна зустріти у кожному класі. Нібито звичайна, але насправді це – маленький філософ, якому цікаво все на світі. Переживає, що росте в неповній сім’ї, але однаково любить маму і тата. А ще Дана любить вигадувати і фантазувати. Сподобався розділ «Увага, смертельний номер: ми поїдаємо скло!», в якому діти вигадують різні дива. От вони вирішили зробити фокус «Скляночка», продемонструвати глядачам, як вони поїдають… скло. А насправді, розчинили у воді цукор, приварили. Вийшла тягнуча солодка патока. Потім залили її у склянки – готово! Діти так хрумтіли солодощами, що забули про майбутній «смертельний номер». До речі, ми скористалися порадою літературної героїні і теж вирішили відзначити так день народження. Бо набридло весь час сидіти, втупившись в планшет. Хочеться грати, вигадувати і фантазувати. І літературна героїня – школярка Дана – підказала, як організувати цікаве дозвілля».
А от шестикласниці Марії найбільше запам’ятався епізод, коли Макс зник. Отоді й починається справжнє детективне розслідування, а також пригоди, які так люблять діти. Данко і Дана – юні детективи – беруть справу в свої руки. Куди може податися хлопець, якого покликала в дорогу мрія та одвічна туга за свободою? «Мені сподобалося, що Дана першою припустила, що Макс вирушив в далеку дорогу», - зізнається Марія і зачитує уривок з пригодницької повісті: «Усвідомлення того, що його можуть упіймати і схопити за руку, примушує Макса бути обережним. Він весь час озирається, ховаючись від стороннього ока. Помітно хвилюється і діє обережно. Його увагу привертають поїзди, що прямують на південь. Так, звісно! Він так багато чув про море, що вже давно повірив у те, що бачив його насправді. Колись в інтернаті вихователька розповідала їм, зневіреним у житті горобчикам, що диво обов’язково настане. Це було схоже на новорічну фантазію. Бачити справжнє море – яке це щастя! Воно схоже на смарагд. Воно живе і світиться вночі, мов світлячок, якого можна посадити на долоню. А ще – частинку моря можна взяти в долоні, і воно буде вдячне тобі за доброту. Макові кортіло швидше до нього дістатися, уклякнути перед ним на коліна, як перед ідолом. Привіт, море, от ми і зустрілися! Щоправда, я не вмію плавати, але це дрібниці, навчуся!» Саме так розмірковував Макс, вирушаючи назустріч морю, а отже, такій жаданій волі. А його вірні товариші, Дана і Данко, наперед прораховують кожен крок хлопчика, і хвилюються лише про одне: аби його далекий шлях був безпечним і щасливим.
На вокзалі діти знайомляться ще з одним шукачем пригод – Данилом на прізвисько Вітер. «І давно ти ганяєшся за вітром?» - поцікавилася Дана. «Та давненько, - хлопець виявився теж з почуттям гумору. – Як волі захотілося, так і ганяюся за вітром, от лише ніяк його не дожену. Мені цікаво, що коїться у світі. Та й немає у мене нікого, одинак я». Ще один цікавий поворот в сюжеті. Здавалося б, щойно мова йшла про безтурботних дітей, охочих до пригод та мандрівок. Утім – то все як на поверхні айсберга. Усе глибинне приховане за самому дні. Міф про безтурботних, веселих дітей лускає, як мильна бульбашка. Кожне маленьке серце вже пережило свої негаразди і трагедії. Дана і Данка – діти, що виховуються у неповних сім’ях. Вони люблять своїх батьків, хоча й не завжди зізнаються в цьому. Задерикуваті, трохи йоржисті – то лише для зовнішнього антуражу. Насправді їхні маленькі серця прагнуть любові, турботи і тепла.
От і цей Данило на прізвисько Вітер – чому блукаєш на вокзалі, самотня душа? Чому щодня зустрічаєш і проводжаєш поїзди, які вирушають в далекі краї? Чому немає біля тебе дорослої людини? Там, на денці твоєї зневіреної душі, жевріє надія: а раптом, починаючи з понеділка, все зміниться? І розпочнеться нове життя - зі своїми маленькими радощами, маминим ласкавим словом? Данило на прізвисько Вітер заплющує очі, уявляє себе на березі моря, де так тепло і затишно. Та настає ранок, хлопчик розплющує очі, і… Дива не сталося. Знову гудуть поїзди, що прямують в далекі мандрівки. І знову він живе чужим життям. Бо там, у дорослому жорсткому світі, нікому немає діла до хлопчика, який давно вже втратив домашнє вогнище. От вона, воля! Та чомусь все менше радості від чергової зустрічі з потягом, що повернувся з далеких країв. І все частіше бринить на очах сльоза, яку так хочеться приховати.
От лишень від уважного погляду Дани нічого не сховається. Вона, звісно, трохи вагається. Бо як вирушити у мандрівку до моря, не попередивши маму? Юні мандрівники залишають рідним записки і просять не хвилюватися. Мовляв, вони трохи помандрують, і обов’язково повернуться. Тепер треба виявити кмітливість і непомітно опинитися у вагоні потягу. А коли потяг набрав швидкість, можна поласувати пиріжками і роздивитися карту. «Їдемо до Щасливого», - запропонувала Дана. «У Щасливому мені вже доводилося бувати, - зізналася дівчинка. – Вперше почувши про назву селища, я страшенно зраділа. Мені здавалося, що кожний тутешній мешканець обов’язково має бути щасливим. А як має бути інакше? Жити у такому місці і бути в чомусь обділеним? Це вже потім я побачила, що люди тут живуть звичайним життям. Зі своїми буденними обов’язками і клопотами. І ніхто не роздає їм пригорщі щастя, як це могло статися. А господиня, в якої ми винаймали кімнату, за все літо навіть не вмочила у морі ногу».
Отакі зовсім не дитячі відкриття робить Дана. І розуміє: світ великий, от лишень щастя в ньому не так вже й багато. І навіть життєрадісна назва – Щасливе – не гарантує мешканцями приморського селища безтурботного життя. Знайомство з дівчинкою Зоєю примушує Дану подорослішати і посерйознішати. Поки туристи милуються краєвидами, мешканці приморського селища працюють. Бо саме літо їх годує цілий рік, тому не до відпочинку.
Дитячі розваги і турботи дорослих – все настільки переплетено, читати книжку варто усією родиною. Письменниця Наталія Осипчук переконана, що сімейні читання – чудова нагода організувати змістовне дозвілля та можливість краще пізнати своїх дітей. Аби вони почувалися по-справжньому щасливими. А поки що наші юні мандрівники, потрапивши до приморського селища, завітали до Зої (яка, звісно, дуже здивувалася). Зої довелося вислухати довгу історію про зникнення Макса. І вона чомусь зовсім не захоплювалася благородним вчинком мандрівників, а лише сумно хитала головою. Дівчина поставила умову: Дана і Данко можуть шукати Макса, але потрібно все-таки сповістити батьків. А до моря – лише рукою подати. Солоне повітря, чайки, які кружляють у химерному танку. «От воно яке – селище Щастя, - сумно зітхнув Данко. – А взагалі, у чому воно полягає? От наче живуть люди у селищі з такою романтичною назвою, а чи щасливі вони по-справжньому? Знаєш, я читав, як один мільйонер, у якого було все, купив собі острів в океані. Усамітнився, цілий день лежав під пальмою, насолоджувався тишею і спокоєм. А потім йому стало сумно. Розумієш, все було у людини: слава, багатство. Тільки сумно стало йому під пальмою, і він повернувся до людей. Я собі думаю, щось подібне сталося і з Максом. Наче й забрали його додому, і з’явилися в нього батьки, і нічого вони для нього не шкодували. Та серед тих речей Макс почувався самотнім Робінзоном. І одного дня він зрозумів, що нікому не потрібен…»
Діти так вірили, що знайдуть Макса у Щасливому, біля моря. Та чи здійсняться їхні мрії? Звісно, що дива, якщо і трапляються, то лише у казках. А наші герої-мандрівники мають здолати ще тернистий шлях, аби втілити свої мрії у життя. Дана і Данко повертаються додому. Звісно, вони схвильовані, адже розуміють, що рідні можуть й прочухана дати. Та сталося диво: Дану зустрічали її найрідніші люди: мама і тато. Яке щастя було бачити, що вони забули про свої непорозуміння й знову були разом. Чому дорослі часто забувають про те, що для щастя їхнім дітям потрібно не так вже і багато? Лише трохи уваги, тепла, і радості від спілкування.
Але про Макса Дана не забула навіть тоді, коли почувалася цілком задоволеною життям. Тільки чому Макс не вірить, що він потрібен своїм друзям? Чому виглядає зневіреним? І тільки його маленьке серце заспокоює-підказує: «Ти – не самотній у цьому світі». А коли друзі зібралися всі разом, можна знову згадати про мандрівки! Куди ж прямують наші непосидючі мандрівники? Звісно, туди, де б’ється морська хвиля. Діти повертаються до Щасливого, аби більше ніколи не відчувати себе самотніми. Там, біля моря, вони почуваються затишно. Бо море, як жива істота, дихає й зігріває своїм теплом. Послухаймо дівчинку Дану і пориньмо у світ дитячих мрій та фантазій: «Я ловлю морських світлячків, а вони, мов ті коники-стрибунці, ховаються на глибині. Бо там, серед мушель і камінців, їхня домівка. Там можна грати у піжмурки і гойдатися на хвилях. А головне – їм добре разом». Тож мандруймо разом з юними героями, і залучаймо до літературної мандрівки дорослих. Аби вони, за задумом письменниці Наталії Осипчук, частіше заглядали до дитячих сердець.

Ольга ІВАНЕНКО, бібліотекар
На фото: письменниця Наталя Осипчук (крайня ліворуч) з переможцями та членами журі конкурсу «Ми – діти твої, Україно!» ім. Д. Кононенка

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 16.06.2017 > Тема "Душі криниця"