Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #22 за 02.06.2017 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#22 за 02.06.2017
Михайло ЖАЙВОРОН. ПОЕЗ╤╥

ПОЕЗ╤╥

***
М╕й шлях – р╕ка, яку долаю вплав
Навстр╕ч под╕й, в╕домих т╕льки Богу,
Супроти теч╕й плавленого скла,
Кр╕зь м╕раж╕ в далечин╕ дороги.
 
Давно позаду перший марафон
М╕ж берег╕в безкра╖х кра╓вид╕в.
На вдих – озон рад╕ац╕йних зон,
Г╕рке похм╕лля стронц╕ю – на видих.

Пливу пл╕ч-о-пл╕ч, нар╕зно, навстр╕ч,
Кр╕зь дн╕ бурхлив╕, вирви ╕ пороги.
Брехлив╕ залишаються узб╕ч,
Затягу╓ у мул душевно вбогих.

Слабких кудись в╕дносить теч╕я,
Чия вина, що опустили руки,
Або ж дорога стала, як зм╕я,
В╕д котро╖ нема протиотрути.

Ще ск╕льки ╖х з дистанц╕╖ з╕йде!
А ск╕льки добров╕льно вми╓ руки!
Тверд╕╓ скло асфальту ╕ гуде,
Руде веч╕рн╓ сонце б’╓ у груди.

Все б╕льша╓ надуселенських справ,
Коротша╓ до ф╕н╕шу дорога.
М╕й шлях – р╕ка, яку долаю вплав
Навстр╕ч под╕й, в╕домих т╕льки Богу.

***
Крич╕ть, внучата дико╖ орди,
Волайте у сво╖х пустельних душах:
«Кримнаш! Кримнаш!».
А як же: «Не вкради!»?
Колише хвиля спорожн╕л╕ мушл╕. 

Об берег б’ються в╕чн╕ ╕мена,
П’ють ск╕фську воду скел╕ Аю-дагу.
Московське хамство тут не дивина,
Сво╓ возводять ханство усеблаге.

Сакральний св╕т вишукують в св╕тах,
То в Херсонес╕, то в степах Трип╕лля.
П╕д кор╕нь знов вирубують татар,
Як в болотах колись татарське з╕лля.

Поперек горла – п╕сня Джамали
Вам стала, бо душа ╖╖ повстала, –
В╕тчизну вкрали – вам це не болить,
Сво╓╖ вам завжди було замало.

Таких брат╕в не треба й погот╕в,
╤з руських весен бадилиння сходить.
Ви не боги на паперт╕ житт╕в,
Убог╕ ви й залишитесь убог╕.

Крич╕ть, внучата дико╖ орди,
Волайте у сво╖ духовн╕ мушл╕:
«Кримнаш! Кримнаш!».
А як же: «Не вкради!»?
Хто поряту╓ ваш╕ гр╕шн╕ душ╕?

***
«К╕нь наш! К╕нь наш!» – горланили троянц╕,
Тягли його за мури зам╕ськ╕.
«Кримнаш! Кримнаш!» – та ж рад╕сть ╕нтонац╕й,
Розчарування т╕ ж через в╕ки.

Вже й на кон╕, та н╕де правди д╕ти, –
Данайський дар задарма не мина.
В╕дкинув ╤л╕ос колись копита,
А де згубив п╕дкови – дивина.

А час навскач, алюром ╕ галопом
Кр╕зь терни по Чумацькому промчав.
Заскиглила душа теукр╕в вовком,
Коли ахейц╕ вийняли меча.

Мости спалили, гаван╕ й причали,
В очах св╕танок зболено зачах.
«К╕нь наш! К╕нь наш!» – давно вже прокричали.
«Кримнаш! Кримнаш!» – ╖х пра-пра-пра… кричать.

***
Зелен╕ дн╕ г╕ркого полину,
Любистку запашного ╕ а╖ру,
Беру з собою л╕то ╕ весну,
Кручу земний св╕й глобус, як ум╕ю.

Трижильний дух ряту╓ в╕д недуг,
Любов, над╕я й в╕ра – м╕й трилисник.
Тягну по сил╕ св╕й трип╕льський плуг, –
В тривим╕рному св╕т╕ кожен гр╕шник.

А три╓диний Бог в мен╕ один,
Хребту не дасть з╕гнутися улесло.
В╕н плоть ╕ кров, ╕ часу перевесло,

Ковток живильний чисто╖ води.
В╕н у мен╕ во╕стину воскреслий,
╤ тридцять три в душ╕ мен╕ завжди.

***
Усяка доля ма╓ свою долю, –
Когось на палю, а когось – на хрест.
Одн╕ – за волю, ╕нш╕ – у неволю,
Хтось Богу душу ╕ н╕кому – честь.

Не вибира╓ з нас вона н╕кого,
Бо вся сама щораз – ╕з перехресть.
За нами право вибору дороги,
За нею лише право на протест.

Не ми на не╖ ма╓м нар╕кати,
Коли летить наш потяг п╕д ук╕с.
Сам╕ себе приречен╕ карати,
А ╖й недобре з нами ╕ без сл╕з.

По правд╕, ми ╓ долею для дол╕,
Сл╕па вона чи зряча врешт╕-решт.
Не нас вона веде за видноколи,
А ми ╖╖ несемо, наче хрест.

***
Всьому ц╕на ╓ – справжня ╕ примарна,
Неначе т╕нь в╕д огника св╕ч╕.
Одна на людях, ╕нша – кулуарна,
Почому хл╕б ╕ с╕ль – не промовчить.

Об не╖ спотикаються епохи,
Вона завжди на голови, як сн╕г.
Колись вагоме, пристрасне, високе, –
У наш╕ дн╕, зазвичай, не в ц╕н╕.

Невситний дух речей ╕ самозречень
П’╓ п╕т ╕ кров, випалю╓ дотла,
╤ просить плату всю без заперечень
За кожну краплю св╕тла ╕ тепла.

Гр╕шми гр╕ховн╕ вистеляють лож╕,
Хоча любов╕ там давно на гр╕ш.
Бестселери скуповують заможн╕,
А розуму – х╕ба що для аф╕ш.

В ц╕н╕ зв’язки ╕ в╕ртуальн╕ друз╕,
Варту╓ лише те, що ма╓ блиск.
Купити можна тисяч╕ ╕люз╕й,
Але який людин╕ з того зиск?

Знец╕няться ╕ грош╕, ╕ чертоги,
Здорожчають емоц╕╖ ╕ сни,
Лише душа, яка належить Богу,
Не мала ╕ не матиме ц╕ни.

***
Не так уже все й просто у житт╕, –
╤ перший крик, ╕ крок, ╕ перше слово,
╤ стигл╕ вишн╕ зоряних сад╕в,
Що опадають в роси св╕танков╕.

Прожити в╕к – не поле перейти,
Ще треба мати сил, аби не впасти,
Лишитися святим у простот╕,
Та не дай Боже, кинутим баластом.

Завжди не просто зводити мости,
Ще важче ╖х в душ╕ сво╖й палити.
М╕ж вибором – пливти чи не пливти, –
Шука╓мо п╕дтримки у молитв╕.

У су╓т╕ су╓т минають дн╕,
Але колись таки приходить здогад, –
Це ми сам╕ всередин╕ складн╕,
Життя просте, як чистий подих Бога.

***
Брехня завжди маску╓ться у правду,
Вона ускр╕зь ╕ на ус╕ смаки.
Гучн╕ше вс╕х вигуку╓ про зраду,
Сама ж хова╓ в кейсах ср╕бняки.

Свята ╕ззовн╕, а по сут╕ – гр╕шна,
Продасть за гр╕ш, прилюдно роз╕пне.
В╕ч-на-в╕ч чемна, заоч╕ зловт╕шна,
Насправд╕ ма╓ серце льодяне.

╥╖ вс╕ чують, а вона – оглухла,
Хоч ма╓ гострий з╕р пом╕ж сл╕пих.
Коли в душ╕ замулюються русла,
Навряд чи кров у венах закипить.

В примарному оч╕куванн╕ раю,
Живе юрма у хижах на п╕ску,
Слова омани жад╕бно ковта╓,
По крапелин╕ правду п’╓ г╕рку.

***
Владики царств, трибуни ╕ посли,
Поводир╕ з широко╖ дороги,
Покликан╕ ╕з гр╕шник╕в були
╤ гр╕шниками обран╕ – не Богом.

╥х зазеркальний св╕т диву╓ св╕т,
Там золотом св╕та╓ ╕ смерка╓.
З далечини сво╖х земних орб╕т
Вони, як м╕раж╕, недоторканн╕.

У сонм╕ новоявлених святих
П╕д омофором прав ╕ прив╕ле╖в
Одна ╕ та ж мелод╕я й мотив:
Усе – великим, су╓та – п╕гмеям.

Свобода слова – т╕льки на словах,
Бо т╕ слова безсил╕ ╕ безкарн╕.
Свобода обкрадати не нова,
╤мун╕тет в╕д плахи – позахмарний.
 
На обраних вже н╕де ставить стигм.
Святих небес торкаються долон╕,
Там лл╓ться св╕тло в душ╕ з висоти –
╤мун╕тет в╕д злод╕╖в в закон╕.

***
Н╕ дня не можуть люди без кумир╕в
╤з засв╕ту екран╕в ╕ в╕трин.
Ус╕ вони для кожного – по в╕р╕,
Хоч сказано було: «Не сотвори!».

Край меж ╕дуть за ╕долами люди,
Мораль марають в пафосних словах.
Вигадують кумир╕в правдолюби,
Возносять до самого божества.

Свята роса зволожу╓ ╖м оч╕,
╤ м╕раж╕ ╖х ваблять вдалин╕.
Блукають в порожнеч╕ потороч╕
Чужо╖ слави, помисл╕в ╕ сн╕в.

За теч╕╓ю пропливають т╕н╕,
Розмит╕ в хвилях в╕чно╖ р╕ки.
Чужим життям живуть у часоплин╕,
Сво╓ ж мина╓ вмить ╕ на в╕ки.

Багряний обр╕й обрива╓ струни,
Що аж бринить вгор╕ небесний дзв╕н.
Колись стар╕ кумири розчарують,
Та вродяться нов╕ ╖м навзам╕н.

***
Вибуха╓ з-за обр╕ю сонце на сход╕,
Рве сорочку св╕танку на б╕л╕ бинти. 
Зовс╕м близько до Бога тут ╕ до безодн╕,
Ходять ангели й б╕си по дну висоти.

Землю зранену всю, в╕д Сули ╕ до Сяну,
Забинтову╓ зболене небо в сн╕ги.
Повесн╕, як завжди, вони звично розстануть,
Та навряд чи розстануть у мл╕ вороги.

Мерзнуть в╕кна в огн╕, кров холоне у жилах,
Ранок гасить св╕чу воскову в бл╕ндаж╕.
На меж╕ у затворах ╕ душах пружини,
Св╕т глобальний увесь на вузеньк╕й меж╕.

На хрест╕ перехресть ус╕ згодн╕ й незгодн╕
Не применшать сльозин г╕ркувато святих.
Зовс╕м близько до Бога тут ╕ до безодн╕,
Ходять ангели й б╕си по дну висоти.

***
Айфон хлопчин╕ марився ╕ снився
╤з яблуком, надкушеним в раю,
З в╕конечком, де св╕т увесь вм╕стився
В безмежж╕ на сам╕с╕ньк╕м краю.

Н╕ фальш╕ там, н╕ сл╕з, ан╕ печал╕,
З’╖дала ржа рушницю на гв╕здку.
Едемський сад – ╕ той у в╕ртуал╕,
Без запаху ╕ дотику, й смаку.

Св╕й крик душ╕ згорнув у лист в конверт╕, 
Вклав грош╕, що збирав на телефон.
Де два св╕ти з╕йшлись на перехрест╕,
Комусь ╕ в╕н подивиться з ╕кон.

В╕д вибух╕в в земл╕ чорн╕ли стигми,
╤ сн╕г б╕л╕в п╕дбитими крильми.
Хлопчина серце мав на диво стигле,
Надкушене, мов яблуко, людьми.

***
Н╕ миру, н╕ в╕йни, ан╕ вини.
Б’╓ в серце поп╕л сивого майдану.
╤ зв╕дус╕ль луна╓: «Роз╕пни!».
Вс╕ проти вс╕х – ╕ сиплють с╕ль на рану.

Щорану кровоточить небозв╕д
Кр╕зь перемети зоряно╖ тиш╕. 
Дотла згоря╓ ноч╕ антрацит,
╤ загр╕бають жар руками ╕нших.

На кров╕ б╕знес. Сов╕стю. Людьми.
М╕няють нишком душ╕ на патрони.
Вгор╕ вже трет╕й ангел засурмив,
Та ешелони мчать навперегони.

Н╕ миру, н╕ в╕йни. Життя – на гр╕ш,
Що г╕рш поразки для усього роду.
За безц╕нь св╕тить вс╕м небесний к╕вш,
Утридорога – плата за свободу.

***
Земля з-п╕д н╕г, коли все шкереберть,
Зника╓ вмить житт╓ва р╕вновага,
╤ ти один посеред перехресть,
На л╕н╕╖ польоту бумеранга.

Ще мить тому до н╕г стелився св╕т,
Тепер в╕н весь в тоб╕ на роздор╕жж╕.
Quo Vadis, Господи? Хто дасть одв╕т?
Хто дн╕ поверне т╕, уже колишн╕?

Почати можна все начистоту,
╤з аркуша нового чи стор╕нки,
Перегорнувши зболену оту,

Нов╕ вдихнути запахи й в╕дт╕нки.
Зм╕нити можна з╕р на сл╕поту,
Та душу не зм╕нити вже дов╕ку.

***
М╕нливий св╕т п╕д зоряним склеп╕нням,
Розк╕шний десь, а десь непоказний.
Одн╕ блукають в ньому поп╕дтинню,
А ╕нш╕ зводять кован╕ тини.

В багатств╕ б╕дн╕, в б╕дност╕ багат╕,
Нер╕вн╕ серед р╕вних погот╕в.
Христос не мав н╕ ср╕бла, ан╕ злата,
А зводив до людей лише мости.

Господь ╕ зодчий, в╕чност╕ прочанин,
Хоч поп╕дтинню й сам бува╓ днесь,
Вогнем досв╕тн╕м спалю╓ паркани
╤ борону╓ синяву небес.

***
Так довго йшла вона його сл╕дами!
Росу збивала з глиц╕ ╕ трави.
Вслухалась в тишу босими ногами,
Душа кричала криком тятиви.

Глузливо м╕сяць вповен╕ св╕тився.
Хоч вовком вий – така самотня н╕ч!
Туман впл╕тав у б╕л╕ коси листя,
Гор╕ли зор╕ тисячами св╕ч.

Заходила л╕воруч ╕ праворуч,
Н╕ разу не в╕дводячи очей,
Та зрештою себе в соб╕ зборола, –
Й поклала стиха руку на плече.

Усесв╕т враз упав на дик╕ терни,
╤ в тому з них н╕хто не завинив.
Десь вовком вила н╕ч усепрощенна.
Було це вперше.
В╕н. Вона. Вони.

***
Ця ж╕нка вийшла з ноч╕ ╕ вогню,
З ребра, либонь, Всевишнього самого.
З╕йшла з небес навстр╕ч новому дню
Богинею, предтечею, прологом.

Так╕ ж безмежн╕ вихори очей,
╤ та╖на, ╕ та╖нство любов╕.
Торкнешся раз – нав╕ки обпече,
Роздмуха╓ пожежу на п╕вслов╕.

Пелюстки губ з╕рвуть святу печаль,
Впаде сама пелюсткою у ложе.
Розтане з то╖ пристраст╕ св╕ча.

Ця ж╕нка з неба послана – о, Боже!
Весь св╕т у н╕й ╕ зоряний причал,
╤ б╕с в ребро, на сивий м╕сяць схоже.

***
Пошли мен╕, Боже, цю ж╕нку святу, –
Я буду молитись на не╖ побожно,
Поставлю парол╕ в еймел ╕ ютуб,
А сам в╕дречуся всього, що порожн╓.

Даруй, мен╕, Боже, найб╕льше ╕з див,
Яке сотворив з галактичного пилу, –
Оту, що з ребра, ╕з роси ╕ води,
Оту, що льоди у душ╕ розтопила.

В╕ддай ╖╖, Боже, тривоги мен╕,
╤ потай пролит╕ у п╕р’ячко сльози.
Розстануть вони, як роса на в╕кн╕, – 
Ця ж╕нка, кр╕м щастя, н╕чого не просить.

Дай мудрост╕, Боже, не т╕льки словам,
А й кожному вчинку ╕ кожному кроку.
Дай в╕ри ╕ щирост╕ вс╕м молитвам, 
По сил╕ хреста ╕ по правд╕ Голгофу.

Чумацького шляху косу розплету,
П╕р’╖ною стану у зорян╕м ложе.
Прости мен╕, Боже, святу простоту
Й ту ж╕нку з ютубу, на ангела схожу.

***
Не триватиме в╕чно одв╕чна в╕йна,
Тиша рано чи п╕зно впаде на рамена, –
╤ запросить до б╕лого танцю весна,
╤ музики нов╕ повиходять на сцену.

Нотна грамота ╖м вартуватиме грам,
╥х мелод╕я ляже к╕стьми при дороз╕.
Богу буде душа, честь ╕ почест╕ – нам,
Не з╕старяться т╕льки спочил╕ у боз╕.

В╕дцв╕туть, в╕дпалають сади повесн╕,
Сп╕лих яблук спокуса дозр╕╓ за л╕то.
Буде спрага на ╕нш╕ забави й п╕сн╕,
Але б╕лого танцю н╕чим не втолити.

***
Кр╕зь товщу л╕т, кам╕нн╕ глиби плит
Ст╕ка╓ жовта магма дивоцв╕ту
В об╕йми л╕су, хащ╕в ╕ бол╕т
З прадавнього загубленого св╕ту.

Троянди г╕р в пол╕ських болотах –
На вишин╕ купин неопалимих.
Весна згоря╓ в диких пелюстках,
Нектар отруйний допивають зливи.

Згуса╓ час у пахощах смоли,
Холоне магма золотавих злитк╕в.
Жадливу душу миттю спопелить,
Та ще розв╕╓ всю ╖╖ по в╕тру.

Краса п╕дступна, хтива ╕... свята,
╤здалеку зайде – оманить зблизька.
Змовка╓ тиша нав╕ть на вустах,
Коли цв╕те азал╕я понт╕йська.
м. Житомир

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #22 за 02.06.2017 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=18631

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков