Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно видавництво «Домінант» випустило в світ у серії «Азовські спогади» автобіографічну оповідь «Жадання фронту». Це історія добровольця на псевдо Вирій. Він родом із Кривого Рогу, оселився в місті Жовті Води. Війна для нього розпочалася на Майдані у 2013 році. Юнак організував сотню самооборони, дбав про декомунізацію у Жовтих Водах. Планував боротися проти наркоманії, але агресія Росії на сході змусила його піти в підрозділ «Азов».
Вирій характеризує своїх побратимів: «Неймовірне враження на мене склали люди, які мали вогонь в очах, щастя на обличчях і автомати за спинами. Усі метушились, освоювали зброю, жили… Вони просто випромінювали життя. Там і був істинний осередок життя, його джерело. Самотужки броньовані цивільні автомобілі і раритетна зенітна установка прямо у дворі вкупі з розставленими тут і там ящиками боєкомплекту захоплювали мене. Хтось прагнув здійснити чин героя, інші – випробувати себе, поглянувши в очі смертельній небезпеці, а дехто просто не міг вчинити інакше, окрім як робити найбільш важливу і актуальну на той час роботу – збройно знищувати ворогів. Над кожним із нас нависала імовірність залишитись калікою чи бути вбитим, та ми сподівались на себе і на власну щасливу вдачу. Наша видатна спільнота увібрала в себе найяскравіших представників пасіонарних радикальних суб’єктів. В жилах цих хлопців текла не кров, а лава. Більшість із тих, кого я зустрів на початку свого перебування серед азовців, можна в повній мірі назвати видатними людьми. Кожен із них здійснив бодай невеликий, але дійсний подвиг у масштабах свого життя. Серед нас були і бізнесмени, які полишили успішні справи, і студенти, які не парили собі мізки «оформленням» свого від'їзду, а просто поїхали воювати, бо це було вкрай необхідним. Вони відчували в собі наснагу робити це. Більшості таких студентів викладачі і адміністрація їхніх навчальних закладів пішла назустріч і їхня відсутність на парах під час боїв на східних фронтах не принесла їм ані проблем із сесією, ані будь-якого осуду за невиконання навчального плану і недотримання академічної дисципліни. В нашому світі абсолютні речі зустрічаються вкрай рідко. Добровольці переважно не ангели з мечами, що праведно рубають нечисть, а відчайдушні хлопці, що прагнуть реалізації своїх найкращих рис у найгірших ситуаціях. Волонтери – це не втілення альтруїзму, а люди з конструктивним мисленням. Проте у кожного з нас є принаймні одна визначна особливість: хтось відважний настільки, що це здається безглуздям, хтось - фанатичний любитель авантюр, хтось – втрачає дах від несправедливості і нехтує будь-якими негативними наслідками для себе, аби відновити справедливість. Дехто, усвідомлюючи важливість служби на користь нації, просто сумлінно і невтомно працює на загальне благо. Та разом ми складаємо спільноту, яка підтримує і захищає життя всього українського суспільства».
Жителі Криму теж захищають Україну на Донбасі: «Саме у медслужбі я познайомився із кримчанином Мауглі, який став для мене уособленням втрати, якої ми зазнали після анексії Криму Московією. Веселий і життєрадісний, Мауглі завжди видавав себе, не вміючи приховати ледь вловиму емоцію печалі від втрати свого дому. Він і ще троє кримчан, з якими мені довелось товаришувати: Сармат із РДЧ, Еспандер зі штабу і хлопець з оригінальним позивним Крим із РТС, який після створення танкового підрозділу став командиром танка – усі вони залишились не тільки без дому, який перетворився на вороже лігво, але й без можливості повернутись туди, де народились і де залишили своїх рідних.
Крим – українська земля не тому, що його повернули до складу України у радянські часи, а тому, що це життєвий простір, який у нас відібрали силою. Це виклик, на який готові відповісти істинні воїни-націоналісти, та, окрім московитських ворогів, у нас є ще більша і загальніша проблема – чужинці, що генерують правила, за якими ми змушені жити. Саме з їхньої мовчазної згоди відбувається капітуляція перед  ворогом і він бере рівно стільки, скільки захоче і скільки здатні здати представники антинаціонального режиму, який дійсно має місце в нашій країні. Крим – це те, на що ми маємо повне історичне право (див. книгу Данила Коваля «Історія Українського Криму») і що має стати нашою святинею, метою і життєвою ціллю, яку необхідно здобути передусім для того, щоб довести собі і світові право на життя і наявність сил боротись, адже життя є тільки в боротьбі, а боротьба – це і є життя».
Якось Вирію на мобільник зателефонував Монах із «народної міліції ДНР» і пробуханим голосом доповів, що центром Донецька їздять «укропи» на «жигулях». Вирій розповідає: «Тоді я оперативно зловив вай-фай і скачав програму-диктофон для запису викликів. Наступний підозрілий дзвінок надійшов уже ввечері. Невпевнений від розпуки голос розповідав про ополченця, чорного як мавпа, вочевидь чеченської етнічної належності, який вискочив із кущів за тридцять-сорок метрів після ополченського блокпоста. Він розмахував автоматом і змусив оповідача вийти зі свого Mitsubishi Outlander, витягти усе з кишень і лягти на землю, заклавши руки за голову. Чоловік слухняно виконав наказане і за хвилину, підвівши голову, спостерігав, як його автомобіль їде вглиб Донецька.
Мене вразило щире обурення пана Миколи Шевцова (як він представився) тим, що «Ето же наш блокпост, денееровскій. Что ето за беспредел?» Очевидно, мужик навіть не здогадувався, що такі випадки були численними. Кожен із тих, про які мені розповідали, як диспетчеру штабу «народної міліції», я записував на диктофон і передавав службі зовнішньої розвідки, яка вже давала цьому раду».
Разом з українцями воювало кілька іноземців. Наприклад, швед Лео. «Ми запросили його до нас у кімнату і довго розмовляли про його і наше життя. Я перекладав питання Яра і Скелі та відповіді Лео. Він говорив прекрасною англійською. Лео стверджував, що ця війна йому не чужа. Більше того, це його війна, оскільки він разом з нами захищає тут європейську цивілізацію від дикого сходу. Наші світогляди виявились ідентичними».
Взимку Лео загинув, коли їхав до полігону на «ниві» із лисими покришками. Від удару об дерево кермо розчавило йому грудну клітку.
Вирій розмірковує: «Ми воюємо не проти кремлівського карлика, який очолює та інспірує цю війну, а за можливість безпечно і гідно жити на власній землі, чого так не хоче не тільки карлик Вова з талантом виняткової підступності, а й кожен представник «русского міра». В Україні відбувається світова війна. В максимально абстрагованому вигляді – це війна добра зі злом. Добро – це ми, і ми оточені злом звідусіль».
А ще Вирій знайшов прекрасні слова про коханих: «Поїхавши від своїх приємних і прекрасних дівчат, кожен із нас перетворив свою кохану на янгола, на символ присвяти своїх гідних вчинків. Ми чули їхні голоси після важких робочих днів воєнної рутини і рідкісних бойових свят та набиралися сили на наступні дні. Ми зустрічали їх на вокзалах, переповнені життям і бажанням розчинитись у ніжності їхніх обіймів. Моя кохана народжувала в мені силу тяжіння, що торувала мій шлях мегатонною потужністю».

Анатолій Зборовський
м. Ірпінь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 26.05.2017 > Тема "З потоку життя"