Версiя для друку Обговорити в форумi

Зимовий вечір. На столі гасова лампа. Менша сестричка притулилась до плеча. За вікном завірюха - аж у грубці гуде.
В хаті тепло, бо ж Донбас. Слухаємо тіточку Настю. Вона сидить край столу, водить пальцем попід рядочками книги і повільно, майже по складах, читає вголос. Щоб витерти набіглу сльозу, прикриває книгу, і я читаю на обкладинці "Ко-о-б-Коб-зар, Кобзар!" - радію, що прочитав самотужки, а з блакитно-зеленуватої обкладинки так гостро на мене дивиться ще молодий дядечко.
- А хто це? - питаю.
- Та ж Кобзар - Шевченко, - відповідає, - сиди та слухай. -
І знову читає, а я, непосидючий, питаю, чого вона плаче.
...Може, плакала над долею Катерини, а може, над власною долею. Бо їздила тітонька няньчити дітей - племінничків своїх, які народжувались то в Артемівську
або в Дніпропетровську, або Старобільську, а то аж у Кам'янці-Подільському (у бабусі і дідуся дітей зросло п'ятеро донечок і четверо хлопчиків). Тож тітці клопотів з племінниками вистачало. І, напевне, всі вони слухали "Кобзаря", бо возила цю святу книгу всюди. Зараз мені думається, що "Кобзаря" тітка Настя знала напам'ять, а тільки робила вигляд, що читає.
Пригадую дідуся: сидить сивочубий, сивовусий  і  сивобородий, сидить спиною до теплої грубки, слухає "концерт", з яким я і сестричка виступаємо для нього. Об одвірок обіпершись, стоїть і милується племінниками тітонька Настя і радіє, як ми голосно читаємо. Віршів знали ми чимало, звичайно ж, дитячих. А тітка замовляє: "А ну ж "Перебендю". Вірші ми заучували разом з матір'ю, з її голосу.
Були сімейні радощі, коли батько купив патефон і десяток платівок, на яких були  "Заповіт"  "Думи мої..." і  "Реве та стогне..." у хоровому виконанні.
У п'ятому класі дуже виразно маячило мені осіннє переекзаменування з математики. Тоді чомусь я вирішив, що як покажу власноруч змальований портрет Шевченка, то переекзаменування  відмінять. Але вчителька мовила: "Намалював добре, але за Шевченка не ховайся. Він тебе не врятує". Проте осіннього переекзаменування не було - почалась Велика Вітчизняна війна.
Два роки довелось бути в евакуації далеко від України. Запам'ятались виступи в госпіталях. В шкільній "концертній бригаді" були хлопці і дівчатка з України, Білорусії, Прибалтики, Смоленщини, Ленінграда. Вчителька запропонувала, щоб кожен з "артистів" виконував пісню або вірш рідною мовою, або якийсь танець народний. За тисячі кілометрів від України я читав Шевченкові рядки, знані повсюди, - "Реве та стогне Дніпр широкий...", а потім злободенні  сатиричні віршики про фриців і гансів і ще про непереможну силу гніву народного. Шестикласниця з Кишинева співала молдавську пісню, а Левко з Білорусії читав про "Анку-партизанку" білоруського поета (вже не пам'ятаю прізвища автора). Словом, концерт за змістом був інтернаціональним, як і аудиторія слухачів. І коли "артисти" (а це чоловік двадцять) завершували виступ, то подяк вистачало на кожного, адже серед поранених завжди були земляки і приємно було чути
від них подяку рідною мовою.
Незабутніми стали зустрічі з творчістю Т. Г. Шевченка під час навчання в Київському театральному інституті. Наш другий курс режисерського факультету складався всього з шести студентів. Всі ми вже мали чималий життєвий досвід.
Викладав нам історію української літератури Лука Григорович Сокирко, автор багатьох наукових робіт про Шевченка, друг-товариш Довженка, Тичини, Рильського, Сосюри і ще багатьох. Лекції Сокирка лекціями не були - це швидше одкровення, сповіді, роздуми вголос. І зараз перед очима трохи кучерявий, трохи сивий, блакитноокий Лука Григорович у блакитно-узорій вишиванці, манюня люлечка чи в зубах, чи в руках. В паузах розповіді посмоктує ту люлечку і хитрувато поглядає з-під сивих брів, наче запитує: чи розповідати? чи ви зрозумієте мене?
Про Шевченка розповідав з особливою шаною і любов'ю. І нам прищеплював ту любов до Кобзаря. Сидимо шестеро в аудиторії, а Лука Григорович повільно так розповідає про дитинство Тарасика і сестричку його, та так розповідає, що і у нас на очах сльози, і у педагога. Коли в коридорі інституту лунав дзвоник, Лука Григорович клав маленький записничок у внутрішню кишеньку піджака і лукаво-лагідно поглядав: "Ну що, жовторотики, відкрили для себе нову країну?"
Традиційно доповідачем на Шевченківських вечорах в театральному інституті був Л. Г. Сокирко. Наші вечори притягували увагу студентів університету, консерваторії, художнього інституту. Зал інституту був невеликий, на вечір послухати нове про Шевченка приходили всі педагоги, місць для своїх було замало, а тут ще чимало бажаючих з інших вузів. Тому за годину до початку вечора біля входу в інститут з Хрещатика комітет комсомолу виставляв чергових. Але чергові були милосердні, тому в залі було завжди повно своїх-"чужих". Доповідач, іноді поглядаючи в записничок, розповідав про якийсь період життя Шевченка, яке, певне, знав майже по днях і годинах.
Ще в студентські роки мені пощастило взяти участь у вечорі пам'яті Шевченка в маленькому сільському клубі. Від залізничної платформи "Снітинка", яка неподалік Фастова, чвалав по розмоклій землі. Завідуюча клубом зустрічала мене з кирзовиками і добрячим дощовиком у руках.
- Та хто ж в таку негоду прийде, - висловив сумнів, - адже дощ?
- Прийдуть. Прийдуть обов'язково, - впевнено відповіла завклубом. - Це ж вечір Шевченка.
Врешті, через півгодини замигтіли світлом сільські віконця, а невдовзі вогники цигарок, силуети людей біля клубу. Двері до залу прямо з вулиці. Людей повно і на сцену не пройти. Чоботи в руки, люди на лавах потіснились, і так з чобітьми в руках по лавках слідом за завідувачкою - на сцену.
Артисти-школярі хвилюються, та й дорослі теж. Вчителька вийшла на авансцену і нагадала присутнім віхи життя Шевченка. А потім розкрили завісу і хлоп'ята розіграли сценку про дитячі роки Тарасика в дяковій школі. "Артисти" грали по-справжньому - все як у житті: штани з дяка Тарасик стаскував до тілес і по оним шмагав справжніми лозинами. Глядачі щиро аплодували.
За ту любов до Шевченка людей, які в негоду й темряву прийшли вшанувати Кобзаря, мені треба було віддячити. Я хвилювався.
Концерт завершував хор вчителів та старшокласників майже з двох десятків голосів, пісню "Реве та стогне Дніпр широкий..." підхопили всі, хто був у залі, і звучала вона широко і привільно. З протилежного боку сцени радісно блищали очі завклубом: "Все гаразд. Люди прийшли, а ти сумнівався".
До Києва повертався майже в порожньому вагоні електрички.
В пам'яті виникали "кадрики" концерту, виразні обличчя людей, які в негоду прийшли вшанувати Тараса Шевченка. І радів я тому, що теж причастився до того вшанування.
Ніколи не сподівався, що по закінченні театрального інституту мене направлять режисером театру імені Т. Г. Шевченка на батьківщину Кобзаря. Перші дні по
приїзду в Черкаси ходив вуличками міста з якимось надзвичайним почуттям - можливо, ступаю слідами Шевченка, можливо, тут він розмовляв з черкаськими рибалками, а в цьому будинку жив не одну добу, з пагорбів  милувався Дніпром-Славутою.
Десь в кінці шістдесятого року -  на початку шістдесят першого мене викликали до секретаря обкому партії, викликали і поетів-журналістів Миколу Єременка і Василя Симоненка. Нам доручили створити літературно-музичну композицію до 100-річчя від дня смерті Т. Г. Шевченка. Хлопці пишуть, а мені бути режисером. Дали нам і конкретне завдання, щоб обов'язково був у сценарії епізод "Ленін про Шевченка". Включили ми в сценарій театралізований фрагмент, коли Брюллов і Мартос повідомляють Тарасу, що його викупили з кріпацтва, що віднині він вільна людина, цю сцену виконували артисти театру. В композиції ми задіяли митців Черкас. Вечір пам'яті відбувся в сесійній залі облвиконкому. Через тиждень композицію повезли до Канева і показали безпосередньо в музеї на Тарасовій горі. За сцену слугували приступки на другий поверх. Про те, з яким хвилюванням і натхненням виступали артисти, словами не передати.
Вже в тому ж 1961 році на Черкащині розпочалась ґрунтовна підготовка до 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. Мене включили в групу підготовки свята, доручили написати сценарій та керувати його втіленням. Було вирішено підготувати до 1964 року зведений хор в кількості 2 500 співаків (стільки карбованців заплатили Енгельгардтові за волю Шевченка), побудувати в Каневі за музеєм на великій галявині велику сцену і т. д. Такої інтенсивної масової підготовки до свята раніше Черкащина не знала. В нових строях-костюмах, радісні і веселі, напередодні свята на генеральну репетицію зведеного хору з усіх країв Черкащини з'їхались до Канева аж 5 000 хористів. Тіснувато було, але цю прикрість долали в ім'я участі в Шевченківському святі.
Другого дня по закінченні першої частини концерту з гіркотою і образою розповів драматургу Василю Минку, як відкинули мою пропозицію під час відкриття урочистостей підняти над Каневом вишиваний рушник з портретом Шевченка.
- Ну і дурницю зробили
урядовці. Побоялись. А чого? - відповів Василь Петрович. - Той рушник увесь світ бачив би.
Той ювілейний концерт дивились і слухали представники 43 країн світу, які прибули до України на Міжнародний форум діячів культури, присвячений 150-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка.
На початку 80-х років минулого століття перебуваючи в музеї Корсунь-Шевченківської битви, задумав розповісти про те, як слово Тараса Шевченка допомагало перемагати німецько-фашистських загарбників. Тож два роки розшукував документи, фотографії, перечитав чимало спогадів,  безліч творів поетів-фронтовиків, партизанів, побував в багатьох музеях України. Зрештою вибудувалась літературно-документальна композиція "І слово Кобзареве нас кликало вперед". Дізнались про нову мою композицію працівники Київського державного музею Т. Г. Шевченка, запросили виступити. Їдучи до столиці, сподівався на виступ перед якимись групами екскурсантів, а зібрались на концерт шевченкознавці, науковці. Звичайно, розхвилювався, але все було як слід. Про той хвилюючий концерт зберігаю дарунок працівників музею - книгу "Заповіт" мовою слов'янських народів, а ще статтю про той пам'ятний концерт.
Не можу не розповісти про зустріч з Шевченковим словом у Москві. Серед групи українських митців і  культпрацівників  випадково опинився режисер з Казахстану. За вечірнім чаюванням ділилися досвідом роботи, читали поезії, співали. Були ми з України, але з різних областей. І от наш випадковий гість-казах підвівся, попросив уваги і почав говорити російською, але із східним акцентом: "Дорогие друзья, я восхищен вашей дружбой и гостеприимством, вашей творческой неугомонностью. В знак глубокой благодарности я хочу спеть вам песню нашего казахского акына".
Ми приготувались слухати казахську пісню. Наш гість заспівав:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива...
Хоч слова пісні звучали з казахським акцентом, але ж то були Шевченкові слова. В усіх у нас з'явилися непрохані сльози, і всі ми підхопили пісню Тараса Шевченка. Я теж співав і думав про слово Кобзаря, яке єднає народи. Тож бережімо його думи і його заповіт.

м. Черкаси.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 26.03.2004 > Тема "Душі криниця"