Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2435)
З потоку життя (5529)
Душі криниця (3143)
Українці мої... (1402)
Резонанс (1390)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1590)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (232)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«УКРА╥НА – КРИМУ: СХАМЕНИСЯ, СИНУ!»
Дивовижно, як зм╕ст та образи цього в╕рша - Укра╖ни-матер╕ (чи мачухи?) ╕ Криму-сина (нер╕дного ╕...


КРАПЛЯ РУЙНУ╢ КАМ╤НЬ, А ПРАВДА – СТЕРЕОТИПИ
Не стало Костянтина Михайловича Петренка – найстаршого, певне, нашого...


ВОЛОДИМИР БАЛУХ: Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ Д╤ТИ ДОР╤КНУЛИ МЕН╤ В СЛАБКОСТ╤
Кримчанин Володимир Балух, якого 4 серпня суд в окупованому Криму засудив до 3 рок╕в ╕ 7 м╕сяц╕в...


СПРАВЕДЛИВ╤СТЬ – ХОЧ У ПОДАРУНОК…
Цього тижня наш╕й найповажн╕ш╕й, найавторитетн╕ш╕й, «найбувал╕ш╕й» колез╕, кримськ╕й...


КРИМСЬКЕ ЗВЕРНЕННЯ ДО УКРА╥НСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА
Колись Ви писали: КРИМ, СВ╤ТЛИЦЯ, КОНОНЕНКУ. Адреса не зм╕нилася. Т╕льки тепер вже – ПРО...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 05.05.2017 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#18 за 05.05.2017
НЕ СТАЛО БОРИСА ОЛ╤ЙНИКА…

3 травня у Ки╓в╕ поховали легендарного укра╖нського поета Бориса Ол╕йника. Про це пов╕домила прес-служба М╕н╕стерства культури Укра╖ни. Зазнача╓ться, що панахида за померлим в╕дбулася у Свято-Успенському собор╕ Ки╓во-Печерсько╖ лаври. П╕сля цього церемон╕я прощання продовжилася в клуб╕ Каб╕нету М╕н╕стр╕в. «Це дуже показово, що вшанувати пам'ять видатного укра╖нського поета Бориса Ол╕йника прийшло так багато людей. Сьогодн╕ ми в╕дда╓мо шану особистост╕, яка уособлю╓ в соб╕ ц╕лу епоху. Попри складн╕ сусп╕льно-пол╕тичн╕ умови, як╕ супроводжували його впродовж усього життя, в╕н все ж таки зм╕г зберегти себе як великого поета, як особист╕сть, що в╕дстоювала сво╖ власн╕ переконання», - сказав п╕д час церемон╕╖ прощання м╕н╕стр культури ╢вген Нищук. «Борис Ол╕йник п╕шов в╕д нас, проте його в╕рш╕ невмирущ╕. В╕чна йому пам'ять», - додав м╕н╕стр. В╕домого поета поховали на Байковому кладовищ╕.
***
Президент Укра╖ни Петро Порошенко висловив сп╕вчуття р╕дним, близьким та колегам Бориса Ол╕йника у зв’язку з його смертю. «Укра╖нська культура понесла непоправну втрату – п╕шов у в╕чн╕сть видатний поет та громадський д╕яч, Герой Укра╖ни, голова Укра╖нського фонду культури Борис ╤лл╕ч Ол╕йник», - йдеться у сп╕вчутт╕ президента. Глава держави зазначив, що Укра╖на втратила митця, творч╕сть якого наповнювала горд╕стю за р╕дну землю та ╖╖ народ. «В╕н багато зробив, щоб нац╕я утвердила свою мову ╕ культуру», - п╕дкреслив президент. «Схиляю голову в глибок╕й скорбот╕ ╕ висловлюю сердечн╕ сп╕вчуття р╕дним ╕ близьким Бориса ╤лл╕ча Ол╕йника. Св╕тла пам’ять про прекрасну людну та великого патр╕ота Укра╖ни назавжди залишиться у наших серцях», - зазнача╓ться у сп╕вчутт╕.
Як пов╕домляв УН╤АН, Борис Ол╕йник помер 30 кв╕тня на 82-му роц╕ життя п╕сля важко╖ тривало╖ хвороби. Ол╕йник був академ╕ком НАН Укра╖ни, головою Укра╖нського фонду культури, народним депутатом Верховно╖ Ради з 1992 по 2006 роки; головою Ком╕тету з Нац╕онально╖ прем╕╖ Укра╖ни ╕мен╕ Тараса Шевченка (2005-2015), колишн╕м головою парламентсько╖ делегац╕╖ Верховно╖ Ради Укра╖ни в Парламентськ╕й асамбле╖ Ради ╢вропи. Герой Укра╖ни (2005).
www.unian.ua
***
Втрата в╕дчува╓ться особливо бол╕сно, коли йде з життя людина, з якою близько зводила доля. «Кримська св╕тлиця» мала честь бути особисто знайомою з Борисом Ол╕йником. ╤ знайомство це – не лише у численних публ╕кац╕ях твор╕в поета на наших стор╕нках. Борис ╤лл╕ч переймався нашою кримською укра╖нською газетною долею ╕, де м╕г, п╕дтримував «Св╕тлицю» авторитетним сво╖м словом. Тож не випадково, напевне, саме це фото Бориса Ол╕йника – з «Кримською св╕тлицею» в руках – з'явилося у блоз╕ Влади Литовченко поруч з ╖╖ сп╕вчуттям.
«Дорог╕ побратими! Хай у Ваш╕й Св╕тлиц╕ н╕коли не заходить Сонце! Од серця – Борис Ол╕йник» - таке побажання-автограф залишив нам Борис ╤лл╕ч на спомин багато рок╕в тому. А ще на спадок ус╕м нам – непроминущ╕ його поез╕╖. Давайте згада╓мо ╖х з минулих наших публ╕кац╕й ╕ пом'янемо Поета ╕ Громадянина – Бориса ╤лл╕ча Ол╕йника. Св╕тла ╕ в╕чна пам'ять…

Борис ОЛ╤ЙНИК

КОЛИ ПОВЕРНУСЯ...
Коли повернуся до вас,
вже одягнутий в кам╕нь, - 
Я кам╕нь зн╕му ╕з душ╕
 ╕ квадратних рамен, 
╤ стану легкий,
мов хмарина в дороз╕ на Кан╕в, 
╤ вв╕лл╓ться в душу, як в чашу,
козацький ромен.
╤ стануть н╕кчемними
виляски «слава-неслава», 
Порожн╕й двоб╕й язик╕в
 н╕ про що ╕ про все, - 
Коли я побачу,
 як сонце голубить отави, 
╤ мудрий мурах
обережно личинку несе.
Пощо тод╕, хлопц╕,
каррарський заманливий мармур, 
╤ золото Креза,
╕ вкуп╕ з хвалою - хула, - 
Я все в╕ддаю за одне,
недосп╕ване: «мамо», 
за те, що долоню мою
освятила бджола.
Пощо тод╕ сл╕в перел╕тних
лукава пороша, 
Холодн╕ об╕йми
майстр╕в залаштункових справ, - 
Я все в╕ддаю
 за хустину у син╕й горошок 
З далеко╖ п╕сн╕ про ту,
що любив, та не взяв.
Я все вам прощу,
побратими ╕ недруги вчен╕, - 
Хай доля врожайного
 вам надару╓ дощу! 
Але не прощу ╕ пилинки
на образ Шевченка, 
╤ зламану г╕лку калини
пов╕к не прощу!
Тод╕ я прийду на в╕дплату,
одягнутий в кам╕нь,
╤ рухом гран╕тним 
змету крамар╕в ╕ сутяг, 
╤ хай мене судить
 по правд╕ ╕ сов╕ст╕ Кан╕в -
╢дино Верховний м╕й
╕ повноважний Суддя!

ОСВ╤ДЧЕННЯ
Я тут родився восени: 
Морозом бралася стерня, - 
╤ падолист у тепл╕ сни 
Мене вгорнув, немов зерня.
А навесн╕ п╕шов у р╕ст, 
Прийнявши мамину куп╕ль, 
╤ перший крок у дивен св╕т 
На пол╕ отчому ступив.
╤ з того дня вже сто земель
Переходив, переверстав, 
Та щовесни, як журавель, 
У р╕дн╕ креси повертав.
╤, надивившись р╕зних див, - 
Клянуся на меч╕ пера, - 
Дивн╕шого не сподобив 
В╕д Укра╖ни ╕ Дн╕пра.
Тут м╕й пор╕г. ╤ перший гр╕х. 
╤ всеочищення вогонь. 
Тут стиглу з╕рку, як гор╕х, 
Вона взяла з мо╖х долонь.
Джерела тут мо╖ свят╕. 
╤ нав╕ть ворон, що оглух 
На ветх╕м д╕дов╕м хрест╕, 
Мене в╕та, як добрий дух.
Тут кожна в╕ть мен╕ жива. 
Тут вс╕ - сво╖. ╤ вс╕ - мо╖. 
╤ мати кв╕ти полива... 
Хоч вже давно нема ╖╖.
Тут долю кожного в╕йна 
Переорала до глибин. 
╤ кожна з╕рка жерстяна 
Мен╕ с╕я╓, мов руб╕н.
...Я тут родивсь. ╤ просто жив. 
╤ горе знав. ╤ щастя пив.
╤ в сизу паморозь ожин
За перший полудень ступив.
╤ так же просто, сл╕д у сл╕д, 
За предком зв╕ривши ходу, 
Як м╕й безсмертний, чесний р╕д, -
Сво╖ натруджен╕ складу.
Скажу лиш: де б ти не ходив, 
Та - хай засв╕дчу╓ перо! -
Що не знайти дивн╕ше з див, 
Як Укра╖на ╕ Дн╕про...

* * *
Не погасне висока потуга Дн╕пра, 
Не змал╕╓ в отецьких криницях вода, 
Доки ╓ на земл╕ хоч краплина добра 
╤ Мар╕я ╤суса з небес вигляда.
Сатана, перекинувшись у крамаря, 
Наш╕ душ╕ не зманить на д╕ло криве, 
Доки ╓ на земл╕ хоч зернина добра 
╤ над╕я на Друге Пришестя живе.
Перебудеться горе ╕ туга-жура, 
╤ на камен╕ з╕йде трава молода, 
Доки ╓ на земл╕ хоч росина добра 
╤ вмива Укра╖ну йорданська вода.
Приторкн╕ться до струн золотих, кобзар╕. 
Ви пов╕дайте предк╕в святий запов╕т: 
Родять щедро п╕сн╕ т╕льки в злад╕-добр╕, 
На добр╕, як на в╕р╕, трима╓ться св╕т.

ПОКЛИК
Диптих

А двадцять перший в╕к при револьвер╕ 
Таку вчинив несв╕тню круговерть, 
Коли уперше в╕д час╕в Гомера 
Судилося зн╕мати репортеру 
Сво╓ю камерою власну... смерть.
Коли вже речник╕в за слово правди, 
За непокору влад╕ булави 
Рокують на ус╕кнення глави 
В мовчанн╕ просв╕щенно╖ громади.
II
По небу йдуть сив╕ш╕ гн╕ву хмари. 
Земля двигтить, чорн╕ша в╕д золи. 
Вставай, народе! Доки ще з кошари 
Нас на перекуп скопом не здали.
На глум держави чужаки по в╕р╕
Менжують нашим духом ╕ добром, 
╤ кв╕т д╕вочий продають в пов╕╖, 
╤ сонми капищ плодять над Дн╕пром.
З косм╕чних звитк╕в зод╕аки гр╕зно 
В╕стують знаки гибло╖ б╕ди. 
Вставай, народе!
Заки ще не п╕зно -
Козацький стан могутньо п╕дведи!
Вставай, вставай
 у повен зр╕ст потуги 
На гордий поклик степових предтеч! 
╤ в╕дпусти на бранне поле плуга, 
Коли з неробства за╕ржав╕в меч!

* * *
Доки ж нам отс╕ терп╕ти муки: 
Клан - над кланом.
Злод╕й - на кон╕!? - 
Б╕дкаються землячки мен╕.
- То в╕зьм╕ть хоча б м╕тлу у руки... -
- Ич, який!
Ми не так╕ дурн╕.
...Пригадалось мовлене ╓хидно 
(Хоч бери - на себе перемнож):
- А чого дурн╕? Тому, що б╕дн╕.
- А чого ж ми б╕дн╕?
...Та отож.

ПОХВАЛА НЕП╤ДКУПН╤Й
Коли здалось, що все п╕шло за доляр — 
Земля ╕ честь, могили й в╕втар╕,
Коли вже нав╕ть пров╕щати долю
Взялись не зв╕здар╕, а крамар╕;
Коли зда╓ться, що саме пов╕тря
Настояне на лж╕, немов одвар,
Коли поет, як сутенер — пов╕ю,
Кладе п╕д владу Аполлон╕в дар;
Коли вам чорне вида╓ за б╕ле,
Не кл╕пнувши, зело писучий син,
╤ п╕д стильовку стрижен╕ деб╕ли
Полюють на людей, мов на тварин;
Коли, здалося, св╕т д╕йшов до скону
╤ все людське убито до осердь, —
За невблаганним всеблагим законом
Приходить смерть.
Коса ╖╖ надземно╖ ограни,
З металу, неп╕двладного ╕рж╕,
Вона не загляда у табель ранг╕в
На судн╕м рубеж╕.
Для не╖ вс╕ однаково╖ м╕ти — 
Король чи старець, щедрий чи скупий, —
Вона — остання справедлив╕сть св╕ту,
Яку н╕кому в св╕т╕ не купить:
Н╕ фарисею, що служив мамон╕
╤ Укра╖ну гнув на св╕й копил.
Н╕ злод╕ю державному в закон╕,
Що нав╕ть Зевса з челяддю купив.
╤ в╕дступа╓ туга з-перед серця,
╤ щастя молить: «Зупинися, мить!».
╤ варто жить, ╕ прагнути безсмертя,
Коли ╓ смерть, яку не п╕дкупить.

У ДЗЕРКАЛ╤ СЛОВА
В зал╕зний в╕к, пристр╕ляний до пня,
Коли част╕ше в╕д святого «мати»
Грим╕ло над колискою: «в╕йна», —
Судилося нам безм╕р п╕знавати.
Були нам недосяжн╕ буквар╕,
Як дово╓нн╕ видива казков╕,
Тому ми звикли в╕рити на слово
Учителям во╓нно╖ пори.
Писав директор л╕вою. Перо
Зл╕тало тяжко, як п╕дбита птиця.
Ми ще не знали, що його правиця
Спочила м╕ж полеглих за Дн╕про.
Снарядний ящик правив зам╕сть парт.
Р╕внявсь пап╕р у вартост╕ кресалу.
Тому ми все у пам’ять записали,
Тривк╕шу в╕д сучасних перфокарт.
Схиляю перед вами прапори,
До ваших милиць припадаю низько,
Учител╕ во╓нно╖ пори, 
В шинелях ген╕альн╕ Сухомлинськ╕!
Що за високим покликом душ╕
Учили зерня в╕днайти в полов╕
╤ до останку на сво╓му слов╕
Стояти, як солдат на рубеж╕.
Ми ще у т╕ осирот╕л╕ дн╕
Закарбували правило зал╕зне:
З ус╕х — два слова: «Мати» ╕ «В╕тчизна» —
╤снують зв╕ку т╕льки в однин╕.

НЕ КОПАЙТЕ ЯМУ...
Не копайте яму
Нав╕ть сводн╕ ниц╕й,
А копаймо з нами
У степу криницю,
Щоб така ут╕шна
Грала в н╕й водиця,
Аби й сам Всевишн╕й
Забажав умиться.
Щоби не минали
╥╖ зв╕ку люди,
Щоб ╕з душ змивала
Фарисейськ╕ блудн╕.
Бо вже так обклали
Одн╕ одних брудом,
Що питання встало:
Чи ми й справд╕... люди?
Брату брат, ╖й-право,
Накопали ст╕льки -
Ледь не п╕вдержави
В ям╕ по мак╕вки.
Та вже так старались
Глибше копонути,
Що врагам зосталось
Т╕льки загорнути.
Тож копаймо з нами
Чимскор╕ш криницю,
Аби й тим, у ям╕,
Принести водиц╕,
Щоб полуда спала
╤ таки прозр╕ли:
Не братам копали,
А соб╕ - могили.
То вилазьте з ями,
Заки день в з╕ницях,
Та копаймо з нами
У степу криницю.
╤ покажем св╕ту
Збратан╕ судьбою,
Що ми ж таки д╕ти
Матер╕ одно╖!

ЗАХИСТИ, ВСЕВИШН╤Й!
Грюкнуло у двер╕:
- Атворяй! -
╤зпросоння голова с╕льради
С╕рники н╕як н╕де не знайде:
- Зара, зараз...
Ж╕нко, уставай! -
Ще з порога,
розчахнувши двер╕,
Матом охрестили вс╕ кути:
- Адевайсь! Да паскарей,
бандера...
- Та ви що?! Я ж комун╕ст, 
 брати!
- Ты хотя б не лгал
«на ридной мове».
Зна╓м, где в лесу
твои братове.
Ж╕нка заячала, мов зигзиця,
Над дитям
в мальован╕й колисц╕.
Через н╕ч вв╕рвався голос 
 кум╕в:
- В╕дчиняй скор╕ше двер╕, 
 курво!
Тут ц╕кавляться
з л╕с╕в повстанц╕,
Як ти нажилась
при комуняц╕?
- Та його ж взяли
енкаведисти...
- Вже й брехать навчилась
в комун╕ста!
Зашморг приладнали на осиц╕.
...Плаче сиротина у колисц╕.
О Всевишн╕й - 
Отче наш ╓диний!
Молимо ус╕ ╕ поодинц╕:
Захисти в╕д нас
Ти Укра╖ну
╤ самих в╕д себе... укра╖нц╕в!
Та зн╕ми з очей у них полуду,
Може, таки втямлять
кр╕зь в╕т╕йства,
Що вже сто в╕к╕в
на братовбивство
╥х штовха, регочучи,
╤уда.

ДО ВСЕВИШНЬОГО
 Прост╕ть великодушно,
 Всевишн╕й,
 але чи Вам не набридло,
 коли якесь бидло,
 нагр╕шивши на три скирти,
 грюка╓, коли заманеться,
 в небо,
 вимагаючи йому простити:
 бо, мовляв, «так було треба»,
 аби знову гр╕шити
 ╕ знову просити?
 А не послали б Ви оте все,
 що прикида╓ться
 праведнолюбом,
 туди, де Макар телят пасе,
 щоб не поганило землю
 блудом?
 Може б, хоч за цих недород╕в,
 нарешт╕, вродило Народом?
 Ну, та Вам видн╕ше,
 Всевишн╕й -
 ще раз прост╕ть мою
 душу гр╕шну...
 
ЕГЕЙ,
ПРОКИДАЙМОСЬ!..
 Коли засинають
 держави, вожд╕ ╕ народи,
 Коли нав╕ть ворони стихнуть,
 глухо╖ пори
 У зм╕ну н╕чну виповзають
 на темну роботу
 Кроти ╕ тхори.
 Вони п╕дривають п╕д кор╕нь
 священн╕ огради,
 ╤ риють, ╕ риють, ╕ риють,
 ╕ риють углиб,
 А вдень зас╕дають у кр╕слах
 Верховно╖ Влади,
 Правують в судах,
 розпинаючись ревно за правду,
 ╤ вчать нас, як тяжко в поту
 здобува╓ться хл╕б.
 На поз╕р зда╓ться,
 що край тв╕й у розкв╕т╕ й мир╕:
 Решпект Академ╕й...
 Шевченко... Гетьмановий чин...
 Тимчасом у схронах
 все риють, ╕ риють, ╕ риють
 П╕д корен╕ Роду,
 п╕д мур православних святинь.
 Отямся, народе!
 Прислухайсь до шкряботу знизу:
 Там риють, ╕ риють,
 ╕ риють уперто щомить
 Кроти ╕ тхори,
 п╕дгризаючи кор╕нь Отчизни,
 ╤ в╕ру, ╕ славу,
 заки укра╖нство спить.
 Егей, прокидаймось, братове,
 допоки не п╕зно!
 Пропалим закуття -
 ус╕, як один. До нори!
 ╤ хай ╖х виносять на св╕тло
 вода ╕ зал╕зо.
 Коли ми не встигнем
 здолать цю породу злов╕сну,
 То нас прикопають
 кроти ╕ тхори.

ПРОСТИ...
Роси на лугах
висохли -
Не д╕ждалися косаря...
Ти вже так тепер високо,
Як за сьомим небом
зоря.
Хоч на мить верни
з в╕дстаней
На степи ╕ води земн╕.
Перейди ╕з повними в╕драми
Три шляхи
на вдачу мен╕.
Але тиш╕ круг
не зрушено,
Н╕би св╕т нав╕ки завмер...
Тиха ти моя,
русая,
Як же я без тебе тепер?
Де ж нас розвело
г╕рко так -
Аж заплакали журавл╕,
Що злет╕ла ти
з╕ркою,
Я ж зоставсь один
на земл╕.
Я вже докликавсь
янгол╕в,
Перейшовши меж╕ земн╕:
Чи була ти справд╕ явлена,
Чи наснилась т╕льки мен╕.
Що ж тепер серця
краяти,
Як розведено
вс╕ мости.
Я ╕шов тоб╕ не каятись, 
А прийшов сказати:
- Прости.

╤ЛЮЗ╤Я
Щось глухо тривожило веч╕р.
Несло з н╕зв╕дкуди недобрим.
Я глянув - мороз пом╕ж плеч╕:
╤шли отари овеч╕
В╕д обр╕ю ╕ по обр╕й,
З - позаходу ╕ до сходу,
╤з п╕вдня по хмуру п╕вн╕ч.
Н╕ з сього, н╕ з того п╕вень
Ударив крильми,
як свекруха,
Що б’╓ себе люто в поли,
Коли догриза╓ нев╕стку,
що вскочила прямо з╕ школи
у зам╕ж.
Отари, як в╕ст╕,
Спливали за видноколи.
Проз мене пройшов величний
Пастух височенного зросту.
(Не встиг його вбачить
в обличчя).
Спиравсь в╕н
на дивний костур,
З якого... росло дв╕ г╕лки.
У ╖хньому лист╕ помалу
Дв╕ пташки гн╕здо звивали.
Тод╕ лиш отямивсь, коли в╕н
З отарами зник поза виг╕н.
╤ раптом, мов з-за огорож╕,
╤з гиком навально повз мене
Отари людей несв╕тенн╕
Котили за тим перехожим.
Якийсь чолов╕к дознеможно
Упав мен╕ ледь не п╕д ноги
╤ оч╕ сво╖ божев╕льн╕
Встромив у мо╓ перен╕сся,
Ревнувши:
- Куди в╕н под╕вся?!
- Це хто? -
я здригнувсь мимов╕льно.
- О люди! Прости йому,
небо:
Та т╕льки ж но,
т╕льки ж повз тебе
Пройшов... Бог!!!
╤ я заридав ╕з розпуки,
Що вкотре не вбачив Мес╕╖.
Возн╕с у безвиход╕ руки, -
╤ пальцями вдаривсь об мури
Приватизованого «Арсеналу».
...Дво╓, потираючи лоба,
см╕ялись:
- Диви, ще один дурень
Пов╕рив,
що за ╕люз╕ю платять налом.

АБИ Ж НАМ НЕ ЗАВАЖАЛИ...
Та жилось би в Укра╖н╕
Затишно, як в неньки,
Аби ж нам не заважали
Клят╕ вор╕женьки.
Вс╕м би малось в Укра╖н╕
Л╕пше, ан╕ж в тещ╕,
Коли б нам не заважали
Т╕ ж таки ╕... дещо.
Не було б ул╕тку спеки,
Г╕ршо╖ од кари,
Коб лукав╕ московити
Не покрали хмари.
╤ роси було б удосталь
На пос╕ви й трави,
Так сябри ╕з Б╓ларус╕
Вс╕ дощ╕ покрали.
╤ вов╕к у нас вагони б
Не з’╖жджали з рейок,
Коб не ставили п╕дн╕жки
Колесам ╓вре╖.
╤ н╕коли б у сус╕да
Хата не палала,
Аби ж ф╕ни с╕рники, пак,
Нам не п╕дкидали.
╤ вов╕ки б не писали
Ми донос╕в зайве,
Аби нам не дарували
Самописки зайди.
╤ хот╕ли ж тихо-мирно
Наш╕ славн╕ хлопц╕,
Аби згасли вор╕женьки,
Як роса на сонц╕.
Та й лягли соб╕ сумирно
На осонн╕ спати. 
Прокида╓мось узавтра,
А вони... вже в хат╕.
Та н╕коли б не проспали
Ми цю вражу зграю,
Коби нас не обпо╖ли
Маком з Уругваю.
...Ми ж так╕ свят╕ та бож╕!
Чист╕ ми чист╕ших!
Ледь не вс╕х з╕ свого раю
Витурили гр╕шних.
Вже з╕бравсь, було, й ╤уда
В╕шаться ╕з встиду,
Так в╕рьовку ╕з-п╕д носа
Свиснули сус╕ди.
╤ в╕дтак живе у нас в╕н
Сито ╕ заможно.
- Мабуть, - каже, - в Укра╖н╕
Без ╕уд не можна.

ПЕРЕМОВИ З ПРЕДТЕЧАМИ
На Чумацьк╕м Шляху,
де вже душ╕ складають
св╕й ╕спит, -
Так ╖м стужиться часом
на поклик козацьких левад,
Що, д╕ставши люльки,
враз ударять
в кресала - аж ╕скри
Дол╕тають до нас -
ми ж ╕ дос╕ гада╓м:
мовляв, зорепад.
Так ╖х манить вернутись
в зав╕чно полишен╕ креси!
На Вкра╖ну поглянуть
кр╕зь далеч немислимих дн╕в
Та пройтися степами,
де жайв╕р сну╓ в п╕днебесс╕,
Та заглянуть до хати:
а хто ж порядку╓ у н╕й?
Гей, зарано, предтеч╕,
вертатись до р╕дного поля.
Ми ще т╕льки дотямили, 
 врешт╕,
на власн╕м горб╕,
Чом це нами у с╕чах
╕з кров╕ю вирвану волю
Перекупники з тилу
за безц╕нь скупили соб╕.
В наш╕й хат╕ на покут╕
спритн╕ захож╕ возс╕ли,
Де зазвичай сид╕в споконв╕ку
слов’янський д╕дух.
Тож зажд╕те, предтеч╕,
заки зберемося на сил╕
Та в╕дчинимо двер╕ -
чужинський пров╕трити дух.

Т╤ЛЬКИ ПИЛ...
Вкра╖но,
гарна ╕з лиця ╕ стану!
Тоб╕ ж Господь
не поскупивсь щедрот.
Чи й справд╕ ти
не тим таки
д╕сталась,
Що дос╕ йшли
та серед шляху й стали?
Чи хтось нам справд╕
п╕дм╕нив народ?
Так гейби ж ми
козацького заводу:
Шапки - п╕д небо.
Справн╕ кунтуш╕.
А от гукн╕ть-но брат╕ю до 
 згоди -
У змиг розб╕глися -
ан╕ душ╕.
Чи смерть у нас ╕ справд╕ на пропаще
Селекц╕ю веде уздовж в╕к╕в,
Коли за волю гинули
найкращ╕,
Лишаючи на розпл╕д с╕ряк╕в?
Е н╕, не вс╕ таки достойн╕ 
 згибли!
Але сьогодн╕, щоб не стать
 за честь,
Вони вже так загралися
у бидло,
Що ╖х з огидою
обходить нав╕ть смерть.
...╤дуть, немов жив╕,
Метк╕ та терт╕.
Шапки, пошит╕
на козацький, бач, копил.
╤ не здогадуються,
що давно вже мертв╕
для Укра╖ни.
Що по власн╕й смерт╕
Вони не матимуть
нав╕ть могил.
...По них ╕ ╖хн╕х джипах -
т╕льки пил.

СПИНИСЬ!
На цвинтар╕ понищеного л╕су
Надгробками чорн╕ють
пн╕ сир╕.
...Лишивши за собою пустир╕,
Ти - випадковий на земл╕ 
 гульв╕са -
Ще й пнешся до природи
у цар╕!
Прибравши самозванно
сан людини,
Ти пишеш з прописних
сво╓ ╕м’я.
Та схаменися: г╕ршо╖ скотини
В╕д тебе - од зачаття ╕ понин╕ -
Ще не носила зболена земля!
Ти вивернув, як смерч,
калину в луз╕,
Споганив р╕ки, умертвив сади.
╤, розстр╕лявши вс╕ закони 
 глузду,
Пиля╓ш г╕лку,
на як╕й сидиш.
Спинись хоч на краю
свого загину
Та з чотирьох зведися ж
 до Людини!
Н╕коли гр╕х спокутувать
не п╕зно.
Тебе ж Господь по образу 
свому Творив,
а ти скотився нижче низу.
Спинися ж!
Насади нового л╕су,
Який за тебе,
всупереч всьому,
Молитву к Богу вознесе н╕му.

МАМА
- Тихше, д╕ти. 
Д╕тки, тихше, - 
Просить-шепче 
мама-миша, - 
Зверху ходить кицька боса. 
В не╖ д╕ток - повен кв╕т. 
Хто ╕з н╕рки виткне носа - 
Враз опиниться, проноза, 
Кошенятам на об╕д. 
...Вранц╕ встали мишенята - 
╤ завмерли, як один: 
У куточку плаче мати, 
Не ховаючи сльозин. 
Обступили ╖╖ д╕ти: 
- Що ж там трапилося, ма? 
- Оп╕вноч╕ кицьку... вбито. 
Киц╕, д╕ти, вже нема. 
- Так вона ж нам 
ворог наче. 
Ти ж, немов по р╕дн╕й, 
плачеш! - 
Окропила ╖х сльозами 
╤ промовила в тужб╕: 
- Так вона ж котяткам мама. 
От ╕ думайте соб╕: 
Як ╖м, сиротам манюс╕м, 
Жить тепера... 
без матус╕?

ГРЯДЕ ПОЧАТОК...
Важко йшли ланцюгом
п╕д гарчання хорта,
Як в облав╕ колись -
окупанти.
╥хн╕ чоботи п’ян╕ 
вбивали жита -
Сходи падали, н╕би солдати.
Насм╕явшись над схиленим 
рабськи селом,
Мисливц╕ достр╕ляли патрони
╤ п╕шли кр╕зь пос╕ви
учвал напролом.
╤ - плювали вони на закони.
В╕н хот╕в ╖х спинити:
 - Ви ж топчете хл╕б! -
Обернулись:
- А це що за трясця?!
Ану марш мен╕, бидло,
скор╕ше у хл╕в!
Чи не бачиш:
╕дуть нов╕ власт╕?!
╤ ударив нав╕дл╕г: 
Ну йди, пожал╕йсь...
Розпустились -
нема на вас впину!
Це тоб╕
не сов╕цько-московське колись.
Це тоб╕ суверенна Вкра╖на!
...Ледь добр╕в до села
кр╕зь свинцевий туман.
Ще постукати сили
настачив у хату, 
де доживав
╕з легенд партизан.
- То заходь, - об╕звавсь. -
Бачив... бачив.
Ск╕льки ╖х?
Треба ж так: в ╕менному
також саме ст╕льки!
Щастить же нам, брате!
Ти - в л╕карню.
А я перейму цих... вельмож.
Та не плач:
я ж у л╕жку вмирати не гож.
...Врешт╕, треба ж комусь починати.

НЕ ДЛЯ Д╤ТЕЙ
- Краще померти стоячи,
Н╕ж на кол╕нах жити! -
Сказав учитель ╕стор╕╖
Д╕тям.
Слухайте, д╕ти, вчителя,
Слухайте маму й тата,
╤ дай вам Бог т╕льки з читанок
Про це читати.
Так... «Краще померти стоячи...»
Сказано мужньо ╕ строго.
...А в них були перебит╕
Ноги.
Вони п╕днялись на кол╕нах -
╤ впало вороння крепом.
...Ой зросла у пол╕
червона калина,
А над нею - син╓ небо...
Це я не вам, д╕ти.
Я просто думаю, д╕ти,
Що можна ╕ на кол╕нах
Померти краще,
н╕ж стоячи
жити.
...Д╕ти,
Читайте ╕стор╕ю.

П╤СНЯ ПРО МАТ╤Р
Пос╕яла людям
л╕та сво╖ л╕течка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила д╕тей,
як на св╕т╕ по сов╕ст╕ жити,
З╕тхнула полегко -
╕ тихо п╕шла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
сполохано кинулись д╕ти.
- Куди ви, бабусю? -
онуки б╕жать до вор╕т.
- Та я недалечко...
де сонце ляга╓ спочити.
Пора мен╕, д╕ти...
А ви вже без мене рост╕ть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
вс╕ райдуги ╕з журавлями,
╤ ср╕бло на травах,
╕ золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
не треба нам ср╕бла ╕ злота,
Аби т╕льки ви
нас чекали завжди край вор╕т!
Та ми ж переробим
усю вашу в╕чну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
Нав╕ки лишайтесь. Не йд╕ть.
Вона посм╕хнулась,
красива ╕ сива, як доля,
Змахнула рукою - злет╕ли увись рушники.
«Лишайтесь щаслив╕», -
╕ стала замисленим полем,
На ц╕лу планету,
на вс╕ покол╕ння й в╕ки.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 05.05.2017 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=18482

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков