Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в навчально-виховному комплексі "Школа-гімназія" № 25 (м. Сімферополь) відбувся районний тур конкурсу "Учень року-2004". Це звання виборювали кращі представники навчальних закладів Київського району Сімферополя, серед яких Олексій Ровенський (НВК "Школа-гімназія" № 25), Майя Волкова (школа № 40 з поглибленим вивченням математики і фізики), Вадим Белалов (НВК "Відкритий космічний ліцей" на базі школи № 41 з поглибленим вивченням біології), Діляра Джапарова (Сімферопольський державний міський ліцей № 1 імені 10-річчя незалежності України) та Ганна Волкова (школа № 7 ім. Мокроусова з поглибленим вивченням англійської мови).
Без сумніву, всі учасники конкурсу вже є переможцями, бо саме вони піднялися на цю сцену, аби не тільки долучити до свого доробку чергове звання (на рахунку кожного з учнів-учасників чимало перемог на різнорівневих інтелектуальних конкурсах, олімпіадах тощо), але й здобути своєрідну перемогу для свого закладу. Стартовим у змаганні було "домашнє завдання" (правда, якесь трохи втаємничене), результати якого оголосили перед початком виступу кожного з учасників із його "візитною карткою". До слова, я гадаю, що журі повинно було оголосити критерії оцінки "візитних карток", які представляли учасники, бо, чесно кажучи, не зовсім була зрозумілою відповідність поставлених балів тій чи інший "візитній картці". Найвищий бал за "домашнє завдання", тобто "5", отримав Олексій Ровенський, здобувши при цьому значну перевагу над своїми суперниками (забігаючи наперед, скажемо: саме ця "п'ятірка" додала той мінімум, якого не вистачало Олексію для перемоги). Переважно весь марафон - це розумові завдання. Так, третім був інтелектуальний конкурс (кожний з учасників відповідав на запитання з різних шкільних предметів), під час четвертого конкурсанти за жеребкуванням обирали собі тему, з якої кожен з них повинен був висловити власну думку.
Хоч інтелектуальний конкурс мав би бути найсправедливішим, проте це теж своєрідна гра на вдачу, рулетка: комусь "попадалися" найпростіші запитання, а комусь такі, що над ними навіть і вчителі замислювалися. На мій погляд, ставлення до конкурсантів не було однаковим з боку окремих викладачів, які, кожний зі свого предмета, зачитували запитання під час цього конкурсу, підказки ж часом були просто відвертими. І дивно, що ніхто не звернув на це увагу, окрім, хіба що, декого з вболівальників. Є певні сумніви щодо непогрішності тієї лотереї, за якою обиралися номери питань з того чи іншого предмета: те, що номери питань вибиралися всліпу, - це одне, але хто знає, яке саме мало б бути запитання (тобто викладач зі своєї, так би мовити, "шпаргалки" міг обрати будь-яке з підготовлених запитань). Тому бажано, щоб подібні конкурси проводилися в майбутньому якомога прозоріше, аби ніхто не сумнівався в перемозі того чи іншого конкурсанта.
З іншого боку, здивував, звичайно, рівень запитань з української мови (це, мабуть, через такий невисокий "попит" на рідну мову в кримських школах). В мене склалося враження, що запитання були до громадян України не з державної мови, а з української мови, що вивчається факультативно в якійсь країні близького зарубіжжя. Запитання з літератури, правда, були трохи складніші - як з української, так і з російської, і, мабуть, не через недостатність знань, просто вони ставилися так, щоб трохи збити з пантелику учасників (від конкурсантів вимагалось пригадати найменші дрібнички з літературних творів та з біографій відомих письменників).
Звичайно, напруга в залі, де за кожного конкурсанта вболівали однокласники, вчителі та друзі, відчувалась упродовж всього інтелектуального конкурсу. Як на мене, високий інтелектуальний рівень та глибокі знання показав Вадим Белалов, якому, здається, просто трохи не пощастило. (А може, хтось не хотів, щоб пощастило саме йому?). За результатами районного туру, до того ж з найменшими перевагами, можливість взяти участь у міському турі конкурсу "Учень року-2004" вибороли Олексій Ровенський та Ганна Волкова.
Міський тур конкурсу проходив 12 березня у приміщенні школи-гімназії № 9, учні якої, до речі, до фіналу не потрапили. Серед учасників були Юрій Провотар (ЗОШ
№ 1), Надія Костіна, яка є шкільним президентом свого закладу (ЗОШ № 11), Ганна Волкова та Олексій Ровенський. Під час фіналу відбувалося все так само, як і на районних турах: такі самі конкурси, такі самі "непорозуміння". Не одна я, напевне, була аж занадто вражена, коли якась із претенденток на почесне звання "всезнаючого учня" не змогла назвати роки життя Т. Г. Шевченка (і це саме в той час, коли вся країна відзначала 190-річчя від дня народження Кобзаря, при тому, що ця постать є національним символом саме тієї країни, де ця дівчина живе!). Отримавши відповідь: 1816 - 1860, журі вирішило, що конкурсантка не занадто помилилася (це ж не Пушкін!), і знизило бали з "трьох" до "двох", замість того, щоб взагалі не зарахувати таку відповідь.
Отже, звання "Учень року-2004" виборола з великою перевагою над суперниками Ганна Волкова. А взяти участь у республіканському турі цього конкурсу разом з Ганною отримав можливість, посівши друге місце, Юрій Провотар.
Наприкінці заходу відбулося пошанування учасників усіх турів конкурсу, які відзначилися в окремих номінаціях. Серед дипломантів були Майя Волкова (за успіхи в точних науках), Регіна Мурашко та Ольга Пірагова (за "візитну картку"), Юлія Медведчук (за ораторську майстерність), а диплом глядацьких симпатій отримала Ганна Дунайцева. Ну, а Вадим Белалов, який мав би потрапити до фіналу, але "не судилося", отримав диплом за ерудицію і високий інтелектуальний рівень. Чи залишиться хлопець після цього конкурсу переконаним у тому, що йому його ерудиції і інтелектуального рівня досить, щоб перемагати в житті - без "везіння" та прихильного ставлення "потрібних" осіб?
Запитання, напевне, риторичне...

ЧОМУ НАС НЕ ПОЧУЛИ?
Своїми думками про конкурс "Учень року-2004", зокрема, про його районний тур, який відбувся 24 лютого у приміщенні гімназії № 1 міста Сімферополя, поділилися учасники цього дійства учениця НВК "Українська школа-гімназія" Світлана РОДЮК та вчителька Олександра БУРДІНА. Ми надаємо сьогодні слово вчительці і запрошуємо до діалогу усіх, хто має що сказати про такий потрібний і учням, і вчителям конкурс: як проводити його так, щоб не залишалося більше прикрих запитань?
Подія, яка відбулася 24 лютого, примусила мене замислитися над тим, чого ми вимагаємо від дітей, своїх чи тих, яких вчимо. Бути такими, як всі, чітко схоплювати модне, кон'юнктурне, вміти відтворити дух епохи (навіть, якщо вона з дикими ритмами танцю; з піснями, де можна вставити матюкливе слово; з дівчатами, які не мислять себе без цигарки; або одягу, який тільки прикриває соромітні місця) або мати свої ідеали, не боятися їх захищати? Навіть, якщо не зрозуміли, висміяли, принизили, вважають дурнем - не відступитися від свого.
Я хочу говорити не про те, що нам не дали призового місця. Ні. Ясна річ, у нас є недоліки: треба більше знань, треба вчитися красномовству, активніше брати участь в олімпіадах. Річ не в цьому, а в тому, чого ми чекаємо від своїх вихованців.
Конкурс "візитка" повинен був представити учасника як людину творчу, показати його духовний рівень, коло його захоплень, а також відобразити виховну роботу школи у всіх напрямках: патріотичному, громадському, естетичному. Журі потрібно було оцінити виступи учасників за такими критеріями: емоційність, розкриття особистості конкурсанта, оригінальність. Що ми побачили? Всі "візитки" були однотипними: декілька віршиків, пісня або танок. А відтворення на сцені всесвітньо відомого образу Аліси Л. Керролла, вміння пов'язати англійські каламбури, жарти з сьогоденними українським життям, використання фантастичних елементів, прийомів буфонади і головне - проголошення слідом за автором: "Людина, яка має мрію, завжди перемагає", - виявилося неоригінальним.
Крім цього, всі інші виступи були жваві, емоційні. А наша "візитка" була оцінена як не емоційна, бо включала гру на сопілках, народну пісню "Летіла зозуля", "Подоляночку". Це, як стверджував член журі, занадто сумні мотиви.
Прикро, що не була оцінена робота режисера, яка професійно поставила репризу. Діти знали мізансцени, бачили другий план реплік, вони грали по-справжньому (хоч можна зробити зауваження, що не тримали темпу ритму і перебільшили час). Висновок: справжня театральна культура не потрібна (хоч міське УО і зобов'язує водити школярів у театри. Тільки чи можна чогось навчитися, сидячи у кріслі, не спробувавши зробити це самому?).
Не хотілося, щоб мої роздуми нагадували скарги. В мене всі питали:
- Ви образилися?
- Ні.
- Ви шукаєте справедливості?
- Ні. Я хочу знайти істину, з'ясувати причину невдачі.
Чи потрібна нам незвичайна, нетрадиційна, професійно підготовлена вистава? Чи обійдемося примітивним, перевіреним, вигідним? А може, дійсно, мікрофони були слабкі? У залі стояв галас - нас знову не почули...
Олександра БУРДІНА,
вчитель російської мови та літератури НВК "Українська школа-гімназія".

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 19.03.2004 > Тема "З потоку життя"