Версiя для друку Обговорити в форумi

Закінчувався лютий – найгірший місяць мого життя, в якому багато втрат, і дні народження перемежаються днями пам’яті. І знову все частіше беру в руки «Кобзар», щоб повторити те, що вивчалось дуже давно, та не забувається, бо ж це – Шевченко. Він – найближча, найдорожча людина в тисячах українських сімей.
Наближаються Шевченкові дні, і знову хочеться вивчити ще щось. Здавалося б – навіщо, адже зараз «на нашій, не своїй землі», в Криму не можна зібрати людей, щоб разом згадати нашого генія і пророка, щоб почитати його поезії, сповнені гарячою любов’ю до рідної землі, до її людей, щоб поспівати «Думи мої», «Тополю», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт», не забути й жартівливі пісні на його слова. Не можна…
Та я влаштовую собі дні Шевченкової поезії дуже часто. Кулінарю на кухні, поговорити ні з ким, і починаю читати все, що знаю, а найбільше знаю саме Шевченка.
Дві поеми – «І мертвим і живим...» і «Кавказ» вивчила вже давно, а найдовшу, «Сон», ту, за яку його заслали солдатом в Оренбурзькі степи на довгих десять років, та ще й із забороною писати і малювати (гіршої кари для поета і професійного художника, який закінчив із срібною медаллю мистецьку академію в Петербурзі, придумати було неможливо!) таки довчила до свого 80-річчя! Такий собі подарунок зробила.
Сьогодні зранку повторювала «Катерину», і тут раптом пригадався «Перебендя» старий, сліпий, хто його не знає? Відкрила «Кобзаря», щоб далі згадати, і звернула увагу на цифри-примітки біля імен чи пісень, які співав Перебендя. Заглянула в «примітки», а там – історія України. Тут і Сава Чалий (? 1741), який був полковником надвірного війська магнатів Потоцьких, а під час гайдамацького повстання 1734 року перейшов на бік повстанців, та пізніше зрадив їх, за що був страчений гайдамаками загону Гната Голого. Тут згадується історична пісня про зраду Сави Чалого і його покарання. Цікава історія й інших пісень, які співав Перебендя. Деякі з цих пісень (про горлицю) і я знаю…
І подумалось, яку величезну роль відігравали наші старі і сліпі кобзарі. Через пісні і легенди вони не давали народу забути свою історію, та, власне, і зберігали історію України, і передавали її народу. Саме за це комуністична влада в 1933 році зібрала всіх кобзарів України ніби-то на з’їзд чи фестиваль і знищила їх. Цю історію розповіли нам у фільмі (здається, «Поводир»), та не часто українське телебачення показує нам фільми, поставлені за історичними фактами. «Сади Гетсиманські» по книзі Багряного показали колись один раз, і то після 2 години ночі. Видно, господарі каналів не хочуть, щоб ми знали нашу історію, щоб не бачили, якою нелюдською, жорстокою і невблаганною була влада Леніна-Сталіна і їхніх поплічників.
Та повернусь до Шевченка. Хоч українська влада в Криму до березня 2014 року була не зовсім українською, бо дуже вже боялись наші можновладці образити «старшого брата», який тут, в Криму, масово заселив міста і села після 1954 року, коли Крим став українським, після того, як Крим почав розквітати з Дніпровською водою, коли замість вузьких «серпантинів» з’явились широкі і зручні дороги.
Та все ж в школах почали вивчати українську мову, а значить і Шевченка, почали проводити літературні дійства за його творами. Пригадую, як в Феодосії чотири найбільші школи, об’єднавшись, підготували справжнє Шевченківське свято «Жіночі долі в житті і творчості Тараса Шевченка». Можливо, назва дійства була трошки іншою, та за роки, які минули з того часу, я могла її й забути, але зміст був саме такий. Кожна з шкіл підготувала якусь частину програми. Були і декорації, і живий юний Шевченко в свитці, який брав активну участь у всіх постановках. Була і дівчина, яка «недалеко коло мене плоскінь вибирала, та й почула, що я плачу, прийшла, привітала, утирала мої сльози, і поцілувала…». Були і Катерина, і наймичка, і Лілея… Всіх і не пригадаю, бо минуло вже немало років. Мене запросили тоді на це свято, спитали, чи хочу виступити. Я запитала, чи будуть читати «Мені однаково», і що хочу щось сказати саме після цього вірша.
«Мені однаково» читав юний Тарас, а зразу ж після нього я взяла мікрофон і сказала, що саме слова «як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять» дали поштовх вчителю з кримського села Пруди Василю Латанському написати свій вірш, такий співзвучний з поезією Шевченка – «Неоднаково мені». Він був надрукований колись в «Кримській світлиці», дуже сподобався мені, я його вивчила і змогла прочитати на цьому святі. Спробую по пам’яті нагадати його читачам:
Там, де спішить степами траса,
й зійшлись на Моринці шляхи,
спішу до батька, до Тараса
на сповідь про свої гріхи.
Що перший гріх, як Україна
стогнала й билась день при дні
перед Москвою на колінах,
Було однаково мені
Що другий гріх, як нашу мову
палили й палять на вогні
пани лукаві знову й знову,
Було однаково мені.
Що третій гріх, коли манкурти,
ті перекинщики смішні
нас кличуть рідне все забути
Було однаково мені
Було…. Минулось, як та мука,
Як той кошмар у довгім сні.
Тепер у серці б’ється, стука:
Ох, неоднаково мені!
Свято Шевченкової творчості в приміщенні школи №17 продовжувалось кілька годин і залишилось в моїй пам’яті назавжди.
Дуже цікаві декади української мови і літератури, присвячені життю і творчості Т. Шевченка, щороку проводилися в школі №6 селища Орджонікідзе, де працювали чудові педагоги – вчителі української мови Галина Гаврилівна Корольова і Нінель Іллівна Євтухова, які, на жаль, вже давно не працюють, пенсіонерки. Взагалі, школі №6 щастило на хороших вчителів української. Ще задовго до розпаду Союзу працювала тут Лідія Василівна Порохонська, яка починала свою педагогічну діяльність ще в далекому 1947 році в Чернівцях. А працювала так, що її колишній учень П. Венцімерів вже в новому тисячолітті написав про неї вірша, а потім і книгу, де признався, що «Хіба ревуть воли» він таки прочитав. Я писала в нашій «Світличці» про цю історію («Таке звичайне життя»), прочитала книгу з такою ж назвою про життя Лідії Василівни. Її учень Венцімерів став журналістом, після розпаду Союзу жив в Нью-Йорку, писав книги в віршах, які й своїй вчительці присилав (а вона давала мені їх читати). (На жаль, ні вчительки, ні її учня вже нема серед нас, живих).
Дякуючи чудовим вчителям української мови, діти любили цю мову, охоче вивчали її, знали найбільше віршів саме українською мовою. З великим задоволенням вивчали українську мову кримські татари, і не тільки діти в школі, а й дорослі. Ті, що колись вивчали в школі, навіть розмовляли з нами, українцями, українською, залюбки дивились фільми українською на телебаченні.
Хочу написати ще про цікавий випадок, пов'язаний з пам’яттю про Т. Шевченка. Здається, в 2013 році, тобто, в рік, коли ми готувались відзначати 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка, група молоді з різних регіонів України провела цікаву акцію: вони їздили по Україні і біля пам’ятників Кобзареві читали його «Заповіт» різними мовами світу. Я дізналась про цю акцію на якійсь конференції в Сімферополі, і про дату її проведення в Севастополі.
В призначений час група молоді прибула до пам’ятника Шевченку. Дізнавшись, що читатимуть не тільки «Заповіт», я підійшла до старшого групи – молодого хлопця, і сказала, що теж хочу щось Шевченкове почитати, але ще не вирішила, що, бо знаю багато. Зрештою, вибрала поему «І мертвим, і живим…». Хлопчина, зваживши на мій поважний вік, засумнівався, чи я не зіб’юсь, та я запевнила його, що все буде нормально. І все ж він трішки хвилювався. Я почала читати поему після того, як прозвучав і «Заповіт» 14-ма мовами світу (мені дуже сподобався текст іспанською, італійською і македонською мовами), читали й інші твори. Я не збилась, і прочитала майже всю поему, а коли зупинилась, то хлопчина-організатор дочитав її до кінця. Тут цікаві дві речі: досить велику поему прочитала людина 78 років, а закінчив її зовсім молодий хлопець. Видно, що він її всю знав, уважно слухав, щоб підхопити, якщо я зіб’юсь. Отже, нашого Кобзаря знають і поважають і старі, і молоді, а значить поезія Шевченка вічна, як вічний народ, який породив нашого Генія і Пророка.

Алла Осадча,
просвітянка
м. Феодосія
На фото: А. М. Осадча із сином Віталієм і внуком Богданом

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 10.03.2017 > Тема "Душі криниця"