Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 03.03.2017 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#9 за 03.03.2017
ВОЛЬНОМУ – ВОЛЯ
В╕ктор СТУС

Уривок ╕з ново╖ пов╕ст╕-верс╕╖ про Тараса Шевченка

Життя знаменитостей завжди виклика╓ значний ╕нтерес у людей – по них вони зв╕ряють сво╖ д╕╖ та вчинки, на них р╕вняються, з них беруть приклад. Постать видатного укра╖нського поета ╕ художника Тараса Григоровича Шевченка у цьому ряду займа╓ особливе м╕сце. Хоч про нього багато написано, його твори детально досл╕джен╕, однак ╕ прогалин ще немало.
Зокрема, недостатньо ╕нформац╕╖ про перебування Тараса Шевченка у Миргород╕. Тож автор у сво╖й пов╕ст╕ намага╓ться заповнити той просв╕т власною верс╕╓ю. Користуючись напрацюваннями досл╕дник╕в та напруживши уяву, прагне засобами художнього в╕дображення розпов╕сти про той складний пер╕од, що став одним з найпл╕дн╕ших у багатогранн╕й творчост╕ митця. ╤ спонукала Тараса до цього, як повелося, любов – глибока, всеохоплююча ╕, на жаль, нерозд╕лена.

Проходячи мимо храму, б╕ля вор╕т ледве не з╕ткнувся з с╕льським батюшкою, отцем Григор╕╓м Кошицем, огрядним, кремезним, з випуклим животом п╕д чорною рясою. Той саме на два нав╕сн╕ замки зачиняв дерев’ян╕ ворота.
- Яка зустр╕ч! – рад╕сно вигукнув п╕п, в╕таючись. – Знайомий з тво╖ми поемами. Молодець. Гарно пишеш. Душевно. ╤ головне – правдиво. А чому до церкви не заходиш?
- Не встиг, - зн╕яков╕в Тарас.
- Е-е, негоже. Спочатку треба до Бога, а пот╕м до людей, - з перших хвилин зустр╕ч╕ почав напучувати отець Григор╕й. – Без Бога - н╕ до порога. Сам зна╓ш. А ми, раби Бож╕, ма╓мо коритися та молитися за гр╕хи наш╕, шанувати царя-батюшку. Бач, який в╕н добрий та милосердний – дозволив тебе з кр╕пак╕в визволити, осв╕ту тоб╕ дав. Так що ти йому до домовини ма╓ш бути вдячним.
Тарас т╕льки вв╕чливо кивав. А що в╕н м╕г сказати цьому попов╕? Що в╕н, Тарас Шевченко, не раб? Що з тих п╕р, як петербурзьк╕ митц╕ викупили його з кр╕пацтва, в╕н в╕льна людина? Так про це отець ╕ сам зна╓. Проте нагаду╓, що в╕н таки раб. А може у його словах доля ╕стини? Бо ж ск╕льки ще земляк╕в-укра╖нц╕в по вс╕х усюдах мовчки скн╕╓ у рабств╕ – не порахувати. Отака вона «мил╕сть» царська… Тарас хот╕в було пополем╕зувати з попом, та той запропонував:
- А приходь до мо╓╖ осел╕, земляче, там ╕ погомонимо про все на св╕т╕. Познайомишся з мо╖м сином та донькою. Розкажеш, як там Сакт-Петербург пожива╓. Бо ми тут занид╕ли у ц╕й с╕льськ╕й глушин╕. Не забув, де я мешкаю.
- Гаразд, прийду, - пооб╕цяв Тарас.
- От завтра в нед╕лю п╕сля служби, десь отак по об╕д╕ й зав╕тай. Мо╓ ж╕ноцтво, а особливо Феодос╕я, з задоволенням послухають мудр╕ реч╕. Вони в захват╕ в╕д тво╖х в╕рш╕в, - ╕ простягнув руку для поц╕лунку.
Тарас пригубив – так велить звичай, а не бажання.
╤ прийшов. У брунатному фраку – ╓дин╕й пристойн╕й одежин╕, яку йому подарували петербурзьк╕ друз╕, поверх б╕ло╖ сорочки, у недбало пов’язан╕й темно-син╕й краватц╕. Раз по раз в╕н порухом голови стр╕пував в’юнкий чорний чуб, аби не спадав на високе чоло. Цегляний д╕м отця Григор╕я, вкритий рудою черепицею, до половини вилискував б╕лими ст╕нами за добротним фарбованим зеленим парканом, в╕дбивав ясне вересневе сонячне св╕тло. Коли б╕ля вор╕т загавкав дор╕дний пес, з ╜анку, торкаючись руками високих мальв, двором швиденько п╕дб╕гла д╕вчина у вишиванц╕, з к╕лькома разками корал╕в на тонк╕й ши╖, з довгою русявою косою, у як╕й голуб╕ла яскрава стр╕чка, у червоних саф’янових чоб╕тках. Цикнула на собаку – той слухняно завиляв хвостом ╕ повернув до будки. А д╕вчина… Та сама, яку в╕н бачив два роки тому у цьому ж двор╕, розкв╕тла – справжня рожева мальва. На щ╕чках полум’ян╕в рум’янець, велик╕ блакитн╕ оч╕, мов небесн╕ краплини, св╕тилися приязню.
- Я вже давно чекаю на вас, пане, - у голос╕ щира рад╕сть. – Не хот╕ла, щоб на вас Бровко лайнувся. – Заходьте, пане.
Тарас зачаровано дивився на цю красуню. Така достойна бути на полотн╕ – як уособлення Укра╖ни. В╕н спочатку нав╕ть не знайшовся, що сказати. Та за мить оговтався ╕ простягнув д╕вчин╕ пучечок ос╕нн╕х польових кв╕т╕в, що з╕рвав, простуючи левадою, злегка вклонився ╕ заусм╕хався весело:
- Та не пан я, Тодосю. ╤ н╕коли ним не буду. Так що не називай, будь ласка, мене паном. Бо мене в╕д цього слова всього пересмику╓ та коробить.
- Е-е, земляче, це ти намарне цура╓шся панства. Бути заможним значно краще ╕ почесн╕ше, ан╕ж кр╕паком чи наймитом, - почувся в╕д порогу зичний бас отця Григор╕я, теж одягненого у розк╕шну вишиванку, поверх яко╖ вилискував на сонц╕ золотистий хрест, торкаючись широкого червоного паска, на його голов╕ скособочилася легка с╕ра шапка. В╕н правицею розправляв густу сив╕ючу бор╕дку, а рудими очима приск╕пливо приглядався до Тарасового фрака та стоптаних чоб╕т. – Правду я кажу, Ксен╕╓ Прокоп╕вно? – спод╕ваючись на п╕дтримку сво╖х сл╕в, зиркнув позад себе на огрядну попадю, теж у вишиванц╕ з др╕бними кв╕точками на широких рукавах ╕ з великими червоними маками на пишних грудях.
- Еге ж, господарю. Еге ж, - в╕д╕звалася попадя. – На все Божа воля. А в╕н благий до поштивих та слухняних в╕рян.
- Так що ти, дочко, - звернувся до Феодос╕╖, хоча слова б╕льше стосувалися Тараса, - запам’ятай цю велику ╕стину. Все в╕д Бога – ╕ талант, ╕ достаток, ╕ влада, ╕ щастя, ╕ панство.
- Як з цим не погодитися? – об╕звався Тарас. – Т╕льки не в╕рю, що Бог створив одних багат╕ями, а ╕нших кр╕паками. То д╕яння не Боже, а людське. Панота та жиди без сорому ╕ сумл╕ння запрягли у ярма пок╕рних ╕ сумл╕нних – та й поганяють, наче худобу, останню сорочку ледь не з шкурою зн╕мають. Я сотн╕ раз╕в на соб╕ переконувався, що означа╓ бути п╕днев╕льним ╕ безправним. На жаль, Бог усе те бачить, та чомусь не хоче покарати граб╕жник╕в.
- О-о, бачу перед собою бунтаря. Порушу╓ш запов╕д╕ Бож╕, Тарасе. Я гадав, що ти т╕льки у сво╖х в╕ршах такий в╕дчайдушний, а, виявля╓ться, й у житт╕. Та не будемо про пол╕тику, - ╕ подав м’яку невироблену руку не для поц╕лунку, як завше, а для потиску. Пот╕м знову звернувся до попад╕: - Прокоп╕вно, а служниця вже накрила нам столик п╕д нав╕сом?
- Аякже, господарю, - дружина висунула голову у кв╕тчастому платку з-поза спини батюшки ╕ вклонилася Тарасу. – Так що милост╕ прошу.
В╕н теж в╕дпов╕в учтивим поклоном.
- Ход╕мо, земляче, - сказав господар ╕ перший гордовито подався п╕д нав╕с, несучи дор╕дний поп╕вський жив╕т, на якому туди-сюди совався хрест.
Там на довгому стол╕ яких т╕льки на╖дк╕в не було – смажена риба, тушкована свининка, овочев╕ салати, пироги, вареники, печена картопля. Поряд казан ╕з запашним борщем та чималий горщик з кашею.
- От ╕ потрапезу╓мо п╕сля благих труд╕в наших ус╕м, що Бог послав. Слава ╤сусу! - крекнув отець Григор╕й, вмощуючись на добротний широкий ст╕лець та розмашисто хрестячись. А тод╕ повол╕ зняв шапку, поклав поряд на тумбу, вивчаюче уставився в Тараса ╕ спитав: - То може по ╓дин╕й чарчин╕? За зустр╕ч? Га? Коли ще у мене буде нагода хильнути з самим Тарасом Григоровичем Шевченком? А так буде що й онукам розпов╕сти.
Тарасов╕ н╕чого не залишалося, як погодитися. Хоч у словах Кошиця брин╕ла насм╕шкуват╕сть. Напевне пам’ятав, як Тарас ще п╕дл╕тком наймався до нього кор╕вок пасти. Тарас т╕льки завважив н╕яково:
- Та не величайте мене, н╕би пана. Краще називайте по-нашому, по селянському – Тарасом. В╕н уп╕ймав на соб╕ якийсь дивний, наче заворожений, погляд Тодос╕, що сид╕ла навпроти. Вона ледь пом╕тно усм╕хнулася кутиками пухких рожевих устоньок ╕ опустила оч╕.
- Прокоп╕вно, ану подай чарки та келихи. За здоров’я та творч╕ усп╕хи нашого дорогого гостя вип’╓мо.
Ксен╕я Прокоп╕вна в╕дхилила дверцята тумби ╕ проворно поставила на ст╕л спочатку синю кварту гор╕лки, а пот╕м склян╕ чарки та порцелянов╕ келихи. Отець Григор╕й спритно набулькав у них нап╕й. Випили.
- Ну, як тоб╕ наша оковита? Бере за душу? – спитав п╕п.
- Та не бере, а б’╓ по м╕зках. Ох ╕ кр╕пка! - часто блимаючи зволоженими очима, в╕дказав Тарас.
- Ого-го, ум╕╓ м╕й дячок аквав╕ту гнати. Майстер! - засм╕явся п╕п. – Ти закушуй, закушуй.
Не встиг Тарас ╕ в╕дпов╕сти, як Тодося наповнила його тар╕ль овочами та вже нар╕заними шматочками м’ясця.
Закусили.
- Ну, як тоб╕ свининка? – спитав п╕п.
- Дякую. Смачна, - неохоче в╕дпов╕в Тарас.
- Та рибку, рибку бери. З нашо╖ р╕чки В╕льшанки. Коли ще спробу╓ш? ╥╖ мен╕ прихожанин прин╕с в подяку за те, що я охрестив його сина.
Тодося п╕сля його сл╕в почервон╕ла, ╖й стало незручно за хвальковитого батька. Попадя ж гордовито заусм╕халася, задерши носа, ╖╖ рум’яне щокасте обличчя наче промовляло: бач, як нас шанують… Тарас промовчав.
- То, може, ще по ╓дин╕й? До борщу? – ╕ знову наповнив чарки.
Вихилили й цю. Запрацювали ложками.
- Як тоб╕ наш борщик? – спитав п╕п.
- Наваристий, - тихо мовив Тарас.
- То твор╕ння сус╕дки, баби Горпини. Я щоразу п╕д час служби поминаю ╖╖ пок╕йних мат╕р, батька та брат╕в. За це вона з рад╕стю допомага╓ Прокоп╕вн╕ та Феодос╕╖ готувати страви, - п╕п завзято спорожнив миску, вдоволено пошкр╕б черево п╕д хрестом.
Тарас знову поглянув на Тодосю. Вона ще нижче опустила голову, ховала розпаш╕ле личко в╕д очей гостя. Зв╕сно, не пила, а лише куштувала узвар, ледь торкаючись устами келиха. А отець Григор╕й, н╕би не пом╕чаючи, прор╕к урочисто, як у храм╕:
- Бог любить тр╕йцю – тож можна ще по ╓дин╕й, - ╕, н╕ в кого не питаючи, знову наповнив чарки.
Випили. Закусили. Тарас в╕дчув – хм╕ль ударила в голову. В╕н зрозум╕в, що год╕ бавитися гор╕лкою. Нав╕ть, подумав, що отець Григор╕й зумисно хоче його п╕дпо╖ти, а може й виставити на посм╕ховисько. Скаж╕мо, перед Тодосею, що майже не торкнулася страв. Вона сид╕ла, як принишкла ласт╕вочка, що потрапила в сильце. Зате Ксен╕я Прокоп╕вна уже д╕сталася до вареник╕в та сметани. ╤, зиркнувши на чолов╕ка, нишком п╕д столом ступнею торкнулася його ноги, мовляв, не забувай наливати...
П╕п розгладив п’ят╕рнею бороду, не звертаючи уваги на ╖╖ знаки, п╕дняв вказ╕вний палець до неба ╕ сказав урочисто, як у церкв╕:
- А тепер можна й в╕рш╕ послухати нашого талановитого земляка. Тарасе, почитай щось, аби душа отримала блаженство.
- Почитайте, - прошепот╕ла й Тодося ╕ бризнула ясними очима, мов краплинами неба.
- З задоволенням. Т╕льки дозвольте мен╕ стоячи – так зручн╕ше.
- Так-так, гарну поез╕ю треба читати стоячи, як молитву, - сказав ╕ отець Григор╕й, перес╕в у просторе плетене кр╕сло з бильцями, що стояло об╕ч столу, розвалився в ньому. – Читай, Тарасе. Т╕льки не про гайдамак╕в. Як-не-як, а сьогодн╕ святий день. Не треба про р╕занину. Я готовий слухати.
Тарас, в╕д╕йшов на пару крок╕в в╕д столу ╕, трохи хвилюючись, почав з «Причинно╖».
Реве та стогне Дн╕пр широкий,
Сердитий в╕тер завива,
Додолу верби гне висок╕,
Горами хвил╕ п╕д╕йма…
В╕н декламував ╕ дивився лише в оч╕ Тодос╕. Н╕би те ╖╖ стосувалося… (Доля ╖╖ справд╕ склалася невдало, за м╕сцевими переказами, д╕вчина збожевол╕ла ╕ померла в 1884 роц╕ - авт.). Вона ж вслухалася у кожне слово, ще й повторювала про себе, ворушачи губоньками. Раптом з-п╕д ╖╖ довгих в╕й закрапали сльозини, ╕ вона вголос промовила:
- «Така ╖╖ доля… О Боже м╕й милий! За що ти кара╓ш ╖╖, молоду? За те, що так щиро вона полюбила козацьк╕╖ оч╕?..»
Тодося п╕дхопилася, затуляючи оч╕ рукавом вишиванки, кинулася до мальв поп╕д парканом, ╖╖ плеч╕ здригалися. Тарас не знав, як повестися. Глянув на попа – той куняв у кр╕сл╕, попадя була в хат╕. Тарас несм╕ливо п╕д╕йшов до д╕вчини, торкнувся руками ╖╖ плечей – ╕ в╕дчув, як схвильовано загупало його серце. Тодося стрепенулася.
- Вибач мен╕, сонечко, за те, що дов╕в тебе до сл╕з. Я не хот╕в. Правда. Мен╕ дуже при╓мно дивитися на тебе усм╕хнену. Тоб╕ так до лиця усм╕шка.
Тодося р╕зко повернулася до нього:
- Звиняйте мене, Тарасе Григ…
Та Тарас перебив ╖╖:
- Називай мене просто Тарасом. Мен╕ так при╓мн╕ше. Згода?
- Гаразд, Тарасе, - долоньками швидко змахнула з╕ щ╕чок сльозини, ╕ ╖╖ устонька розпливлися у посм╕шц╕. – Такою мене хочеш бачити? Такою? Я б усм╕халася тоб╕ все життя, - ╕ зарум’янилася. – Та що це я? Ход╕мо до столу? Тату! – гукнула до батька.
- Га? Що? – п╕п кулаками хапливо протер заспан╕ оч╕. – Тарасе, то ти вже зак╕нчив читати?
- Та н╕, тату! – за нього в╕дпов╕ла Тодося. – В╕н ще об╕цяв «Катерину».
- Для тих, хто любить слухати, з рад╕стю, - в╕дказав Тарас, окинувши д╕вчину вдячним поглядом. – Т╕льки давай покличемо Ксен╕ю Прокоп╕вну. А то якось незручно…
Тодося мотнулася до хати. ╤ за хвилину з ╜анку повагом спустилася попадя, на ходу поправляючи сп╕дницю. Схоже, вона п╕сля ситного об╕ду з оковитою теж здр╕мнула, доки Тарас читав поему.
Цього разу отець Григор╕й слухав дуже уважно. Зр╕дка косив оком на доньку. Та, здалося, ловить кожне слово з уст колишнього кр╕пака! ╤ дивиться на нього, як на ╕кону! Чи не закохалася? Не хот╕лося б. Н╕-н╕, ╖й потр╕бен зажиточний жених. Тарас на таку ролю не п╕дходить. В╕н справд╕ талановитий. ╤ пише, й малю╓, ╕ народ його любить. Одначе що у нього ╓? Н╕ житла, н╕ зароб╕тку. Та в╕н не зможе с╕м’ю утримувати. Не здатен – ╕ квит! Зв╕сно, цього в╕н доньц╕ не скаже. Принаймн╕, зараз. Бо не зрозум╕╓ дитя, образиться. А Тарас хай не дума╓: якщо його тут люб’язно приймають, то це ще н╕чого не значить… На таку красуню, як донька, десяток багатих парубк╕в знайдеться…
А Тарас уже декламував свою «Катерину». ╤ н╕ на кого б╕льше не дивився, лише у блакитн╕ бездонн╕ оч╕ Тодос╕…
П╕сля того прийому Тараса б╕льше не запрошували до двору отця Григор╕я. К╕лька раз╕в в╕н зустр╕чався з Тодосею б╕ля церкви. Н╕би випадково, а насправд╕ Тарас п╕дбирав час, коли м╕г хоч к╕лькома словами перекинутися з д╕вчиною. В╕н тягнувся до не╖, а вона до нього. Погляди, жести, коротк╕ розмови говорили сам╕ за себе.
╤ якось п╕сля вечер╕ Тарас покликав брата Микиту надв╕р. С╕ли на призьб╕. ╤ Тарас заявив:
- Буду одружуватись! Досить холостякувати. Пора с╕м’╓ю обзаводитися, як ус╕ порядн╕ люди.
Микита пильно подивився на брата, непевно хмикнув ╕ спитав:
- ╤ кого брати збира╓шся?
- Та ╓ в Кирил╕вц╕ одна красуня, яка ночами спати не да╓.
- Так ви вже з нею того?.. – чи то серйозно, чи то жартома спитав Микита.
- Що ти ма╓ш на уваз╕?
- Як то що? Ти ж сам сказав спати не да╓.
- Тю на тебе! ╤ як ти м╕г отаке подумати про Тодосю?! Вона чист╕с╕нька, як янгол.
- Це ти про доньку отця Григор╕я?
- Атож.
- Не в╕ддасть. Н╕! То такий жлоб. Це по-перше. А по-друге – куди ти приведеш молоду дружину? В тебе н╕ кола, н╕ двора. До реч╕, а Тодося тебе коха╓?
- Та н╕бито любить, - Тарас сказав ╕ замислився, пригадав ╖╖ заворожений погляд, коли в╕н читав сво╖ твори, ╖хн╕ коротк╕ зустр╕ч╕. Одного разу в╕н в╕дверто сказав, що коха╓ ╖╖. Як вона почервон╕ла! А коли в╕н шепнув, що хоче до не╖ свататися, зрад╕ла, заусм╕халася, проте не сказала, а т╕льки на знак згоди кл╕пнула пов╕ками ╕ так щасливо сяйнула на нього очима – зда╓ться, усе блакитне небо упало на нього ╕ полонило нав╕к…
- Тарасе, я не збираюся тебе повчати та в╕дмовляти, однак ти, перш н╕ж ╕ти з такими нам╕рами у дв╕р отця Григор╕я, усе добряче зваж. Не хот╕лося б, щоб тоб╕ дали одкоша. А то й п╕днесли гарбуза – зараз ╖х багато на городах, - Микита об╕йняв брата за плеч╕. – Як на мене, то одружуватися треба на р╕вн╕. А кр╕пацтво – воно, наче клеймо, - в╕д нього не в╕двертишся.
- Так я ж ниньки в╕льний! В╕льний! Розум╕╓ш?! – аж крикнув з в╕дчаю Тарас.
- Та ясно, як Божий день, - з╕тхнув Микита. – Тарасе, брате м╕й дорогий, послухай мою пораду. Перш н╕ж свататися, ти б зустр╕вся з отцем Григор╕╓м та вияснив, чи дасть в╕н згоду на ваше одруження з Тодосею. Бо хтозна, що в голов╕ того попа.
Тарас довго мовчав, схилившись на руки. Сонце догорало на заход╕. ╤ в його душ╕ палахкот╕ло кострище. Досадно чути таке в╕д Микити. Хоча серцем в╕дчував, що в╕н багато в чому правий: багат╕╖, до яких в╕дносяться й священики, неохоче знаються з голотою, тим паче з кр╕паками. Тарас, хоч ╕ колишн╕й кр╕пак пана Енгельгарда та ма╓ в╕льну, до нього ставляться поблажливо. ╤ т╕льки тому, що в╕н художник ╕ поет, що вибився ╕з самих низ╕в нагору. Отець Григор╕й, схоже, тому його прийняв, що так чинять пани по сус╕дству. Зв╕сно, це яке-не-яке визнання, але як отець Григор╕й зреагу╓, коли Тарас надума╓ посвататися до його доньки…
Ще трохи брати посид╕ли, перекидаючись словами про те-се. Перегодя Микита повол╕ п╕днявся, подав руку Тарасов╕.
- Ход╕мо спати. Бо завтра мен╕ знову на панщину. Треба спочити, а то п╕сля ц╕лоденно╖ клято╖ прац╕ руки аж ломить.
- Йди, брате, а я трохи посиджу у р╕дному двор╕ п╕д тихими зорями. Може до чогось толкового й додумаюсь, - турботливо об╕йняв брата за плеч╕.
В╕н зачаровано дивився у темн╕юче небо над високою вербою б╕ля вор╕т. ╤ мр╕яв… От ожениться з Тодосею, заробить на хату, обзаведуться вони д╕тьми, виховають ╖х розумними ╕ красивими людьми – т╕льки так╕ народжуються в любов╕… Думки обзавестися с╕м’╓ю у нього виникали вже к╕лька рок╕в п╕сля того, як йому дали в╕льну. В╕н не раз казав соб╕: «Пора, друже, пора. Досить у бобилях ходити». Та якось не складалося. Чи то д╕вчата траплялися не так╕, як╕ йому до вподоби, чи в╕н не такий для них…
╤ почав в╕н копирсатися в душ╕, споглядаючи зор╕ на бездонному Чумацькому Шляху та дженджуристий м╕сяць, що то п╕рнав, то випливав ╕з хмарок, - наче спов╕дався…
Тарас пор╕вняв себе з тим бл╕долицим господарем ноч╕ – отак ╕ в╕н бреде нев╕дь куди в оточенн╕ красунь… А толку.
- Пора, Тарасе! – вголос мовив ╕ ляснув долонями об кол╕на. – Хоч ╕ кажуть, що хто коха╓, той спокою не зна╓. Та все ж пошлю сват╕в до Тодос╕. З нею й буду в╕кувати.
Отак в╕н надумав, неквапно п╕днявся, зиркнув на щербатого м╕сяця й тихцем посунув до хати.
Та перед сватанням вир╕шив поговорити з отцем Григор╕╓м, попросити, щоб той благословив на шлюб з Тодосею, а, як погодиться, то й пов╕нчав. У нед╕лю в╕н разом з прихожанами в╕дстояв у церкв╕ ранкову службу, перед образами молився та благав Господа посприяти у ц╕й дел╕катн╕й справ╕. П╕сля служби люди, хрестячись, без посп╕ху залишали храм. Отець Григор╕й, перевдягнувшись, вийшов до зали ╕, пом╕тивши Тараса, неабияк здивувався:
- А ти, земляче, ще продовжу╓ш замолювати гр╕хи? Так багато ╖х набралося? Похвально, похвально.
- Та я на вас чекаю, отче, - зн╕яков╕в Тарас, переминаючись ╕з ноги на ногу.
- Хочеш спов╕дуватися? – п╕п п╕дозр╕ло глянув на прихожанина.
- Так, якщо це можна вважати спов╕ддю… - ╕ випалив, запинаючись: - Я кохаю вашу дочку Феодос╕ю… Дуже кохаю…
В╕д подиву у отця Григор╕я й дух перехопило, руд╕ оч╕ пол╕зли на зморщеного лоба, густа борода настовбурчилася. Саме цього в╕н ╕ не чекав в╕д Тараса Шевченка, недавнього кр╕пака, колишнього свого наймита. У грудях отця спроквола закипав гн╕в, в╕н побагров╕в, насупився, та намагався бути спок╕йним.
- ╤ давно ви знюхалися з Феодос╕ю? – р╕зко спитав.
- Не знюхалися, а покохали одне одного…
- А-а-а… Звабив мою доню сво╓ю писаниною та всякими байками. Скористався нагодою, - отець Григор╕й в кулац╕ затиснув дебелого золоченого хреста, наче збирався з ним кинутися на сп╕вбес╕дника.
- Вона чиста перед Богом ╕ людьми. ╤ перед вами, отче. Вона мене любить. Я знаю…
- Що-о?! Любить?! Я знаю, кого ╖й кохати, а кого н╕! Я знаю, яким ма╓ бути ╖╖ муж! – нарешт╕ гн╕в, що аж т╕пав його т╕ло, вирвався, заклекот╕в у горлянц╕, борода застрибала вниз-угору. – Ти що про себе дума╓ш? Ти хто? Вчорашн╕й кр╕пак! Лайдак! Голитьба! Др╕бнота! Наймит! Так, ти художник, поет! А що з твого талану? Що?! Н╕якого прибутку! Зазнався ти, земляче! Загордився! Хочеш на одну сходинку з╕ мною стати? Бути р╕внею? Н╕коли таке не станеться! Чу╓ш? Н╕коли! Колишн╕й раб не може бути паном!..
Тарасу здавалося, що отець Григор╕й, гр╕зний у ярост╕, п╕де на нього з кулаками, як колись пан Енгельгард. В╕н скидався на сатану, а не на священика у сво╖й пекельн╕й несамовитост╕. Його не могли спинити н╕ ╕кони на ст╕нах, н╕ хрести, н╕ роз╕п’ятий ╤сус Христос перед в╕втарем. ╤ гр╕ха не бо╖ться цей батюшка. Тарас, скористався паузою, доки п╕п переводив подих, ╕ тихо мовив:
- Ви сво╓ю в╕дмовою зруйну╓те чисту душу Тодос╕. ╤ можете ╖╖ згубити… Невже ви не хочете ╖й щастя?
- З тобою, злиднем, не буде у не╖ щастя! – озирнувшись на ╕кону Матер╕ Божо╖, знову перехрестився ╕ вже сумирн╕ше проказав: – А тепер ╕ди. Геть зв╕дси! Забудь дорогу до мо╓╖ осел╕, до мо╓╖ доньки! ╤ до храму не ходи! Зрозум╕в? ╤накше… - пробасив ╕ ос╕кся. – Мен╕ такий зять не потр╕бний. Я все сказав! – ╕, звертаючись до ╕кони ╤суса, мовив у поклон╕: - Прости мене, Господи.
Тарасов╕, приниженому, ображеному, осоромленому оцим бездушним святенником, н╕чого не залишалося, як розвернутися ╕ п╕ти до дверей, за якими зак╕нчувалася церковна нап╕втемрява ╕ буяло св╕тло… Попервах виникало бажання поборотися за сво╓ кохання. Але розум п╕дказував, що то марна справа – отець Григор╕й, гонористий та владолюбивий, свого слова не зм╕нить. Окр╕м колотнеч╕ та проклять Тарасу н╕чого чекати. А Тодося, пок╕рна та тиха, не з т╕╓╖ породи, щоб суперечити батьков╕, ╕ чинитиме так, як в╕н вимагатиме. Напевно, в╕н в╕ддасть ╖╖ зам╕ж за когось ╕з заможних панк╕в або молодого священника. Та чи матиме вона рад╕сть в житт╕? Коротатиме дн╕ ╕ ноч╕ з нелюбом до скону – ото й усе.
Йдучи вулицею до хати Микити, в╕н лаяв себе ╕ повторював:
- Т╕кати зв╕дси! Т╕кати в╕д ганьби та несправедливост╕! ╤ чим ран╕ше, тим краще! О, Тодосю! Незд╕йсненне щастя мо╓! Дай, Боже, тоб╕ благополуччя!
Можливо, саме п╕сля т╕╓╖ пригоди у нього склалося негативне ставлення до священик╕в, як╕ дбають не про спас╕ння людських душ, а про особисту вигоду та збагачення.
У той же день Тарас умовив брата п╕двезти його до Звенигородки, зв╕дти збирався майнути на Полтавщину. Н╕коли не думав, що отак, з важким, розтерзаним серцем, доведеться залишати батьк╕вщину. Перед в╕д’╖здом написав Тодос╕ прощального листа. Попросив плем╕нника якось без св╕дк╕в передати його д╕вчин╕. У записц╕ коротко пов╕домив ╖й про батькову в╕дмову. ╤ побажав бути здоровою та щасливою. А що в╕н м╕г вд╕яти? Пол╕з у воду, не спитавши броду. От ╕ п╕рнув з головою...

На зн╕мках: мемор╕альна дошка на одному з миргородських будинк╕в; пам’ятник Тарасу Шевченку в Миргород╕
Фото автора

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 03.03.2017 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=18224

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков