Версiя для друку Обговорити в форумi

Третя декада лютого для мене – це ціла низка сумних або ж взагалі трагічних дат. В ці дні три роки тому я втратила Батьківщину, як наслідок, - і роботу, матеріальну підтримку, друзів-однодумців. А тепер ще й маму, яка пішла із життя 20 числа цього страшного місяця.
Коли 23-го, в День захисника Вітчизни, Росія всезагальним вихідним вшановувала свої Збройні сили, мама мерзла у морзі в холодильнику, бо святкували і землекопи, і небіжчики (добре, що не 4 дні, як решта) – треба ж було якось підтримувати інтерес росіян до цієї сфери життя і виправдовувати те, що кожен четвертий рубль із бюджетних коштів витрачається на силовиків, зброю і війни. Такий бюджет називають економісти бюджетом воюючої країни.
23-го лютого подав голос із теренів України і її віце-прем'єр В'ячеслав Кириленко (колись найулюбленіший мій український політик). Відбулося це в рамках комунікаційної кампанії «Крим – це Україна. 1096 днів опору», зініційованої Міністерством інформполітики і приуроченої до вже згаданої дати.
Не приховаю, мов за соломинку, душа чіпляється за кожне доброзичливе слово, аби передчасно не скотитися туди, де відтепер і назавжди місце найріднішої для мене людини. Та це не позбавило мене можливості аналізувати, розрізняючи чисті і фальшиві ноти (на останні завжди реагувала надзвичайно гостро, особливо якщо фальшивила не байдужа мені особа).
Зачепила вже сама назва кампанії. Бо ще й досі звучить у вухах основне євроінтеграційне гасло (можливо, тому, що його регулярно висміюють російські політики) – «Україна – це Європа». Згодна. Географічно – так, але то заслуга лише Господа. Однак чи наблизилася хоча б на півкроку за останні роки Україна до європейських стандартів? Навряд чи. Погаласували, помахали плакатами, втратили Крим, не вщухає горе на Донбасі, а надзвичайно бажаним європейським союзом поки що і не пахне. Та і чи вартий він такої дорогої ціни?
За аналогією, критично сприймаю і гасло, що увійшло до назви інформаційної кампанії: «Крим – це Україна». Бо якщо - Україна, то де тут представництво Петра Порошенка, чому не в обігу гривня, не звучить хоча б зрідка українська мова, а української державної символіки не придбати навіть за мільйон? З таким самим успіхом можна було б заявити, що Крим – це Уругвай. І скільки б не брали в лапки посаду всякого згаданого кримського урядовця з натяком, що насправді він – ніхто, але саме ці чиновники спрямовують і контролюють кримське життя і мають над нами, «внутрішньо вільними», неабияку владу. Навіть замовного листа не віддадуть вам на пошті без російського паспорта, бо є таке розпорядження, що вже казати про консультацію лікаря!
Щодо «внутрішньо вільних» – тут я теж цитую відеозвернення. Як на мене, то це все одно, що тішити душу 90-річної бабусі розмовами про її «внутрішню» молодість. А бабця вже не здатна перейти й хату, і «внутрішня молодість» їй в цьому ніяк не допомагає. Не вагаючись, висадять із тролейбуса і «внутрішньо багатого» пасажира, якщо він не має 12 рублів на квиток.
А як же вписатися в цю словесну конструкцію нашому колишньому колезі по «КС» «внутрішньо вільному» і «незламному» Миколі Семені, над яким зараз відбувається суд через його журналістську діяльність? По телебаченню транслювалося, як він принизливо виправдовувався, переконуючи компетентні органи у своїй лояльності до Росії та невинуватості у так званому екстремізмі. І куди ж тільки поділася його внутрішня свобода перед реальною перспективою опинитися за гратами років так на сім і втратити свободу справжню! А вирішують його долю оті самі люди «в лапках», та якби вони і дійсно були вигаданими, можна було б сказати: «Чур мене!» і судді б зникли, розвіялись, як морок.
А віце-прем'єр же обіцяв, що путінський режим ніколи не зробить внутрішньо вільних людей невільними! І ще - що «Україна й надалі робитиме все можливе» для підтримки кримських татар та українців, котрі лишилися на півострові. А що ж вона вже для нас зробила? Оголосила безправними нерезидентами? Заборонила оплачувати працю на «окупованій території», зокрема, і газетярам «Кримської світлиці»? І можна було б сказати, що пан Кириленко не догледів, якби він як міністр культури не входив тоді до числа співзасновників газети і не зверталися ми до нього з різноманітними посланнями, особистими і відкритими. Не стала тут винятком і я, бо все ще вірила і все ще надіялася. Та міністр – ні пари з вуст…
Оце підтримка так підтримка - і колективу редакції, і наших читачів, що й досі горнуться до газети-фантому, відлученої від рідної держави! До речі, чи не час визначитися, ким же таки ми нарешті є: жителями окупованої території, в які не можна «вкладатися», чи українцями, котрі живуть в Україні, якою є Крим?
Серед «добрих справ», застосованих щодо нас, кримчан, можу назвати і позаторішнє позбавлення Криму енергопостачання, і не на годину, не на день, а назавжди. Сумніваюся, щоб від цього потерпіли справжні вороги України, які розтягнули по домівках електрогенератори (а їх була не одна сотня), а ось в моргах явно потеплішало, потемнішало і в реанімаціях, де відімкнулася також апаратура, що підтримувала життєзабезпечення хворих.
Не приховаю, що у ті дні і тижні я була душею разом з тими, хто вдень і вночі прокладали ЛЕП дном Чорного моря і впоралися значно раніше, ніж планувалося. Бо для мене електрострум – це не лише світло, це ще і тепло (інших засобів для опалення не маю). Тож йшлося не про комфорт, а елементарно про виживання. І вдарила по нас Україна не влітку, коли довгий світловий день і спека, а в кінці листопада та грудні, аби вразити щонайболючіше.
Якої ще нам очікувати «підтримки» і які ще визрівають ідеї щодо покарання винних і невинних? І навіщо всі оті схоластика та словоблуддя, на якому побудовано відеозвернення? Значно чесніше було б, відкинувши помпезність, просто вибачитися перед людьми, облишеними в Криму напризволяще, і ще – висловити співчуття усім, для кого все це мало сумні наслідки.
Так роблять у всьому світі. Так робить і Росія після кожної чергової автокатастрофи. Сім'ям загиблих вона навіть виплачує мільйони – так звану матеріальну компенсацію. Мене завжди шокувало таке намагання вартість людського життя перевести на гроші. Бо всі скарби світу не можуть замінити нам найдорожчих людей. Тим не менше, я би не відмовилась, якби пан Кириленко підсилив свої слова моєю неодержаною зарплатою за минулий рік (я ще й досі, на відміну від моїх звільнених колег, не отримала жодного наказу, жодного повідомлення про мій статус). Бо гроші можуть мені дуже навіть знадобитися якщо не на щоденну шоколадку з гормоном щастя, то на аванс для адвоката, оскільки для внутрішньо вільних людей в будь-яку мить це може стати вкрай актуальним.

Тамара СОЛОВЕЙ
м. Сімферополь

На фото: Сімферополь, 2003 рік, В. Кириленко і майбутній президент В. Ющенко з кримчанами; нинішній президент П. Порошенко – ще далеко не в перших лавах (другий ліворуч)
(З архіву «КС»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 03.03.2017 > Тема "Резонанс"