Версiя для друку Обговорити в форумi

«Ось із цієї книжечки Данило Андрійович перекладав Богдановича. Прямо з оригіналу – та й навіщо йому для білоруської мови словник? Там і примітки його на сторінках… Цій книжці вже років 30, це репринтне видання, а взагалі вийшла вона у світ більше ста років тому. От до сторіччя Данило Андрійович і вирішив перекласти й видати її українською мовою. Це у 2013 році було. Ще встиг…»
Ніна Миколаївна Кононенко поклала поруч білоруський «Вянок» Максима Богдановича і українську «Волошку з «Вінка». «Вянок» у нас єдиний, то раритет, а от «Волошки…» ще трохи залишилося. Візьміть на пам'ять, скажіть вашим читачам, може, ще хтось захоче - це, фактично, остання прижиттєва книга Дані. Агітували його видати власну книжку до ювілею, до 70-річчя, подарунок такий зробити, але так і не переконали: та навіщо, каже, у мене майже все у «Світлиці» надруковано…».
У «Кримській світлиці» понад три роки тому вже публікувалася добірка перекладених Д. Кононенком віршів з білоруського «Вянка». Але не всі переклади тоді увійшли, тому заповнюємо сьогодні цю прогалину. А тих, хто дійсно хоче отримати кононенківську «Волошку з «Вінка» у подарунок, закликаємо звертатися на електронну пошту «КС» - kr_svit@meta.ua

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА
Вірші білоруського поета Максима Богдановича не раз приходили до читача українською мовою. Багато хороших і різних поетів, кожен по-своєму, намагалися увійти в поетичний світ цього чудового творця білоруської поезії, який, на жаль, дуже рано — в неповних 26 років після тяжкої хвороби відійшов за вічну межу, залишивши своїм нащадкам одне-єдине прижиттєве видання своїх віршів — збірку «Вянок». 
У 1981 році Мінське видавництво «Мастацкая література» здійснило факсимільне перевидання «Вянка», аби сучасний читач мав змогу начеб знов отримати «з друкарні Мартина Кухти» ту саму скромну і таку чудову книжку молодого поета, книжку, котра після виходу її в світ 1913 року відразу стала білоруською класикою.
Тоді ж, на початку 80-х років минулого століття, хтось з моїх білоруських друзів надіслав мені в дарунок це факсимільне перевидання «Вянка».
Не раз я перечитував книжку, щоразу припадаючи серцем до такої чистої, зворушливої і дуже зрозумілої мені народнопісенної мелодики віршів Максима Богдановича, якого, крім усього того, що я читав його і про нього, вважав ще й певною мірою своїм земляком-кримчанином. Адже Максим Богданович тричі за своє коротке життя побував у Криму. Уперше — в 1909 році його, вісімнадцятирічного хворого юнака, привіз батько і влаштував на лікування в ялтинський пансіон під назвою «Курінь», розташований неподалік від «Білої дачі» А. П. Чехова. Вдруге Максим Богданович лікувався в Старому Криму. Це був 1915 рік. Тоді ж він відвідав Феодосію і Коктебель і згодом написав нарис «З літніх вражень». І востаннє тяжко хворий М. Богданович прибув до Ялти в лютому 1917 року. А через два місяці, в кінці травня, він самотній помирав на приватній квартирі, маючи біля себе лиш цю свою єдину збірочку поезій «Вянок» («Вінок» укр.), про що й свідчать ось ці, написані на аркуші, що лежав поруч, його останні чотири віршовані рядочки:
В краю цім світлім, де я помираю, 
В будинку білім біля синьої бухти.
Я не самотній, я книгу маю
З друкарні пана Мартина Кухти.
Поховали поета на ялтинському кладовищі, де й понині покоїться його прах…
Читаю-перечитую по кілька разів збірку «Вянок», а жаль і туга крають моє серце. Господи, як же дуже рано цей молодий і талановитий білоруський поет-патріот пішов у далекі засвіти! Скільки б він ще міг зробити для своєї літератури, та й хіба лиш для своєї?! Але й те, що він встиг зробити у свої неповні двадцять шість, стало окрасою не лише білоруської, а й світової літератури. Максим Богданович більше за все на світі любив свою землю, свою рідну білоруську мову, вірив, що його народ дочекається «золотистого, світлого дня». Максим Богданович любив вірші нашого Тараса Шевченка, досліджував його творчість. У його «Вянку» є переклади з А. Кримського, М. Чернявського, Олександра Олеся…
І ми, українці, любимо й шануємо творчість нашого сябра. Його слово дороге і близьке кожному українському серцю.
Не раз перечитуючи вірші Максима Богдановича із його збірки «Вянок», я поривався зробити переклади деяких з них українською мовою. Але, окрім поривань, чомусь нічого більше не виходило. Мабуть, міркував я собі, не дозрів ще до перекладів з Богдановича.
І ось напередодні столітнього ювілею від виходу в світ першого видання «Вянка» мені пощастило побувати на літературно-мистецькому святі білоруської громади Криму. Натхненний чарівною білоруською мовою сябрів, неповторними піснями, мистецькими картинами і художньою вишивкою, віршами Максима Богдановича, я, повернувшись додому, дістав з полички збірку «Вянок» і поринув (укотре!) в чудовий поетично-пісенний світ Максима Книжника. І самі собою вилилися на папір переклади його віршів моєю українською мовою. Перекладаючи вірші з Богдановичового «Вянка», я намагався по можливості якомога ближче бути до оригіналу. Перекладав лиш ті вірші, які й через сто років від часу появи їх на світ хвилювали мою душу. Так і з’явилося це вибране з «Вянка» М. Богдановича у моїх перекладах. Яким воно вийшло, судити вам, мої читачі. Але робив я цю роботу дуже щиро і з усією душею. І нехай це буде моєю скромною лептою в столітній ювілей «Вянка»!

Данило КОНОНЕНКО
2013 р.

Максим БОГДАНОВИЧ

***
Нарід, білоруський нарід!
Ти — темний, сліпий, ніби кріт.
Тобою завжди гордували,
Тебе не пускали з ярма
І душу твою обікрали, —
Вона навіть мови нема.
Проснувся з лихої біди
Забитий, заляканий ти.
І крикнуть не вільний «Рятуйте!»,
А мусиш «Спасибі» кричать.
Почуйте ж його ви, почуйте,
Хто серцем не вміє мовчать!

КРАЮ МІЙ РІДНИЙ,
ЯК ПРОКЛЯТИЙ БОГОМ...
Краю мій рідний,
як проклятий Богом —
Скільки зазнав ти недолі.
Хмари, болота…
Над збіжжям убогим
Вітер гуляє на волі.
Поруч у селах убогі оселі.
Жалем стискаються груди! —
Сірі хатинки, берізки, тополі,
Люди похмурі усюди...
Скільки звершили робіт їхні руки,
Винесли дужі спини;
Які їх примусили
Витерпіть муки
Пущі, поля, низини.
Кинь тільки оком
до цього ось люду —
Стиснеться серце від болю:
Скільки побачиш ти горя усюди,
А співчуття - ні від кого.
Пісня оця, як вдовиного сина,
Янку, кохання згубило:
Там, де в зажурі
схилилась калина, —
Бідного хлопця могила.
В тихих розмовах про щастя,
про згоду
Серце новин не почує.
Стиснуло горе подих в народу,
Горе повсюди панує.
Й широко так розлилося, як море,
Рідний наш край затопило...
Браття! Чи ми це здолаємо горе?!
Браття! Чи стачить нам сили?!

***
Кинь вічний плач свій по сторонці!
Невже ж бо в ніч у темну ти
Не бачиш: дивиться ж он сонце
В люстерко — місяць золотий?
Не згасло сонце! Сонце гляне,
Від сну пробудить всіх краян!
Я вірю, день такий настане, —
Одужа рідна сторона!
Я під її сумною маскою, —
Під снігом, — бачу лик весни,
І віє вірш мій диво-казкою,
Він, ніби сон зірок, ясний.

С. ПОЛУЯНУ
(Тріолет)
Ти був, як місяць, одинокий:
Самотньо жив, самотньо вмер.
Хоч світ і людний, і широкий, — 
Ти був, як місяць, одинокий.
Красу і світлість відтепер
Шукав – і, в самоті глибокій
Ти був, як місяць, одинокий:
Самотньо жив, самотньо вмер.

ДІД
Так тепло цілий день було,
Що дід – і той ізліз із печі, 
Сів біля річки, де пекло, 
І грів свої старечі плечі.
Синів ген бір, текла вода
І пахло квітами, ріллею...
А діду зовсім не шкода, 
Що скоро стане він землею.

СПОГАД
«Це день, — колись писав Катул, — 
Я білим каменем означу».
Радію я, коли побачу
Алею, де на липах гул.
Мені зонтом щось на піску
Кохані рученьки писали.
Що – не скажу. Ви відгадали,
Те слово вже на язику.

МОЯ ДУША
Моя душа, мов яструб дикий, 
Що рветься в небо аж до зір,
Вбирає вільних птахів крики, — 
Моя душа, мов яструб дикий,
Зачувши їх, стряхне великий
Свій сон, шугне до сніжних гір.
Моя душа, мов яструб дикий, 
Що рветься в небо аж до зір.

НАД МОГИЛОЮ
Коло шляху в чистім полі 
Могила стоїть,
Кругом крутить хуртовина, 
Гуляє, шумить.
На могилі одиноко
Калина росте;
Її вітер обвіває, 
Завірюха гне.
І довкруж тії могили
Співає-шумить
Про того, хто в чистім полі
Похований спить.

НАД ОЗЕРОМ
Сонце тихо скотилося з гірки;
Місяць білий заплакано світить,
Промовляє до кожної зірки,
Тягне з озера срібнії сіті.
В них русалки заплутали коси, — 
Рвуть і сплутують срібнії ниті.
Ніч іде по землі, сіє роси,
І русалкам шепоче: «Засніте...»

* * *
Теплий вечір, тихий вітер,
 свіжий стіг
Ви поклали мене спати на землі.
Не встає стовпом пил світлий
 вздовж доріг,
В небі місяця проглянув блідий ріг, 
В небі тихі зорі розцвіли.
Тишею вчарований цією
Я не тямлю, де рука, де голова;
Бачу я, як злившися
 з природою душею
Зіроньки тремтять від вітру
 над землею, 
Чую в тиші, як росте трава.

ВЗИМКУ
Здоров, дзвінкий, морозний вечір!
Здоров, м’який скрипучий сніг!
Затихли вітер і хуртеча, 
Саней лиш чути вільний біг.
Берези, мов примари, білі
У синяві нічній стоять.
І від морозу посивілі
Зірки у небі мерехтять.
Білявий місяць понад полем
Прозоре світло розпустив.
І срібним саваном роздолля
Снігів синіючих накрив.
Саньми кришіть їх, руште коні!
І бубонців видзвонюй мідь!
Довкруж мигтять ліси і гони, 
У грудях кров моїх кипить!

БУРЯ
Томливо так по небу напливає 
На нас чудовисько, огорнуте імлою.
Все стихло.
Та раптово наді мною
Огненний меч її, похмуру,
 розсікає.
Ударив влучно він і —
Громом прокотився, 
І блиска грізний меч, 
Й удари не змовкають, 
І ручаями кров холодна 
вниз стікає, 
А люди кажуть, 
Що це дощ пролився.

ЗАВІРЮХА
А вітер в бубон даху б’є 
І людям спати не дає…
Гримить, гуркоче буревій —
Справля гулянку Сніговій.
А вітер в бубон даху б’є
І людям спати не дає…
Бурлить снігів міцне вино
І білим хлюпає воно.
А вітер в бубон даху б’є
І людям спати не дає…
Гуля дворами дикий хміль, —
Гуде сп’яніла заметіль.
А вітер в бубон даху б’є
І людям спати не дає…

* * *
Холод в хаті. Хворію. Скучаю.
На душі — дум докучних тягар.
Заварити б гарячого чаю, 
Розігріти б хутчіш самовар.
Заспіває він тонко і тихо, 
І засяє ураз вогоньком, —
І розвіється темнеє лихо
Над моїм обігрітим кутком.

ПРИЙДЕ ВЕСНА
Холодно. Вітер у полі гуляє, 
Звіром реве, 
Снігом кружляє, нудьгу наганяє, —
Кепсько тепер!
Серце говорить мені: не нудися!
Прийде весна!
І погукає землі: «Пробудися
З довгого сну!»
Вигляне сонце, зазеленіє
Трава на лугу, 
Прийде весна і, як вітром, розвіє
Горе-нудьгу!

* * *
Молодії роки, 
Молоді пожадання!
Ні страху, ні нудьги, 
Тільки щастя кохання, 
Пам’ятаєш красу, 
Миле личко дівоче, 
Золотаву косу
Та блакитнії очі.
Темний сад-виноград, 
Цвіт вишневий біленький, —
Слово, мовлене в лад
Найдорожчій, миленькій.
Будь завжди молодим, 
Повний світлими днями!
Пролітайте роки, 
Золотими вогнями!

* * *
У ніч холодну я
в широкім, темнім полі
Коло багаття ліг
і стихнув у півсні.
Вогонь все слабшав…
врешті й згас поволі…
І враз зробилося
аж весело мені!..
Хай, сірий попеле, 
багаття все собою
За мить якусь ти зміг, 
мов ризою, укрить, —
Я знаю там вогонь
тремтить ще під золою, 
Я знаю, там
червоний жар горить…
Хай череда годин
нудних, похмурих, сірих, 
Як попіл, клалася
на душу увесь час, 
Ховаючи вогонь гарячий віри, —
Хай невидимий він…
Та він іще ж не згас!

СЛУЦЬКІ ТКАЛІ
Від рідних нив, з своєї хати
У панський двір задля краси
Вони, знедолені, узяті
Ткать золотисті пояси.
Томливо тягнуться години
Й дівочі призабувши сни, 
На перський лад свої тканини
Щоденно тчуть і тчуть вони.
А за вікном — широке поле
І неба синя далина.
І думи линуть мимоволі
Туди, де розцвіла весна.
Де все таке для серця миле, 
Де обрій грозами пропах.
Де річечки сріблясті хвилі
Й волошки сині у житах.
Де віковічний вишум бору
І рідна вьоска гомінка…
…І замість перського узору
Чомусь волошку тче рука…

* * *
Зрізають галузки тополі
одну за одною…
Без скарги лягають на землю
вони, як солдати, 
Бо смерть їм потрібна, 
щоб дерево знову весною
Змогло би хутчіш розвиватись.
Коли наша мати-вітчизна, 
о, друзі мої молоді,
Із лихом в борні
вже крапельки витратить сили, —
Чи стачить в нас духу
життя їй віддати тоді, 
Без скарги лягти у могили?

Переклад з білоруської
Данила Кононенка

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 13.01.2017 > Тема "Душі криниця"