Версiя для друку Обговорити в форумi

100-ліття з дня героїчного бою крейсера "Варяг" і канонерського човна "Кореєць" з японською ескадрою поблизу корейського порту Чемульпо відзначили урочистими заходами моряки Чорноморського флоту РФ та Військово-Морських сил України. Урочистості завершилися молебнем у Володимирському соборі - усипальні адміралів на центральному міському пагорбі Севастополя.
(За повідомленням преси).

Мальовнича тихоплинна Рось з її берегами, оброслими зажурливими вербами та вільхами, є чи не найпершою візиткою цього краю. Саме тут щойно було проведено урочисто-поминальні заходи з нагоди 100-річчя трагічного початку російсько-японської війни 1904 - 1905 років. Окрім погребищан, в них взяли участь народні депутати України Г. М. Калетник, В. Б. Петров, заступник голови Вінницької облдержадміністрації С. П. Татусяк. Поважних гостей із Києва на чолі з віце-адміралом у відставці, колишнім командуючим Військово-Морськими силами України В. Г. Безкоровайним, членів делегацій з кількох країн ближнього і навіть далекого зарубіжжя зустрічали на межі з Ружинським районом Житомирської області голови Погребищенської райдержадміністрації М. М. Бева та районної Ради В. С. Олексієнко. Прибулим були вручені запашні традиційні українські короваї та букети троянд.
Програма урочистостей була і насиченою, і цікавою та змістовною. Спочатку в залі засідань райдержадміністрації відбулася тематично-історична конференція. З основною доповіддю перед численними присутніми виступив капітан 2-го рангу запасу С. О. Смолянников. По тому всі організовано відправилися в недалеке село Круподеринці, де знаходиться родове помістя відомого військового та дипломатичного діяча позаминулого століття графа М. П. Ігнатьєва. У збудованій тут на його кошт православній церкві святого Миколая відбулися великі богослужіння, а до єдиного в Україні пам'ятника учасникам та жерт-
вам російсько-японської війни 1904 - 1905 років, що знаходиться поруч із храмом, були покладені вінки та корзини з квітами. Без сумніву, такого велелюддя місцеві жителі ще не бачили.

ІЗ СЛАВНОГО РОДУ ІГНАТЬЄВИХ

За словами С. О. Смолянникова, в історичній літературі вже закріпилася традиція розглядати російсько-японську війну 1904 - 1905 років як первинно приречену на неуспіх. І навіть в патетичних описуваннях героїзму російських солдатів та моряків переважали трагіч-ні мотиви жертовності. Іншою крайністю стала широко розповсюджена думка про начебто випадковість поразки росіян. "Ми ж поведемо мову не так про ті далекі події сторічної давності, - зауважив ветеран флоту, - як про героїзм людей, котрих благословила на нього наша подільська земля,  що знаходиться так далеко від Владивостока, Порт-Артура, до Цусі-ми, Ляояна, Мукдена. Розповідь з цього приводу хотілося б почати з родоводу Ігнатьєвих.
М. П. Ігнатьєв народився на початку 1832 року в Санкт-Петербурзі. Коли підріс, блискуче закінчив з великою срібною медаллю Імператорську Академію Генерального штабу. І вже в 24 роки був призначений на посаду військового аташе посольства Росії в Англії. Добре там себе зарекомендувавши, отримав завдання відправлятися з досить складною та відповідальною місією в Середню Азію. Після наступного дипломатичного успіху - підписання в 1860 році Пекінського договору Миколою Павловичем було вирішене питання про можливість спорудження в бухті Золотий Ріг фортеці і порту Владивосток. Отож його законно вважають "хрещеним батьком" цього великого нині далекосхідного міста. А в нагороду отримав від імператора чин генерал-ад'ютанта. Протягом наступних тринадцяти років обіймав посаду Надзвичайного та Повноважного посла Росії в Туреччині. І в мирний час, і в ході російсько-турецької війни М. П. Ігнатьєв знову проявив свій унікальний дипломатичний хист, підписавши затим ще один важливий черговий договір в містечку Сан-Стефано, після чого невдовзі Болгарія отримала нарешті свою довгождану незалежність.
Службову кар'єру граф М. П. Ігнатьєв закінчив у 1882 році. Причиною стали розбіжності в поглядах на тодішній державний устрій Росії, котрою на той час вже правив цар Олександр ІІІ. Отож вирішив разом із сім'єю повернутися назавжди до свого родинного помістя в село Круподеринці тодішньої Київської губернії. Часто навідувався до Києва, бував на могилі Т. Г. Шевченка. А ще скуповував довколишні родючі землі над Россю і створював тут зразкові прибуткові промисли. Один із них - триповерховий цегляний млин зберігся і донині.
Пішов граф із життя влітку 1908 року. Його тіло було захоронене в сімейному склепі, що знаходиться в цокольному приміщенні збудованого ним же храму, котрий вже не перший рік вважається пам'ятником архітектури ХІХ століття.
Куди трагічніше склалися долі двох дітей подружжя Ігнатьєвих. Їхній старший син Володимир - вахтовий артилерійський офіцер загинув на броненосці "Суворов" у травні 1905 року в Цусімській протоці. На жаль, інших відомостей про нього майже не залишилося, хоча до деяких ми ще зможемо повернутися. Дочка Ігнатьєвих - Катерина, набувши досвіду медсестри в Балканській військовій кампанії, під час імперіалістичної війни померла біля операційного столу в санітарному поїзді - не витримало від напруження серце. Її тіло спочиває поруч із батьковим в родинному склепі в церкві села Круподеринець, як, до речі, і материне. Саме зусиллями цієї жінки - Катерини Леонідівни ще за її життя поруч із церквою-усипальницею на високому пагорбі над Россю були встановлені велика гранітна брила та високий дерев'яний хрест. На камені, обрамленому чотирма корабельними якорями та масивними залізними ланцюгами, і нині легко читаються слова, викарбувані російською мовою: "Крест сей воздвигнут в 1914 году в молитвенную память лейтенанта гвардейского экипажа графа Владимира Игнатьева, капитана 2-го ранга Алексея Зурова и всех наших славных моряков, с честью погибших в Цусимском бою 14 - 15 мая 1905 года".

ТАЇНА ДОЛІ ПІДВОДНИКА № 2

Російсько-японська війна 1904 - 1905 років увійшла до світової історії і тим, що в ній уперше взяли участь бойові підводні човни. Під кінець лютого 1904 року замовлення на виготовлення таких кораблів нового зразка отримав Балтійський суднобудівний завод. Це сталося по тому, як в результаті підступного потужного нападу японці вивели з ладу одразу два кращі російські броненосці "Ретвізан" і "Цесаревич", а також крейсер "Паллада". А наступного дня така ж гірка доля спіткала й інший крейсер - "Варяг" та канонерський човен "Кореєць". Ці втрати росіян виявилися досить відчутними. В березні розпочалося будівництво ще кількох підводних човнів. Термін їхнього виготовлення був украй обмежений. Були проблеми і з підготовкою офіцерів та команд. Доставлялися субмарини до Владивостока на залізничних платформах. До кінця війни їх вже нараховувалося там 13 одиниць. Невдовзі кілька з них з'явилися в Порт-Артурі.
Першим "російським капітаном Немо" був капітан 2-го рангу М. М. Беклемішев. А ось другим...
В Центральному архіві ВМФ Росії і досі зберігається особова справа старшого лейтенанта І. І. Різнича, який "...із дворян Київської губернії, православний, народився 19 січня 1878 року в Києві. Закінчив Морський кадетський корпус в 1895 році і зарахований в Чорноморський флотський екіпаж. В 1902 році - помічник начальника водолазної школи. В російсько-японську війну за працю по обставинах воєнного часу нагороджений орденом Святої Анни ІІІ ступеня. З груд-ня 1907 року - помічник начальника навчального загону підводного плавання. З липня звільнений в запас із правом носити знак заслуги бездоганної служби".
А між тим, ніде й словечком не згадується про те, що І. І. Різнич вважався серед колег після М. М. Беклемішева підводником № 2 і протягом тривалого часу командував підводним човном (міноносцем). На це були свої причини. До речі, на початку Першої світової війни після кількарічної перерви лейтенанта І. І. Різнича знову призвали на флот і призначили командиром підводних човнів спеціального призначення. Затим йому дали завдання відправитися на чолі флагманської субмарини до Італії, щоб прийняти там новий підводний човен і доставити його на російську Північ для захисту Кольського півострова. Це було на той час досить складне завдання, але офіцер виконав його блискуче, за що був нагороджений орденом Святого Володимира ІV ступеня з мечами та бантом, а також отримав чин капітана 2-го рангу.
Після жовтневих подій 1917 року екіпаж "Святого Георгія" перейшов разом зі своїм капітаном на бік більшовиків. Є документи, котрі засвідчують, що І. І. Різнич до 1918 року перебував у Архангельську. Подальша ж його доля, на жаль, невідома.
Нас же мусить сьогодні цікавити інше - яке ж відношення має і ця людина до Надросся? Виявляється, має, адже його батьківщина - село Гопчиця. Про це авторитетно повідав учасникам недавніх урочистостей, виступаючи перед ними, той же капітан 2-го рангу запасу С. О. Смолянников.
А історія родоводу Різничів така. Дід Івана Івановича, за походженням серб, і переїхав у 1822 році з Відня до Одеси. Тут заснував контору по експорту хліба. Був людиною всебічно розвинутою. Його знав навіть О. С. Пушкін, позаяк після смерті першої дружини найстарший Різнич одружився вдруге на Поліні Ржевуській - молодшій сестрі Евеліни Ганської (Ржевуської) - згодом дружини французького письменника Оноре де Бальзака, яка народилася в містечку Погребище. Прийнявши російське підданство, отримав статус дворянина, служив директором контори комерційного банку. Його молодший син - теж Іван і став згодом батьком офіцера-підводника.
На жаль, нині про Різничів у Гопчиці практично ніхто нічого
не знає. Хоча тут збереглося приміщення колишньої школи, побудоване ними на власний кошт, як і невеликий цукровий завод  і  церква, слідів від котрих вже давно не залишилося. А ще десь тут, в невідомому місці, знаходяться на старому цвинтарі занедбані останні пристанища кількох сербських переселенців - представників славного дворянського роду. Так розпорядилася історія...

"НЕ СКАЖУТЬ НІ КАМІНЬ, НІ ХРЕСТ..."

Сьогодні, послуговуючись архівними даними, є підстави говорити про те, що троє друзів-однокашників по Морському корпусу Володимир Ігнатьєв, Іван Різнич та Олексій Зуров у своїй юності неодноразово бували в Круподеринцях у маєтку графа Миколи Ігнатьєва і годинами слухали його захоплюючі розповіді про красу та суворість Далекого Сходу, його пам'ятні місця, зокрема, знаменитий Пекінський тракт, дипломатичні змагання росіян за вихід до Японського моря.
Про В. М. Ігнатьєва та І. І. Різнича ми вже дещо розповіли. Тепер про
О. О. Зурова. Отримавши чин капітана 2-го рангу, він швидко став помітною постаттю на російському флоті, а потім твердо увійшов і до його історії. До речі, мати Олексія Олександровича - Ольга Павлівна доводилася рідною сестрою графові М. П. Ігнатьєву.
Як відомо, письменник О. С. Новиков-Прибой теж був учасником російсько-японської війни 1904 - 1905 років. Ось чому йому так добре вдалося передати ті події на сторінках відомого роману "Цусіма". З-поміж інших героїв твору привертає до себе увагу й образ старшого офіцера крейсера "Світлана" капітана 2-го рангу О. О. Зурова. Згадаємо окремі уривки з роману: "Багатостраждальна "Світлана", котру майже півтори години розстрілював противник, хилилася на лівий борт, через відкриті по команді Зурова кінгстони і продірявлений корпус вона сама приймала в себе свою погибель - море. Крейсер, осідаючи у воду, зменшувався ростом і ставав якимось низькобортним. Зуров, отримавши дозвіл командира, наче добрий господар, керував розбиранням ліжок, рятувальних кругів та пробкових поясів. У першу чергу цими рятувальними засобами забезпечували поранених. І лише після цього командир подав свою останню команду - рятуватися по можливості. Люди розбігалися в різні напрямки і вибирали зручні місця для стрибків. На кораблі тільки двоє чоловіків нікуди не поспішали: командир і старший офіцер.
- А ви як же, Сергію Павловичу? - звернувся Зуров до командира.
- Я залишаюся тут, - із похмуро твердістю відповів Шейн.
- Я теж..."
Дивна, дуже дивна річ. Місце загибелі О. О. Зурова та його крейсера "Світлана" знаходиться в 186 милях від миса Зурова, названого під час експедиції, здійсненої на корветі "Витязь" ще в 1893 році, ним же...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 05.03.2004 > Тема ""Білі плями" історії"