Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення. Початок у № 4 - 9).

Головні висновки звіту були, що історичні умови довели до цілковитого зрізничкування між Південно-Західною Росією (Україною) і районом, що заселений великоросами; що те зрізничкування відбилося на мовах тих народів, і замість того, щоб улаштувати їх однією спільною мовою, історичний розвиток поглибив діалектичні різниці, які були виразні вже в час виступу тих двох народів на кін історії, і в обличчі того факту, що існує малоросійська мова, якою розмовляють люди Полтави, Києва, Львова, великоруська мова, якою говорять люди Москви, Ярославля, Архангельська і Новгорода, про "всеросійську" мову не може бути мови. В кінці зроблено рекомендацію, щоб малоросійські люди мали таке ж право, як і великороси, говорити своєю мовою публічно і друкувати.
В 1906 році, коли вищеобговорюваний звіт був даний на вимогу Ради міністрів, Київський і Харківський університети схвалили рішення Академії і додали побажання, щоб українська література користувалася тими ж правами, що й російська, щоб Св. Письмо було перекладене на українську мову, щоб навчання в початкових школах було ведене по-українськи і щоб преса з Галичини була дозволена в Росії.
Численні українські вчені, включно із Смаль-Стоцьким і Сімовичем, могли б бути тут цитовані, але в обличчі ясного і категоричного рішення Академії наук - найвищого російського авторитету у справах філології, це було б зайвим. Я тільки хотів би додати думку однієї особи - індивідуальну думку академіка Корша: "Зрілість мови, з погляду історичного і культурного, завершується, коли вона стає засобом вислову думки і почувань людей, які мають свою культуру й історію і які творять етнографічну цілість. Судячи по цих критеріях, мова українців настільки є МОВОЮ, наскільки й великоруська".

ЗВ'ЯЗКИ МІЖ ПІВНІЧЧЮ І ПІВДНЕМ

Вистачить звернутися тільки до російських істориків, щоб продемонструвати, що від початку зв'язки між Московією і Руссю, тобто між Північчю і Півднем, були слабкі. Ключевський каже, що це "в особі Андрія Боголюбського, коли великороси перший раз виступили на історичну сцену", - і додає: "той виступ не можна вважати щасливим". То був Андрій Боголюбський, який із Суздалі на півночі організував виправу, яка в році 1169 спустошила Київ. Внаслідок тієї наруги і зростаючої зневаги до Києва його наслідників, відчуження, додає Ключевський, між Північчю і Півднем стало постійним.
Ключевський заявляє, що Москва була центром для великоруського роду. Народи, призначенням яких було творити Московію, на протязі довгого часу були стиснені між Волгою і Окою. Шлях на північ від Волги їм заступили колоністи з Новгорода, які були напівосілі кріпаки; від північного сходу, від сходу і півдня вони були відтяті чужими їм людьми, а на південь і на південний захід їм заступала дорогу об'єднана Польсько-Литовська імперія. Москва виросла посеред того населення, яке, за Ключевським, було ефективно ізольоване від Русі або України.
Віднога руської династії на півночі попала під вплив татарських звичаїв, які вже мали багато спільного з угро-фінським населенням того району, і якраз із тієї мішанини племен слов'янських приходьків з місцевим населенням постала московська (великоруська) порода. Так, наприклад, маємо можливе пояснення, як правителі на Півночі стали деспотами, надихані безконтрольним бажанням панувати над іншими, і звідки взялася в їхньому характері дика войовничість і безкомпромісовість. Коли в 1654 р. історія звела українців і москвинів лицем до лиця домовитись про договір, вони не мали нічого спільного, що їх в'язало б. Конференції було ведено через перекладачів. Українці говорили про себе як РУСЬКІ - народ з Русі, а москвини про себе як москвини, тобто люди з Московії. Хоч обидві сторони визнавали православну віру, вони не відчували, що у них є спільна релігія. Для українців цар був тільки "східним православним царем", не РУСЬКИМ царем, бо тільки вони були РУСЬКІ, і цар не мав влади над ними.

КУЛЬТУРА НА ПІВНОЧІ І НА ПІВДНІ

Культура на Півночі була започаткована і підтримувана Півднем; іншими словами, українці були тими першими, що занесли науку до великоросів. Україна була ближча до Заходу і втримувала постійний зв'язок з осередками науки на Заході. Московія навпаки - замкнулася сама в собі і не дозволяла своїм студентам виїжджати за кордон. Російські вчені не заперечують задовженість їхньої країни супроти України. Їхні публікації на цю тему заповнили б цілі томи.
В усіх сферах науки, мистецтва, майстерності, ортографії, поезії, права, одягу і звичаю в Московії переважали українські впливи. Вже в XIV столітті багато українців працювали в Москві як учителі. В XV і XVI століттях переклади західних книг передіставались до Москви, але ті переклади робили українці. Друковані руською мовою книжки вживалися як підручники в Московії.
Після підписання Переяславського договору між Україною і Москвою у 1654 році українські впливи на Півночі значно зросли.
В праці п. н. "Теофан Прокопович", що була написана в 1881 р. (стор. 61), проф. Морозов (росіянин) пише, що Петро Великий бачив, як безмежно московське духовенство було позаду київського в справах освіти, і що в Москві не було компетентних людей для навчання церковного причету і для того було необхідно шукати поради у науковців з Києва. У своїй "Истории российской литературы" академік Пипін (також росіянин) писав: "В XVІІ столітті нові сили пробилися і в кінці верховодили в московському культурному житті; тими силами були: освіта, література і загальна культура, що розвинулися в Південній Русі, особливо в Києві. Справжніх особистостей не було дома, Москва мусила звертатися до мужів з Києва для наукової та педагогічної праці".
Петро Великий посилав людей до Києва й Чернігова вчитися друкарського мистецтва. В першій половині XVІІІ століття студентів назначувано професорами Московської Академії. В 1786 році постали в Росії публічні школи, і українців призначено було учителями. В XVІІ столітті українці займали всі високі посади в країні. В той час Київська Академія була під кожним оглядом вищою школою учителів для цілої Росії.

БАЛКАНІЗАЦІЯ

Не раз (на Заході) говориться, що визволення національностей в Совєтському Союзі обернулося б у "балканізацію Росії". Іншими словами, натякається, що це спричинилося б до розподілу Росії на ряд малих держав, які своїми безупинними суперечками загрожували б мирові в Європі. Щоб доказати фальш такого арґументу, треба тільки нагадати, що весь простір балканських держав (Югославія, Греція і Болгарія) займає 185 653 кв. миль, тоді як простір самої України виносить приблизно 360 000 кв. миль; і що ціле населення тих трьох балканських держав становить цифру 26 217 200, тоді як в Україні під Совєтами живе 36 000 000, а всіх українців - 48 000 000. Тож територія і населення самої України двічі стільки, як на Балканах. І що ще потрібно мати на увазі, так це те, що при визначуванні балканських держав було часто ігноровано національні інтереси, бо переважали політичні й стратегічні мотиви.

Переклав Петро БАЛЕЙ.
("Українські вісті", ч. 14 - 18.
5 квітня - 3 травня 1992 року).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 05.03.2004 > Тема ""Білі плями" історії"