Версiя для друку Обговорити в форумi

Людина, живучи у вигаданому нею штучному світі, часом надто велику увагу приділяє якимось деталям, маркерам, які до світу реального мають не більше стосунку, як кумкання жаб до невпинної течії повноводної ріки. Ми весь час намагаємось дати імена навіть тому, що не до кінця усвідомлюємо, розкласти по поличках те, що на них жодним чином не вміщується, промаркувати початок і кінець того, що ні початку, ні кінця апріорі не має. Чомусь ми вважаємо те дуже важливим для себе. Можливо, тому, що обмежений час нашого буття не дозволяє охопити поглядом хоч якось значний засяг величної картини світу. Натомість, мов той зашорений огир, що мчить невідомою йому дорогою, спонуканий невблаганним наїзником своїм, бачимо лише короткий відтинок свого шляху.
Чи не тому, розділивши в своїй уяві течію тої ріки на хвильки-хвилинки, на дні й місяці, ми щоразу наприкінці вигаданого нами року, у найкоротші його дні, намагаємось пригадати пройдений шлях, та бодай уявити, що чекає на нас попереду, аби зрозуміти, чи далеко ще до мети, до якої правимося, до мрії, яку плекаємо, іноді упродовж цілого життя.
Мрії... Хтось усміхнеться, мовляв, про що йдеться, чоловіче? Мрії — то щось зі світу сопливого дитинства чи зеленої юності — щось ефемерне, нереальне, нездійсненне. Дорослі люди мають, натомість, бажання — прості і зрозумілі, які, по докладенні більших чи менших зусиль, зрештою, здійснюються... або ж, поступово маліючи під непереборним тиском реалій життя, розчиняються серед туману його сірих буднів.
Справді, мрії і бажання — то не зовсім одне й те саме. Ідеалістична мрія Ассолі, звісно ж, не до порівняння з прагматичним і таким зрозумілим бажанням стати власником лискучого залізного коня, ресторану на Хрещатику, а чи й цілої України. А все ж, з усією пошаною до переконаних прагматиків, не слід забувати, що вигаданий мрійником Гриневським образ, як втілення ідеальної мрії, вже пережив не одне їх покоління, а переживе ще більше.
Проте автор не має наміру протиставляти тут рафінованих ідеалістів, які нізащо не зрадять свого журавля в небі, і шанувальників реальної синиці в жмені. Його роздуми, навіяні закінченням одного умовного відтинку нашого життя-буття і початком відтинку нового, стосуються більше того, наскільки люди, яких приводимо до керма держави, усвідомлюють плинність людського життя та свою відповідальність за створення сприятливих умов для реалізації наших мрій, наших сподівань, а також всього того, що зветься життєвими інтересами великого числа пересічних українців, з яких, власне, й складається нація.
Зі спостережень самого автора, витікає якесь неймовірне протиріччя: з одного боку, владці наші наче й не позбавлені ні здорового глузду, ні практичного розуму, ні відчуття плинності життя, ні розуміння його скороминучості. З іншого, доклавши чималих зусиль, аби стати на чолі нації, склавши присягу на вірну їй службу, вони геть НІЧОГО не роблять задля того, аби нація, яка, власне, й уможливила їх прихід до влади, могла ефективно реалізувати себе у цьому відчайдушно конкуруючому світі. Більше того, своєю енергійною діяльністю, основний зміст якої є реалізація за рахунок потенціалу нації їх власних інтересів, бажань, забаганок та хотіньців, вони зсередини руйнують так непросто осягнуту державність, ведуть націю якщо й не до загибелі, то до втрати незалежності, до нових десятиліть чи й століть неволі.
Сумно, але чимось наша влада нагадує ракову пухлину, яка, обдуривши імунну систему організму, живиться енергією його життя, все далі й далі поширюючи убивчі метастази, аж доки, підточений до краю, той, зрештою, гине...
На що ж перетворює наше привладне кодло нереалізований потенціал нації —несправджені мрії, нездійснені прагнення, невтілені бажання кожного з нас? Електронні декларації, трохи відхиливши непроникну доти завісу неприступності, вразили нас усвідомленням безодні жадоби, марнославства, чванства, безчестя та дрібнодушості наших владців. А ще — примітивністю, печерним рівнем їх уявлень про те, як має виглядати багата людина: готівка, кількість якої простіше визначити в десятках, а то й сотнях кілограмів, аніж за номіналом, колекції катафалкоподібних позашляховиків та малопридатних для наших убитих доріг родстерів, десятки, а в декого й сотні гектарів землі, маєтки, палаци — ба, навіть приватизовані святі мощі та храми! — ось у що переплавлено несправджені мрії наших ассолів і греїв, джоанроулінзів та вудіалленів, ось справжня мета діяльності нашої влади.
Та невже ж ті тонни кольорових папірців та блискучого металобрухту, призначення яких - задоволення непомірно роздутих амбіцій купки злодійкуватих нікчем, варті незроблених наукових відкриттів, які, можливо, змінили б світ, ненаписаних книжок, музикальних творів, незнятих фільмів, якими захоплювалося б не лише наше, а й наступні покоління? Але ж за тим ще й нестворені сім'ї, ненароджені діти, розбиті долі сотень тисяч, якщо не мільйонів українців... 
Піднісшись над нацією за рахунок її пограбування і не зустрічаючи при тому серйозного спротиву з її боку, наша “еліта”, схоже, й надалі не має наміру рахуватися з її, нації, інтересами, відверто саботуючи реформи, на хвилі яких, власне, й стала владою. Доказом тому і олігархоцентричний, імпотентний у всьому іншому парламент, основні рішення якого ухвалюються купкою сірих кардиналів на Банковій, і відверте небажання ключової владної персони очистити авгієві стайні корупції. Та нехіть виявляється у збереженні корумпованої системи прокуратури, у стерилізації новоствореного Національного агентства з запобігання корупції, працівники якого, попри європейського рівня зарплати, попри величезні, як для найбіднішої країни Європи, премії, виписані самим собі, і досі не спромоглося адекватно зреагувати на прямі свідчення корупції, отримані в результаті електронного декларування.
Доля не часто дає людині сприятливі шанси. Як правило, це трапляєтся замолоду, коли, здається, весь світ чекає від нас вияву наших непересічних талантів, їх ефективного застосування і, як результат, заслуженого успіху. Ще рідше такі шанси відкриваються перед нацією. Чи мала їх Україна? Певна річ. Зазирнувши вглиб історії, можна пригадати не один такий шанс. Це і спроба відновлення незалежності Павлом Бутом, і осягнута на короткий час державність за гетьмана Хмеля, і неймовірні шанси перших декад XX сторіччя. На жаль, всі вони, попри ріки пролитої народом крові, зійшли нанівець. Причина? Відсутність злагоди та пряма зрада, як те було у випадку з гетьманом Бутом, коли підкуплена ворогом реєстрова старшина, за визнанням того ж Хмельницького, який був тоді серед неї, зрадила військо, видала на страту свого гетьмана. Відсутність злагоди, кривава боротьба за владу, де заради її досягнення старшина здавала інтереси народу державам-сусідам, поклала край, зрештою, і державі самого Хмельницького. Відсутність злагоди, брак усвідомлення первинності національних інтересів привели до мільйонних жертв, до змарнування п'ятидесяти шести років в надрах більшовицької імперії.
Чи зроблено висновки? Як бачимо, жодних. Жодних, бо й сьогодні, вже упродовж двадцяти шести років марнуємо неймовірний подарунок долі, отриманий в 1991 році. Знищено економічний потенціал, що входив до першої тридцятки світу, доведена ледь не до повної руйнації колись третя військова потуга світу, значною мірою зруйновано науковий, освітній потенціал. За роки правління перших трьох президентів розпродано — фактично виміняно на згадувані попередньо кольорові папірці та блискучі катафалки — численний і успішний торгівельний флот, за два підходи — в 1992 та в 2014 — успішно здано військовий флот, попродано, порізано, роздаровано флот військово-повітряний, великою мірою поруйновано, загальмовано потенціал ракетно-космічних технологій...
Чи ж дивно, що не маючи можливості реалізувати себе в своїй країні, українці вирушають у світи? Влада сором'язливо одвертається од того, роблячи вигляд, що нічого особливого в тім нема — звичайна, мовляв, міграція трудової сили. Але ж ні: та міграція щодалі, то набуває все більших ознак демографічної біди. Сьогодні більше семи мільйонів українців перебрались за межі країни. Італія, Іспанія, Польща, Португалія, Чехія, навіть ворожа Московія виглядають привабливіше, аніж спустошені, мертві в економічному сенсі міста і містечка України. Чи можна їх звинувачувати, коли в Краю вирізані на металобрухт, зачинені, доведені до банкрутства тисячі заводів і фабрик, коли професійні моряки, не маючи більше власного флоту, не мають іншого вибору, як подаватися в найми по всьому світу? Ше більше замовчується той факт, що країну залишає її інтелектуальна еліта — науковці, інженери, медики. Ось це дуже серйозно, адже ці втрати не відновити ні за п'ять, ні за десять років, а надії на їх повернення, які дехто наївно плекає, насправді нікчемні.
Не кращі справи і з підприємництвом. Дефективне податкове законодавство, де штучно зберігається значна корупційна складова, та ж сама корупційна складова в правилах митних, тиск корумпованої бюрократичної машини, яка сприймає підприємництво не як реальний шанс відродження знищеної ледь не дощенту економіки, а лише як засіб забезпечення свого існування — все те, у поєднанні з корумпованою судовою системою, що жодним чином не дозволяє сподіватися на справедливий судовий захист, найперше, від чиновничо-державного свавілля, означає, що й сьогоднішня влада продовжує нищити країну, зводячи нанівець українську державність.
Владі злодійкуватих “прагматиків”, попри вишиванки, в які вона не гребує рядитися заради мімікрії, попри гучні до хрипоти заклики слави Україні та її героям, насправді, не цікаві ні сама Україна, яка сприймається, як видно, не більше, ніж дійна корова, ні герої, яких легко й невимушено кидали напризволяще і в Іловайську, і під Дебальцевим. Їй байдужа її мова, бо ж і сьогодні на найвищому державному рівні докладаються зусилля задля подальшої московизації освіти, Краю загалом. Їй байдужа наша історія, геть байдужі ті, хто складає честь і славу нації, хто поклав своє життя за її волю та незалежність. Адже сьогодні, як і за “папєрєднікофф”, з високого благословення вже теперішніх “вітців нації”, в інститутах україноНЕзнавства і далі сидять на ключових посадах особи, які спотворюють історичну пам'ять народу (див. КС № 22-23 2013 р. http://www.svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=11827
http://www.svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=11857) Попри псевдопатріотичну словесну тріскотню, цій владі, насправді, немає діла навіть до пам'яті нашого роду, до тих, без кого сьогодні неможливо навіть уявити собі цілісний образ України. Нещодавня ганьба з ексгумацією останків славетного українського поета, мого земляка Олександра Олеся (Кандиби) в Чехії - незаперечний доказ тому. Злодійкуваті чинуші, які рядяться в свитку батька нації, виявляється, навіть не уявляли, що держава має, з-поміж іншого, цікавитися (через свою консульську, посольську службу) і такими “дрібницями”, як належний догляд за місцями поховання славетних українців за кордоном. Справа, звісно ж, не в копійчаних витратах, а саме в ганебній байдужості до всього українського. Злою насмішкою, відтак, звучать слова пана Нищука про те, що за похованнями мають опікуватись родичі покійного. До такого навряд чи додумалася б навіть пані Фурцева. Панові Нищуку, певно, й на думку не спало, що родичі можуть бути на іншому краю світу, скажімо, в Канаді, що у родичів можуть виникнути певні проблеми — вікові, фінансові. Рід може, зрештою, урватися, а далекі родичі забути про свого родака.
Сумно, панове. Сумно... Адже кричуча нефаховість влади, її байдужість до всього, окрім самозвеличення та набивання власних кишень, помітна не лише нам. Не лише ми помічаємо і наступ на свободу слова, де неприкрите нищення шустерівського “3S TV”, і тихе удавлення качулівської “Кримської світлиці” із заміною її на більш прийнятного для влади київського клона, попри їх різні вагові категорії, є тенденцією, на жаль, очевидною. Але ж маємо бути свідомі того, що за вчинками нашої влади світ виносить судження і про саму націю, що брудні плями, які вони полишають по собі — то наші плями.
Сумні роздуми... Аби хоч трохи розвіяти їх цього передсвяткового вечора, повернімося до мрій. Десь, де держава намагається не надто відверто паразитувати на своїх громадянах, вони, громадяни, встигають протягом життя і плідно попрацювати, і втілити заповітну мрію. Я вже згадував в одній з попередніх статей про своїх знайомих на You Tube Сьюзан та Джуліуса, які, збувши власний бізнес та збудувавши власноруч наприкінці вісімдесятих яхту (майже в той самий час, як і я свою), відтоді подорожують по світу у своєму власному домі під вітрилами. https://www.youtube.com/user/sujules Так само вчинили Раян та Таша http://chasethestory.com/ Навіть тим, хто не володіє англійською, не відірватися від яскравих відеофільмів, в яких вони розкривають перед нами принади прекрасного світу моря та його островів.
Колись автор цих рядків так само мав необережність виплекати мрію про навколосвітнє плавання на власному суденці. То була незвичайна мрія, з огляду на сумнозвісну Залізну завісу, за якою йому судилося народитися й жити, з огляду на есересерівські реалії, де навіть звичайна туристична поїздка за кордон для більшості радянських була ледь не цілковитою утопією, де навіть моряків закордонного плавання випускали на берег групами не менше трьох, аби у кожній з них гарантовано був кадебістський сексот.
На відміну від задоволення, яке мав від років, витрачених на побудову і оснащення судна, роки, витрачені на його реєстрацію були тотальним стресом, не кажучи вже про депресію від років заборони на вихід в море, від років підозр і цькування.
На жаль, мрію не вдалося реалізувати і з настанням Незалежності. То були непрості часи. Гіперінфляція, до восьми місяців невиплачувана зарплата... На той час діти закінчували школу, тож замість того, аби заробляти копійку на плавання, мусив працювати на судні, аби забезпечити їх університетську освіту. Але й тут до цілком об'єктивного, життєвого чинника долучилась держава. Моє суденце впало в око захланним злодюгам з податкової міліції, які, діючи у змові з головою Євпаторійського суду Білеєм, конфіскували яхту. На щастя, незаконне рішення було скасоване головою Апеляційного суду АР Крим паном Тютюнником, але суди з відшкодування знищеного бандитами суденця затягнулися на вісім років. Та навіть отримані врешті кошти ледь покривали третину його вартості. Як результат, син так і не закінчив свого університету, не став програмувальником. Я ж, захищаючи свої права, свою честь та гідність, змарнував вісім років свого життя. Будівництво нової яхти забрало ще кілька років. Ще кілька років витрачено на погашення боргу, взятого для його будівництва та на належне його оснащення. Здавалося б — ось тепер вже нічого не стоїть на перепоні до мрії, але настав рік 2014-й...
Мрії бувають різні. На здійснення однієї досить і року, на іншу ледь вистачає життя. Зважаючи ж на те, що у кожного з нас воно одне, влада мала б дуже відповідально ставитись до виконання зобов'язань перед своїми громадянами, аби вони, виконуючи свої зобов'язання перед державою (податки, служба в армії), мали всі можливості для реалізації, принаймні, свого невід'ємного права на гідне людини життя.
Чи має можливість реалізувати свої життеві плани, свої творчі задуми, свої мрії Олег Сенцов, про якого сьогодні вже мало хто згадує? А Олександр Кольченко? А Ахтем Чийгоз? А десятки інших, які, полишені державою на поталу ворога, були кинуті за грати? Чи багато можливостей для реалізації своїх життєвих пріоритетів у хлопців, які, полишивши наречених, сім'ї, своїми життями прикривають сьогодні Край в засніжених окопах на сході України? Хтось заперечить, мовляв, причина, через яку одні наші хлопці сидять за гратами, а інші в окопах, є загарбницька війна, розв'язана Московією. Безперечно, війну розв'язала Московія, але війна та більше наслідок, аніж причина. Причиною, на моє глибоке переконання, є інфантильність українського суспільства, яке упродовж двадцяти п'яти років досить байдуже спостерігало за руйнуванням підвалин держави, за тотальним нищенням країни, її економіки, її обороноздатності, яке опустилося до ганьби мати над собою за президента кримінального злочинця, яке й сьогодні, на двадцять п'ятому році формальної незалежності, натомість, щоб настійно шукати свого Гавела, продовжує заглядати в рота кучмам. І не має значення, що сьогоднішні кучми можуть носити пасторський комірець, мати гарну русяву косу чи епатажно розмахувати вилами.
Пробуджуймось, панове-браття! Ми не змінили владу, не привели в неї державців — порядних, фахових, відданих інтерасам нації, а не інтересам власної кишені, людей. Маємо натомість біля владного керма тих самих користолюбців, які, мов та ракова пухлина, продовжують нищити Край. Не видаливши її, не змінивши владу, не маємо жодних надій на відродження країни, на перемогу у війні, на гідне життя.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 06.01.2017 > Тема "Резонанс"