Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
К╤ЛЬК╤СТЬ СКАРГ НА ДОТРИМАННЯ ЗАКОНУ ПРО МОВУ ЗРОСТА╢
Значний стрибок у ставленн╕ до мови стався власне п╕сля повномасштабного вторгнення Рос╕╖…


НА ХЕРСОНЩИН╤ В╤ДКРИВСЯ ПЕРШИЙ ФЕСТИВАЛЬ «Р╤ДНА МОВА - ШЛЯХ ДО ПЕРЕМОГИ»
Укра╖нська мова об’╓дну╓ укра╖нц╕в у боротьб╕ та в нац╕ональн╕й ╕дентичност╕…


УКРА╥НЦ╤ ВИЗНАЧИЛИСЬ, ЧИ ТРЕБА РОС╤ЙСЬКА У ШКОЛАХ
42% укра╖нц╕в п╕дтримують збереження вивчення рос╕йсько╖ мови в певному обсяз╕.


МОВА П╤Д ЧАС В╤ЙНИ СТАЛА ЗБРО╢Ю
В Укра╖н╕ в╕дзначають День писемност╕ та мови.


МОВИ Р╤ДНО╥ ОБОРОНЦ╤
Сьогодн╕шня доб╕рка поез╕й – це твори кримських укра╖нських педагог╕в-поет╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 27.02.2004 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#9 за 27.02.2004
"НАСАМПЕРЕД, ТРЕБА ЗМІНИТИ ВЛАДУ!"
Дмитро ПАВЛИЧКО

П'ятнадцять років тому, 11 лютого 1989 року, групою патріотично свідомих діячів культури, освіти й науки було засноване Товариство української мови. Чи не головним "мотором" цієї визначної події був відомий український поет, громадський і державний діяч Дмитро ПАВЛИЧКО. Сьогодні він - гість нашої редакції.

- Дмитре Васильовичу, п'ятнадцять років тому, виступаючи на конференції засновників ТУМу, Ви навели вражаючі цифри організованого нищення мов багатьох народів московсько-більшовицької імперії: 1924 року було 193 мови, 1937 рік - 90 мов, 1988 рік - 39 мов, за якими навчалися в СРСР. І ще уточнили, що впродовж останніх 50 років фактично загинуло 50 мов. І тоді ж Ви зробили висновок, що національна політика московсько-більшовицької держави - це мартирологія "братніх" мов. Які наслідки мав цей ваш висновок?
- В умовах СРСР боротьба за державність української мови (а саме таку мету ми поставили собі одразу ж на першому установчому з'їзді Товариства української мови ім. Т. Шевченка) - це була боротьба не лише культурницька, не лише за державний статус української мови, а й боротьба за створення Української держави. Ми не могли тоді відверто про це говорити. Це чудово розуміли учасники з'їзду, але це розуміла також комуністична влада, яка тоді, 1989 року, вже втрачала підтримку народу. Представники влади були шоковані цим з'їздом.
Ми мали чітку мету: через мову підняти гідність титульної нації, згуртувати українців, сприяти зміцненню їхнього національного самоусвідомлення.
- Тобто Ви поставили перед собою завдання не філологічне і культурологічне, а політичне?
- Так! Нам ішлося про практичну підтримку Народного руху, який тоді вже утворювався й відкривалась дорога для здобуття незалежності України...
- Але ж це був лише 1989 рік, до розвалу СРСР було ще майже два з половиною роки...
- ...Імперія вже хиталася, комуністична партія втратила впевненість у своїх діях, перебудова дозволила підприємницьку діяльність. Почався хаос в економіці. Українська інтелігенція, насамперед, письменники, виступила й рішуче сказала правду в очі тому режимові, під яким ми жили.
- Але, все-таки, Ви, мабуть, побоювалися сказати всю правду?
- Звичайно, ми не могли тоді сказати всього. Насамперед, треба було здобути конституційний статус для української мови. І моя промова тоді була спрямована саме на це.
- У тій промові, Дмитре Васильовичу, Ви вказали на причини і чинники нищення української мови, зокрема й на вплив пролетаризації, умов совіцького централізованого господарювання, антидемократичну політику Кремля тощо... Чи щось змінилося з того часу?
- З того часу багато змінилося, але у сфері боротьби за українську мову нічого кардинального не сталося. Державний статус українській мові було надано ще в умовах УРСР, але наслідки русифікації так глибоко утвердилися в клітинах українського національного організму, що можна із певністю стверджувати: стало ще гірше. П'ятнадцять років тому компартійна влада на місцях оглядалася на певні вказівки згори: почали відкриватися нові українські видавництва, виходити нові журнали, завирувало життя навколо проблеми запровадження української мови в деякі галузі виробництва... Але наші надії на українську державу як на головного захисника української мови не справдились.
Нині ми можемо лише критикувати найвищу владу за те, що вона знущально ставиться до української мови, але влада робить своє: інформаційний простір, виробництво, особливо промисловість, управління, бізнес продовжують функціонувати в російськомовному режимі...- ... а тут ще входить в Україну російський капітал...
- ... і створює в Україні російськомовні зони. Ось у Калуші, на Івано-Франківщині, "Лукойл" купив усі аміачні заводи, й одразу пішла російська конструкторська, технологічна й адміністративно-управлінська документація, яку ніхто не перекладає українською мовою, персонал наново звикає спілкуватися російською.
На відміну від західних закордонних інвесторів, які входять в Україну зі своїм капіталом і достосовуються до нашого мовного середовища, наші "брати" діють у своїх давніх русифікаційних інтересах.
- Ну, це вони... А ми, наші люди, українці, чому піддаємося?
- Все наше сьогоднішнє лихо полягає у закоріненій навичці українських промисловців і керівників господарств піклуватися лише про матеріальні інтереси, зовсім нехтуючи найголовнішим національним інтересом України. Наші міністри, якщо й користуються українською мовою, то переважно як службовим, посадовим атрибутом. А вийшов з кабінету - прощай українська мово! Наші державні службовці не усвідомлюють своєї національної гідності, поводять себе так, наче їм більше залежить на захисті гідності російської мови і російської культури. Наше чиновництво - це повзуча русифікація нашої держави. Навіть для найвищих чиновників українська мова - вихідний костюм для офіційних прийомів...
- Здається, тепер уже мало хто з них згадує про десяту статтю Конституції...
- ...бо править бал державна політика з подвійним дном, система лицемірства, коли проголошуються правильні слова, а за ними розгортаються зовсім інші справи. Досі не покарано жодного державного службовця, який принципово і свідомо ігнорує українську державну мову.
Колишній міністр внутрішніх справ Смирнов не користувавсь українською мовою, хоч обіцяв її вивчити, перший віце-прем'єр Азаров не користується українською мовою, хоч зобов'язаний це робити на кожному кроці, а за їх прикладом йде хмара державних службовців, які фактично служать не Україні, користуючись і мислячи мовою іншої держави. Це можна пояснити почуттям меншовартості, цими людьми керує засвоєна з радянських часів ідея москвоцентризму. Вони вважають, що ось Кобзон - великий співак; йому можна уклонитися й дати Героя України, а український, набагато кращий співак, для них - другорядна особистість лише тому, що він український...
- Це Ви охарактеризували ситуацію на верхніх щаблях влади. Але ж є фактом, що внизу, на рівні рядових громадян, багато хто з батьків (особливо на сході України) вимагає, щоб їхніх дітей вчили у школах із російською мовою викладання...
- Я вважаю, що саме у сфері середньої освіти ми маємо певні позитивні досягнення. За радянських часів шкіл з українською мовою навчання фактично не було в багатьох обласних центрах України. Тепер вони є. З'явились у центрі України, в Києві, вищі навчальні заклади з українською мовою викладання.
Поступово поліпшується мовна ситуація в університетах східних областей і півдня - в Донецьку, Луганську, Одесі.
Але Ви маєте рацію: деякі батьки-українці прагнуть віддати дітей до російських шкіл; зрусифікований українець - малорос - продовжує вважати, що справжню осві-ту його дитина може отримати на російськомовній основі.
Українців, що є людьми російської культури, в нас дуже багато. Це страшний спадок імперської і радянської епохи...
- Серед них, мабуть, є й такі, які вважають себе патріотами України...
- Є такі. Слід згадати й тих росіян, які не лише свідомо проголосували за незалежну Україну на референдумі, а й своїм щоденним практичним життям і діяльністю сприяють утвердженню суверенної України. Ці росіяни вважають, що краще віддати дитину до української школи, бо вони дбають про майбутнє своїх дітей в Україні. Найгірша наша біда - не росіяни, які живуть в Україні, а зрусифіковані хахли. Це плем'я або задушить нас, українців, або вимре від ненависті й люті до свого народу, що воно його відцуралося. Нам треба вистояти в боротьбі проти озлобленого хахла, вічного раба й хама, що його виплекала неволя.
- У сфері застосування української мови ми спостерігаємо дві суперечливі тенденції. Чи це не є проявом процесу формування української політичної нації?
 - Я скептично ставлюся до питання про політичну націю. В Україні є титульна нація - українці. І є національні меншини. Вважаю, що національним меншинам треба створити можливості, щоб вони могли виховувати своїх дітей мовою своїх націй. Я проти насильницької українізації. Як громадяни України, представники національних меншин зобов'язані підтримувати нашу спільну батьківщину, її гідність своєю поведінкою, працею, філософією, своїми поглядами. А отже, зобов'язані знати й підтримувати українську мову і українську культуру, тому що вона дає їм життя. Але я не вимагав би від них, щоб вони почувалися українцями. Можна жити в Україні, бути болгарином чи угорцем, а при тому бути також не лише патріотом Болгарії чи Угорщини, але й України.
- На жаль, Дмитре Васильовичу, в Україні є й такі суб'єкти, що відверто зневажають нашу мову і культуру, хоч живуть на нашій землі...
- Мені довелося мати розмову з одним депутатом місцевої Ради у Криму (до того ж, російськомовним письменником), який із впертістю божевільного стверджував, що української мови немає, а є "южнорусскоє нарєчіє". Точно так, як колись стверджував російський цар...
Деяка частина громадян України досі не звільнилася від самопринизливого, меншовартісного розуміння своєї власної історії і своєї нації.
Багато хто з нас ще досі носить у собі зрусифіковане єство й не усвідомлює необхідності та власного обов'язку вичавлення з себе оцього рабського розуміння своєї вторинності.
- Тоді - що маємо сьогодні робити, Дмитре Васильовичу, і що б Ви побажали нашим читачам?
- Звичайно, всім нам треба працювати над собою, треба кожному будувати в собі національно свідомого українця, відповідального за своє майбутнє і майбутнє своїх дітей. Але, насамперед, треба змінити владу! Ми повинні подумати про те, хто завтра керуватиме Україною. Це - найважливіше питання. Якщо ми забезпечимо прихід до влади осіб, які дбатимуть про Україну не взагалі, а конкретно про українську мову й культуру, культивуватимуть українську духовність і українське мистецтво, тоді й рівень життя стане високим. Там, де дбають лише про хліб, там усе буде тільки хлібом. Тільки національний дух зможе піднести нас до кращого й вищого буття.
- Тобто Ви вважаєте, що економічне зростання можливе лише як наслідок національно-культурного піднесення?
- У нас є багато людей, які не знають, навіщо вони вийшли з більшовицької неволі. Їм було добре там, бо у них немає національного "Я". А як людина не має національного "Я", вона є загубленою, як корабель без керма й без вітрил. На посаді посла України в Польщі я мав багато можливостей порівнювати. Я обійшов усі книжкові крамниці у Варшаві - скрізь лише польські книжки; є іншомовні, але вони займають маленький куток...
Поляки перекладають польською мовою все найважливіше, що повинен знати кожен народ: світові літературні шедеври, комп'ютерні програми, фільми, технічну документацію тощо. Вони все засвоюють польською мовою. У нас - навпаки. Українська книжка - рідкість у книгарні. Це найбільший злочин нашої влади.
- А які Ваші рефлексії були на той час?
- Мені бувало соромно, коли приїжджали до Польщі деякі наші міністри і під час офіційних зустрічей розмовляли російською, тоді як президент Кваснєвський звертався до них українською мовою. Мабуть, колись їхні матері бігали до директорки школи і просили звільнити їхню дитину від вивчення рідної мови. Бо й таке було... матері виховували перевертнів. Це треба знати. Цих перевертнів навіть Бог не переверне назад в нормальних людей.
- Що Ви хочете насамкінець побажати нашим читачам, Дмитре Васильовичу?
- Говорити правду. А правдою є те, що наша влада - далека від найболісніших питань нашої культури й духовності. Мова - це дух, емоційний лад і основа мислення людини. Україна не буде українською доти, допоки не прийде влада, перейнята правдою про душу та історією своєї нації.
Записав Євген ГОЛИБАРД.
("Слово Просвіти").

Дмитро ПАВЛИЧКО

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА

Переяславська Рада
починається знов.
Не приїде Ульянов,
не приїде Хрущов,
Є хахли невмирущі,
московитів нема -
Позмітала в могили
азіатська чума.
Але Путін приїхав,
мов колись Бутурлін,
І жадає дзвонити
в переяславський дзвін...
Ми задзвоним, задзвоним,
химородна маро,
Ти почуєш, як грає і Дністер,
і Дніпро,
Як козацької крові
гримить течія -
Україна ніколи не буде твоя!
Ти почуєш, як дзвонить
пшениця в блакить,
Як Виговського шабля
в Конотопі дзвенить,
Як Мазепу ламає
петровська орда,
Як у Сеймі Червонім
закипає руда.
Як горять у Батурині
крики дітей,
Як сміється від горя
у Полтаві Еней,
Як Тарас піднімає
державний клейнод,
Як рабів дух свободи
обертає в народ.
Як на шиях тріщить
тристалітня шлея,
Україна ніколи не буде твоя!
Ми без тебе на Раду
зберемося самі,
І приїде Богдан
у пошані й срамі,
І розкаже, як нам
за братерську любов
Заплатили тюрмою,
скреготанням оков.
Ти почуєш,як дзвонять карпатські вітри,
Як на площі гудуть
не твої прапори:
Хай встає Джугашвілі
із гробу, як звір,
Хай підписує зрадник
яничарський папір.
Хай згинається вдвоє
хребет холуя -
Україна ніколи не буде твоя!
В Переяславі Рада,
ні, не Рада, а Суд:
Всі облуди й полуди
палахтять, як мазут,
Прозріває на сонці
наша доля сліпа.
Під снігами Сибіру
видно сотні УПА,
Під полями Вкраїни -
мільйони людей,
Що від голоду спухли
й обернулися в глей.
Ти приїхав дзвонити,
повертайся - й дзвони,
Всіх царів піднімай
з кам'яної труни,
Дай орлові двоглавому
голосок солов'я -
Україна ніколи не буде твоя!


АБО - АБО

Коли душили нашу мову
Варшава, Відень і Москва,
Ми з праху поставали знову,
Снували і плели основу
Свого духовного єства.
А час прийшов, як чорна згуба,
Коли перевертень і хам
Із-під державного Тризуба,
З-під синьо-жовтих орифлам
Ідуть, стають на горло нам,
Стають чинуша і владика,
І наша мова сонцелика
Згасає, кинута на злам.
Моя державо, чи хахлові
Віддаш свій голос, зір і слух,
Чи ти постанеш в рідній мові,
Як в людській плоті Божий дух?
Або - або - слова одверті -
Або замучить нас хахол,
Або ти станеш проти смерті,
Збереш водно третини й чверті
Душ українських, що роздерті
Ждуть на цілющий твій Глагол?!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 27.02.2004 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1785

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков