Версiя для друку Обговорити в форумi

«Стережіться ненаситців хижих, що приходять під личиною братів ваших пити кров життя вашого» (ВБ. Думки зі старого блокнота, майже по Матвію)

Заходячи часом до офіса свого адвоката, питаю, як годиться, про життя, про справи. «Все добре, - відповідає незмінно, - але буде ще краще».
Ця невинна на перший погляд приповідка навіть сьогодні, після успішного виходу зі всіх процесів, мимоволі змушує мене внутрішньо підбиратися, підтягуватись. А що вже казати про те, як вона сприймалася за скрутних часів!
Ні-ні, мій адвокат багато допоміг мені, не луплячи при тому трьох шкур, але сама думка про те, що існує, як об’єктивна реальність, певний прошарок людей, який так чи інакше заробляє на наших бідах, на нашій скруті, мала б результуватися у висновку, що їхнє сприйняття наших проблем не зовсім тотожне нашому, а в найгіршому випадку і протилежне йому.
Ця приповідка спадає мені на думку кожного разу, коли хтось із наших владців починає вчергове просторікувати про «наші» досягнення, наголошуючи при тому, що скоро «нам» жити буде ще краще. Хто б мав які сумніви, особливо після опублікування їх електронних декларацій! Так є і так буде аж доти, доки просте розуміння того, що «ми» і «вони» – то далеко не одне й те саме, не стане чітким усвідомленням більшості наших співгромадян, не виллється у належні висновки.
За станом шоку, прострації після оприлюднення декларацій про статки нашої «еліти» здійнялася пінява хвиля благородного обурення, мовляв: ну-ми-знали-що-ви-крадете-але-щоб-аж-так! ганьба!!! Хвиля та цілий тиждень стрясала мідійний глобус України, багаторазово прокотившись ним уздовж і впоперек. Перераховувалось все: кількість грошових одиниць у тоннах, у вантажівках і навіть у кілометрах (якщо скласти купюри одна на одну), кількість гектарів землі, вілл, маєтків, квартир, автомобілів, картин, брильянтів, смарагдів, рубінів, хрестів з мощами і без таких, кількість годинників, сумочок, шуб, костюмів, суконь і ледь не мереживної білизни від кутюр. Все те смакувалося – здебільшого із щирим обуренням, але подекуди і з прихованою заздрістю: от, мовляв, ловкачі!
А проте ж, жодних тектонічних зсувів від того декларагейту не відбулося. Не захиталася земля під ногами блакитних злодюжок всіх мастей – від вчорашніх рекетирів і комсомольських ватагів, які наряду з грубими грошима, що й на трьох «Кразах» не вивезти, декларували як свою власність божі храми, до головного банкіра, чиєю найпершою функцією мало б бути забезпечення стабільності національної грошової одиниці, але яка настільки скептично ставиться до неї, що тримає свої наколядовані мільйони виключно в американських доларах. Чим не шаман, який після камлання з бубном та божками на шнурку, поза очима одноплемінників схиляється перед образом Єгови!
Не захиталася земля і під ногами «сизих голубів», включно з найсизішим з них. Десятиліттями перебуваючи на державній службі, вони замість служіння нації та державі переймалися натомість винятково вибудовуванням, розвитком та просуванням своїх бізнесів, оббираючи при тому націю, плюндруючи державу. Навіть нині, у часі війни, обклавши податком пенсіонерів, ходячи з простягнутою рукою по світу, це кодло і далі виводить награбовані капітали в офшори, продовжує гендлювати з ворогом, підживлюючи його товарами, сплачуючи йому податки, які повертаються нам кулями, снарядами, смертями наших вояків. Он вже знову, під прикриттям турботи про «наших людей на Донбасі», в Раду намагаються пропхати законопроект, який легалізував би їхню сьогоднішню контрабанду…
Чому ж подібне стало можливим? Чи не тому, що всі ті «сизі голуби» від влади як купували, так і продовжують купувати мовчазну згоду на той грабунок вівцюватої совкової маси, яка й досі, на двадцять п’ятому році Незалежності, складає більшість населення України? І це при тому, що зі здрібнілими юдами, які бездумно продають ненаситцям не лише сьогодення – майбутнє своїх нащадків, розраховуються нині навіть не срібляниками, як за біблейських часів, а гречкою, кольоровими папірцями, дутими пільгами та хитромудрими субсидіями.
Чи помічає та більшість, що після великого «переділу» дев’яностих, коли формально загальнонародна власність стала на ділі власністю купки негідників з числа вчорашніх комуністів та бандитів, економіка країни, а, відповідно, й добробут народу не те, що не піднімається – невпинно падає? Певно, що так, адже платить за те жахливим зубожінням. Але чи робить належні висновки? Не схоже. Навіть ідеалізовані багато в чому Майдани: Помаранчевий, а особливо Проєвропейський, де сотні тисяч кращих синів і дочок України важили своїм життям, аби зупинити сповзання нації у прірву, не стали справжнім переворотом свідомості для згаданої інертної більшості. Відтак, не відбулося і зміни політичного устрою країни, яка до сьогодні залишається в цьому сенсі феодально-олігархічною. Ба, навіть ті пасіонарії, чиєю стійкістю, непоступливістю і навіть життями було зметено режим Януковича, не спромоглися свого часу усвідомити того, що забезпечують прихід на його місце не державникам, які підняли б країну з руїни, а конкуруючому клану все тої ж всюдисущої мафії, який наступного ж дня почав без опору здавати країну зовнішньому ворогу, продовжив її пограбування.
Наука в політиці, як правило, коштує нації дуже дорого, особливо, коли навчання відбувається на своїх помилках. Втрачені перспективи, відставання в прогресі, залежність від успішних сусідів, занепад наук, деградація культури; на індивідуальному рівні – незроблені наукові відкриття, нереалізовані проекти, незняті фільми, ненаписані книжки, несправджені надії, вимушені пошуки долі по світах, змарновані життя – ось її ціна для нації, яка не робить висновків.
Дуже хотілося б сподіватися, що моя нація таки отямиться від небезпечно довгої летаргії, усвідомить, нарешті, що ніхто – ніякі партнери чи союзники – не в змозі вирішити тих проблем, які стоять перед нею, які має вирішити виключно вона сама. Прибрати від влади сьогоднішніх ненаситців, які, декларуючи служіння Богові, насправді давно і віддано служать мамоні, маємо право (і обов’язок!) лише ми і ніхто інший. І то є завданням першочерговим, оскільки марно сподіватися, що український корабель вийде з лабіринту мілин та гострих рифів на чисту воду, доки стерно його в руках негідників, які, засліплені золотими блискітками, невідпорно тримають курс на вже чорніючі попереду скелі. Завдання те є надзвичайно непростим. І не лише через те, що нинішній клан чинитиме опір своєму зміщенню ще жорсткіше від своїх попередників, не лише через те, що тим неодмінно спробують скористатися, як інші мафіозні клани, мімікруючи під демократів, так і путінська Московія. Найнебезпечнішим буде звалювання в хаос міжусобного самознищення, коли брат піде на брата. Маємо бути надзвичайно обачними, аби оминути ті підводні камені.
Але ж і на вичікування не маємо часу! Маємо розуміти, що зміни не стаються самі собою. Життя лише надає шанс – відкриває на якусь хвильку можливість для змін. І та хвилина неймовірно швидко минає. Це стосується як кожного з нас, так і цілої країни. В 1991 році нам випала можливість змінити свою долю, але ми, мов той лукавий раб з біблійної притчі, змарнували свій шанс, не скористалися сприятливими можливостями, мирними роками, коли широкі кроки по шляху прогресу були такими можливими. Але ж ще стародавні філософи знали про те, що non progredi est regredi – не йдучи вперед, ти відкочуєшся назад…
Справді, світ пішов далеко вперед за той час, доки ми безвольно спостерігали, як формуються, як набирають сил мафіозні клани київщини, дніпропетровщини, донеччини, як зливаються з владою «Сейлем», «Башмаки», як мафіозний спрут проникає у всі сфери нашого життя, обплутує своїми мацаками всю країну.
Мафія не має кордонів. Саме тому ми й сьогодні бачимо процвітаючу, попри війну, торгівлю з квазі-республіками Донеччини, торгівлю з Московією. Саме тому Міністерство внутрішніх справ та Служба безпеки України замість того, щоб опікуватись своїми прямими обов’язками, натомість є прикриттям для нелегальних оборудок з пальним, прикриттям нелегального видобутку бурштину, прикриттям контрабанди того ж бурштину, вугілля, цигарок. Саме це є причиною того, що у часі війни, у часі, коли Україна вимагає санкцій проти Московії за окупацію Криму, за агресію на Донеччині та Луганщині, бізнес, в тому числі й нашого президента, продовжує сплачувати податки до бюджету країни-агресора, а московські власники і далі контролюють українські підприємства, їх банки безперешкодно функціонують по всій території України. І це в той самий час, коли багато українських громадян у тому ж Криму, який деякі супер-патріоти вважають суціль зрадливим, позакривали свої маленькі бізнеси, аби не працювати на країну-агресора, не сплачувати податки до її бюджету.
Сьогоднішня влада, прийшовши у свої кабінети на лозунгах Майдану, небагато зробила для реалізації своїх щедрих обіцянок. Чи не найважливішим своїм досягненням вона називає подолання газової залежності від Московії. І справді, за тої залежності наш спротив закінчився б дуже швидко. От лиш наші чародії забувають додати, що то є не стільки їхнє досягнення, як добра воля європейської спільноти, яка продає нам той же московський газ в потрібних об’ємах і за прийнятною ціною. Та чи довго так може тривати, особливо тоді, як Захід щодалі, то більше розчаровується в своїх українських партнерах? Власне, хто б не розчарувався, коли ні слово політика, ні підписані угоди, ні навіть фінансовий важіль МВФ не можуть змусити нашу владу почати реальне очищення від корупції! Відтак, чи можна сподіватися, щоб особи, які невміло імітуючи реформи, майже відкрито покривають корупцію, фактично очолюють її, могли на рівних розмовляти з лідерами країн Заходу, бути серйозно сприйняті ними? Відповідь, на жаль, є надто очевидною. А це означає, в свою чергу, що подібними діями наші владці дискредитують Україну, яка за таких умов не має шансу відновити свою суб’єктність на міжнародній арені.
Чи розуміє це моя влада? Чи робить висновки? Нереформована, наскрізь корумпована прокуратура, суди, фіскальна, митна служба, корупція в Міноборонпромі, перманентні намагання як не контролювати, то впливати на діяльність створених під великим тиском Заходу НАБУ, НАЗК – ось результат двох з половиною років перебування «революціонерів» при владі.
Відставка на початку цього тижня голови Одеської ОДА пана Міхеїла Саакашвілі, який, повіривши в серйозність задекларованого президентом курсу на реформи, довгий час, попри постійний спротив як місцевої, так і київської мафії, намагався вивести область з-під їх впливу, довести, що за чесної влади регіон може стати процвітаючим, є ще одним свідченням того, що мафіозний спрут не збирається так просто здавати свої позиції.
Влада, яка замість того, щоб розвивати свою націю, тримає її натомість за межею бідності, яка не робить майже нічого щоб підняти країну з колін – реанімувати економіку, влити назад висотану з її фінансових артерій кров награбованих мільйонів, очікуючи натомість, що те зроблять чи то закордонні донори, чи меценати з діаспори, влада, яка замість того, щоб опікуватись створенням численної, потужної армії, гарантовано забезпеченої сучасним ефективним озброєнням власного виробництва, два роки поспіль жебрає летальну зброю у Сполучених Штатів, є не просто приниженням для нації, але й очевидною загрозою для незалежності держави Україна. Сподіватися на перемогу у війні з Московією, на повернення окупованого Донбасу та Криму з такою владою є, щонайменше, наївною утопією.
– Але що ж робити? – скаже мій читач. – Не піднімати ж повстання в часі, коли підбадьорений перемогою на президентських виборах в США кандидата, який висловлював йому свої симпатії, президент В. Путін знову починає робити загрозливі порухи. Арешт ще трьох українських громадян минулої середи в Севастополі може легко стати приводом для поновлення широкомасштабної агресії.
Тут автор хоче запевнити читача, що до жодного повстання на разі не закликає. Але й безвольне вичікування, аби наші проблеми вирішив рудий Ганс з волохатими руками, є прямим шляхом до біди. Відтак, аби покласти край часу ненаситців, маємо тиснути на Верховну Раду, яка вже вона там є, з тим, щоб змінити виборче законодавство з такого, яке забезпечує утримання при владі злодійкуватих наших олігархів, на демократичне – таке, яке усуне від влади грошові мішки, дозволить нації розвивати свою країну. Потрібно взяти щонайактивнішу участь у його створенні! Після того маємо змусити наших депутатів переобрати, нарешті, вже давно нелегітимну ЦВК і оголосоти дострокові вибори до парламенту.
Автор не випадково вживає тут такі слова, як «тиснути», «змусити». Маємо усвідомлювати, що без примусу з боку народу нічого того не станеться. Тож маємо мирним, але невідпорним тиском настояти на своєму. Не менш важливим, аніж написання і ухвалення «антиолігархічного» виборчого законодавства, буде обрання справді достойних – чесних, порядних, фахових представників нації до нової Верховної Ради. Від них замість законодавчого мотлоху, який продукує нинішній склад ВР, потребуватимемо змін до Конституції, які скасують двовладдя президент/прем’єр, зреалізують право нації на владу шляхом ефективного контролю своїх обранців. Лише швидкі, фахові, відповідальні рішення забезпечать реанімацію економіки, енергійний розвиток країни. Тож не марнуймо часу, українці, Час не жде!

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 11.11.2016 > Тема "Резонанс"