Версiя для друку Обговорити в форумi

КЛУБ ПОЕЗІЇ

Чарівний світ ніжних, романтичних, проникливих, світлих віршів Любові Ігнатової – це світ чистих почуттів, світ кохання, світ, у якому душа, мов квітка, що розкривається назустріч сонцю, так природно роздаровує свої щедроти таким же чистим душам, як і вона сама.
Поетеса народилася у селі Світлогірське на Полтавщині. Перші спроби віршування робила ще в дошкільному віці.
Зараз мешкає в Новосанжарському районі у мальовничому селі Бридуни, природа яких і надихає на написання поезії.
Цьогоріч Любов Ігнатова випустила свою першу збірку «На перехресті зоряних стежин».

Любов ІГНАТОВА

ПРОМОКЛА ПІР'ЇНКА
І знову блукають дощі у моїм Закрайсвітті,
Збиваються в купу, чи просто вервечкою йдуть
Туди, де, напевно, думки спочивають невмиті...
А може, вони просто втратили сонячну суть?

Клубочаться хмари димами старезної люльки,
Яку палить Всесвіт, поринувши в мудрість віків.
Йому час від часу нагадує сива зозулька,
Що він ще не все відлюбив, відстраждав, відхотів.

Земля вже всотала у себе водиці по вінця,
Уже обважніла і хлюпає тихо з-під ніг.
І дихати важко промоклій маленькій пір'їнці,
Дощем розіп'ятій за ним же придуманий гріх.

МІСЯЧНИЙ ВІРШ
Сьогодні туман – ніби зітканий з місяця,
Просякнутий ним, ніби маревом снів...
Напевно, із крил світлих янголів звісився,
Щоб виткать вельон на весілля весні...

Сміливо зайду в це звучання сонатове,
У нім розчинюсь, відродившись у нім;
Зі світлом зіллюсь до останнього атома,
Сузір'ям лишусь в піднебессі нічнім...

Тріпоче душа, ніби в іншій реальності,
У вимірі нот і скрипічних ключів,
На рівні чуттів, ейфорії ментальності,
Де тільки Любов – без щитів і мечів...

Вже вени мої повні місячним променем...
Ще мить – і політ... Але я повернусь!
У землю вросту розгалуженим коренем,
У кожнім струмку кришталево озвусь...

Спадає туман на волосся перлинами...
Цілує вуста прохолодністю зим...
Та думку мою пропікає жаринами
Цей місячний вірш – моїх снів пілігрим...

БЛУКАЄ ОСІНЬ ІРПЕНЕМ
Блукає осінь Ірпенем
В пожухлих травах,
Тумани змішує з дощем,
Немов приправи.
Розводить тишу перестук
Коліс і колій,
А ще грози далекий звук
І вітер в полі.

Блукає осінь Ірпенем
В опалім листі,
В терпких жаринах хризантем,
В роси намисті.
Ховає душі ліхтарів
У морок ночі,
І силуети у вікні —
Як поторочі.

В калюжі хмари і зірки
Спивають вічність,
Сідає мжичка на гілки —
То нелогічність?
Листок багряний, як тотем,
Упав на коси...
Блукає осінь Ірпенем,
Самотня осінь...

ЩО ТОБІ ДО МЕНЕ, СИВИЙ ВОЛХВЕ?
Що тобі до мене, сивий волхве,
Що вітрами дивишся з-під брів
І шепочеш листям пересохлим
Щось на грані осені і снів?

Що у мареннях твоїх зірчастих?
Чорні хмари в мене над чолом?
Блискавиці — вісниці нещастя?
Напівтіні предків за столом?

Не кажи нічого, чуєш, волхве?!
Краще плід солодкий незнання.
Вже давно передчуття замовкло,
Я бреду наосліп, навмання...

Чом вдивляєшся так пильно в очі?
Там безодня чи небесний рай?
Ні, не ворожи мені, не хочу!
Звергнутих богів не закликай!

Що тобі до мене, сивий волхве?
Що побачив у душі моїй?..
Чи слова, чи листя пересохле
Навздогін кидає вітровій...

ІМБИРНИЙ ЧАЙ
Я до чаю додам теплий відзвук імбирної ноти
І корицевий шлейф, ніби сонячний промінь, густий...
Щось приваблює погляд у гладі люстерка напроти...
Тінь якась невиразна... та я майже впевнена – ти...

Не відводжу очей, бо боюся укотре згубити
Павутинку тонку, що тебе у мій сон приведе...
А за вікнами вечір, п'янким абрикоссям налитий,
Із зірницею вдвох витанцьовують свій па-де-де...

Попід стелею сплять врівноважені штучні світила,
І годинник стіка, як з полотнища пензля Далі,
Чай схолонув давно, а мені відірватись несила
Від химерної точки на сріблом покритому склі...

НЕ МОЛЯТЬСЯ ДО СОНЦЯ ПШЕНИЦІ
Не моляться до сонця пшениці,
Лиш маки бовваніють, наче рани,
На тілі незасіяного лану,
Де Янгол зі свічею у руці
Ллє сльози по Вкраїнському талану...

Цьогоріч вродять знов одні хрести -
У Смерті дуже щедра косовиця.
Втомилася стинать її правиця
Ті долі, що могли б ще розцвісти,
Та душить їх нещадно повитиця...

Зрікаються крилаток ясени...
Бентежний дощ мигичить над полями,
Як посивіла колискова мами,
Чиї у муках зроджені сини
У вічність відлітають журавлями...

ЕЛЕГІЯ ДОЩУ
Вслухаюся в елегію дощу
Затамувавши подих... Насолода!..
І навіть вітер крила склав – ущух.
Є тільки дощ... і небо... і свобода...

Є тільки крапель мельхіорний спів
І відзвуки громів, немов кантата,
І шепіт набубнявілих садів,
Де літнє сонце бджолами зачато.

І більш нічого... Тільки я і дощ...
Сповза з душі утома і скорбота...
Є тільки музика всесвітніх прощ,
І кожна мить у ній бринить, як нота...

Я день пройдешній в Лету відпущу -
Нехай пливе кульбабовим віночком...
Вслухаючись в елегію дощу,
Стаю маленьким весняним струмочком...

ЗНОВ ПО КОЛУ БУТТЯ
Знов по колу буття – знов зустрілися Авель і Каїн,
А це значить – попереду Ноїв Ковчег і потоп.
Та не буде Розп'яття, бо двічі його не буває.
І життя – не чернетка із безліччю справлень і спроб.

Відбудуються знову зруйновані мури і храми,
Над невірством волхвів пролуна єрихонська труба.
Десь у Всесвіті плаче наш Янгол, напевно, над нами –
Зорепадами в землю його опадає мольба...

Завтра буде світанок... Та ми не повернемось завтра –
Нам дано час до півночі... Й знову за вітром злетить
На чужих помилках розікладена заново ватра...
Знов по колу буття, де з нас кожен – розвітрена мить...

Я ПЛАКАЛА КРІЗЬ СОН
Я плакала крізь сон... Не пам'ятаю,
Чи снився ти... чи, може, навпаки –
Тебе шукала десь за небокраєм,
І не знайшла... І падали зірки...
 
Вогонь горів... але якийсь холодний...
І мерзла я крізь товщу сновидінь...
І дикий страх – незнаний, первородний –
Тягнув мене в якусь крилату тінь...
 
Я кликала тебе на допомогу –
І навіть камінь виронив сльозу...
Та оминули всі твої дороги
Маленький світ і гори поблизу...

Я плакала вві сні... І навіть після...
Тихцем ковтала сіль колишніх втрат...
Спав грудень за вікном... І тільки місяць
Збирав сльозини для своїх сонат...

ХТО Я?
Хто я? Зоря – а чи неба окалина?
Свічка у храмі – чи зблиск сірників?
Я догоріла? Я заживо спалена?
Вогник душі – чи пожежа віків?

Хто я? Поетка? Чи зайда в поезії?
Може, не свій колись вибрала шлях?
Вірші пишу – чи словесні суспензії?
Я – Квітка Сонця? Чи просто реп'ях?

Хто я для тебе? Лірична мелодія?
Фуга органна? Ревіння вітрів?
Може, я – просто бездарна пародія?..
Ти навіть слухать мене не схотів...

ДУША
У сонмі блискавок-заграв,
Поміж запльованих криниць,
Де люд байдужий поспіша
У край приручених синиць,

Лежить зґвалтована душа
Обабіч пройдених доріг –
Уже не варта ні гроша,
Лиш так... ганчірочка для ніг...

Посеред слів важких-в'язких,
З ножем по саму рукоять –
За те, що вірила в казки,
Що можна душу покохать...

Наївна!.. Зовсім, як дитя...
Обличчя й тіло – над усе!
Тоді на блюдечку життя,
Напевно, щастя принесе...

... Там, на розпутті доль і мрій,
Де душ загублених базар,
Котилась болем з-попід вій
Чи то дощинка... чи сльоза...

НЕ СПАЛИ МЕНЕ, НЕБО
Не спали мене, небо...
Ні, не птаха, не зірка я...
І святіший хто-небудь –
То перлина і є твоя...
Та дозволь хоча б краєм,
Хоч по хмарах пройти мені...
Просто я догораю
У холоднім чужім вогні...

Не карай мене, небо,
За зухвалість мою таку...
Ні, без прав я на тебе...
Та щастить же і жебраку...
Так подай мені милість...
Ненадовго... хоча б на мить...
І болюча безкрилість
У обійми твої злетить...

А тоді – хоч у прірву...
Хоч у темінь болотних вод...
Обіцяю, я вирву
Із душі твій секретний код...
Не ховай мене, небо,
Не цурайся колючих сліз...
Дай торкнутись до тебе...
А тоді... можна впасти вниз...

ВЕСНЯНОМУ ВІТРУ
О, Вітре весняний, – близький і далекий коханцю,
Ти пестиш так ніжно, що тіло листочком тремтить,
Ведеш мене знову у снах до весняного танцю,
Вплітаєш у коси, як стрічку, омріяну мить...

Мене знов тривожиш, розвітрюєш заспане серце,
Роздмухуєш знову в мені первозданний вогонь...
І жінка навпроти (в чарівнім, напевно, люстерці)
Бере знову сонце до теплих дбайливих долонь...

Ти знаєш, мій Вітре, як я сумувала ночами,
Зимове колюччя шпигало нестерпно у бік...
І йшли сірі дні, як до храму смиренні прочани...
Я їх розгубила, вервечці утративши лік...

Ти знов повернувся... На тебе цю вічність чекала...
Цілуй мене, Вітре, отак, як умієш лиш ти!
І буде весни нам, як завжди, напевно, замало,
Щоб знову пізнати далеких галактик світи...

КАМЕЯ
Коли за обрії спадає знову ніч
І місяць прикрашає душу неба,
Створи мене із тисячі облич –
Такою, як захочеш ти... Як треба...

І оживи!.. Лиш помахом пера...
Чи світлом серця... Може, поцілунком?..
Я – просто Єва... із твого ребра...
Я – поєднання снів твоїх і думки...

Створи мене! Вітрам наперекір!
Мечем створи чи обладунком долі!
Щоби печалі гнилозубий звір
Сам захлинувся у своїй крамолі!...

***
...Зима за вікнами... І в душу пада сніг...
Я – на долоні... З каменю камея...
Вдихни життя в творіння рук своїх –
Колись же оживала Галатея!..

ДОЩ
У землю небо блискавицями вростає,
Корінням космосу – до глибини душі...
Вусатий дощ бреде з-за небокраю
У старовиннім сірім кунтуші;

І сипле із кишень навкруг кришталь краплинний
Під ноги квітів, у волосся трав;
І шепіт його звабний, дуже дивний
Вплітається у музику заграв...

Ступає тихо по стежках, де стигне літо,
Під барабанний дріб розтерзаних небес,
І зачіпає капелюхом віти
Берізок білих – лісових принцес.

На павутинні між кущів – дрібне намисто,
Його збирають лагідні вітри;
І заховався зайчик попід листом
З гостинцями, що ніс для дітвори...

А я перед вікном з чернеткою і чаєм
Записую штрихи для музики без слів...
І ми з дощем до вечора гортаєм
Старий альбом зі спогадів і снів....

КОЛИСКОВА
Зберу у жменю зорі–намистинки
І нанижу на нитку своїх снів;
Мелодію заграють павутинки
На ноти композиторів–вітрів.

Я заспіваю тихо колискову
Про котика сіренького тобі,
Про лебедів, про дівчинку казкову
І про озера чисті голубі...

Дрімає місяць у пуховій хмарці,
І наш Руденький смачно позіха;
А сіра мишка у маленькій шпарці
Співа потішки сонним дітлахам...
...
Ступає на м'якеньких лапках нічка
І сипле срібні роси у траву...
Заплющуй, моя доню, свої вічка
І вслухайся в мелодію живу...

КОТИКОРАНОК
У моєму саду білим котиком ранок дрімає,
Розтрусивши росу, ніби низку коштовних перлин;
І клубок вогняний визирає ріжком з небокраю
У віночку пухких, щойно випраних дощохмарин.

Заплітає трава ще не скошені коси шовкові,
І волошки синять і без того яскраву блакить;
В полуничок яснить полум'яно-червона обнова,
І бджілками гледичія жовто-медова бринить.

З кучерявих півоній звучать аромати симфоній,
З ніжно-флейтовим соло в рожевості чайних троянд;
П'є метелик нектар на квітковій духм'яній долоні,
Наливається соком лоза виноградогірлянд.

У волоссі весни – уже геть посивілі кульбабки
Парашутяться снами маленьких крилатих зернят;
Котик-ранок для них підставляє розвітрену лапку –
Час зродити життя, тож нехай собі вільно летять!

ВЖЕ ВКОТРЕ
Вже вкотре розпинаєм на хресті
Людського Сина під гучні фанфари,
Б'ючи у груди: "Господи, прости!
Дай оминути праведної кари!"
 
Відпрацювавши тридцять срібняків,
Сльозами омиваючи обличчя,
З проворністю нікчемних байстрюків
Штовхаємо слабкіших на узбіччя...
 
На фантиках смаколиків-зловтіх
Малюєм ілюзорне сьоме небо;
Знов поспішаєм возвеличить гріх,
Перекрутивши заповідь під себе...

Бажаючи прощення роздобуть,
Не молимось, поки не чуєм грому...
Знов Господа ведем у хресну путь,
Старим шляхом вертаючись додому...

Забувши істину, що Бог – то є ЛЮБОВ,
Святе Ім'я згадавши вкотре всує,
Між ганчір'яно–туфельних обнов
За гроші індульгенцію купуєм...

ТИ ЗНАЙ
Ти знай, що я молитимусь за тебе
На всіх шляхах прийдешньої весни,
Чи посмішкою сяятиме небо,
А чи проллється дощиком рясним...

Де б ти не був, відчуй, що я з тобою,
Душа... вона ж не знає перепон...
Я обійму тебе плакучою вербою,
З птахами заспіваю в унісон...

Відчуй мій подих в прохолоді ранку,
Мої слова – у шепотінні трав...
Я – виткана тумановим серпанком
Найвища нота місячних октав...

Ти просто знай, що не самотній в світі,
Що в тебе є таємний оберіг ...
А я... для тебе буду просто жити,
Вплітать молитви до твоїх доріг...

МОЇ БАТЬКИ
Мої батьки давно вже посивіли,
Та в їх очах – мого дитинства світ...
І яблука... такі щемливо-спілі
В саду, де цілував їх весноцвіт...

У їх руках – від зайчиків гостинці,
Добро землі та сонячне тепло;
У зморщечок тоненькій павутинці
Роками помережене чоло...

Захризантемилась їх осінь моїм літом...
Весна летить на крилах онучат...
І їх сердець безцінні самоцвіти
У кожному з маленьких лелечат...

ДИВНА ЖІНКА З ОЧИМА ОСЕНІ
Дивна жінка з очима осені,
У пуховій хустині літ,
Ще шукає в небесній просині
Запізнілий вишневий цвіт.

Зігріває вітри морозяні
Поцілунками теплих мрій,
І шепочуться ранки росяні
За мереживом стиглих вій...

Тче вітрила зі снів і споминів,
Щоби колір – неначе жар;
І вплітає всю ніжність променів
Із далеких зірок Стожар...

Дивна жінка з очима осені,
Із душею, як у дитя,
Обійма сірі дні збурмосені,
Вміло лагодить хмар дрантя...

І збирає пісні у кошички,
Щоб веселки сплести вінок,
Щоб співали веселі дощички,
Щоб дзвенів джерела дзвінок ...

Дивна жінка з очима осені
Щиро вірить в святу любов;
І танцює ногами босими
На осколках людських обмов...

У ОЧАХ МОЇХ ПРОЗЕЛЕНЬ ЛІТА
У очах моїх – прозелень літа
Ще тебе зігріває сонцем,
Розпускаються лагідні квіти
На гарячій твоїй долоньці...

На губах моїх – стиглі черешні
Іще ваблять солодким соком;
Ти відпий спрагло день прийдешній,
Щоб не втратить його ненароком...

У руках моїх – Всесвіт безмежний,
Я віддам тобі левову частку! ..
Не хвилюйся, мій погляд бентежний
Не приховує згубу чи пастку...

В моїм серці – вогонь палає...
Хочеш, вирву його, як Данко?
І підемо за небокраї,
Зустрічать солов'їні ранки ...

Я НЕНАВИДЖУ ІГРИ У ТИШУ
Я ненавиджу ігри у тишу...
Ніби важко промовити слово,
Ніби зникла у Всесвіті мова,
Ніби звуки на смак полинові...
Я ненавиджу ігри у тишу...

Я боюся цих днів занімілих...
Вони мають розгнівані очі,
Ними правлять якісь поторочі,
Ті, що жалами душу лоскочуть...
Я боюся цих днів занімілих...

Мені боляче битись об стіну...
Та прозора міцна перешкода
Розбиває на друзки свободу,
Ніби нитка в руках ляльковода...
Мені боляче битись об стіну...

А чи ти не боїшся загратись?..
Бо я можу відвикнуть від тебе,
І полинути легко у небо,
Як пушинки кульбабок зі стебел...
А чи ти не боїшся загратись?..

ПОГЛЯНЬ У СВІЧАДО
Народженню нас – передує падіння...
Ти бачиш цю думку в очах, що в свічаді?..
І тільки якесь ледь помітне тремтіння
Тримає ще ніч на планетнім параді...

Я стала - як ти... На одній ФМ-хвилі
Моя підсвідомість твою пеленгує...
Хвилини-убивці... Вони такі милі...
Навіщо нам вкотре псувати їх всує?..

Все чорне і біле... Півтону немає...
За руки крокують і правда з брехнею...
Не знаючи пекла, не мали б і раю,
І досі блукали босоніж стернею...

Поглянь у свічадо: я поруч з тобою,
Вимінюю знову монетки на щастя...
І після тривалого в часі двобою
Ми знову тримаєм в руках різні масті ...

Чи зможеш мені ти довірити душу,
В мені прорости і пустити коріння...
Тобою назву щойно створену сушу...
Народженню нас – передує падіння.

ВОНА ПУСКАЛА У СТРУМОЧКАХ ФАНТИКИ
Вона пускала у струмочках фантики...
Сама собі варила каву зранку...
І мріяла про принца і романтику,
Рахуючи ромашки на фіранках...

Вона уміла слухать дощ за вікнами,
І розуміла, що шепоче вітер...
Її слова були для інших ліками...
А їй... ну хоч би раз хто сльози витер...

Вона завжди була для всіх промінчиком –
Світила, звеселяла, зігрівала...
А свою тугу, крихітним камінчиком,
У черевички від людей ховала ...

Вона кохала... Чи була коханою?..
Нелегко закохатися в дивачку...
Душа щеміла вирваною раною –
Не треба їй любові, як подачки!

Вона пускала у струмочках фантики...
І дарувала без остатку ласку...
І свято вірила у принца і в романтику,
Що хтось напише і для неї казку...

НЕБО З ОБВІТРЕНИМИ ГУБАМИ
Небо з обвітреними губами
Цілувало очі наші та плечі;
Метаморфози творив із нами
Літній, закоханий в море, вечір...

Ми розбудили собою хвилі,
Місяць зловивши в свої долоні;
Із міріадів п'янких ідилій
Вибрали ту, що співа в безсонні...

І язиками того прибою
Йшли навпростець до вогню босоніж;
І поринали удвох з тобою
В пристрасть... Туди, де було бездонніш...

Дивакувата наша свідомість
Закарбувала лиш вибірково
Злет до зірок, чарівну невагомість,
Тільки одне полум'яне слово...

...Час відлетів легкокриловим змахом...
Є ти і я, що колись були нами...
Пам'ять болить ще Чумацьким Шляхом
В небі... з обвітреними губами...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 28.10.2016 > Тема "Душі криниця"