Версiя для друку Обговорити в форумi

Станом на 1 січня 1992 року система мобілізації та оборони України базувалася на національних ресурсах, які відповідно до адміністративного розподілу України були територіально поділені на три військові округи у межах колишніх Київського, Одеського та Прикарпатського військових округів.
Ця система згідно з заздалегідь розробленими та затвердженими планами дій давала можливість миттєвого реагування на будь-яку збройну агресію в усіх ланках воєнної організації України, системи цивільного захисту населення та в усіх ланках органів державної влади і місцевого самоврядування для вчасного здійснення оборони країни, організації відсічі збройній агресії та ліквідації збройного конфлікту.
Та під час збройної агресії Російської Федерації проти України, захоплення нею Криму і частини території Донбасу стало цілком зрозумілим, що протягом останніх 24-х років оборонна політика в Україні була провальною і згубною як для самої системи мобілізації і оборони, так і для боєздатності Збройних Сил України. До цього призвело те, що очільники держави не враховували імперських амбіцій Російської Федерації щодо України та припускались поступок на шкоду власне національним інтересам.
До того ж, суттєве зниження обороноздатності України сталося через низку грубих помилкових рішень вищого військового керівництва держави:
- по-перше, було ліквідовано три військові округи, через що була зруйнована потужна мобілізаційна система, яка, відповідно до норм Закону України «Про оборону України», базувалася на готовності та здатності всіх органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту та національної економіки до переведення її, за необхідністю, з мирного на воєнний стан, а також на готовності населення і території держави до оборони країни, завдання відсічі збройній агресії та ліквідації збройного конфлікту;
- по-друге, не була створена єдина система Протиповітряної оборони України, яка б базувалася на бойових можливостях колишньої 8-ї окремої армії ППО і трьох військових округів та у воєнний час нарощувалася за рахунок розгортання бойових порядків ППО Сухопутних військ. Це підвищило небезпеку для України через створену незахищеність з повітря мегаполісів, наявних ядерних електростанцій та інших техногенно небезпечних об’єктів;
- по-третє, об’єднання двох видів Збройних Сил – Військово-повітряних сил та Військ Протиповітряної оборони в один вид призвело до суттєвого зниження їх боєздатності;
- по-четверте, ліквідація трьох військових округів та перехід Сухопутних військ на систему Оперативних командувань у складі батальйон-бригада-корпус замість полк-дивізія-армія-фронт суттєво зменшили вогневу потужність військ та їх маневрені можливості, оскільки дивізія, як основна оперативно-тактична одиниця, мала спроможність самостійно, без сторонньої допомоги, вести безперервні бойові дії протягом трьох діб на основному напрямі оборони;
- по-п’яте, були ліквідовані унікальні вищі військові навчальні заклади з потужною навчальною базою - такі, як КВІРТУ, КВЗРІУ, КВОКУ, КВІАУ, які готували висококваліфікованих офіцерів-фахівців більшості технічних спеціальностей, що повністю задовольняло потреби ЗСУ в офіцерах, а перехід військової освіти на військові кафедри цивільних ВНЗ України позбавив можливості готувати відповідальних офіцерів-професіоналів, здатних самостійно приймати рішення в умовах швидкоплинних бойових дій;
- по-шосте, через ліквідацією військових округів були зруйновані плани оборони, які враховували готову інфраструктуру, облаштування та комунікації театрів можливих бойових дій на території України, а також не було продумано та сплановано перегрупування військ та передислокації військових частин, авіації і бойових кораблів у глибину території України у разі виникнення загрози їх захоплення військами агресора.
З самого початку створення власних Збройних Сил Україна зіткнулася з потужним спротивом цьому процесу з боку Російської Федерації.
Особливо це проявилось, починаючи з 1992 року, коли постала проблема розподілу як Чорноморського флоту, так і Кримської військово-морської бази колишнього СРСР, які у порушення всіх норм міжнародного права так і залишились у власності Російської Федерації та врешті стали основною базою для здійснення нею збройної агресії проти України у 2014 році.
Україна під сильним тиском Російської Федерації пішла на власне ракетно-ядерне роззброєння, підписавши у 1994 році Будапештський меморандум про гарантії безпеки України з боку держав, що володіють ядерною зброєю, який так і не було дотримано державами-підписантами як під час збройної агресії проти України з боку Російської Федерації у 2014 році, так і до цього часу.
Крім того, Крим з 1992 року був під постійним політичним та інформаційним контролем військового керівництва Російської Федерації через базування там її Чорноморського флоту.
Тепер стало зрозумілим, що Російська Федерація, як спадкоємниця колишнього СРСР, перейняла і продовжила імперську політику колишнього Радянського Союзу, а тому вкрай була зацікавлена у роззброєнні України та в послабленні її оборонного потенціалу для створення всіх необхідних умов втягування України у сферу свого впливу, і саме тому з середини 90-х років Російська Федерація розпочала довготривалу гібридну війну проти України з кінцевою метою ліквідації її державної незалежності.
У ході цієї гібридної війни Російська Федерація не гребувала ні політичним, ні дипломатичним, ні економічним тиском на Україну, а також не гребувала і методами ведення інформаційної війни, подекуди втручаючись навіть у хід та результати президентських перегонів, намагаючись встановити в Україні слухняний владний режим та поставити своїх людей як на ключові посади військового керівництва для ініціювання прийняття помилкових рішень, так і у низові ланки силових структур для підбурення проросійських сепаратистських настроїв у східних регіонах України та в Криму. Тому особливої динаміки руйнація системи оборони України набрала під час знаходження на посаді міністра оборони України громадянина Російської Федерації Саламатіна та бізнесмена Павла Лебедєва.
Зважуючи на імперські амбіції Російської Федерації, процес руйнації системи оборони України на фоні відчуження та реалізації на мільярдні суми військового майна, озброєння, техніки, будівель, землі та оборонних об’єктів виглядає як умисне здійснення злочинної діяльності проти Українського народу, і вище керівництво держави має невідкладно розробити та прийняти план відновлення мобілізаційного та оборонного потенціалу України, у тому числі, і відновлення трьох військових округів як потужної системи мобілізації держави.
Військово-адміністративний територіальний поділ на округи притаманний для більшості країн світу, оскільки війну неможливо виграти лише самим військом. Поділ на військові округи також передбачає, що всі війська, військово-навчальні заклади, військові склади, арсенали та бази, військово-транспортна структура, мобілізаційні ресурси у мирний час підпорядковані єдиному командуванню та управляються з нього. Окрім того, саме командування військових округів забезпечує територіальну оборону.
Саме відсутність такого єдиного центру командування та управління територіальною обороною внаслідок знищення в Україні військових округів, як елементу військово-адміністративного поділу, слугував ворогові у насадженні сепаратизму на Донбасі та безпорадності місцевих органів влади, неможливості протидіяти відкритій та прихованій агресії Московщини у перший період війни.
Військовий округ – це військово-адміністративна одиниця оперативно-стратегічної ланки воєнного управління та ефективна мобілізаційна система, тому існування округів не викликало б потреби створювати військово-цивільні адміністрації, оскільки вони б функціонували за штатними (мобілізаційними) приписами та за заздалегідь розробленими і розписаними розпорядженнями на виконання дій в особливий період.
На противагу злочинно ліквідованим військовим округам були створені оперативні командування, які є суто військовими бойовими одиницями, що не розраховані на взаємодію з територіальною обороною, а тим більше, неспроможні апріорі цю територіальну оборону формувати, здійснювати та забезпечувати.
Сьогодні Оперативні командування, центри яких розташовані в Одесі, Чернігові, Дніпрі та Рівному, неспроможні забезпечувати та здійснювати весь комплекс оборонних заходів, а також – територіальну оборону, оскільки були орієнтовані на батальйонно-бригадну структуру військ, яка здатна лише вирішувати локальні бойові задачі, що відокремлює військове командування від територіальної оборони та перешкоджає їх належній взаємодії.
На прикладі збройної агресії Московії проти України можна бачити, що заперечення можливості ведення широкомасштабних бойових дій призводить до поразок і втрат, оскільки бригади при зовнішній легкості їх управління скоріше мають удаваний характер мобільності. Вони не змогли увібрати у себе міць дивізії та мобільність полків, які існували в Україні до злочинного переведення Збройних Сил України на батальйонно-бригадну структуру військ.
Україна, будучи оточеною на три чверті своїх кордонів Московією та її сателітом – Білоруссю, не може розраховувати на ведення тільки локальних конфліктів батальйонно-тактичними групами чи бригадами.
Навіть в армії США, де відсутня близькість ворожих країн не лише біля їх кордону, але й на всій західній півкулі, бригади є складовими частинами дивізій. Більшого аргументу й годі мати.
Локальні військові дії небезпечні, але, як показала війна, Україні потрібно мати можливість оборонятися й у випадках широкомасштабних збройних агресій, що дозволяє це робити розподіл території України на військові округи, оскільки військовий округ передбачає акумулювання в межах єдиного командування найважливіших елементів державної структури, економіки, систем енергопостачання, ключових об’єктів транспортної інфраструктури, поряд з військами та військовими елементами оборони.
Усього цього оперативне командування позбавлене.
Важливою умовою правильної побудови оборони також є розташування військово-адміністративного центру військового округу в глибині його території. Тому не місто Рівне, а саме місто Львів завжди було військово-адміністративним та військово-політичним містом в усі історичні періоди.
Це зумовлено його винятковим географічним розташуванням на перетині всіх головних шляхів, рівновіддаленістю до всіх важливих військових, промислових, транспортних, енергетичних та економічних центрів Західної України. Також у Львові розташовані основні штаби та керівництво регіональних органів виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, які призначені для виконання функцій з управління військами (силами), військовими навчальними закладами, установами та організаціями, які належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади.
Україна, відповідно до Указу Президента України № 38/2016 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 січня 2016 року «Про військово-адміністративний поділ території України» поділена на військово-адміністративні зони (райони). Територія суходолу України поділяється на чотири військово-сухопутні зони та окремий військово-сухопутний район, які є районом відповідальності оперативних командувань «Північ», «Південь», «Захід» і «Схід».
Львів входить у зону дії оперативного командування «Захід» з центром у місті Рівному, тому здається дивним та незрозумілим таке рішення, коли Львів – історично військовий центр у всі часи та історичні періоди – залишився без свого військового командування та фактично поза участю в організації оборони України. При тому, що саме у Львові розташовані всі найголовніші транспортні, комунікаційні, енергетичні, паливні вузли Західної України.
Саме у Львові розташовувався найпотужніший військовий гарнізон та штаб військового округу. Приміщення штабу колишнього Прикарпатського військового округу являється унікальним за своїм розташуванням, плануванням та архітектурою.
Таких будівель на теренах колишнього СРСР було лише дві, одна з яких – у Львові. Це приміщення містило в собі елементи різного типу зв’язку, пункти управління (у тому числі – захищені), бункери, бомбосховища із запасами життєзабезпечення. Зараз це приміщення перетворене на казарми, в яких розташовані курсанти Академії сухопутних військ.
У той же час, поряд з цим приміщенням розташований не менш унікальний комплекс колишнього спортивного клубу армії із стрільбищем для гвинтівки (карабіну) на 300 метрів – і це у центрі міста.
У Львові залишились незамінні офіцерські управлінські кадри з відповідною освітою, досвідом роботи тощо, які спроможні організувати роботу з найголовнішого у сучасній гібридній війні – територіальної оборони.
У Львові знаходяться регіональні центри та штаби управлінь Державної прикордонної служби України, Державної служби з надзвичайних ситуацій разом з їх вищим навчальним закладом – Львівським державним університетом безпеки життєдіяльності.
Західне оперативно-територіальне об’єднання Національної гвардії України розташоване також у Львові. Крім того, у Львові знаходиться Перший Об’єднаний загін Державної спеціальної служби транспорту (колишня 1-а Бригада залізничних військ).
Таким чином, саме у Львові зосереджені всі основні військові центри, тому винесення за межі Львова штабу Західного оперативного командування є вкрай недоречним, якщо – не злочинним.
В діяльності офіцерів штабу Оперативного командування «Захід» відсутня як штабна культура з управління великими військовими підрозділами, так і організаційні навички.
Так, для прикладу, відповідно до Закону України «Про оборону» військові навчальні заклади входять в єдину систему оборони країни. У Львові розташована Академія сухопутних військ із значною кількістю постійного та змінного складу.
В системі функціонування військових округів питанню підготовки, навчання та впровадження постійної готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, системи цивільного захисту, промислових підприємств до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення західних областей до оборони приділялися постійна увага й контроль.
Видається малоймовірним, щоб офіцери Оперативного командування «Захід» були спроможними розробити плани й впровадити їх, за необхідностю, у дію, наприклад, план по залученню тієї ж Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного до виконання бойового завдання.
З метою відтворення в Україні ефективної мобілізаційної системи та системи оперативно-стратегічного управління обороною країни пропонуємо невідкладно та першочергово розглянути на засіданні Ради національної безпеки і оборони України питання про відновлення трьох військових округів та повернення центру командування ОК «Захід» у місто Львів.

Полковник юстиції
Олег ЛЕОНТЬЄВ,
почесний працівник прокуратури України
Полковник
Віталій ЛАЗОРКІН,
член Спілки офіцерів України, засновник Збройних Сил України - як автор Концепції створення ЗСУ (1990 рік) та проектів Законів України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України» (1991 рік), народний депутат Львівської обласної ради народних депутатів першого демократичного скликання (1991-1995 роки), старший консультант міністра оборони України (1991-1992 роки), керівник Центрального науково-дослідного інституту Міністерства оборони України (1993-1995 роки)

Київ-Львів, жовтень 2016 року

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 21.10.2016 > Тема "З потоку життя"