Версiя для друку Обговорити в форумi

Кажуть, спочатку було Слово. Навряд чи. Спочатку, як на мене, була Думка. Без думки всі найгарніші, найвитонченіші, наймилозвучніші слова – хай їх буде навіть цілі лантухи – не варті й ламаного шеляга. Більше того, пусті слова зазвичай шкодять. Це так показово на прикладі нашого парламенту, хіба ні? Як часто, слідуючи бездумним оманам, ми втрачаємо найдорожче – час свого життя, втрачаємо перспективи, втрачаємо наші незреалізовані можливості. Це справедливо не лише для кожного з нас, але і для всієї нації.
Нація, яка усвідомила себе такою, не може вижити, вистояти в цьому світі за відсутності того, що об’єднувало б її – спільної території, спільної мови, спільної культури. Але навіть маючи все те, вона приречена на неуспіх, приречена служити підніжками тронів інших націй, бути їх генним матеріалом, якщо не об’єднана спільною думкою – спільною ідеєю. Схоже, українська нація є показовою в цьому сенсі. Так сталося, що в період формування своєї нації ми були частиною інших держав. Лише на короткий час, об’єднані ідеєю визволення – великою ідеєю Волі – нам вдалося сформувати власну державу, яка хоч і проіснувала протягом дуже короткого часу, все ж залишила яскравий слід в пам’яті нації. Слід той був настільки значним, що ще ціле століття після воз’єднання з Московією Україна мала на своїй території власне самоврядування – військову, адміністративну, судову владу.
Чи й варто говорити, що кожна нація намагається об’єднати в одне ціле племена-народи, які стали її частиною в результаті чи то завоювань, чи «приєднань-возз’єднань». І найважливішим інструментом тут виступає, поза всяким сумнівом, мова. Навряд чи кому вдасться почути нині франкську, алеманську, швабську, баварську мову, хоча діалекти класичної німецької мови – померанські, саксонські, франкські, пруські свідчать про те, що не так давно в історичному засягу це були досить поширені мови. Чи не те ж саме і в Польщі? Якщо кашубську мову ще можна почути, то від мазовецької залишився хіба що діалект. В сьогоднішній Польщі, до слова, за даними статистики, мешкають представники більш ніж 22 народів, і що довша історія перебування цих етнічних груп в складі Польської держави, то щільніше вони вростають в її мовне, культурне середовище. Ось яскравий приклад: в середині 16 сторіччя переважно з гірських районів Шотландії, рятуючись від релігійних переслідувань та у пошуку кращої долі, до Польщі переселилося велике число сімей католиків та вірних епіскопальної церкви. Письменник Вільям Летгоу, який побував у Польщі 1616 року, повідомляв про 30 000 шотландських сімей. На сьогодні, попри те, що багато поляків посилаються на своє шотландське походження, лише 26 осіб визнали себе шотландцями (перепис 2011 року). Те ж саме з татарами-липками, які переселилися на польські землі в 14 сторіччі. Якщо в 1630 році їх налічували до 100 тисяч, то під час перепису 2002 року про своє татарське походження заявили лише 447 осіб.
Ті ж самі процеси відбувалися і з Україною у складі Московської, а потім Совєцької імперії. Виселення козаків з Запоріжжя на Кубань, заселення їх багатющих земель вихідцями з внутрішніх регіонів Московії, так яскраво описане в творах Адріана Кащенка, розселення там же колоністів з Німеччини, Сербії, Болгарії, Греції, експансіоністська культурна, мовна політика, голодомори, за якими на спустошених землях знову осаджувалися чужинці, зрештою, намагання створити нову спільноту – совєцький народ – не могли не відобразитись на етнічній самоідентифікації її населення. Показовим в цьому сенсі є останній перепис населення в Криму (2014 р.), коли десятки тисяч українців чи то були записані без їх відома й згоди московитянами, а чи й самі задля уникнення проблем з новою владою назвалися такими. Як би там не було, всі ті маніпуляції були і є проявом експансіоністської політики Московії, частиною її великого плану стати наддержавою, поширити своє панування на весь світ. Свого піку ті намагання сягнули за часів Леніна-Сталіна, коли навіть еліта нації – поети не соромлячись заявляли, мовляв, «Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем». Що з тої пожежі вийшло, ми добре знаємо, але бачимо й те, що штам великоімперської ідеї, прищеплений свого часу московитам, активно проявляє себе й сьогодні. Сприйняття себе великою нацією з месіанським призначенням, підживлюване доморощеними ідеологами, ностальгуючими за часами, коли – голі й босі, але з ядерною дубиною в руках – змаразматілі палії світової пожежі намагалися диктувати свою волю світові, імпонує нашим північно-східним сусідам аж настільки, що заради нього вони готові знову терпіти злигодні, йти в ГУЛАГи, запроторити і себе, і весь світ у пекло війни, оспівуючи при тому своїх «геніальних» лідерів. З поправкою на це, поширене сьогодні сподівання, що «холодильник» в Московії ось-ось переможе «телевізор», виглядає, як на мене, дуже наївним, адже штам великодержавності практично незнищенний. Він проявлятиме себе за найменшої нагоди, і єдиний засіб нейтралізації його проявів, як сьогодні, так і в майбутньому, є сила, успішність і сконсолідованість тих, проти кого спрямована його дія.
Але повернімося до України. Переформатовувана упродовж віків, коли справжню еліту нації нещадно винищували, а виродкам-ренегатам, просто послушним надавалися всілякі переваги, заселена зозулятами, які прижилися, розмножилися на її теренах і нині з повним правом вважають її своєю батьківщиною, не сприймаючи при тому ні її культури, ні мови – чи могла ця Україна всім серцем сприйняти Незалежність, виборювану Стусом, Лук’яненком, Чорноволом – Незалежність, що впала на її голову одного літнього дня 1991 року, наче грім серед ясного неба? Чи так просто їй розірвати пуповину, якою вона ще й досі, попри формально отриману Незалежність, попри розв’язану проти неї війну, попри кров і смерть, так міцно прив’язана до Московії? Ці питання не потребують відповіді. Як би там не було, пуповину надірвано і процес той вже не зупинити. Аби уникнути звинувачень в неправомірності використання терміну «пуповина», автор звертає увагу читача на те, що мовить тут саме про Україну зозулят – тих, хто поколіннями живучи на її теренах, ніколи не сприймали ні її мову, ні культуру, і навіть коли й вважали себе українцями, то такими, які є частиною культури московської. Це вони, войовничі, вчора стояли біля керма української освіти, займали й досі займають ключові пости в утримуваних за рахунок вашої кишені інститутах українонезнавства і україноненависництва (читай - http://language-policy.info/2015/11/ne-zradyty-rid/), і сьогодні, користуючись вашою байдужістю,очолюють міністерства, відомства, видавничі ради якихось ГЖВ… Повною мірою це стосується й України хохлів – доморощених семенів безродних, які, випхавши з хати власну матір, так довго й віддано слугували чужій тітці. Але крига потроху скресає. Якщо навіть ортодоксально мислячі етнічні московитяни, яких я тут не надто гречно іменую зозулятами, відчувають необхідність відповідати викликам часу, то не можна відкидати сподівання й на те, що і в хохлів ворухнеться щось там, де мало б бути серце.
Є на щастя, й інша Україна – Україна, яка виходила на майдани не словоблудити зі сцени, не підтанцьовувати під нею, а стояти на барикадах, на блок-постах. Ця Україна три тижні підтримувала кинуті напризволяще «революційною» владою обложені українські гарнізони в Криму, відстоювала себе під стінами Верховної Ради Криму, стояла в пікетах уздовж доріг півострова, намагаючись зупинити проведення кримського «референдуму». Ця Україна, попри всі зусилля Московії та її п’ятої колони всередині країни, попри параліч власної влади, зупинила в 2014 році поширення «русской весны». Ця Україна припинила ганебну торгівлю наших неймовірних владців з «вільною економічною зоною Крим». Ця Україна і сьогодні, коли ви читаєте ці рядки, стоїть під кулями і снарядами, не пускаючи в наш світ «русский мир», даючи нам шанс прийти, нарешті, до тями і міцно стати на ноги. Чи маємо ми цей шанс? Безперечно! Але обов’язковою вимогою для того є КОНСОЛІДАЦІЯ НАЦІЇ. Без неї, без єдності у помислах і цілях, у баченні свого майбутнього всі зусилля будуть намарне.
Власне, навіть без участі влади, яка на відміну від тої ж Німеччини, Польщі, про які згадували попередньо, упродовж колоніальних часів царату та комуністичної імперії навіть не помишляла про якусь там консолідацію нації – влади, яка й сьогодні не сприймає цього імперативу – чимало підсаджених нам зозулят стали щирими патріотами України, а внесок декотрих з них в науку, культуру і навіть літературу є неоціненним. Але наскільки ж простішим, легшим і ефективнішим був би процес об’єднання нації, коли б українська влада, за прикладом країн тої ж Європи, докладала хоча б якихось зусиль для того!
На жаль, принцип «розділяй і владарюй», легко і невимушено успадкований від царських сатрапів та комуністичних маріонеток постколоніальною, але, по суті, ще московомислячою владою формально незалежної України, є однією з найсуттєвіших причин того, що й досі нація значною мірою роз’єднана, а отже безсила у всіх своїх починаннях, не кажучи вже про беззахисність перед зовнішніми загрозами. Чи ж дивно, що за чверть століття Незалежності нашою політичною псевдоелітою не було застосовано жодних механізмів об’єднання нації, найперше, об’єднання засобами мови, не було спродуковано національної ідеї, яка б сконсолідувала мультиетнічну націю, дала б їй мету і шлях! І так до сьогодні. Не вважати ж за національну ідею «похід» в Європу – вельми розпливчатий заклик, як на мене, бо ж країна не кочовий табір, який може знятися разом і кудись переміститися. Більше того, Україна була і залишається в Європі, в самому її серці. Насправді, Європа, до якої нібито закликає нас наша «еліта», зветься моральністю, порядністю, чесністю, відповідальністю, незаплямованою честю, гордістю за свою країну і за себе в ній – всім тим, що так довго й люто нищилося в нашім Краю, всім тим, чого не мають за душею, попри всі їх заклики, навіть сьогоднішні наші владці. Отже, ідеалізована «Європа» в їх устах – то вічні цінності, які ми (а все ж - більше вони), піддавшись скволу, великою мірою розгубили. В цьому сенсі ми дійсно не маємо іншого вибору, як повернути собі свою втрачену Європу, бо вона є сутністю української нації, частиною нашого єства.
Колись, почувши в записі інтерв’ю незабутньої пані Маргарет Тетчер Пітеру Аллену для програми The Decision Makers (IRN) http://www.margaretthatcher.org/document/105291, я був вражений, наскільки цінності, які вікторіанська бабуся прищеплювала свого часу майбутній очільниці уряду її королівської величності, співпадали з тим, чому вчила мене моя родина. Адже мене так само вчили, що поставленої мети можна досягнути лише наполегливою працею, вчили жити в межах своїх прибутків, а досягши успіху, не забувати простягнути руку ближньому, вчили, що повага з боку інших можлива лише тоді, коли поважаєш сам себе, вчили бути незалежним, самодостатнім, вчили бути чесним, відповідальним, а ще – гордості за свою землю, за свій рід.
Національна ідея, з якої почали, поза всяким сумнівом, мала б увібрати в себе всі ті непроминущі цінності, які автор ризикує об’єднати тут поняттям ГІДНОСТІ, аби разом з душею нашої нації, інше ім’я якої ВОЛЯ, вести нас до ПРОЦВІТАННЯ.
– Чекайте, чекайте! – скаже мені хтось. – Гідність, воля, процвітання – не надто ми спрощуємо, якщо не сказати примітивізуємо формулу життєдіяльності, поривань і надій цілої нації, намагаючись умістити її всього в трьох словах? Дехто пише цілі трактати, аби висловити її, інші мовлять про справді високі матерії, такі як честь, слава, звитяга, наснага, про довершену державу і натхнення Боже.
Все так, але, на думку автора, для того, аби національна ідея була сприйнятою не лише кастою високочолих вчених, політиків, літераторів чи рецензентів їх, поза всяким сумнівом, мудрих творів, а переважною більшістю представників нації – в ідеалі, всією нацією – вона має відображати світосприйняття, сподівання і устремління кожного її представника, бути при тому такою, де словам тісно, а думкам просторо.
Саме тому, як я те бачу, консолідувати націю, повернути їй честь і гордість, перетворити її з евфемічного «джерела влади» на владу реальну, можливо лише через усвідомлення того, що ВОЛЯ і ГІДНІСТЬ є ті два крила, які єдино здатні піднести нас до ПРОЦВІТАННЯ, якого, поза всяким сумнівом, щиро прагне кожен з нас для себе і для прийдешніх поколінь. Тож, ВОЛІ, ГІДНОСТІ і ПРОЦВІТАНННЯ вам, любі українці!

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 16.09.2016 > Тема "Урок української"