"Кримська Свiтлиця" > #7 за 13.02.2004 > Тема "Душі криниця"
#7 за 13.02.2004
«ТРУНОК СВАРОЖОГО РОГА»
Оксана ГАЛАЄВА
Мені не поталанило: з Василем Симоненком я розминулася у часі. Його зірка погасла 13 грудня 1963 року, та й горіла лише 28 літ. Мало це чи багато? Як взагалі вимірюється життя? Для когось обмежене буденно-узвичаєним від і до, для інших - жагою творіння, пошуками істини і прагненнями утвердити своє я. Та лише для не багатьох це життя заради життя. Саме до останніх і належав Василь Симоненко, про якого сказав Ігор Осадчий: «Згадуючи його вірш «На білих конях», я іноді думаю: Василь таки вискочив на сідло «білих коней», і вони крізь смерть винесли його у безсмертя...» Справді, такий Поет не може загубитися у вирі буднів, у бурхливому чи тихоплинному перебігу днів. Він любив Черкаси, котрі зараз віддячують йому тим же. Даниною пам’яті талановитого майстра пера є і заснування обласної премії «Берег надії», цьогорічним лауреатом якої стала Валентина Коваленко, член Національної Спілки письменників України, за збірку «Трунок сварожого рога». Вона народилася у селянській родині в селі Самгородок Смілянського району на Черкащині. Історична місцевість, чарівна природа, працьовита і дружна родина сформували творче бачення, розвинули поетичну майстерність, розкрили сутність реалій життя. І тому не дивно, що поступово якась особлива мить чи неординарна подія трансформувались у мережки рядків, від яких віяло мудрістю, чистотою, а найбільше - любов’ю. Зрозуміло, що велику роль у житті кожної людини відіграє правильно обраний фах. Для Валентини Михайлівни це вирішилося просто: закінчила Черкаський педінститут (філологічний факультет). Зараз працю вчителя української мови та літератури в загальноосвітній школі № 5 м. Черкас поєднує з викладацькою діяльністю в ЧНУ, учить школярів і студентів відчувати гармонію прекрасного, вміти не тільки жити серед неї, а й творити її. Та й сама письменниця відкривала і несла на суд читачів перлини творчості. У віршах, поемах, оповіданнях, повісті, критичних статтях В. Коваленко зображує реальний світ через призму свого емоційно-ліричного еґо. Така спрямованість притаманна всім збіркам письменниці: «З любові» (1993 р.), «Перевесла істин» (1996 р.), «Приворот-зілля» (1997 р.), «Вовчик» (1999 р.), «Ненароджене сонце...» (2000 р.) і нарешті «Трунок сварожого рога» (2002 р.), що символізує все багатство творчої палітри автора. Чому саме така назва? Валентина Михайлів-на зауважує: «Сварог - це прабог, володар неба, трунок - напій на меду, котрий пили з рога. На свято Івана Купала здійснювався цей обряд. Натхнення пов’язую з небом, вічністю, адже тоді глибше пізнаємо світ, стаємо мудрішими». Вже самі назви циклів говорять про різностороннє осмислення буття. Так поезія під загальною назвою «Причастя», поділяється на три розділи: «Причастя вічністю», «Причастя вірністю», «Причастя гріхом». Людина і світ, світ у людині, триєдність космічного, інтимного і прихованого об’єднує цикли поезій у єдине ціле, створює картину динамічності, поступу від мініобразів до макросфер. Змінюються кадри ліричної кінострічки, а в кожному з них (де чітко, де утаємничено) прослідковується освідчення в любові до батьків, нив, калейдоскопа річних змін, чоловіка, України (окРАдені в УкРАїні?). Та хіба можна перерахувати все те, що виокремила Валентина Коваленко з оточуючої дійсності минулого та майбутнього і вилила в музику віршів. А скільки болю та щему вміщує у собі невелика за обсягом поезія «Ганні Федорівні Щербань, матері Василя Симоненка, на упокій»: ...станула єдиною свічкою, впокоюючи сина, спалюючи на пречистім вогні свого серця його біль... Цей вірш має передісторію, тому що Валентина Михайлівна була знайома з Ганною Федорівною, відвідувала її разом з учнями. Із трьох, вміщених у збірці, зупинюся на поемі «Ненароджене сонце, або Великий піст Зінька Самгородського», у котрій акцентується увага на національно-визвольній боротьбі за Україну в роки громадянської війни. Письменниця - землячка Зінька Стригуна (Самгородського) - на основі архівних матеріалів написала твір, відтворивши всю складність і трагізм тих тривожних років. Зінько виступає героєм, борцем за справедливість, що загинув як мученик за Україну. У передмові до збірки Юрій Тимошенко, кандидат філологічних наук, зазначив, «що кожен текст книги - промовляння жіночності: жіночої психології, екзистенції, мови, культури...» Справді, тільки жінка може відчути біль і радість іншої, пропустити їх крізь своє серце, зрозуміти й оправдати. І все-таки через біль втрат і розчарувань пробивається паросток надії. Сама ж Валентина Коваленко підкреслила: «Присудження премії - це насамперед визнання, певний етап підсумку творчості. Симоненко любив людей, люблю їх і я. Нагорода вимагає відповідальності, але цього я не боюсь». Оксана ГАЛАЄВА, член літоб’єднання імені Василя Симоненка при Черкаській організації НСПУ.
***
Вже отави в копиці вляглись, Й нарум’янили яблука щоки. Зачекай, зупинись, усміхнись. Літо ще не зотліло допоки. Осінь в серпень дощем присне, Просинь хмарами скаламутить. Все мине, все мине, промайне, Й залоскоче надію смуток. Загірчать на душі полини, І тії гіркоти не надпити. Зачекай, зупинись, пригорни, Ще ж любові не згасло літо.
*** Ти йшов собі... В повітрі пахло глеєм, І вечір ноги в тишу умочив. Незайману траву душі моєї твій погляд знову перетолочив. А думалось, Що все давно минуло, й любов сконала під років дощем. Та ні ж, звелась! Знайомий біль відчула. Вона жила, бо їй боліло ще.
*** Ти шукав у мені неземне? Тяжко буть на землі неземною. Розчарований, тихо минеш: Не такою явив... не такою. Я ж - не вигадка, жінка. І ти Леза брів притупи супокоєм. Легковажу? Сміюся? Прости. Більше в змові буваю з сльозою. Тільки ж ти не помітив того в павутинні уяви своєї. Скільки гину між буднів й незгод й воскресаю завжди не тією?! Ти шукав у мені неземне й сподівався скорити собою?.. Як ти можеш скорити мене неземну - у земному двобою?
НА ГОРОДІ Хрумтить бур’ян на щелепі сапи І картоплі до сонця тягнуть вуха. Сапається... Бо в день такий не вспиш, коли земля після дощу, як з пуху.
Цупкі берізок рвуться вірьовки, І опускають пазурі осоти, І звільнені шикуються рядки. До краю ще ж - роботи та й роботи!
На груди спека потом накрапа - нарешті вечір. На сьогодні - годі. Під хатою натомлена сапа - і тиша заніміла на городі. Валентина КОВАЛЕНКО. м. Черкаси.
"Кримська Свiтлиця" > #7 за 13.02.2004 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1739
|